Треба жити так, щоб тебе згадували добрим словом

 Газета «Луцький замок»

7 квітня 2011 року № 14 (795)

Інтерв’ю до ювілею

Петро Філюк: «Треба жити так, щоб тебе згадували добрим словом»

Перш ніж розпочати розмову, Петро Тодосійович провів екскурсію приміщенням апеляційного суду, розташованого по вулиці Червоного Хреста. Можу сказати – умови і для працівників, і для відвідувачів не до порівняння з колишніми. П’ять судових залів, по-європейськи облаштовані камери утримання засуджених та кімнати для варти (є навіть окреме місце для службової собаки), світлі сучасні робочі кабінети, бібліотека, рекреаційні куточки з м’якими меблями у холах на кожному поверсі, дуже багато вазонів (майже оранжереї), великі акваріуми, вази з екібаною у народному стилі тощо.

«Оформили все це ми самі і за свої кошти, - з гордістю відзначає Петро Філюк. - Життя ж проходить на роботі і воно має містити гармонію».  А ще в око впадають картини на стінах, деякі з них подаровані, як не дивно, скаржниками. «Часом так закрутять народ наші пани адвокати, що люди впевнені у своїй правоті, а коли їм спокійно пояснюєш, що їх ввели в оману, то починають розуміти, що програли суди підставно, і потім отак висловлюють своє ставлення», - прокоментував по ходу незвичну мистецьку галерею голова суду. Напевне, парадоксально відчувати затишок в установі Феміди, але саме таке склалося враження при знайомстві. І не стільки від зовнішньої обстановки, а швидше, від стримано-привітного ставлення охоронців, від розважливої, довірливої розмови людей з помічниками суддів у щоденній громадській приймальні (по коридорах тепер не доводиться ходити, папери носить сам працівник суду – підмічає «екскурсовод»), від випадкових зустрічей з поважними суддями, які подають руку, пропускають у двері та всміхаються. Словом, не відчувається приниження твоєї гідності, що сьогодні рідко в якій інстанції трапляється. А, може, то просто день такий погожий випав, який приховав недоліки? Як би там не було, після оглядин говорити за труднощі-прикрощі з ювіляром язик не повертався.

-                      Дякую за екскурсію, із побаченого найбільше вразило гасло на приймальні: «Шановні відвідувачі! Колектив апеляційного суду зробить усе належне, щоб Ви почувалися тут комфортно». Дійсно, умови створено непогані.

-                      Це якраз головне питання – аби люди  почували себе комфортно. Бо на сьогодні найбільше незадоволення у відвідувачів офіційних установ викликає ставлення, умови і почуття небажаності. Є така східна мудрість, як дізнатися, чи чекають господарі своїх гостей? Дивись на дітей: вони вибіжать перші, коли тільки відчиняються двері. Якщо ж вони займаються своїми справами, значить, ти неочікуваний, непроханий гість.

-                      Суд в людській уяві не викликає приємних асоціацій. Як же вдалося створити таку  атмосферу, аби особа, зайшовши сюди, не відчувала себе пригніченою? Це запозичення з європейської практики чи особистий життєвий досвід?

-                      Мабуть, в основі основ цього знаходиться твій внутрішній світ. У нас чомусь більше схиляються до професійних якостей суддів. Але кожен відображає те, що має усередині. Це прояв якостей його душі, я так вважаю. Тому не раз кажу: я не знаю, що це за людина, але дивлячись на те, де вона проживає, що робить і як розмовляє з іншими людьми, можу сказати, хто вона за своєю суттю. Перш ніж  вимагати моральних якостей від підлеглих, їх потрібно навчити власним прикладом. Таке моє бачення, а чи правильне воно, індикатором є громадська думка. За віком у нас працюють різні люди - від молоді до старших, всього за штатом 145 працівників. До кожного знайти підхід – завдання керівника. І щоб підлеглі нормально працювали, потрібно спілкуватися з ними та самому знати роботу і вміти її виконувати. Звичайно, має бути підбір кадрів, і ми до того ж  заклали мудрий народний принцип – аби менший навчався від старшого. Чому колись нормально виховувалися діти? Тому що у хаті жило три покоління: діти, батьки, дід з бабусею. І як правило, вихованням молоді займалися старші, а ті дурниць не робили. А в нас нині діда з бабою нема, тата з мамою нема, а виховує дитину наймана з боку няня, і вважається, що це найкращий варіант.

-                      Чому Ви обрали собі фах юриста? Здається, все-таки Вам ближча професія педагога.

-                       Я не раз вже казав: ніколи не мріяв і не думав, що буду суддею. Так сталося в житті. До служби у лавах Радянської Армії такої думки не було, а вже потім вирішив  вступити у Харківський юридичний інститут імені Ф.Дзержинського. Це було престижно, та й  мені ближчим був гуманітарний напрямок. Спроба вдалася, батько тільки сказав: «Аби ти навчався». Після закінчення працював слідчим у Луцькому міському відділі внутрішніх справ, і тоді фактично мені запропонував голова міського суду (нині покійний) Олександр Федорович Галич перейти у суд. Так що не я «знайшов» цю роботу, а мене «знайшли». Думаю, з мене був би ще непоганий будівельник. Ще студентом керував будівельним загоном і ми зводили не просто якісь хліви, а будували нульовий цикл під 90-квартирний дім і спорудили 16-квартирний будинок на Харківщині. І собі я збудував компактний  будинок поблизу Луцька. Їздив у свій час у Варшаву на виставку проектів, привіз малюнок, зі знайомим (він не має освіти, але з діда-прадіда мурує хати) зробили проект. Коли принесли його в  управління архітектури, то там не могли збагнути, як то можна так скомпонувати. 

-                      Вернемося до Вашої головної роботи. Саме для судді які необхідні риси – твердість, моральна витримка чи що інше?

-                      Скажу одне: багато хто хоче стати суддею, але не кожен може ним бути. На мою думку, у нас чомусь на перше місце ставлять професійні знання, а потім все решта. Я насамперед ставив би моральні, психологічні якості. Може бути гарний юрист, розбиратися у праві, а не вміє спілкуватися з людьми. Як є уміння розуміти, почути, сприйняти, тоді вже можна довірити право. Бо коли немає людської основи, то й гарний закон у руках нікчемної людини спотворюється. Кожен повинен мати у серці Бога, а посаду, професію – у другу чергу. Категорія прохачів різна, всі до нас приходять, як і до лікаря. Був випадок з чоловіком дуже похилого віку, років за 80. І нібито була у нього якась проблема з дітьми. Справу наче вирішили, але через тиждень він знову прийшов. Говорити з помічниками у приймальні не хоче, дайте йому голову суду. З’ясувалося, чоловікові сподобалося спілкуватися, та ще й по суті, з гарною дівчиною – помічником судді, яка на попередньому прийомі роз’яснювала щодо його справи. І діда не стільки турбує проблема, як бажання побути у місці, де його вислухає молода пані.

-                      У жодній іншій професії, окрім суддівської, не ставиться так кардинально питання: що важливіше – справедливість чи милосердя?

-                      Мабуть, одне і друге. Це поняття філософське. Рішення може бути законне, але несправедливе. Разом з тим, щоб милосердя не принесло ще більшої шкоди. Бо шкодуючи обвинуваченого (якщо ми говоримо за кримінальне діяння), ми тим самим кривдимо потерпілу сторону. До цього треба дуже виважено підходити. Так, можна бути милосердним, але до певної межі.

-                      На Ваш погляд, нинішній український судоустрій більш лояльний до злочинців чи, навпаки, жорсткіший?

-                      Ми живемо у світі не ізольовано і в загальній тенденції - на рівні інших країн. Питання в іншому: аби судочинство не зводилося до того, щоб взяти одну особу і на ній показувати – от, бачте, як ми боремося зі злочинністю; а щоб існувала невідворотність покарань, аби кожен громадянин знав, що за скоєний злочин він буде покараний. Інша річ – наскільки. Найбільше, на мою думку, спонукає до злочину безкарність. «А, може, пройде, - кажуть, - може, не спіймають». Найбільш страшне – це так зване вибіркове слідство, вибіркове  правосуддя, над яким проглядаються політичні елементи.

-                      Як особа, зацікавлена у судовій реформі, Ви могли б запропонувати прописати ці істини у Законі про судоустрій.

-                      Справа у тім, що ми давали багато пропозицій до Законів «Про судоустрій і статус суддів». На жаль, вони не враховані і взагалі, до думки суддів законодавці не прислухалися. Тому що, мабуть, була інша ідеологія цього закону і цих реформ.

-                      Сьогодні якої тематики найбільше справ розглядається у суді?

-                      Різні категорії справ: спадкові, земельні, трудові. Особливо турбують так звані соціальні справи по дітях війни. Кажуть на них – «безнадійні», але чекайте, яким чином вони породжені? Не мають бути ці справи у суді, оскільки вони ґрунтуються більше на політичних гаслах, а не на законах, що приймаються з однією метою – не допомогти людям, а придбати собі електорат. Політики свої питання вирішили, а люди залишилися зі своїми проблемами наодинці. І вийшло так, що заручниками ситуації є нині судді і діти війни. Будь-який закон повинен мати відповідне економічне і матеріальне забезпечення. Ще пішли «банківські» справи, коли судяться банки з людьми за кредити і люди з банками. Оці справи, соціальні і банківські, зараз найбільш поширені.

-                      Діяльність судді морально тяжка. Покидаючи судовий зал, автоматично не примусиш розум забути всі крики-печалі обвинувачених та потерпілих. І осад від тяжкої справи, наприклад, про вбивство дитини, священика, сім’ї залишається на душі. У чому знаходите «віддушину» від роботи?

-                      Люблю займатися усім: будівництвом, садівництвом, лісівництвом, городництвом, домашнім  господарством. Вже мій ліс виріс, і ще далі сам саджу дерева, де тільки є можливість –  й біля батьківського дому, й в інших місцях. Більше мені подобається мішаний ліс з дубом, берізкою, сосною. Крім того люблю читати літературу, останнім часом історично-філософського напрямку. Дивлюся телепередачі у крайньому випадку, хіба що новини (як на мене, телебачення - це трата часу). Обов’язково перечитую у вихідний день пресу, аналізуючи події у світі, в державі і в нашій судовій системі.

-                      Виходячи зі свого аналізу, можете дати прогноз, як судова система розвиватиметься надалі?

-                      Як на мене, не все так відбувається, як би я цього хотів і бачив. Ми декларуємо, що правосуддя має бути ефективним, справедливим, швидким і так далі. Внаслідок реформ має бути результат. От було задекларовано реформу, а який результат? Ви бачите позитив? Реформу потрібно робити не зверху, а знизу, з суду першої інстанції. Що змінилося там? Нічого. Люди йдуть куди? 5-7 відсотків – у вищі суди, а 90 і більше залишаються на рівні звичайного районного місцевого суду. Я не раз звертався на форумах до політиків-реформаторів –  ви самі (а не ваш юридичний відділ) складіть позовну заяву, спробуйте знайти місцевий суд, здати заяву у канцелярію і дочекатися першого засідання. І тоді зрозумієте, де починається реформа.

-                      Якщо знаєте, як провадити реформу, чому не йдете в депутати?

-                      Я, по-перше, над цим не задумувався, а по-друге, не бачу мотивації до такого кроку. Якби вернулась стара (мажоритарна) виборча система, то можна про щось говорити. А тепер хіба існує волевиявлення депутата? Це волевиявлення партійного лідера. Всі питання розглядаються через призму ідеології партії. Бути депутатом, аби виконувати чиюсь волю, чиїсь політичні правила, я не погоджусь.

-                      Хоч Ви не прихильник вшанування своєї персони і здравниць на честь дня народження, все-таки якого б щирого побажання, подарунка хотіли б отримати до свого ювілею?

-                      Мій принцип - організовувати щось добре для інших. Я розумію так, що ювілей – це твій певний досягнутий рівень у житті. І в такій ситуації не до тебе мають йти люди з поклоном, а ти, маючи певну можливість, зроби під цю подію хорошу справу, яка приємна колегам, рідним, знайомим. Я хочу у селі, де народився, встановити скульптуру Матері з немовлям, і буде там напис шевченкових слів: «Нічого кращого немає, як тая мати молодая…». Є ескіз,  а замовляю виготовлення в Івана Голованя. Стоятиме вона у центрі села, присвячена всім матерям. Адже роблять пам’ятники релігійні, патріотичні і так далі. А це – вічна тема. У селах нема такого місця, де могли б покласти квіти молодята, чи випускники школи сфотографуватися, чи організувати якусь зустріч. Все мине, і твій статус теж, а от така пам’ять залишиться для людей. Тому й побажання таке: треба жити так, щоб тебе згадували добрим словом, а для цього потрібно жити правильно вже зараз. Не казати, який ти хороший, а довести це своїми вчинками щодо себе та людей.

 Розмовляла Ольга ХАРІВ

 Фото Петра КРИВОШЕЯ