Узагальнення причин скасувань судами вищих інстанцій рішень та ухвал Апеляційного суду Вінницької області (І півріччя 2015 року)

1.1       Справи, що виникають із кредитних правовідносин.

 

Як і в попередні періоди найбільше складності у суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області виникало саме з цією категорією справ. Такий стан речей зумовлюється як об’єктивними чинниками (динаміка законодавчих змін, відсутність або несвоєчасність правових позицій Верховного Суду України (далі ВСУ), неоднакова практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі ВССУ)), так і суб’єктивними (неналежною підготовкою справ до розгляду, помилками у застосуванні норм матеріального і процесуального права).

 

Так, рішенням Тростянецького районного суду Вінницької області від 9 липня 2013 року в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № VIUPGА0000000970 від 28 березня 2008 року в розмірі 18354,28 дол. США, що за курсом НБУ відповідно до службового розпорядження від 28 березня 2013 року становить 146650,72 грн., звернуто стягнення на будинок загальною площею 60,60 кв.м., житловою площею 31,90 кв.м., розташований по АДРЕСА_1, шляхом продажу предмета іпотеки ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням від імені відповідача договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою – покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, дублікатів правовстановлюючих документів на нерухомість у відповідних установах, підприємствах або організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування, з можливістю здійснення ПАТ КБ «ПриватБанк» передбачених нормативно-правовими актами дій, необхідних для продажу предмета іпотеки; виселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з будинку, розташованого по АДРЕСА_1 зі зняттям їх з реєстраційного обліку у територіальному підрозділі Державної міграційної служби; встановлено початкову ціну предмета іпотеки для його подальшої реалізації у розмірі 75750,00 грн.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області 24 вересня 2014 року це рішення змінено. Другий та третій абзаци резолютивної частини рішення викладено в такій редакції: «В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № VIUPGА0000000970 від 28 березня 2008 року в розмірі 12734 (дванадцять тисяч сімсот тридцять чотири) дол. США 80 центів, (що за курсом НБУ станом на 12 липня 2012 року становило 101751 (сто одну тисячу сімсот п’ятдесят одну) грн. 05к.) та 43473 (сорок три тисячі чотириста сімдесят три) грн. 77к., з яких:  9600,07 дол. США борг по тілу кредиту, 3134,74 дол. США заборгованість по процентах за користування кредитом, 35891,24 грн., пеня за несвоєчасне виконання зобов’язання за договором, 7582,53 грн. штраф, звернути стягнення на будинок, загальною площею 60,60 кв.м., житловою площею 31,90 кв.м., розташований по АДРЕСА_1, шляхом продажу предмета іпотеки Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк»з будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу.

Виселити ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з будинку, розташованого по АДРЕСА_1».

В решті рішення залишено без змін.

Скасовуючи це рішення апеляційного суду із направленням справи на новий апеляційний розгляд ВССУ у своїй ухвалі від 28 січня 2015 року вказав, зокрема на таке.

Апеляційний суд, посилаючись на ч. ч. 1, 2 ст. 35 Закону, довідку Летківської сільської ради Тростянецького району Вінницької області від 3 травня 2013 року № 186, згідно з якою у спірному будинку зареєстровані та проживають лише ОСОБА_1 та його дружина ОСОБА_2 дійшов висновку про задоволення позовних вимог про виселення відповідачів.

При цьому не звернув уваги на наявну у матеріалах справи довідку    № 796, видану Летківською сільською радою Тростянецького району від 21 серпня 2014 року, згідно якої у будинку за адресою: АДРЕСА_1 з ОСОБА_1та ОСОБА_2 проживають їх неповнолітні діти: ОСОБА_3, яка зареєстрована у будинку з 2002 року та ОСОБА_4, яка зареєстрована у будинку з 2014 року.

Проте, ця довідка суперечить іншим матеріалам справи, зокрема довідці тої ж сільської ради від 3 травня 2013 року та заявам самих відповідачів до банку про те, що ніхто з неповнолітніх осіб у будинку не проживає, права користування ним не має. Натомість довідка від 21 серпня 2014 року видана вже після ухвалення судового рішення, жодних причин неподання цього доказу до суду першої інстанції відповідачі не наводили, а відтак в силу приписів ч. 2 ст. 303 ЦПК України суд апеляційної інстанції не вправі був досліджувати його під час апеляційного розгляду справи.

 

Рішенням Жмеринського міськрайонного суду Вінницької області від 24 липня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 16 вересня 2014 року, позов ПАТ «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Універсал Банк» заборгованість за кредитним договором № CL 31582 від 07 квітня 2008 року у вигляді простроченої заборгованості по тілу кредиту в сумі 4 262 грн. 36 коп. та суму боргу по процентам за користування кредитом в розмірі 1 654 грн. 45 коп., а всього 5 916 грн. 81 коп.

Ухвалюючи рішення та задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що заборгованість за кредитним договором підлягає стягненню в межах строку позовної давності щодо вимог про стягнення основної суми боргу так і до вимог про стягнення неустойки.

Ухвалою ВССУ від 10 грудня 2014 року ці рішення та ухвала судів першої і апеляційної інстанції скасовано з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, тому що у порушення вимог ст. ст. 212 - 215, 315 ЦПК України суди попередніх інстанцій не дослідили укладений між сторонами кредитний договір, й зменшуючи розмір кредитної заборгованості на підставі ст. 258 ЦК України, якою визначено спеціальний строк позовної давності для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) безпідставно зазначили, що визначена договором кредиту підвищена відсоткова ставка за прострочення платежів є неустойкою.

Крім того, всупереч роз’ясненням, що містяться у п. п. 8, 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», та приписам п. 3 ч. 1 ст. 215 та п. 3 ч. 1 ст. 315 ЦПК України оскаржувані судові рішення не містли розрахунків стягнутих судами сум та висновків про достовірність доказів, на підставі яких проведено нарахування кредитної заборгованості.

 

Ухвалою ВССУ від 4 березня 2015 року скасоване із направленням на новий розгляд до суду апеляційної інстанції рішення Апеляційного суду Вінницької області від 07 жовтня 2014 року, яким частково задоволено позов ТОВ «Кредитні ініціативи». Стягнуто з ОСОБА_6 на користь ТОВ «Кредитна ініціативи» 282 302,05 грн. заборгованості за кредитним договором, 87 179, 97 грн. заборгованість по процентам за користування кредитом, 38 015,53 грн. пені.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, апеляційний суд виходив з неналежного виконання відповідачем умов кредитного договору.

Проте ВССУ з такими висновками апеляційного суду не погодився, тому що наявне в матеріалах справи повідомлення банку про відступлення прав вимоги заборгованості за кредитним договором не містить інформацію про укладення 28 листопада 2012 року між ПАТ «Сведбанк» та ТОВ «ФК «Вектор плюс», а потім між ТОВ «ФК «Вектор плюс» та ТОВ «Кредитні ініціативи» договору факторингу та даних про отримання відповідачем  повідомлення про заміну кредитора, а тому висновок судів про те, що неповідомлення боржника про заміну кредитора в зобов'язанні не звільняє його від обов'язку виконати взяте зобов'язання є передчасним та таким, що не ґрунтується на вимогах закону.

Разом з тим в своїй ухвалі від 18 лютого 2015 року, залишаючи без змін рішення Апеляційного суду Вінницької області від 20 жовтня 2014 року про часткове задоволення позову ТОВ «Кредитні ініціативи» до ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за аналогічних обставин справи та доводів касаційної скарги ВССУ прийшов до протилежного за змістом висновку про те, що неповідомлення боржника про заміну кредитора у зобов’язанні не звільняє його від обов’язку виконати зобов’язання, а лише надає йому право виконати це зобов’язання первісному кредиторові.

 

1 вересня 2014 року рішенням Вінницького міського суду Вінницької області  у задоволенні позову «ПриватБанк» до  ОСОБА_6 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

10 жовтня 2014 року рішенням  Апеляційного суду Вінницької області рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено.

Ухвалою ВССУ від 11 лютого 2015 року рішення апеляційного суду скасоване, а справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції не виконав вимоги процесуального права та не перевірив законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції щодо застосування строку позовної давності, не перевірив умов договору щодо надання кредиту, умов і порядку його виконання (повернення коштів щомісячними платежами), не надав цим обставинам відповідної оцінки.

Крім того, вирішуючи спір про стягнення боргу в іноземній валюті, суд не встановив наявність у банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями,  що є необхідною умовою для  ухвалення такого рішення, як зазначено в постанові Верховного Суду України від 24 вересня 2014 року у справі № 145цс14, ухвалив рішення з порушенням норм процесуального права.

Однак, правовий висновок у справі № 145цс14 зводився до того, що за наявності у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій при стягненні боргу за кредитним договором, укладеним в іноземній валюті, суд не мав права переводити суму боргу у валюті кредиту у гривню по курсу НБУ. Факт наявності у ПАТ «ПриватБанк» такої ліцензії відповідачем не оспорював ся, а відтак в силу приписів ч. 1 ст. 61 ЦПК України не підлягав доказуванню.

 

Ухвалою ВССУ від 18 лютого 2014 року скасоване з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції рішення Козятинського міськрайонного суду Вінницької області від 27 травня 2014 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду вінницької області від 15 липня 2014 року, за яким частково задоволено позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 про стягнення заборгованість за кредитним договором, зокрема через неврахування судами першої та апеляційної інстанції при вирішенні спору правової позиції Верховного Суду України у справі № 6-116цс13 про те, що оскільки умовами договору передбачені окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового платежу, а отже і початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

 

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 20 травня 2014 року частково задоволено позов ОСОБА_6 до ПАТ «Комерційний банк «Фінансова ініціатива» про захист прав споживачів та повернення коштів з банківського вкладу. Стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_6 внесені на рахунок банку кошти в сумі 1 335 400,00 грн., інфляційні втрати за весь час прострочення у сумі   56 086,80 грн., 3 % річних за весь час прострочення у розмірі 31 171,53 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 01 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_6 відповідно до договору банківського вкладу № 155501 «Вклад «Ощадний» від 07 грудня 2012 року суму депозитного вкладу – 1000,00 грн., 16 % річних, відповідно п. 1.2. Договору – 162,20 грн., 3 % річних за весь час прострочення – 16,44 грн., інфляційні витрати за весь час прострочення – 293,00 грн., а всього 1 471,64 грн.

Частково задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що договір банківського вкладу, квитанції на внесення ОСОБА_6 готівкових коштів, як документи бухгалтерського обліку є належними і допустимими доказами в розумінні статей 58, 59 ЦПК України. Пояснення представника банку про неналежність доказів у вигляді квитанції не знайшли свого доведення, є безпідставними, такими, що ґрунтуються на припущеннях. Суд вважав встановленим факт укладення договору банківського вкладу № 155501 та передачі банку ОСОБА_6 на виконання умов договору 1 335 400,00 грн.

Скасовуючи рішення суду та задовольняючи позовні вимоги частково, суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що договором № 155501 від 07 грудня 2012 року встановлено суму вкладу у розмірі 1 000,00 грн. і позивач має право на повернення лише вказаної суми разом із процентами на суму вкладу в розмірі, встановленому договором та виплатами передбаченими ст. 625 ЦК України.

Скасовуючи це рішення суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий апеляційний розгляд ВССУ у своїй ухвалі від 28 січня 2015 року вказав на таке.

Оскільки, матеріалами справи встановлено, що відбитки печатки «ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива» та підпис касира, виконані на вказаних вище квитанціях, є належними, а договір банківського вкладу не містить будь-яких обмежень щодо здійснення вкладником додаткових внесків (п. 1.4. Договору), колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції, у порушення вимог ст. 212-213 ЦПК України у повній мірі не з'ясував усіх обставин справи, не вірно витлумачив умови договору, у зв'язку з чим дійшов до передчасного висновку, що банківський вклад було здійснено лише на суму 1 000,00 грн.

При цьому, ухвалюючи таке рішення апеляційний суд керувався практикою ВССУ в аналогічних справах, зокрема врахував його позицію, висловлену в ухвалі від 11 грудня 2014 року, якою залишено без змін аналогічне рішення Апеляційного суду Вінницької області від 15 січня 2014 року.

 

Рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 31 жовтня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 24 лютого 2014 року, у задоволенні позову ПАТ КБ «Надра» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач пропустив строк позовної давності, яка  відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» застосовується незалежно від наявності заяви сторони у спорі, що є підставою для відмови у задоволенні позову.

Суд апеляційної інстанції, погодившись з висновками суду першої інстанції, встановив, що право на звернення до суду з позовом виникло у позивача 21 лютого 2009 року і з цього часу почався перебіг трирічного строку позовної давності, який сплив 21 лютого 2012 року, і про застосування якого заявила відповідач.

З таким висновком апеляційного суду не погодився ВССУ і у своїй ухвалі від 10 грудня 2014 року, якою рішення суду першої інстанції та ухвалу суду апеляційної інстанції скасував, а справу направив на новий апеляційний розгляд, зазначив дослівно таке:

«Постановляючи ухвалу про залишення рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції не виконав вимоги процесуального права та не перевірив належним чином законності та обґрунтованості рішення суду щодо мотивів відмови у задоволені позову у зв'язку із пропуском строку позовної давності, не перевірив висновків суду першої інстанції щодо початку перебігу строку позовної давності.

Крім того, апеляційний суд не перевірив та не спростував висновки суду першої інстанції про застосування пункту 7 ч. 11 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" щодо заборони вимагати повернення споживчого кредиту, строк давності якого минув; не встановивши, чи застосовується це положення Закону в даному випадку і чи можна вважати заперечення відповідача, додані до справи, заявою про застосування позовної давності у розумінні  ст. 267 ЦК України, передано постановив ухвалу про відхилення апеляційної скарги.».

Проте, закон не встановлює вимог до форми та змісту заяви про застосування строку позовної давності, а лише вимагає її подання до винесення рішення судом, що й було зроблено відповідачем у письмових запереченнях від 31 жовтня 2013 року, у розділі І яких відповідач виклав обставини спливу позовної давності, послався на законодавство, постанову пленуму ВССУ та, таким чином, просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Крім того, підсумовуючи заперечення проти позову відповідач вказував на необхідності відмовити в задоволенні позовних вимог  в зв’язку з пропуском строку позовної давності.

В своїй же ухвалі апеляційний суд як на підставу застосування строку позовної давності послався на цю заяву (викладену у запереченні на позов), а також ч. ч. 3, 4 ст. 267 ЦК України та п. 31 постанови пленуму ВССУ від 30.03.2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».

 

 

1.2  Порушення норм процесуального права.

 

Рішенням Мурованокуриловецького районного суду Вінницької області від 10 червня 2014 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Вінницької області  від 22 липня 2014 року,  позов ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача – Вінницький центр надання послуг, пов'язаних з використанням автотранспортних засобів УДАІ УМВС України у Вінницькій області, про визнання майна об'єктом права спільної сумісної власності, вилучення майна з незаконного володіння, визнання недійсним і скасування свідоцтва реєстрацію транспортного засобу задоволено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою ВССУ від 21 січня 2015 року ці рішення та ухвала скасовані із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, тому що призначаючи справу до розгляду, суд не дотримався вимог процесуального права щодо повідомлення ОСОБА_10 про оспорювання позивачкою його права на автомобіль, про час і місце слухання справи і не з'ясував поважність причин його неявки у судове засідання в порядку, визначеному ст. ст. 6, 74 ЦПК України, і таким чином не забезпечив  йому можливості реалізувати свої права, визначені у ст. ст. 27, 31 ЦПК України, оскільки поштові відправлення були повернуті до суду першої інстанції  з відміткою про відсутність його за місцем проживання,  а доказів  його повідомлення в матеріалах справи немає.

Висновок суду про виконання ним вимог закону щодо повідомлення ОСОБА_10 є передчасним, оскільки ґрунтується на неповно з'ясованих та неперевірених обставинах та недодержанні судом  вимог процесуального права.

Встановивши, що ОСОБА_10 відсутній за місцем проживання, оскільки бере участь у АТО, суд не виконав вимог процесуального права щодо встановлення його місця перебування та належного повідомлення, не роз'яснив такого права учасникам судового розгляду, що не відповідає вимогам ч. 4 ст. 10 ЦПК України, розглянув справу за його відсутності, ухваливши рішення про задоволення позову, вилучення спірного автомобіля, визнання недійсним та скасування свідоцтва про реєстрацію на ім'я відповідача.

Апеляційний суд цих недоліків не усунув,  не перевірив доводів апеляційної скарги про те, що відповідач ОСОБА_10 є військовослужбовцем, тривалий час знаходиться на Сході України та бере участь у АТО, а тому не був повідомлений про судові розгляди, направив йому повідомлення про розгляд справи за адресою місця його реєстрації, яке повернулося, оскільки адресат тимчасово там не проживає, та розглянув справу за відсутності відповідача, вважаючи, що він повідомлений належним чином, постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права.

Проте, на час розгляду справи у суді першої інстанції даних про перебування ОСОБА_10 в складі Збройних Сил України та його участь у АТО не було, відтак повернення зворотнього повідомлення з поміткою про його відсутність за зареєстрованим у встановленому порядку місцем проживання відповідно до ч. 5 ст. 74 ЦПК України давало суду підстави вважати відповідача таким, що отримав судовий виклик належним чином. Суд апеляційної інстанції в силу приписів ст. 307, ч. 2 ст. 308, ч. 3 ст. 309 ЦПК України не мав повноважень для скасування чи зміни рішення лише з тих підстав, що ОСОБА_10 не був повідомлений про час і місце розгляду справи. В ухвалі ВССУ не міститься зазначення в чому саме полягало порушення судами норм процесуального права, що призвело до неможливості встановлення фактичних обставин справи, та які заходи необхідно вжити суду для правильного вирішення спору.

 

Ухвалою ВССУ від 18 лютого 2015 року скасоване з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції рішення Апеляційного суду Вінницької області від 22 вересня 2014 року у справі за заявою ОСОБА_3 про перегляд судового рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами в справі за позовом Вінницької міської ради до ОСОБА_3, третя особа – Управління Держземагентства у Вінницькому районі Вінницької області, про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку та зобов'язання вчинити дії, оскільки, скасовуючи рішення суду першої інстанції та залишаючи заяву про перегляд у зв'язку з нововиявленими обставинами рішення суду першої інстанції без задоволення, апеляційний суд допустив порушення порядку вирішення вказаного питання та вийшов за межі своїх повноважень.

Виходячи із того, що рішення за результатом розгляду заяви про перегляд ухвалюється залежно від наявності підстав перегляду, суд апеляційної інстанції має перевіряти існування визначених ЦПК України підстав для її задоволення.

ВССУ вказав на необхідність при новому розгляді справи мати на увазі, що за встановлення апеляційним судом  відсутності передбачених ЦПК України підстав для скасування рішення у зв'язку з новоявленими обставинами необхідно виходити з того, що у цьому випадку суд, який розглядав заяву про перегляд, мав постановити ухвалу про залишення такої заяви без задоволення (ч. 2 ст. 365 ЦПК України).

 

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 01 липня 2014 року апеляційну скаргу ПАТ КБ «Хрещатик» на рішення Вінницького міського суду від 13 червня 2014 року залишено без руху із наданням строку для усунення недоліків апеляційної скарги, а саме: зазначення інших підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження та подання оригіналу чи належним чином посвідченої копії довіреності щодо повноважень представника.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 26 вересня   2014 року ПАТ КБ «Хрещатик» відмовлено у відкритті апеляційного провадження у справі, з підстав передбачених ч. 3 ст. 297 ЦПК України.

Постановляючи оскаржувану ухвалу про відмову у відкритті апеляційного провадження, апеляційний суд виходив із того, що заявником не доведено неможливості дотримання строку, передбаченого ЦПК України, для звернення із апеляційною скаргою.

З таким висновком суду апеляційної інстанції не погодився суд касаційної інстанції, вказавши у своїй ухвалі від 17 грудня 2014 року на таке.

Положеннями ч. 3 ст. 297 ЦПК України, на яку послався суд апеляційної інстанції в якості правової підстави для відмови у відкритті апеляційного провадження, передбачено право суду відмовити у відкритті апеляційного провадження лише у випадку неподання заяви про поновлення процесуального строку, передбаченого на апеляційне оскарження чи у випадку визнання підстав та наведених причин пропуску такого строку неповажними.

Однак, як вбачається із матеріалів справи, доводи заявника та наведені ним підстави щодо поважності причин пропуску процесуального строку через відсутність можливості ознайомитися з повним текстом судового рішення, апеляційним судом неповажними по суті не визнавались, належна оцінка зазначеним обставинам не надавалася, що свідчить про відсутність  правових підстав для застосування положень ч. 3 ст. 297 ЦПК України.

Крім того, гарантуючи судовий захист з боку держави, Конституція України одночасно визнає право кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55 Конституції України), і це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (ч. 2 ст. 22, ст. 64 Конституції України).

Положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України визначає одну з основних засад судочинства - забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, і таким чином закріплює гарантії перевірки в апеляційному порядку судових рішень.

Згідно з положеннями ст. 8 Конституції України визначено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, а норми Конституції України є нормами прямої дії.

Виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21,            22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень ст. ст. 3, 15 ЦК України, ст. ст. 1, 3, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу слід дійти висновку про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав і інтересів, у тому числі шляхом оскарження дій і рішень.

Слід зазначити, що відповідно до ст. 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» учасникам судового процесу гарантовано право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення. Таке право гарантовано й ст. 55 Конституції України.

Відтак апеляційний суд, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, фактично обмежив право заявника на доступ до правосуддя, яке гарантоване Основним Законом.

 

Апеляційний суд Вінницької області протягом звітного періоду двічі помилявся при визначені підвідомчості справ.

 

Так, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 30 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 15 липня 2014 року, відмовлено в задоволенні позову Вінницької міської ради до ОСОБА_3, третя особа – ОСОБА_4, про знесення самочинного будівництва й звільнення земельної ділянки.

Ухвалою ВССУ від 4 лютого 2015 року ці рішення та ухвала скасовані, а провдження у справі закрито з огляду на таке.

Вирішуючи спір, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд, виходили з того, що спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Однак, вирішуючи спори про знесення самочинно збудованого нерухомого майна, де позов заявлений суб'єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення контролю у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (частина сьома статті 376 ЦК України), судам слід перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року № 6-137цс14, яка, відповідно до положень ст. 360-7 ЦПК України, є обов'язковою для всіх судів України.

Проте, розглянувши спір у порядку цивільного судочинства, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою, що позивач – міська рада – звернувся до суду як суб'єкт владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення контролю у сфері містобудування у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва та містобудування.

Адже статтею 7 Закону України «Про основи містобудування» визначено, що державне регулювання у сфері містобудування здійснюється, зокрема, органами місцевого самоврядування, а також центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері містобудування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю, іншими органами в порядку, встановленому законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають у зв'язку з здійсненням суб'єктом владних повноважень владних управлінських функцій.

Таким чином, суди не врахували, що відносини між сторонами є публічно-правовими, а тому зазначений спір не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.

 

Натомість ухвалою ВССУ від 18 лютого 2015 року скасовано ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 04 квітня 2014 року про закриття провадження у справі ОСОБА_6 до Раківської сільської ради про скасування рішення, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, тому що  суд апеляційної інстанції залишив поза увагою роз’яснення, що містяться у п. п. 21, 27 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ», про те, що якщо орган державної влади та/або орган місцевого самоврядування (суб'єкт владних повноважень) бере участь у справі не на виконання своїх владних повноважень, а з інших правових підстав; не здійснює владних управлінських функцій щодо іншого учасника спору (наприклад, надання згоди іншому співвласнику житлового будинку на виконання переобладнання та перепланування), то залежно від змісту вимог і суб'єктного складу сторін справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог статті 15 ЦПК.

Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане відповідно до закону, належить до документів, на підставі яких згідно зі статтею 19 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» провадиться реєстрація права власності, яке вони посвідчують. У зв'язку із цим суд відповідно до частини першої статті 21, статті 393 ЦК України визнає незаконним і скасовує такий акт, виданий владним органом, повністю або частково, якщо він суперечить актам цивільного законодавства та порушує цивільні права або інтереси. Такі спори за участю фізичних осіб розглядаються в порядку цивільного судочинства.

Отже, якщо суб'єкт у спірних правовідносинах не здійснює владні управлінські функції щодо іншого суб'єкта, який є учасником спору, такий спір не має встановлених нормами КАС України ознак справи адміністративної юрисдикції.

 

1.3       Справи, що виникають з трудових правовідносин.

 

Рішенням Бершадського районного суду Вінницької області від 4 вересня 2014 року у позові ОСОБА_3 до Бершадської міської ради, третя особа – комунальне підприємство «Бершадське будинкоуправління», про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, компенсації за невикористані відпустки та зобов'язання нарахувати індексацію заробітної плати і компенсацію за порушення строків її виплати відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 4 листопада 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з Бершадської міської ради Вінницької області на користь ОСОБА_3 заробітну плату за період роботи на посаді директора КП «Бершадське будинкоуправління» з 1 квітня 2010 року по 21 листопада 2013 року в сумі 45 141 грн. 90 коп., 4 197 грн. 43 коп. компенсації за невикористані відпустки за 2010-2013 роки. Зобов'язано відповідача при виплаті заборгованості із заробітної плати нарахувати і виплатити ОСОБА_3 індексацію заробітної плати та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строку її виплати. Вирішено питання про стягнення судових витрат. В іншій частині позову відмовлено.

Скасовуючи це рішення суду апеляційної інстанції та залишаючи в силі рішення місцевого суду ВССУ в ухвалі від 1 квітня 2014 року вказав на таке.

Ухвалюючи нове рішення суд апеляційної інстанції виходив із того, що контракт з позивачем було укладено Бершадською міською радою, тому остання відповідальна за виплату заробітної плати та проведення розрахунку при звільненні.

Однак, Комунальне підприємство "Бершадське будинкоуправління" діє на підставі cтатуту, затвердженого рішенням виконкому Бершадської міської ради № 5 від 31 січня 2002 року, відповідно до п 1.3  якого є юридичною особою, має самостійний баланс, розрахункові та валютні рахунки у банківських установах, круглу печатку, штамп та бланки зі своїм повним найменуванням.

Пунктами 1. 9, 1. 10 статуту передбачено, що підприємство не відповідає за зобов'язаннями органу управління майном, а орган управління майном не відповідає за зобов'язання підприємства. Підприємство несе відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах майна, на яке відповідно до чинного законодавства може бути звернено стягнення.

Встановивши, що КП "Бершадське будинкоуправління" є самостійною юридичною особою, його керівнику нараховується заробітна плата за рахунок частки доходу, одержаного підприємством внаслідок його господарської діяльності, суд першої інстанції правильно відмовив у позові до Бершадської міської ради як до неналежного відповідача, оскільки на ній не лежить обов'язок по нарахуванню і виплаті ОСОБА_3 коштів, вимоги про стягнення яких ним заявлено.

 

 

1.4 Спори, що виникають із договорів

 

 

Рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 06 травня 2014 року в позові ПАТ «Сад Поділля» до ОСОБА_6 про стягнення грошових коштів за договором купівлі-продажу відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 29 серпня 2014 року рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 06 травня 2014 року скасовано.

Ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_6 на користь публічного акціонерного товариства «Сад Поділля» заборгованість за договором  купівлі-продажу від 18 червня 2011 року в сумі 22761,00 грн.

Ухвалою ВССУ від 18 березня 2015 року рішення апеляційного суду скасоване, а рішення суду першої інстанції залишене без змін.

Зокрема, суд касаційної інстанції погодився з висновком місцевого суду про те, що у правовідносинах, що склалися між реорганізованим сільськогосподарським підприємством та громадянином, багаторічні насадження не можуть розглядатися, як окремий об'єкт права власності без земельної ділянки, на якій вони знаходяться, оскільки є складовою частиною земельної ділянки.

При цьому, перебування багаторічних насаджень на балансі підприємства не може вважатись  підтвердженням права власності на ці насадження, оскільки баланс підприємства (організації) є формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна і не свідчить про знаходження майна у власності (володінні) підприємства (організації).

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду України від  25 лютого 2015 року в справі  №6-14цс15.

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції правильно виходив з того, що право власності на земельну ділянку поширюється й на багаторічні насадження, які знаходяться на цій земельній ділянці, а тому на момент укладення договору купівлі-продажу від 18 червня 2011 року спірні яблуні, розміщенні на земельній ділянці ОСОБА_6 були власністю останньої і ПАТ «Сад Поділля» не вправі було здійснювати будь-які угоди щодо цих насаджень, у тому числі продавати їх, оскільки підприємство не мало повноважень власника щодо розпоряджання спірним майном.

 

Також, рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області від 04 червня 2014 року визнано недійсним договір купівлі-продажу багаторічних насаджень – яблунь в кількості 476 штук, укладений 17 березня 2011 року між СГ ВАТ «Сад Поділля» і ОСОБА_6; стягнуто із ПАТ «Сад Поділля» на користь ОСОБА_6 7 854 грн., що сплачені за договором купівлі-продажу.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 14 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Це рішення апеляційного суду також було скасовано ухвалою ВССУ від 25 березня 2015 року із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з тих же міркувань, що й попереднє.

Проте, Постановою Верховного Суду України від 3 червня 2015 року ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 березня 2015 року скасовано, рішення Апеляційного суду Вінницької області від 29 серпня 2014 року  залишено в силі.

У цій постанові Верховний Суд України сформував таку правову позицію:

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України передбачено обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі (частина перша статті 11 ЦПК України).

Відмовляючи в задоволенні позову про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу та надаючи правову оцінку укладеному договору, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, вийшов за межі заявлених позивачем вимог та дійшов  помилкового висновку про те, що з відповідачки на користь товариства не підлягають стягненню грошові кошти згідно з чинним договором.

Отже, суд касаційної інстанції,  порушуючи вимоги частини другої статті 625 ЦК України, необґрунтовано погодився з висновком суду першої інстанції щодо відсутності підстав для стягнення з відповідача суми боргу за договором купівлі-продажу, який є чинним.

 

Ухвалою ВССУ від 1 квітня 2015 року скасоване рішення Апеляційного суду Вінницької області від 17 грудня 2014 року у справі за позовом ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» до ОСОБА_3, ОСОБА_4, треті особи: комунальне підприємство «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації», товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-торгівельна фірма «ДЛД», товариство з обмеженою відповідальністю «НБК», Вінницька міська рада, про визнання договору купівлі-продажу недійсним, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Цим рішенням було скасоване рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 10 червня 2014 року про відмову у позові. Позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу 3/100 частки торгівельного комплексу та офісу по АДРЕСА_1 від  24 березня 2009 року, укладений між ОСОБА_4 і ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Павлюком І.І. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Скасовуючи рішення апеляційного суду із направленням справи на новий апеляційний розгляд суд касаційної інстанції виходив із того, що апеляційний суд не встановив, зокрема, дійшовши висновку про те, що позивачем доведено його зацікавленість в оспоренні договору купівлі-продажу у зв'язку з виконанням належним чином умов договору підряду, не звернув уваги на те, що ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест» не був і не є власником спірного нерухомого майна, а правовстановлюючі документи на посвідчення належності на правовій підставі земельної ділянки, затверджена проектно-кошторисна документація та дозвіл на проведення будівельних робіт торгівельного комплексу та офісу за вказаною адресою у позивача відсутні.

Однак, у цьому рішенні Апеляційний суд Вінницької області застосував правові висновки щодо аналогічних правовідносин, які були зроблені судом касаційної інстанції, зокрема в ухвалі від 26 листопада 2014 року, у якій ВССУ зазначив, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215ЦК України).

Статтею 658 ЦК України встановлено, що право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Відповідно до ст. 876 ЦК України, власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

Відповідно до ст. 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.

Майнові права є неспоживною річчю та визнаються речовими правами.

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» дає визначення поняття «майнові права», які можуть оцінюватися, як будь-які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння, розпорядження, користування), а також інші специфічні права (права на провадження діяльності, використання природних ресурсів тощо) та права вимоги (ст. 3 Закону).

Майнове право, яке можна визначити як «право очікування», є складовою частиною майна як об'єкта цивільних прав. Майнове право – це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов вірного та ґрунтовного висновку про те, що ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест»» виконало, як замовник, своє грошове зобов'язання за договором будівельного підряду, сплативши повну вартість об'єкта будівництва шляхом здійснення стовідсоткової передоплати, тобто вчинило дії, спрямовані на виникнення юридичних фактів, необхідних і достатніх для отримання права вимоги щодо переходу права власності на об'єкт будівництва або набуття майнових прав на цей об'єкт. А отже, укладений між ОСОБА_6 та ПТПМПФ «Едельвейс» договір купівлі-продажу від 20 травня 2009 року порушує майнові права позивача.

Необхідно також зазначити, що впродовж 2013 – 2014 років Апеляційним судом Вінницької області було розглянуто 12 справ за аналогічними позовами  ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест»», у яких суд сформулював свою позицію про безпідставність цих вимог через відсутність у позивача будь-яких речових прав щодо предмета договору. Ця позиція в подальшому була спростована ВССУ, зокрема в  ухвалах від 9 липня 2014 року та 26 листопада 2014 року.

 Разом з тим того ж дня – 17 грудня 2014 року під головуванням того ж судді Апеляційного суду Вінницької області Берегового О.Ю. постановлено ухвалу про залишення без змін рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 28 травня 2014 року, яким за таким самим позовом ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест»» визнано недійсним договір купівлі-продажу від 19 березня 2009 року 9/100 часток торговельного комплексу та офісу, що розташований по АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_4 (продавець) і ОСОБА_2 (покупець), посвідчений приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу ОСОБА_5.

У відкритті провадження за касаційною скаргою ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест»» на ці рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду ухвалою ВССУ від 22 січня 2015 року відмовлено.

 

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 20 травня 2014 року позов стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_6 внесені на рахунок банку кошти в сумі 1 335 400,00 грн., інфляційні втрати за весь час прострочення у сумі  56 086,80 грн., 3 % річних за весь час прострочення у розмірі 31 171,53 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 01 липня 2014 року, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково. Стягнуто з ПАТ «КБ «Фінансова ініціатива» на користь ОСОБА_6 відповідно до договору банківського вкладу № 155501 «Вклад «Ощадний» від 07 грудня 2012 року суму депозитного вкладу - 1 000,00 грн., 16 % річних, відповідно п. 1.2. Договору - 162,20 грн., 3 % річних за весь час прострочення - 16,44 грн., інфляційні витрати за весь час прострочення - 293,00 грн., а всього 1 471,64 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

ВССУ 28 січня 2015 року скасував це рішення апеляційного суду, а справу передав на новий апеляційний розгляд, тому що суд апеляційної інстанції, у порушення вимог ст. 212-213 ЦПК України у повній мірі не з'ясував усіх обставин справи, не вірно витлумачив умови договору, у зв'язку з чим дійшов до передчасного висновку, що банківський вклад було здійснено лише на суму 1 000,00 грн.

При цьому суд касаційної інстанції із посиланням на докази, досліджені судами першої та апеляційної інстанції, зазначив, що письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошових сум підтверджується як договором банківського вкладу, так і квитанцією про внесення коштів на рахунок договору.

Матеріалами справи встановлено, що відбитки печатки «ПАТ «КБ «Фінансова Ініціатива» та підпис касира, виконані на вказаних вище квитанціях, є належними, а договір банківського вкладу не містить будь-яких обмежень щодо здійснення вкладником додаткових внесків (п. 1.4. Договору).

Тобто, зі змісту ухвали ВССУ видно, що фактичні обставини справи встановлені судом першої інстанції, однак не даючи жодної оцінки рішенню суду першої інстанції, суд касаційний суд повернув справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, не зазначивши будь-яких фактичних обставин справи, які повинен встановити чи перевірити апеляційний суд.

 При цьому впродовж 2013 – першого півріччя 2015 року Апеляційним судом Вінницької області було ухвалено 12 судових рішень такого самого змісту, оскільки саме з такою його позицією у аналогічних за змістом та доказовою базою справах в своїх ухвалах від 17 червня 2015 року, 19 березня 2014 року, 17 лютого 2014 року, 28 травня 2014 року та 30 травня 2014 року погодився ВССУ.

 

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 31 березня   2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 27 травня 2014 року, у позові ОСОБА_3 до кредитної спілки «Альянс Україна» про захист прав споживача, стягнення збитків відмовлено.

Ухвалою ВССУ від 24 грудня 2014 року ці рішення та ухвала в у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 до кредитної спілки «Альянс Україна» про стягнення процентів за користування депозитним коштами, інфляційних нарахувань на суму боргу, трьох процентів річних від простроченої суми та відшкодування моральної шкоди скасовані, справу у цій частині передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Зокрема, суд касаційної інстанції вказав на таке.

Встановивши ті обставини, що рішення Ленінського районного суду  м. Вінниці від 5 квітня 2011 року не виконано у частині  повернення сум за вкладом НОМЕР_2 у розмірі 49 830 грн., а за вкладом НОМЕР_1 – у розмірі  42 342, 10 грн., тобто остаточний розрахунок за банківськими вкладами  із ОСОБА_3 не проведено, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для стягнення процентів за користування депозитним коштами за період після ухвалення рішення суду про розірвання договорів банківського вкладу.

При цьому варто враховувати, що розмір процентів на банківський вклад після розірвання  договорів визначається відповідно до  положень, встановлених договорами, укладеними між сторонами та нараховується лише щодо сум несвоєчасно повернутого вкладу. У зв'язку з цим необхідно з'ясувати із чого складаються невиконані за рішенням суду суми 49 830 грн. (вклад НОМЕР_2) та 42 342, 10 грн.  (вклад НОМЕР_1).

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відмовляючи у задоволенні вимог позивача про стягнення сум, передбачених  ч. 2 ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції не мотивував ухвалене ним рішення у цій частині, а суд апеляційної інстанції зазначив, що стягнення боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції з моменту укладення договорів умовами укладених угод не передбачалося.

Разом з тим, у п. 4.1. договорів банківського вкладу сторонами визначено, що за порушення договірних положень вони несуть відповідальність згідно чинного законодавства України.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму  боргу і три проценти річних виступають способом захисту майнового права  та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів і отриманні компенсації (плати) від боржника за користування отриманими ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, та нараховуються незалежно від вини боржника й незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання в силу прямої дії ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Крім того, інфляційні нарахування на суму боргу та три проценти річних входять до грошового зобов'язання та не є штрафною санкцією, у зв'язку із чим дія мораторію відповідно до ст. 12 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» на них не розповсюджується.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суди виходили  із недоведеності факту її заподіяння, тобто відсутністю доказів на її підтвердження. При цьому, визначивши саме цю підставу відмови у позові, суди не звернули уваги на те, що відшкодування моральної шкоди у зв'язку із порушенням грошового зобов'язання допускається лише у разі, якщо такі наслідки передбачені законом або договором. Обумовленість такого відшкодування у спірних правовідносинах суди не перевірили.

 

Ухвалою ВССУ від 25 березня 2015 року скасоване рішення апеляційного суду Вінницької області від 13 травня 2014 року, яким  позовом ПАТ КБ «Надра» до ТОВ «Укрспецторг Групп», ОСОБА_5, треті особи: ОСОБА_6, відділ ДВС Козятинського міськрайонного управління юстиції, про визнання аукціону з реалізації арештованого майна недійсним задоволено, із залишенням в силі рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 13 березня 2014 року про відмову у позові, тому що суд апеляційної інстанції помилково застосував до спірних правовідносин – аукціону з продажу рухомого майна – Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5, замість Порядку реалізації арештованого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 15 липня 1999 року № 42/5, а відтак прийшов до помилкового висновку про недійсність аукціону з реалізації арештованого майна  через проведення третіх торгів, після того, як перші та другі не відбулись через відсутність купівельного попиту.

 

1.5 Спори про відшкодування шкоди.

 

Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 6 червня 2014 року позов ОСОБА_3 до Вінницької митниці Міністерства доходів і зборів України, треті особи: Могилів-Подільська міська рада Вінницької області, виконавчий комітет Могилів-Подільської міської ради Вінницької області, Головного управління Державної казначейської служби України у Вінницькій області, про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров'я задоволено частково.

Стягнуто з Вінницької митниці Міндоходів на користь ОСОБА_3 24 643 грн. матеріальної шкоди та 3 тис. грн.. на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 7 липня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовлено.

ВССУ своєю ухвалою від 10 грудня 2014 року скасував рішення апеляційного суду і залишив в силі рішення суду першої інстанції, не погодившись із висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки нещасний випадок не розслідувався спеціальною комісією, докази збирались без врахування механізму розслідування нещасного випадку, передбаченого порядком розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру, а відтак докази спричинення шкоди здоров`ю позивача не відповідають вимогам ч. 2 ст. 59 ЦПК України щодо їх допустимості, оскільки наявність чи відсутність причинного зв'язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою може встановлюватись будь-якими доказами, наданими сторонами, на підставі яких суд згідно з ст. 212 ЦПК України надає відповідну оцінку.

 

1.6. Спори про право власності та інші речові права.

 

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 лютого 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 24 березня 2014 року, в задоволенні позову ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, третя особа – комунальне підприємство «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації», про усунення перешкод в користуванні власністю відмовлено.

Відмовляючи у позові суди дійшли висновку, що оскільки ОСОБА_7 та представник позивача ОСОБА_14 – ОСОБА_11 у своїх поясненнях підтвердили той факт, що про виникнення зведеної перегородки у коридорі «ІІ» позивачу ОСОБА_7 та позивачу ОСОБА_14 стало відомо ще у 1997 році, а з позовом вони звернулися лише 24 жовтня 2013 року, то з урахуванням заяви відповідачів у позові слід відмовити через сплив строку позовної давності.

Ухвалою ВССУ від 24 грудня 2014 року ці рішення та ухвала скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції, тому що суди при вирішенні справи не звернули уваги на роз’яснення, що містяться у пункті 37 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого  2014 року № 5, про те, що оскільки позови про визнання права власності, що пред'явлені на підставі статті 392 ЦК України, пов'язані з невизначеністю відносин права власності позивача щодо свого майна, то на ці позови не поширюються правила про позовну давність.

Позов власника про усунення порушень, що перешкоджають здійсненню його права розпорядження належним йому майном є негаторним позовом на який не поширюється позовна давність, оскільки в даному випадку йдеться про триваюче правопорушення.

 

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 1 липня   2014 року позов ВАТ «Керамік» до ОСОБА_2, третя особа – Приватне підприємство «Компанія «Володимирський масив», про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволено.

Витребувано з незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ВАТ «Керамік» комплекс нежитлових будівель та споруд, розташованих на земельній ділянці площею 8,2357 га, за адресою: АДРЕСА_1.

 Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2014 року рішення Вінницького міського суду  Вінницької області від 1 липня 2014 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ВАТ «Керамік» відмовлено.

Ухвалою ССУ від 3 грудня 2104 року рішення апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2014 року скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 1 липня 2014 року залишено без змін.

Ухвалою ВССУ від 27 травня 2015 року скасовано і це судове рішення апеляційної інстанції з направленням справи на новий апеляційний розгляд.

Так, суд касаційної інстанції зазначив, що встановивши, що нерухоме майно, набуте ОСОБА_2 на підставі договору іпотеки від 1 грудня 2010 року та договору про внесення змін та доповнень від 13 листопада 2013 року до вищезазначеного договору іпотеки, суди не звернули уваги на те, що можливість витребування майна власником із незаконного володіння можливо тільки в тому разі, коли майно придбане за відплатним договором, а тому не встановили та не визначили вид (класифікацію) правочину, за яким відповідач набув нерухоме майно.

Разом з тим, за змістом ч. ч. 2, 3 ст. 338 ЦПК України справа направляється до суду апеляційної інстанції на новий розгляд, якщо суд апеляційної інстанції допустив порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

В ухвалі Апеляційного суду Вінницької області від 17 лютого 2015 року дана оцінка зазначеним договору іпотеки та договору про внесення змін та доповнень до нього, ці договори приєднані до матеріалів справи, а відтак не зрозуміло, які саме порушення норм процесуального права допущено судом апеляційної інстанції, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи (зокрема про оплатність чи безоплатність цих договорів).

Не зрозумілою є й позиція ВССУ, висловлена в ухвалі від 3 грудня 2014 року, якою скасоване з направленням на новий розгляд до суду апеляційної інстанції рішення Апеляційного суду Вінницької області від 20 серпня 2014 року у цій справі.

У цьому рішенні апеляційний суд, зокрема зазначив, що відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Проте майно не може вважатись набутим без достатніх правових підстав, якщо це відбулося в незаборонений цивільним законодавством спосіб з метою забезпечення породження учасниками відповідних правовідносин у майбутньому певних цивільних прав та обов’язків. Зокрема, унаслідок тих чи інших юридичних фактів, правомірних дій, які прямо передбачені ч. 2 ст. 11 ЦК України.

Однак, суд першої інстанції не звернув уваги, що спірне майно набуте відповідачем на підставі договору іпотеки від 1 грудня 2010 року, (зі змінами від 13 листопада 2013 року) у порядку позасудового врегулювання відносин між іпотекодавцем  та іпотеко держателем, тобто на підставі договору (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

При цьому не можна також погодитись із висновком суду першої інстанції про те, що на момент відчуження майна 14 листопада 2013 року ПП «Компанія «Володимирський масив» не мала права на його відчуження, оскільки 31 жовтня 2013 року ухвалою господарського суду Вінницької області договір купівлі-продажу нерухомого майна (комплексу нежитлових будівель та споруд, розташованого за адресою:  м. Вінниця пров. Цегельний, 12) від 14 липня 2009 року, укладений між ПП «Компанія «Володимирський Масив» та ВАТ «Керамік» було визнано недійсним.

Відповідно до ч. 6 ст. 122-11 ГПК України у разі подання апеляційної скарги ухвала господарського суду набирає законної сили після розгляду справи господарським судом апеляційної інстанції.

Як видно із матеріалів справи ухвала господарського суду Вінницької області від 31 жовтня 2013 року була оскаржена а апеляційному порядку і постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 17 грудня 2013 року цю ухвалу скасовано, а у позові ВАТ «Керамік» про визнання договору купівлі-продажу від 14 липня 2009 року недійсним відмовлено. Отже, станом на 14 листопада 2013 року у ПП «Компанія «Володимирський масив» не існувало законних перешкод для відчуження майна Скомаровському В.В.

Таким чином, обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права – витребування майна з чужого незаконного володіння – до цих правовідносин застосуванню не підлягає, а з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства суд першої інстанції не міг самостійно змінювати підставу позову і застосовувати до цих правовідносин ст. 388 ЦК України, якою передбачено витребування майна від добросовісного набувача.

При скасуванні цього рішення ВССУ у своїй ухвалі вказав, що суд апеляційної інстанції не звернув уваги та не надав правової оцінки тому, що у договорі купівлі-продажу нерухомого майна від 14 липня 2009 року від імені ПП «Компанія «Володимирський масив» підпис виконав генеральний директор ПП «Компанія «Володимирський масив» ОСОБА_7. Він же підписував і акт приймання-передачі майна від 14 липня 2009 року.

Встановивши зазначені обставини, апеляційний суд не надав правової оцінки факту, що ОСОБА_7 на підставі договору про внесення змін та доповнень до договору іпотеки від 1 грудня 2010 року набув право власності на спірну земельну ділянку, яка вибула з володіння ВАТ «Керамік» на підставі судових рішень, які були в подальшому скасовані, та не визначився, чи можна застосувати до спірних правовідносин положення передбачені ст. 388 ЦК України. Крім того, апеляційним судом не було перевірено чи було накладено арешт на спірну земельну ділянку, в порядку забезпечення позову ПП «Компанія «Володимирський масив» до ВАТ «Керамік» про визнання права власності на спірну земельну ділянку (ця обставина взагалі не була предметом дослідження у справі, оскільки жодна із сторін на неї не посилалась).

4 березня 2015 року ВССУ скасував із направленням на новий розгляд до суду першої інстанції рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 21 серпня 2014 року, залишене без зміни ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 14 жовтня 2014 року, яким було відмовлено у позові  ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 до ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, треті особи: товариство власників гаражів «Зв'язківець», Вінницька міська рада, комунальне підприємство «Вінницьке міське бюро технічної інвентаризації» про знесення гаражів.

Справа судами розглядалася неодноразово.

Скасовуючи ці рішення та ухвалу ВССУ зазначив, що згідно з ч. 7 статті 376 ЦК України, у разі істотного відхилення від проекту, що суперечить суспільним інтересам або порушує права інших осіб, істотного порушення будівельних норм і правил суд за позовом відповідного органу державної влади або органу місцевого самоврядування може постановити рішення, яким зобов'язати особу, яка здійснила (здійснює) будівництво, провести відповідну перебудову. Якщо проведення такої перебудови є неможливим або особа, яка здійснила (здійснює) будівництво, відмовляється від її проведення, таке нерухоме майно за рішенням суду підлягає знесенню за рахунок особи, яка здійснила (здійснює) будівництво. Особа, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, зобов'язана відшкодувати витрати, пов'язані з приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

У п. 1 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» судам роз'яснено, що положення ст. 376 ЦК України поширюється на випадки самочинного будівництва житлових будинків, будівель, споруд, іншого нерухомого майна як фізичними, так і юридичними особами.

При розгляді справ зазначеної категорії судам слід мати на увазі, що самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані (будуються) на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Самочинним також вважається будівництво, хоча і на підставі проекту, за наявності істотних порушень зазначених норм та правил як у самому проекті, так і при будівництві, за наявності рішень спеціально уповноважених органів про усунення порушень.

Будівництвом, яке здійснюється з істотним порушенням будівельних норм і правил, вважається, у тому числі будівництво, яке хоча і здійснюється за наявності проекту, але з порушенням будівельних норм та санітарних правил, що загрожують життю та здоров'ю людини у разі невиконання приписів інспекції державного архітектурно-будівельного контролю про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил тощо.

Згідно з п. 7.50 таблиці ДБН 360-92 та ч. 4 п.5.28 Правил мінімальна  відстань від наземних гаражів до житлових будинків, у тому числі будинків без вікон, повинна становити не менше 10 м.

Як роз'яснено в п. 5 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 «Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва»), у випадку порушення самочинним будівництвом прав інших осіб право на звернення до суду з позовом про знесення або перебудову самочинно збудованого об'єкта належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права.

На порушення вимог статей 212, 213, 214, 315 ЦПК України суди зазначені положення закону до уваги не взяли, не в повній мірі  визначилися з характером спірних правовідносин, не встановили, які саме будівельні норми і правила були порушені відповідачами (у позові відмовлено, а тому, очевидно, суди прийшли до висновку про відсутність порушення таких норм).

Разом з тим, до таких самих по суті висновків дійшов Ленінський районний суду м. Вінниці у своєму рішенні від 12 березня 2012 року, залишеному без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 23 травня 2012 року, однак ці рішення та ухвала судів першої і апеляційної інстанції були скасовані колегією суддів ВССУ з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, в одній і тій самій справі суд касаційної інстанції прийшов фактично до двох протилежних за змістом правових висновків, у зв’язку з чим справа не знаходить свого вирішення з жовтня 2011 року.

 

 

1.7. Спори, що виникають із земельних правовідносин

 

Ухвалою ВССУ від 1 квітня 2015 року скасовані із направленням на новий розгляд до суду першої інстанції рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 14 жовтня 2014 року та рішення апеляційного суду Вінницької області від 09 грудня 2014 року.

Зокрема, суд касаційної інстанції вказав на таке.

Як вбачається з позовних вимог, ОСОБА_3 просив визнати незаконним та скасувати рішення міськради та визнати нечинним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий ОСОБА_4, якого було залучено до участі у справі в якості третьої особи.

Відповідно до пункту 2 частини 6 статті 130 ЦПК України, якщо спір не врегульовано у порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, суд вирішує питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Вирішуючи питання про призначення справи до судового розгляду, суд в обов'язковому порядку має вирішити питання про склад осіб, які братимуть участь у справі.

Відповідно до ст. 33 ЦПК України суд за клопотанням позивача, не припиняючи розгляду справи, замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред'явлено не до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача.

Вирішуючи справу, суд першої інстанції у порушення статей 11, 33, пункту 2 частини 6 статті 130 ЦПК України не роз'яснив позивачеві його права на подачу заяви про залучення ОСОБА_4, якому видано державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, до участі у справі в якості відповідача, хоча оскаржені рішення безпосередньо стосуються його прав та інтересів.

Таким чином, суд першої інстанції, вирішуючи справу, не вирішив питання про склад осіб, які мають брати участь у справі та не надав належної оцінки тому, що  процесуальні права та процесуальні обов'язки відповідача та третьої особи є різними.

В порушення зазначених норм процесуального права суд апеляційної інстанції на вказані обставини уваги не звернув.

Крім того, згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному  з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

В порушення вищевказаних норм права судами належним чином не було встановлено, чи відноситься спірна земельна ділянка до земель загального користування, яке її цільове призначення та відповідно чи були порушені наданням спірної земельної ділянки ОСОБА_4 права та законні інтереси позивача ОСОБА_3.

При цьому слід звернути увагу, що в силу приписів ст. 303 ЦПК України апеляційний суд позбавлений можливості виправлення таких процесуальних помилок суду першої інстанції, як неправильне вирішення питання про склад осіб, які беруть участь у справі.

Дискусійним видається й посилання ВССУ на невиконання місцевим судом вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України, оскільки роз’яснення позивачу його права заявити клопотання про заміну неналежного відповідача та наслідків нез’явлення такого клопотання може бути розцінено як те, що суд наперед визначився із під ставністю позовних вимог, заявлених до відповідача, виключне право визначати якого, відповідно до встановленого ст. 11 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного судочинства належить позивачу.

Також, враховуючи те, що наслідком пред’явлення позову не до тієї особи, яка має відповідати, є відмова у позові (ч. 1 ст. 33 ЦПК України позбавляє суд права з власної ініціативи змінювати відповідача чи притягувати до участі у справі іншу особу як співвідповідача), таке роз’яснення може бути про трактоване як заінтересованість суду у результаті розгляду справи.

 

Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 27 травня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 14 липня 2014 року, позов Могилів-Подільського міжрайонного прокурора задоволено, розірвано договір оренди землі від 30 вересня 2011 року, зареєстрований відділом Держкомзему у Могилів-Подільському районі Вінницької області 16 грудня 2011 року № 052260004001695, укладений між ТОВ «Дністер-Агро» та ОСОБА_6.

Скасовуючи ці рішення та ухвалу із направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції ВССУ у своїй ухвалі від 17 грудня 2014 року вказав на таке.

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що жодних доказів на підтвердження обставин, якими представник відповідача обґрунтовував заперечення, зокрема, що ТОВ «Дністер-Агро» використовує орендовану землю за її цільовим призначенням, відповідно до умов договору оренди, на порушення вимог ст. 60 ЦПК України представник відповідача суду не надав та не зазначив про наявність таких доказів. Враховуючи те, що відповідачем не виконано обов'язки, передбачені договором оренди щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням та своєчасного внесення орендної плати, суд дійшов висновку про задоволення позову. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» тощо.

За правилами ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 24 Закону України «Про оренду землі» орендодавець має право вимагати від орендаря використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості ґрунтів, додержання державних стандартів, норм і правил; своєчасного внесення орендної плати.

Частиною 1 ст. 32 зазначеного Закону передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24, 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Згідно з п. «ґ» ч. 1 ст. 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

З результатів аналізу зазначеного вбачається, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме факт використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, а не власне невикористання земельної ділянки.

Вирішуючи спір, суду не слід ототожнювати поняття «невикористання земельної ділянки за призначенням» та «використання земельної ділянки не за цільовим призначенням», оскільки останнє поняття застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі відповідного цільового призначення. Використання не за цільовим призначенням передбачає дію - використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування.

Частиною 1 ст. 60 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Ухвалюючи рішення про розірвання договорів оренди у зв'язку невикористанням за цільовим призначенням земельних ділянок та їх не-обробленням, суд першої інстанції посилався на лист Інспекції сільського господарства у Вінницькій області від 4 березня 2014 року та лист Вінницької філії Державної установи «Інститут охорони ґрунтів України» від 5 лютого 2014 року, згідно з якими земельні ділянки, які є в оренді ТОВ «Дністер-Агро», не використовуються за цільовим призначенням, посів сільськогосподарських культур не проводиться, заходи боротьби з бур'янами не застосовуються, земельні ділянки знаходяться в занедбаному стані (забур'янені та заліснені), що призвело до пониження якісних показників ґрунту, що унеможливлює подальше використання для вирощування сільськогосподарських культур.

Судами попередніх інстанції вищевикладеного не враховано, належним чином не встановлено, чи є порушення з боку орендаря умов договору, які відповідно до ст. 32 Закону України «Про оренду землі» могли бути підставою для дострокового розірвання договору оренди.

Причиною цього скасування також стала неоднаковість практики ВССУ.

Так, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції колегія суддів Апеляційного суду Вінницької області орієнтувалась на аналогічне рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 29 квітня 2014 року, залишене без змін ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 16 червня 2014 року. 17 липня 2014 року ВССУ відмовив у відкритті провадження за касаційною скаргою ТОВ «Дністер-Агро» на ці рішення та ухвалу суду.

Необхідно відзначити, що оскільки справи за позовами  Могилів-Подільського міжрайонного прокурора в інтересах фізичних осіб – власників земельних ділянок, до ТОВ «Дністер-Агро» про розірвання договорів оренди землі носили масовий характер (всього Апеляційним судом Вінницької області було розглянуто 15 таких справ), то на нараді суддів судової палати у цивільних справах було обговорено і погоджено правову позицію щодо їх вирішення, яка зводилась до відсутності підстав для розірвання цих договорів. В подальшому з цією позицією погодились і судді палати у цивільних справах ВССУ, про що було повідомлено Апеляційний суд Вінницької області листом від 9 жовтня 2014 року. Крім того, така ж правова позиція (про неможливість ототожнення понять «нецільове використання земельної ділянки» та «невикористання земельної ділянки», а відтак відсутність підстав для розірвання договору в разі невикористання земельної ділянки орендарем, якщо у договорі оренди не передбачено строку, у який він зобов’язаний приступити до її використання) була підтримана ВССУ у решті справ, у яких за касаційними скаргами ТОВ «Дністер-Агро» на рішення апеляційного суду про скасування рішень Могилів-Подільського міськрайнного суду Вінницької області та ухвалення нових рішень про відмову у позові Могилів-Подільського міжрайонного прокурора в інтересах фізичних осіб – власників земельних ділянок, до ТОВ «Дністер-Агро» про розірвання договорів оренди землі або було відмовлено у відкритті касаційного провадження, або касаційні скарги були відхилені.

Отже, в інших справах аналогічного змісту суд касаційної інстанції прийшов до висновку, що фактичні обставини, що мають значення для їх вирішення, встановлено, а відтак не зрозумілою є позиція ВССУ про направлення цієї справи на новий розгляд до суду першої інстанції (з ухвали суду касаційної інстанції взагалі не можливо зробити висновку, які саме обставини необхідно встановити суду для правильного вирішення справи, а її зміст зводиться до неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанції норма матеріального права).

 

 

 

1.8 Справи, що виникають з правовідносин спадкування

 

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 27 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Вінницької області від 19 січня 2015 року, позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано заповіт від  21 травня 2013 року, укладений від імені ОСОБА_7 на ім'я ОСОБА_6 та ОСОБА_4 недійсним. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4,               ОСОБА_5, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3, відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов ОСОБА_3, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив із того, що ОСОБА_7, будучи дієздатною фізичною особою за станом свого здоров'я, незважаючи на відсутність такого висновку експертизи, але за оцінкою інших доказів на момент укладення заповіту на ім'я ОСОБА_4 та ОСОБА_6, не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5, суди виходили із того, що утримання та догляд за ОСОБА_7 за її життя, понесення витрат на її поховання не є підставами для визнання недійсним заповіту, складеного на ім'я ОСОБА_3.

З таким висновком не погодився ВССУ (ухвала від 8 квітня 2015 року), рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 27 листопада 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Вінницької області від 19 січня 2015 року в частині позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, третя особа – служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання заповіту недійсним скасував, справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції.

Так, визнаючи заповіт від 21 травня 2013 року недійсним, суди виходили із того, що хоча у висновку посмертної судово-психіатричної експертизи від 5 червня  2014 року немає відповіді щодо психічного захворювання та можливості розуміння своїх дій на момент складення цього заповіту, але аналіз інших доказів дає право стверджувати, що ОСОБА_7 на момент складення заповіту була дієздатною особою, проте за станом здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.

Разом з тим, суди не звернули уваги на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

При цьому суди не врахували, що у вказаному висновку експертизи від  5 червня 2014 року зазначено, що дати відповідь на питання щодо того, чи хворіла ОСОБА_7 на психічне захворювання на час підписання заповіту від 21 травня 2013 року, та чи розуміла значення своїх дій є неможливим.

Таким чином, висновком експертизи не встановлено абсолютну неспроможність ОСОБА_7 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними під час посвідчення заповідального розпорядження від 21 травня 2013 року, а лише зазначено про неможливість такого встановлення.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року № 6 - 9 цс 12, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України є обов'язковою для усіх судів України.

Отже, касаційний суд фактично прийшов до висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_6, третя особа – служба у справах дітей Вінницької міської ради, про визнання заповіту недійсним, однак направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції, не зазначивши які обставини тому треба встановити та які саме процесуальні дії для цього необхідно здійснити.

 

 

1.9. Справи окремого провадження

 

Ухвалою ВССУ скасоване рішення апеляційного суду Вінницької області від 9 січня 2015 року, рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 19 листопада 2013 року залишити в силі.

Так, рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від   19 листопада 2013 року заяву ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, недієздатним з  18 вересня 2001 року та встановлено над ним опіку.

Рішенням апеляційного суду Вінницької області від 9 січня 2015 року рішення місцевого суду в частині моменту, з якого визнано ОСОБА_5 недієздатним, а саме з 18 вересня 2001 року, скасовано та відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 в цій частині. У решті рішення місцевого суду залишено без змін.

Задовольняючи частково заяву, суд першої інстанції виходив із того, що за станом свого здоров'я ОСОБА_5 не може розуміти значення своїх дій та керувати ними, хворіє з 2001 року, тобто з часу отримання черепно-мозкової травми, а тому може бути визнаний недієздатним з 18 вересня 2001 року у зв'язку з чим над ним встановлено опіку.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення районного суду в частині моменту, з якого ОСОБА_5 визнано недієздатним, та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні заяви в цій частині, виходив із того, що суд встановив дату, з якої особа визнана недієздатною, без наявності правових на те підстав.

Не погоджуючись із таким висновком суду апеляційної інстанції колегія суддів ВССУ, зокрема зазначила, що посилання апеляційного суду на те, що без витребування історії хвороби із медичних закладів суд першої інстанції визначив момент, з якого ОСОБА_5 визнано недієздатним, є помилковим, оскільки такого висновку суд першої інстанції дійшов з урахуванням довідки МСЕК серії 2-18АВ від 18 вересня 2001 року № 014899, довідки до акта огляду МСЕК серії 10ААА від 23 грудня 2011 року № 692530 та акта амбулаторної судово-психіатричної експертизи від 30 жовтня 2013 року № 317 Вінницької обласної психоневрологічної лікарні ім. акад. О.І. Ющенка.

При цьому, ч. 2 ст. 40 ЦК України дає право суду визначити у своєму рішенні день, з якого особа визнається недієздатною, лише якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину.

Отже, суд зобов’язаний був встановити мету, з якою заявник вимагав визнати ОСОБА_5 недієздатним саме з 18 вересня 2001 року. Проте, такої мети заявник ні в суді першої, ні апеляційної інстанції не повідомив.

 

 

Проведене узагальнення виявило як суб’єктивні, так і об’єктивні причини скасування касаційною інстанцією судових рішень Апеляційного суду Вінницької області, ухвалених у І півріччі 2015 року.

Не можна заперечити необхідність підвищення фахового рівня, постійного вивчення  законодавства та судової практики, зокрема правових висновків Верховного Суду України та позиції Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ суддями судової палати у цивільних справах, більш якісної підготовки справ до судового розгляду, вдосконалення юридичної техніки при складанні процесуальних документів.

Не дивлячись на покращення загальних статистичних показників в порівнянні з аналогічним періодом 2014 року (89 скасованих рішень і ухвал проти 98 у І півріччі 2014 року при збільшенні загального надходження цивільних справ на 1%), викликає занепокоєння кількість скасованих протягом звітного періоду рішень апеляційного суду із залишенням в силі рішень суду першої інстанції (16 проти 9 у І півріччі 2014 року).

Разом з тим, відсутність єдності судової практики ВССУ, нечіткість його висновків при направленні справ на новий судовий розгляд,  небажання ухвалювати свої рішення за наявності встановлених обставин, що мають значення для вирішення справи (фактичне нівелювання з посиланням на ч. 4 ст. 10 ЦПК України, яка зобов’язує суд сприяти всебічному і повному з`ясуванню обставин справи,  встановленого ст. 11 ЦПК України принципу диспозитивності цивільного процесу) також є значним чинником, що впливає на якість роботи судів як апеляційної так і першої інстанції, а відтак рівень довіри суспільства до судової системи в цілому.

Як пояснити жителям одного і того ж села – власниками земельних ділянок, переданих в оренду ТОВ «Дністер-Агро», чому за повністю ідентичних обставин справи суд касаційної інстанції в одному випадку залишає без змін рішення суду першої інстанції про розірвання договорів оренди, а в іншому – рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні такого позову?! Як можна погодитись судді апеляційної інстанції із рішенням місцевого суду про визнання особи недієздатної з конкретної дати за відсутності у заяві зазначення мети для визначення такої дати?!

Важко також давати відповідь на скарги осіб, які уклали договори купівлі-продажу приміщень у торгівельно-офісному комплексі у м. Вінниці по вул. Воїнів Інтернаціоналістів, з позовами про визнання недійсними яких зверталось ТОВ «Компанія «Бізнесторгінвест»». В одних випадках ВССУ прийшов до висновку про відсутність у цього товариства правових підстав оспорювати зазначені договори, а в інших – навпаки, що як наслідок й призвело до ухвалення Вінницьким міським та Апеляційним судами Вінницької області протилежних за змістом рішень у справах з аналогічними вимогами та такими самими фактичними обставинами.

Узагальнення показало, що поряд із постійним професійним вдосконаленням, наполегливістю та уважністю в роботі, неупередженістю та об’єктивністю у розгляді справ, судді повинні пам’ятати про рівність статусу судді незалежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції (ч. 2 ст. 52 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд») та уміти відстоювати свою позицію.

Це, в свою чергу, окрім встановленого у судовій палаті з цивільних справ Апеляційного суду Вінницької області регулярного обговорення причин скасувань судових рішень на оперативних нарадах, зумовлює необхідність підготовки кожним суддею короткої довідки з власним аналізом цих причин у кожному випадку скасування постановленого під його головуванням судового рішення.

Особливого значення такий аналіз набуває у світлі положень Гл. 1 Розділу 5 та п. 6 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» щодо майбутнього кваліфікаційного оцінювання суддів.

 

 

 

 

 

Секретар судової палати

у цивільних справах                                                          О.С. Панасюк