Честь судді оцінюють люди

 http://www.volyn.com.ua/?arch=1220

Незалежна громадсько-політична газета «Волинь нова»,

9 квітня 2011 року № 40 (15409)

ЧЕСТЬ СУДДІ ОЦІНЮЮТЬ ЛЮДИ

«Ваша честь» - так шанобливо звертаються в залі судових засідань до людини в мантії. Рішення виносяться іменем України. Бути постійно на висоті вимог, які пред'являють чесні люди до судді, у наш час не всім служителям Феміди до снаги. І взірцем для суддів повинен бути голова апеляційного суду області. На Волині шанують Петра Тодосьовича Філюка, заслуженого юриста України, кандидата юридичних наук, якого в 2004 році Указом Президента було призначено на цю посаду за його людяність, доступність, справедливість. Цими днями Петро Філюк (на фото) відзначає полудень віку
     
     Олександр НАГОРНИЙ

     
     -Петре Тодосьовичу, де ж ви збираєтеся святкувати свій 50-й рік народження?
     - Не варто з будь-якого ювілею робити надзвичайну подію. А я, як і в попередні роки, буду в цей день, перебуваючи у відпустці, знаходитися у рідному селі Залухів Ратнівського району, це неподалік кордону з Білоруссю, у хаті, яка, до речі, збудована, коли я народився, у колі своїх батьків. Кращого населеного пункту для мене не існує і з роками ці почуття прив'язаності до рідної землі лише поглиблюються.
     - У нашій газеті колись розповідалося про поневіряння, яких зазнав ваш батько після війни. Ви знаєте, якось навіть символічно, що його син став відомим суддею і утверджує справедливість в області.
     - Справді, мій батько, простий хлібороб, у 1945 році був засуджений до 15 років каторжних робіт, як тоді формулювалося, «за участь у банді УПА». Звільнений у 1954 році, повністю реабілітований у 1961, а в той час це не було масовим явищем. Тепер я розумію, що організували «банду» і її ліквідували самі ж енкаведисти, у них теж був план по боротьбі з «українсько-німецькими буржуазними націоналістами». Зібрали сільських хлопців і їх швидко здали. Два тижні батько був у лісі, ні одного пострілу не зробив, але дев'ять з половиною років перебував у сталінських таборах.
     - Чи позначилася якимось чином ця сімейна драма на вашому світогляді?
     - Коли мені було важко, я завжди згадував свого батька і тих людей, які мали незламний дух. Коли ми зараз плачемо, що нам важко, то я пригадую, як батько, котрий став інвалідом на роботі в неволі і їхав з Сибіру, пересуваючись на милицях, кинув їх в Камені-Каширському і, зціпивши зуби, шкутильгав до своєї хати. Він був добрим кравцем, і в домі, пам'ятаю, коли ми і лягали, і вставали, стрекотіла швейна машинка. Коли після закінчення із відзнакою Володимир-Волинського технікуму гідромеліорації та механізації сільського господарства постало питання про моє подальше навчання, а, отже, і про якусь допомогу з дому, то батько рішуче сказав: «Аби ти вчився». Мене це вразило до глибини душі.
     - А як ви вступили на юридичний факультет, адже тоді відбір був дуже суворий, партійний?
     - Тим більше, що Харківський юридичний інститут носив ім'я залізного чекіста Фелікса Дзержинського (сміється). Я тоді відслужив в армії і як відмінник технікуму здавав лише один екзамен, чесно кажучи. Усіх би я не подолав. Екзаменатор, вважаю, виявив до мене симпатію. На факультет поступило лише два комсомольці, одним з них був я, поліщук, решта - члени партії. Під час навчання постало питання про моє виключення з інституту в зв'язку з «приховуванням» компрометуючих даних про родину. Але знову я згадав добрим словом свого батька: він мені на всяк випадок дав довідку про його звільнення і реабілітацію. Коли дійшло до розподілу, то я не переживав: посада дільничного інспектора завжди знайдеться.
     - Але ж вам вдалося відразу потрапити в Луцьк?
     - Теж випадковість, пощастило. Прийшов в УМВС області. Це було в липні 1986 року, а в Луцькому міськвідділі міліції відразу два працівники слідства перейшли в обласний апарат, ось мене й направив слідчим Адам Степанович Гаргола. Чомусь через деякий час мій начальник у відділі, так би мовити, оголосив вирок: «З Філюка слідчого не вийде».
     - Ну, він, як у воду дивився...
     - Я завжди вважав, що будь-яку роботу треба виконувати добре. Тож завдяки моїм старанням через рік моя фотографія уже висіла на дошці пошани (я й фотографуватись відмовився, тож знайшли якийсь знімок).
     - І коли ж ви відчули потяг до суддівської роботи?
     - Та мені це і в голову не приходило. Головою Луцького міського суду тоді працював Олександр Федорович Галич, який багатьом був наставником і вчителем. Усі справи слухалися в міському суді й Олександр Федорович бачив, яка якість роботи слідчих. Він мені й порадив стати суддею. Я ж вважав, що це кабінетна робота і вона не для мене. Але така ж пропозиція була й від начальника міськвідділу внутрішніх справ Петра Пінкевича. А найбільш переконливим аргументом було те, що суддям надають у першу чергу квартири, а в мене була сім'я, син народився. Ось так у 1990 році мене було обрано суддею, а через три роки призначено головою Луцького районного суду.
     - Але коли переходили в апеляційний суд області, то вже мали десять років роботи в районі поблизу обласного центру з його проблемами.
     - Протягом року мене тричі викликав на бесіду голова апеляційного суду області Сергій Панасович Кіпень і пропонував перейти до нього суддею з подальшою перспективою бути його заступником. Я поставив умову - погоджуся, якщо буде згода ради суддів. Я здогадувався, якою була одна з причин мого переходу: треба було братися за реконструкцію банківського приміщення, яке нам передали під суд, а фактично його слід перебудовувати. Ще років три після завершення будівництва мені воно снилось.
     - Петре Тодосьовичу, ви маєте право вибирати собі справи для розгляду?
     - Ну, тепер уже ні, бо передбачено автоматизований розподіл справ. Я провадив судове слідство у найбільш складних справах - вбивство сім'ї Довжиків у Камінь-Каширському районі, звіряча розправа над священиком у Луцькому районі, вбивство неповнолітніх, давав санкції на арешт у скандальних справах, як ось щодо господарника з Ратнівського району. Я не боюся складних справ, бо іншої мети - як встановлення справедливості - не переслідую.
     - Пригадується, що ви дуже різко виступали на різних форумах щодо судової реформи, коли, як мовиться, з водою викидається й дитина, займали принципову позицію щодо суддів, які порушували присягу, зокрема у Ківерцівському районі, не побоялися зіпсувати стосунки з народною депутаткою, яка лобіювала «свого» суддю в Горохівському районі... Ви не переживаєте, що це може відбитись на вашій роботі й посаді?
     - Бідні ті люди, які переживають за своє крісло. Якщо є головне - професіоналізм, моральність, маєш повагу від людей, то будеш завжди затребуваний. Не все у мене було гладко в житті, можливо, я занадто емоційна людина. Але мені доводилося і таке у свій час говорити: «Ви мене не лякайте, бо я вмію сіяти, орати, косити, рубати, а ви, окрім чарки, нічого важчого у руках не тримали. Цей «аргумент» впливав.
     - Ваша честь, коли прожито половину віку, то вже справді сформовані погляди, вироблені певні духовні цінності. Що для вас головне в житті?
     - Це цінності, які я отримав від батьків з дитинства. Я не люблю подвійних стандартів. Можу пробачити людині якісь помилки, але не сприймаю підлі вчинки, зраду, бо найважчий біль - то моральний. На жаль, знижується в суспільстві рівень моралі, освіти, інтелігентності. Цінність - це справедливість, хоча її кожен по-своєму розуміє. Суддя повинен володіти даром психолога, вміти спілкуватися з людьми, вчитися. Коли нині принижується сама професія судді, то я завжди кажу: «Ви мені не говоріть загалом, про всю країну, покажіть, де упередженість, непорядність ви бачите на Волині». Я вважаю, що 95 відсотків суддівського корпусу - це чесні, порядні люди.
     - А ваші друзі, скажімо, звертаються до вас за консультаціями?
     - Та говоріть прямо: чи просять щось вирішити. Я скажу відверто: без цього не можна обійтися, живучи в суспільстві. Інше питання, в яких це рамках і межах, чи це справді консультації. Я не можу дати вказівку будь-якому судді. Була одна цивільна справа, яку програв мій двоюрідний брат. Хто мене не знає, з того дивувалися, але ж рішення було справедливим.
     - Торкнемося делікатних справ. Якщо колись судді та прокурори були вихідці з сіл, то тепер здебільшого це нащадки міських правоохоронців та чиновників. Говорять про захмарні зарплати суддів, котеджі, дорогі машини...
     - Перш за все - про зарплату. Вона повинна бути достойною, відповідати тій відповідальності, яку суддя несе фактично за долю людей. Коли агітували за Закон України «Про судоустрій та статус суддів», то обіцяли, що суддя, який вперше призначений на посаду, матиме 15 мінімальних зарплат. Але насправді зарплата стала у всіх ще меншою, ніж була. Звичайно, суддя повинен не в комірному перебувати, почувати себе незалежним. Я теж побудував у Луцьку компактний будинок, моя садиба для мене найкраща, бо благоустрій, насадження зроблено нашими руками, навколо будинку немає глухих парканів.
     Відразу скажу, що мій син після закінчення юридичної академії суддею не став, чому я тільки радий, молодший ще вчиться. Досі нерідко суддями ставали ті спеціалісти, які достатньо довго працювали в апараті судів на посадах секретарів, помічників суддів і нерідко не мали сановних батьків. Якщо дитину, вибачте, не пхають, а вона має нахил до такої роботи (а це не кожному дано від природи), то що в цьому поганого? Хто може щось негативне сказати про нашого шановного Бориса Аркадійовича Плахтія? І так сталося, що його доньки після набуття досвіду стали хорошими суддями. В основі - людські моральні якості, неупередженість і справедливість у цій нелегкій роботі.
     - Петре Тодосьовичу, знаю, що про вас відгукуються священики, як про людину, яка сприяє церкві, підтримує віруючих.
     - Про такі речі незручно говорити, це справа особиста. Хоча у нашій сім'ї і в радянські часи було шанобливе ставлення до церкви і його служителів. Тоді був діючим храм у Малій Глуші Любешівського району і як приїжджав священик Петро у наше село, то зупинявся у мого діда. Він хрестив мого батька, мене і мого старшого сина. Від діда і бабусі прихильність до церкви перейшла і до дітей. Я радий, що в нашому селі постала церква, і я в якійсь мірі був причетний до організації її будівництва, і тепер у ній буває багато людей, у тому числі, що особливо радує, дітей.