"Іменем України!" - синонім справедливості і законності

 ВОЛИНСЬКА    ГАЗЕТА

http://volga.lutsk.ua/ukr/rubrics/news/1470/

15.12.2011

"Іменем України!" - синонім справедливості і законності

Суддя з майже 30-річним стажем роботи Оксана Завидовська-Марчук переконана, що «закритих тем» у роботі служителів Феміди бути не повинно.

За посадою Оксана Завидовська -Марчук – суддя апеляційного суду Волинської області і одночасно секретар судової палати з розгляду цивільних справ цієї поважної установи. Проте за покликанням Оксана Григорівна – справжня душа великого та згуртованого колективу служителів Феміди не тільки апеляційного суду, а й багатьох інших волинських судів. 

Її професіоналізм, уважне ставлення до всіх сторін процесу, вимогливість, принциповість з одного боку органічно поєднуються з людяністю, відкритістю та доброзичливість з другого. При всій повазі до всіх інших волинських суддів, в Оксани Завидовської-Марчук є якась особлива суддівська аура, яка дозволяє довіряти чи не кожному її слову та сприймати кожне рішення .

День працівників суду, який відзначатиметься 15 грудня, став чудовою нагодою реалізувати давній намір: поспілкуватися з Оксаною Григорівною не тільки як з досвідченим суддею, але і як із людиною, яка має багатющий життєвий досвід.

Ми домовилися, що під час спілкування «закритих тем» не буде, а розмова традиційно розпочалася з питання про початок кар’єри, на що Оксана Завидовська-Марчук відповіла так:

– Я – родом із міста Комарно, Городоцького району Львівщини. Там я пішла до школи, а от отримувала атестат про середню освіту вже у Львові, куди переїхали на постійне місце проживання мої батьки. Потім три роки працювала на заводі «Кінескоп», а вже згодом вступила на юридичний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка. 

– Перша робітнича спеціальність як називалася?

– Випробовувач електронно-обчислювальногї техніки!

– І що спільного між випробовувачем електроніки та юристом?

– Знаєте, я ще зі шкільної парти мріяла стати юристом. Але в ті роки, щоб подати документи для вступу в вуз, треба було мати мінімум три роки робітничого стажу.

– Ну, дехто отримував цільові направлення в компартійних структурах чи радянських органах…

– Я в це число не входила, хоча в партію поступила на заводі «Кінескоп». Мало того, активна громадська діяльність призвела до того, що мене обрали навіть депутатом Львівської міської ради!

– Феноменально!

– Отже, в 1976-ому я стала першокурсницею, а через п’ять років – молодим дипломованим спеціалістом. 

– Ви стали продовжувачем родинної династії юристів?

– Та ви що?! Батько мій, Григорій Іванович Завидовський, родом зі Львівщини (на жаль, нині покійний). Працював рядовим залізничником. Служив в армії у Забайкальському військовому окрузі. Там, у Сибіру, познайомився з моєю мамою – Ніною Олексіївною (зараз вона живе в Луцьку). Вони одружилися і приїхали жити в Західну Україну. До речі, мама була в Комарно першою корінною росіянкою! Спочатку в них народився мій старший брат Олександр, а згодом – і я…

–Як адаптувалася «москалька» в «бандерівському краї»?

– Я відчуваю іронію, з якою ви такими термінами назвали росіян та західних українців. Проте, ці стереотипи, на жаль, актуальні і для багатьох людей сучасності. А тоді, у далекому 1954-ому, коли молоде подружжя приїхало на Львівщину, на Західній Україні справді було неспокійно. Ще по лісах точилися бої...Але нічого страшного не трапилося, маму в Городоцькому районі сприйняли гарно, її ніхто ніколи не кривдив.

– Оксано Григорівно, чим запам’яталося навчання на юридичному факультеті?

– На перших курсах дуже цікавилася зарубіжною історією. По Англії навіть курсову роботу написала!...Знаєте, історію любила завжди, вона мене і колись цікавила, й зараз продовжує цікавити.

– Ось в чому секрет! От чому суддя Завидовська-Марчук бере таку активну участь у написанніісторії судочинства на Волині, а до нинішнього свята ви з колегами назбирали цікавих експонатів на цілу музейну експозицію! А як відбулося перетворення молодого випускника в суддю?

–Після закінчення факультету мав відбутися державний розподіл. Чесно кажучи, на цей момент я вже мріяла працювати суддею, хоча звідки взялося таке прагнення, не знаю навіть і донині… Ніколи не забуду, як під час розподілу Веніамін Дмитрович Пічко, який очолював юстицію на Волині, поцікавився, де я хочу працювати. Коли почув, що суддею, поцікавився: «А на Волинь до мене підеш?». Я так розгубилася, що навіть перепитала: «А де та Волинь?». Члени державної комісії з розподілу аж засміялися, а потім підтримали цю пропозицію. Майже рік проходила стажування в Нововолинському міському суді, а 21 червня 1982 року були вибори, і я стала суддею Турійського райсуду замість Олександра Лапіна, який пішов трудитися в Ковель. Була там єдиним суддею, працювала на правах голови суду упродовж п’яти років. Коли голова Горохівського райсуду Андрій Губський пішов на заслужений відпочинок, то я пішла на його місце. Штат суду в Горохові був уже більшим. Тут я відпрацювала дев’ять літ, а згодом прийшла на посаду судді обласного суду, який згодом став Апеляційним судом Волинської області.

– Розуміння правосуддя у вас із роками змінилося?

– Ні. Мабуть, це на генетичному рівні закладено, батьківським вихованням, наполегливим навчанням… Тому почуття справедливості мене ніколи не залишало. Лейтмотивом всієї роботи для мене є грецький вислів: «Справедливість – основа держави». А потім закарбувалися в пам’яті ще одні чудові слова: «Право і справедливість полягають у тому, щоб кожен робив своє так, аби не позбавився свого і не мав чужого». Тож протягом всього життя, коли бачу дві сторони по справі, намагаюся проникнутися їхньою проблемою, поставити себе на місце кожної. Головне – спробувати примирити сторони ще на рівні першої судової інстанції.

– Спробуйте або підтвердити, або заперечити тезу, яка доволі часто побутує в оцінці роботи суддів, якщо їх розрізняти за приналежністю до чоловічою чи жіночої статі. У справах, наприклад, про зґвалтування, розлучення, створення дорожньо-транспортної пригоди, якщо судить жінка, то буде стосовно підозрюваного чоловіка максимально суворе покарання, а якщо навпаки, то мужчина має шанспочути значно м’якший вердикт… Гендерний відтінок існує в волинському правосудді?

– Скажу стосовно самої себе. І – словами мого вчителя – колишнього голови Нововолинського міського суду Чалого. Федір Федосійович якось сказав: «Ти не жінка – ти суддя! Ти повинна зрозуміти, що для тебе всі громадяни рівні: чоловіки, жінки, підсудні, потерпілі… Ти повинна дивитися на всіх з точки зору закону однаковісінько!». За таким принципом і працюю.

– Немає нічого сталого навіть у законодавстві та правосудді. Ну, наприклад, за радянської влади передбачалось покарання за, наприклад, спекуляцію, бродяжництво, ухилення від суспільно корисної праці… А тепер – немає. Тому, Оксано Григорівно, мене цікавить: які відчуття виникають, коли раніше подібні категорії громадян потрапляли до вас у суд як підсудні, а тепер вони або їздять «крутими» іномарками, або просто вештаються без діла попід стінами суду?

– Мене совість ніколи не мучила за заздалегідь неправосудні рішення чи вироки. Бо була завжди впевнена в правильності своїх дій з точки зору дотримання Закону. Закон – головне, а я лише його слуга.Можливо, на мою суб’єктивну думку як звичайного громадянина, Закон і недосконалий, але як суддя я не маю права від нього відходити ні на йоту! Пригадую, наприклад, як на Горохівщині доводилося брати участь у розподілі колгоспного двору. Прийшла невістка, яка прожила в селі лише рік, за цей час народила дитя, і ось це дитятко, за Законом, мало таке саме право під час розподілу на майно цього двору, як і ті люди, хто створював господарство,хто в ньому багато-багато років працював! Геть несправедливо було по відношенню до сільських трударів ділити той двір на рівні частки, але тодішні норми Закону не передбачали ніякого іншого варіанту… От вам і вся відповідь. А щодо, наприклад, спекуляції… В радянські часи з нею боролося все суспільство, тому законодавці ухвалили норми Закону, які передбачали відповідальність за спекуляцію. 

– Ви зараз не зустрічаєте колишніх спекулянтів, які перетворилися на респектабельних бізнесменів, політиків?

– На превеликий жаль, стикалася з подібною категорією громадян. 

– І які емоції?

– Можна відповісти без сентиментів?

– Навіть треба!

– Хто був злодієм, той злодієм і залишиться!Коли дехто б’є себе в груди і клянеться, як він чесно заробив свій капітал, то я знаю, як він насправді наживав своє добро. І подібні люди ніколи не змінять своєї психології, ніколи не перебудують менталітету і способу життя. Прикро, що так воно є, але воно так… 

– Оксано Григорівно, на це запитання можете й не відповідати…

– Ми ж домовлялися, що «закритих тем» не буде?

– Так!

– То запитуйте!

– За багаторічну суддівську біографію вам погрожували? Намагалися підкупити? «Керівні вказівки» давали?

– Кожен, кому довірено здійснювати правосуддя, повинен себе показати суспільству таким чином, щоб у нікого навіть думок не виникало ні про залякування, ні про підкуп!Знаєте, мені довелося працювати і за радянської влади, і на зорі Незалежності, і вже два десятки літ у суверенній державі. І коли дехто каже, мовляв, подзвонили і «натиснули», я дуже дивуюся. Та не було в мене подібних випадків!

– Що було?

– Наприклад, звертається перший секретар райкому партії. «Оксано Григорівно, там у вас одна справа є… Там на підставі законодавства є якісь варіанти рішення чи ні?». І я відверто говорила: «Знаєте, давайте, щоб ніхто не втручався в роботу суду! Це ¬ зайве! Бо людина що заслужила, те й отримає…». Мабуть, тому завжди відчувала до себе повагу, бо, насамперед, сама себе поважала?

– А чому ви вживаєте дієслово «була»?

– Справді… Повага як була, так і є. Сподіваюся, що й залишиться упродовж подальшої роботи в суді. Чому так думаю? Знаєте, вже багато літ минуло, як я працювала в Турійську. А люди звідтіля ще й досі їдуть до мене, щоб проконсультуватися чи просто поговорити… Недавно ж відбулася особливо хвилююча історія. Приїхали з Турійщини дві прості жіночки. Оскільки в мене добра зорова пам’ять, то одну з них таки пригадала: «Ви, мабуть, в якомусь процесі були»?. «Так, – чую відповідь. – Ви, Оксано Григорівно, колись мене батьківських прав позбавили!». «А зараз чого приїхали?». «Сусідку привезла. Бо їй розповіла про свою долю й наголосила: якби колись та суддя мене не позбавила б прав, то я так і не змінила б свого негідного способу життя! А так маю щастя плекати рідних онуків, з дітьми добрі стосунки налагодилися»… Так само і з Новолинська приїздять, і з Горохова… Щоправда, я всім кажу: спілкуюся з вами як приватна особа, бо не наділена правом консультувати когось у тій чи іншій справі. Для цього є адвокати.

– Відомо, що ви на юридичному факультеті Волинського національного викладали…

– Так. І, повірте, робота з майбутніми юристами – це щось особливе. Один зі студентів якось запитує: «А що таке судове рішення?».«Якщо по-простому сказати, щоб усі зрозуміли, то це твір на задану тему. Приходить дві сторони, кожна розповідає про власну проблему, а суддя повинен вирішити їхню долю і написати рішення так, щоб воно було зрозумілим обом сторонам і щоб вони відчули, що воно – справедливе», – відповіла.

– Що у вашому розумінні є «неповагою до суду»?

– Доволі часто чую та бачу, як у засобах масової інформації доволі нехороші характеристики даються судовій гілці влади в Україні… Звичайно, одна паршива вівця всю отару псує, тож, на жаль, і серед служителів Феміди є люди, які служать, насамперед, власним інтересам. Таким не місце в судах України, тому і я особисто завжди категорично виступаю щодо найсуворішої оцінки їхньої діяльності, і голова апеляційного суду Волинської області Петро Філюк займає принципову позицію. Але чи треба всіх міряти однією міркою? Ми вирішили з вами не зловживати статистичними даними, проте в цьому випадку треба назвати деякі цифри. Якщо понад 30 тисяч цивільних справ судами області вирішено за рік, то до апеляційного суду оскаржено лише 2600 рішень.І лише третина цих рішень під час розгляду в апеляційній інстанції скасовується і змінюється. Це свідчить: люди погоджуються, що рішення є і справедливим, і законним!

– Чим молода генерація суддів відрізняється від колег вашого покоління?

– На Волині гарно поставлена робота з підготовки кадрів молодих суддів. У цьому, до речі, теж велика заслуга Петра Тодосьовича. Ми намагаємося, щоб претенденти на суддівську мантіюпевний час попрацювали в апеляційному суді чи на посаді помічника судді, чи в іншому статусі. Це дозволяє побачити не тільки професійні, а й моральні якості претендентів. Бо екзамени можна скласти успішно, але теорія, це одне, а практика – абсолютно інше! І моральне обличчя претендента можна, мабуть, побачити краще, коли він працює, спілкується з колегами, з громадянами, які звертаються до суду.

– Та й кандидат може взагалі заїкою бути…

– Що там заїкою! У декого погляди взагалі є діаметрально протилежними до суті суддівської роботи!З таких потім «посівальники» виходять. Як таким мантію можна довірити? Тому започаткована головою суду Петром Філюком робота з молоддю є не тільки корисною, а й результативною. І, знаєте, любо потім дивитися на добре підготовлених молодих суддів у повсякденній роботі!

– За свій суддівський вік ви скільки рішень та вироків оголосили?

– Ой, дуже багато… У Турійську за рік було до 60-ти кримінальних і не менше 400 цивільних справ. У Горохові, де нас двох суддів працювало – до 150-ти і 5000 відповідно. А в обласному та апеляційному суді – ще більше! Тому, навіть,і не підраховувала, скільки саме за майже 30 років роботи суддею я ухвалювала вироків та рішень…

 – Що відчуваєте, коли в залі суду оголошуєте: «Іменем України!»?

– Коли озвучую рішення зі словами «Іменем України», я відчуваю свою приналежність до цієї держави та велику відповідальність перед її громадянами. Я – патріотка України з дитинства. 

– Оксано Григорівно, ви казали, що в основі всіх вердиктів суддівської системи лежить буква Закону. Але він «за совєтів» був одним, тепер – зовсім інший та ще й продовжує змінюватися мало не щодня! От у поляків, наприклад, взагалі заборонено використовувати комуністичну символіку, а колишнього президента ПНР генерала Ярузельського судять за введення військового стану в 1981-ому… Ви згадували колишнього першого секретаря райкому. Уявляєте собі ситуацію, коли б законодавство змінилося, і суддя Завидовська-Марчук слухала б справу щодо цього колишнього партноменклатурника?

– Все залежить від того, що колишній секретар зробив би… Якщо б скоїв злочин, то отримав би міру покарання, передбачену законодавством. Якщо ж і в цивільному спорі був би неправим, то на позитивний результат сподіватися також не міг би. А якщо правий, то яка різниця, ким він працював в УРСР? От сьогодні ми завершуємо підготовку до відкриття музею суду. Для чого він? Ми не оминули жодного періоду, почавши від князівської доби і завершивши сучасністю. І все для того, щоб судді знали історію, розуміли недоліки і брали на озброєння тільки найкращий досвід… Знаєте, до речі, чому всі імперії розвалилися?

– Багато чинників існувало…

– Як на мене, пояснення одне і найголовніше: там не дотримувалося верховенство права. 

– На завершення – про вашу сім’ю. Чоловікові, наприклад, комфортно жити з суддею?

– Микола Миколайович понад 35 років працює державним виконавцем, зараз – у Ківерцівському районі. Він, мабуть, загальноукраїнський рекордсмен за терміном роботи в цій системі! Він добре знає особливості суддівської роботи, не раз ми навіть сперечаємося, коли він критикує суддів за рішення, які неможливо виконати, а я йому відповідаю, що це їхня структура нездатна їх виконати… Словом, у плані розуміння специфіки роботи один одного проблем не виникає. Щодо дітей, то син Юра та його дружина Оксана нормально сприймають особливості моєї професії, що через зайнятість навіть обох онуків –Ілону та Юрія – часто довгенько не бачу… Але за першої ж нагоди я, звичайно, поспішаю в родинне коло.

– За три десятки літ, певно, вже й чимало колег стали для вас справжньою родиною…

– Звичайно! Тому, користуючись нагодою, хочу привітати з професійним святом не тільки суддів, але й усіх працівників суду! Остання категорія співробітників здійснює дуже великий обсяг роботи, проте зарплата могла б бути достойнішою, тим паче, з огляду на відповідальність, покладену державою на цих працівників. Хочеться, щоб держава належно оцінювала труд усіх служителів Феміди та тих, хто їм допомагає. Але це – другорядне. Головне – зі святом усіх!

Розмовляв Володимир ДАНИЛЮК.