П.Філюк, "Місія судді - встановити справедливість"

 http://volga.lutsk.ua/?q=orderlaw&node=2580

ВОЛИНСЬКА ГАЗЕТА,

01 БЕРЕЗНЯ 2010 р.

20 років суддівства – чим стали вони для заслуженого юриста України Петра Філюка? Яким був шлях від слідчого УМВС до голови Апеляційного суду Волинської області? Хто або що вершить сьогодні правосуддя? Про це й не тільки – в ексклюзивному інтерв’ю „Волинській газеті”.

– Петре Тодосьовичу, вперше суддівську мантію ви одягнули ще у квітні 1990-го. Скільки справ за весь цей час довелося розглянути?

– Так відразу й не полічити. Адже в період роботи у Луцькому районному суді й 13 літ головування в цьому ж та апеляційному судах справи були різні. Одна річ, коли вони менш складні: наприклад, розлучення чи встановлення факту. Їх могло бути по п’ять-шість і більше на день. А траплялися такі, що розглядалися по кілька місяців. Тому якщо сказати приблизну кількість, то відлік іде на тисячі. – Чи пам’ятаєте свої перші справи? Які з них далися найтяжче?

– Мабуть, справа Клеванського (пригадуєте, був у нас такий наприкінці 80-х – початку 90-х кримінальний авторитет?). По-перше, ситуація в той час сама по собі була непроста: не ясно, що? хто? куди? По-друге, питання набуло резонансу.

Так-от, усе почалося із замітки в „Радянській Волині”: мовляв, затримано чотирьох рекетирів, котрих підозрюють у грабежі, вимаганні, збуті наркотиків, а діяли злочинці на території Волинської, Рівненської та Львівської областей.

Розголос, самі розумієте, який! Громадськість в очікуванні вироку! Тиск на суддів не малий. Причому – не з боку криміналітету, а зі сторони правоохоронних структур, які вимагали будь-що засудити обвинувачених.

І от уявіть: мені та ще двом суддям доводиться розглядати цю гучну справу, а насправді з усього опублікованого був зафіксований лише факт незаконного утримання зброї (під час огляду житла міліціонери знайшли коробку з набоями). Мало того! В ході розгляду справи один зі співучасників повісився, інший із загадкових причин помирає у слідчому ізоляторі.

В умовах ми опинилися – ворогу не побажаєш. І тоді я сказав колегам: „Ідемо по лезу ножа. Найменша необачність загрожує падінням. Тому хай там що, а в нас є закон, і виключно в його рамках ми й будемо діяти”.

– І чим завершилося ходіння по лезу?

– Виправдальним вироком. Адже, чудово розуміючи, що на лаві підсудних не ангели, ми все одно іншого рішення прийняти не могли – не вистачало доказової бази. А слова до діла, як-то кажуть, не пришиєш.

– Зі справою Москвича склалося аналогічно?

– Я не хочу давати коментарі, адже судове слухання було відкрите, і ви самі бачили розгортання подій. Причому, вирок апеляційного суду залишений без змін Верховним Судом України. Скажу лише, що я підтримую бажання журналістів бути присутніми під час розгляду резонансних судових справ, аби мати можливість самостійно оцінити всі обставини та зробити свої висновки.

– Після подібних справ, коли фактично зводиться нанівець робота міліції чи прокуратури, стосунки з колегами не псуються?

– Ми не покликані захищати честь мундира. Наш обов’язок – відстоювати закон. До того ж, вважаю недопустимим змішувати особисті та службові стосунки, бо інакше – гріш ціна такому правосуддю. – „За виправдання злочинця вас просто підкупили”… Таких звинувачень чути не доводилося?

– Чому ні? Ходили, скажімо, чутки, ніби за справу Клеванського я отримав 20 тисяч доларів (говорили навіть, що сумка з грішми передавалася не особисто, а була підкинута в салон якогось автобуса, звідки згодом таємниче зникла). Ті ж плітки оповідають, що справа Москвича обійшлася підозрюваному в 400 тисяч. Але усі свої роки я намагався прожити так, аби не соромно було перед людьми.

– Отож, ми підійшли до не зовсім коректного питання...

– З цього приводу розповім про випадок, що стався, коли я працював іще в районному суді. Поїхав на зустріч із вихованцями школи-інтернату в селі Маяки. „Ну, – кажу, – задавайте питання”. – „А які?” – „Все, що хочете”. І з задньої парти хлопчина: „Чи берете ви хабарі?”. Відповісти: „Ні” – не повірять, сказати: „Мені не пропонують” – теж злукавити. Тому я запитав: „Як думаєте, за скільки доларів мене можна купити? От і я кажу, що не можна. Адже народився на Волині, тут проживають тато з мамою, чимала родина, сусіди, односельчани…І мені було би просто соромно дивитися їм у вічі”. Разом із тим хочу сказати, що не все в нашому домі добре. Суддя живе у скляному будинку, тож люди чудово бачать, хто як себе поводить. Саме вони і дають оцінку діяльності як судді, так і судової системи області.

особисто я переконаний, що більшість суддівського корпусу Волині є чесними і порядними людьми, для яких найголовніший – це суд совісті!

– Кажуть, половина справ є суперечливими. Доводилося постановляти рішення, сумніваючись у його правильності?

– Ніколи. Перш ніж оголосити вердикт, ми повинні зважити кожен плюс і кожен мінус, врахувати всі нюанси й лиш по тому сказати остаточне слово.

– Як часто на суддю чиниться тиск, лунають погрози членам його родини і тому подібне?

– Якщо говорити за мене, то, слава Богу, такого не було. Що ж до колег, то подібні факти мали місце, але в дуже рідкісних випадках. Тоді ми застосовували цілу систему захисту працівників та зводили небезпеку до нуля.

– А чи траплялося навпаки: фігуранти справи підходили зі словами подяки?

– Хіба раз! Бувало, зверталися подружні пари з проханням розлучити. На перший погляд, прийшли люди, котрі просто ненавидять одне одного. Втім, під час розмови бачу: тут іще жевріють почуття! Наступне слухання призначаю, скажімо, на день Валентина чи Восьме березня, і судове слухання закінчується поцілунками, зізнаннями в коханні та шампанським, а люди потім упродовж багатьох років дякують за збереження сім’ї. Ось у тому, до речі, я вбачаю вищий пілотаж суддівства: вирішити не справу, а проблему.

– Із криміналітетом теж обходилося без образ?

– Якщо ти поводишся коректно, якщо дієш так, як велить буква закону, то жодних претензій засуджений не пред’явить ні до, ні після ув’язнення.

– Отож, злочинець і погана людина – слова не завжди тотожні?

– Ви знаєте, я часто зустрічаюся з порушниками, побував у багатьох виправних установах. Так-от, під час розмов знову й знову переконуюся: серед засуджених є справді людяні особи, внутрішній світ яких значно багатший, ніж в окремих чиновників. Просто людина опинилася не в тому місці і не в той час.

– Ви як суддя часто опиняєтеся на роздоріжжі, коли серце говорить одне, а закон вимагає іншого?

– І таке, на жаль, трапляється. Як приклад – ситуація з паюванням землі. Свого часу вийшов Указ Президента, де чорним по білому написано: земельний наділ отримує людина, котра на момент розпаювання була членом колективного селянського господарства.

З появою такого документа до нас масово хлинули люди, котрі десятками років пропрацювали доярками, трактористами, через кволе здоров’я перейшли на іншу роботу й виходить – лишилися ні з чим. Бувало, Герой Соціалістичної праці помирала за якихось пару днів до розпаювання і своїм нащадкам не лишила нічого. Відтак, до кожного такого звернення я підходив індивідуально, на свій страх і ризик виносив справедливе рішення на користь людини.

А згадаймо закон про захист дітей війни? Ось у тому й біда, що більшість високопосадовців працюють суто на піар, на власний рейтинг, на майбутні голоси й у трудівникові бачать виборця – не більше. – Чи всім вашим колегам вдається діяти по совісті та по закону?

– Якщо дізнаюся протилежне, реакція, будьте певні, не забариться. Саме тому я звертаю увагу на кожну скаргу, яких лише в письмовій формі надійшло торік понад сто сімдесят. А скільки ще прозвучало під час особистого прийому громадян, численних зустрічей у неофіційній обстановці, прямо на вулиці!

– На що нарікають люди?

– Здебільшого висловлюють незгоду із судовим рішенням, нарікають на судову тяганину, буває, що й на неетичну поведінку, безвідповідальність чи байдужість.Хоча законодавчо голова суду не наділений повноваженнями застосовувати будь-які дисциплінарні стягнення щодо судді, проте в деяких випадках може бути достатньо особистої розмови.Коли ж допущені суттєві порушення, я як член Ра­ди суддів України маю право та ініціюю питання перед ква­­ліфікаційною комісією суд­дів про притягнення та­ко­го фахівця до дисциплінарної відповідальності. І приклади звільнення через неналежне виконання обов’язків на Волині також є.

– Політична ситуація впливає на роботу суду?

– Мені довелося працювати за президентства Кравчука, Кучми, Ющенка. Зізнатися, якогось тиску не відчував. Пояснення ж тому просте: якщо людина „нагинається”, її будуть „нагинати”, коли ж ти маєш стержень – жодна політична сила його не зламає.

– Біля керма держави стає новий Президент, тож не виключені нові віяння в роботі...

– Діяльність судової гілки влади не повинна залежати від політичних сил чи партій, які очолюють країну. При здійсненні правосуддя суди повинні бути незалежними від будь-якого впливу і підкорятися лише закону. Адже саме незалежний і справедливий суд насамперед потрібен людям.

Спілкувалася Оксана БУБЕНЩИКОВА.