А Н А Л І З якості складання процесуальних документів у цивільних справах суддями місцевих судів Луганської області за 2014 рік

  А Н А Л І З

 

якості складання процесуальних документів

у цивільних справах

суддями місцевих судів Луганської області

за 2014 рік

           

 

 

 

План

 

1. Вступ.

 

2. Якість складання процесуальних документів суддями місцевих судів Луганської області.

 

3. Недоліки ухвал про залишення позовних заяв без руху та повернення заяви.

 

4. Недоліки ухвал про залишення позовних заяв без розгляду.

 

5. Висновки і пропозиції.

 

 

1. Вступ

 

На виконання плану роботи на І півріччя 2015 року судовою палатою з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Луганської області було проведено аналіз якості складання процесуальних документів суддями місцевих загальних судів Луганської області за 2013 та 2014 рік.

 

Для вивчення питання правильності та однакового застосування норм ЦПК України при складанні судових рішень, виявлення фактів та найбільш характерних порушень вимог процесуального законодавства місцевим судам Луганської області було запропоновано самостійно провести відповідні аналізи з вказаного питання, а також направити копії рішень та ухвал кожного місцевого суду для вивчення та узагальнення суддями Апеляційного суду Луганської області.

 

Місцевими судами, в цілому, проаналізована якість складання процесуальних документів з наведенням певних прикладів як дотримання вимог законодавства, так і найпоширеніших помилок, які допускаються суддями, з додаванням копій таких рішень.

 

Такими місцевими судами є : Первомайський міський, Кремінський районний, Перевальський міський, Свердловський міський, Лисичанський міський, Попаснянський районний, Краснолуцький міський, Сєвєродонецький міський, Біловодський районний, Старобільський районний, Станично-Луганський районний, Ровеньківський міський, Антрацитівський міськрайонний, Кіровський міський.

 

Більшістю із вказаних судів, як того вимагають загальні вимоги, що ставляться до аналітичної роботи в суді, внесені і певні пропозиції щодо поліпшення роботи в цьому напрямку.

 

Натомість, деякі суди обмежилися спрямуванням до апеляційного суду лише листів /Слов’яносербський районний, Лутугинський районний, Білокуракинський районний, Міловський районний/ про дотримання вимог законодавства суддями під час складання процесуальних документів з додаванням копій судових рішень без певних висновків по ним.

 

Частина судів /Троїцький районний, Жовтневий районний суд м. Луганська, Стахановський міський, Новоайдарський районний, Брянківський міський, Алчевський міський/ спрямували до суду аналіз або узагальнення, а фактично – лист, в якому висвітлили лише два-три питання з тих, що пропонувалися як зразок під час аналізування даного напрямку роботи судів. Зазначивши при цьому /Троїцький районний суд/, що мають місце поодинокі випадки зайвої деталізації, які не мають правового значення у справі, занадто довгі речення. Але прикладів цього не наведено взагалі, що не відповідає меті проведення даного аналізу.

 

Деякі суди /Артемівський районний суд м. Луганська/ обмежилися лише аналізом  декількох справ, що були повернуті апеляційним судом згідно ч. 7 ст. 297 ЦПК України, і загальними фразами без конкретних прикладів.

 

Є суди /Краснодонський міськрайонний/, які взагалі не провели аналіз судової практики, як то пропонувалося апеляційним судом, а зосередили свою увагу лише на: 1. Спірних питаннях, що виникають під час складання процесуальних документів. Останнє, безспірно, є складовою частиною проведення аналітичної роботи, але не підмінює собою аналізу взагалі; 2. Теоретичній складовій аналізу без посилання на жодну розглянуту справу взагалі /Марківський районний суд/ та з додаванням копій постанов в справах про адміністративні правопорушення, хоча мова йшла саме про складання процесуальних документів у цивільних справах.

 

            Натомість, Сєвєродонецьким міським судом належно і якісно проведено зазначений аналіз із наведенням певних прикладів судових рішень, але недоліком є те, що жодної копії цих рішень до аналізу не додано. Вказане позбавило можливості апеляційний суд об’єктивно оцінити наведені приклади.

 

Більшість судів не навела взагалі кількості скасованих судових рішень з мотивів неправильного застосування процесуального законодавства в процентному відношенні до загальної кількості розглянутих та скасованих рішень, і які саме процесуальні порушення призвели до цього, включаючи кількість скасованих по порушенням складання процесуальних документів рішень, без чого не можна казати про об’єктивну картину роботи суду в цьому напрямку взагалі.

 

            Вивчені та проаналізовані документи дозволяють дійти висновку, що суддями, в основному, дотримуються вимоги процесуального законодавства щодо порядку складання судового рішення та викладення його змісту. Разом з тим, мають місце непоодинокі випадки неврахування роз‘яснень Верховного Суду України, викладених у постанові Пленуму №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», та наявні недопустимі факти спрощеного та недбалого викладення змісту судових рішень.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 208 ЦПК судові рішення викладаються у формі ухвали, рішення або постанови. Різновидами судового рішення є заочне рішення і судовий наказ.

 

Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду іменем України.

 

Питання, пов’язані з рухом справи в суді першої інстанції, клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення або закриття провадження у справі, залишення заяви без розгляду, а також в інших випадках, передбачених ЦПК, вирішуються судом шляхом постановлення ухвал (ч. 2 ст. 208 ЦПК).

 

Судові рішення, що набрали законної сили, обов’язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких  надана Верховною Радою України, - і за її межами (ч. 1 ст. 14 ЦПК).

 

Рішення суду є найважливішим актом правосуддя. В ньому від імені держави суд дає юридичну оцінку встановленим обставинам, визначає правові наслідки справи, захищає порушене чи оспорюване право або охоронюваний законом інтерес юридичних та фізичних осіб, які приймали участь у справі. Рішення суду покликане забезпечити здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. Саме тому Верховний Суд України звернув увагу судів у постанові Пленуму № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» на обов’язок неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК).

 

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

 

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

 

З аналізу зазначених статей слідує, що судове рішення сприймається як воля держави, є найважливішим актом правосуддя, і до його ухвалення належить ставитися з винятковою відповідальністю, оскільки непослідовне його написання може викликати сумніви в його законності, обґрунтованості і справедливості.

 

Судді повинні постійно вдосконалювати стиль написання судового рішення, яке має бути викладене офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним та ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду.

 

Для якісного написання судового рішення слід враховувати та дотримуватися ряду правил, зокрема: уникати висловлювань, які можуть сприйматися неоднозначно; застосовуючи закон, не лише посилатися на його положення, а й процитувати його у необхідному та достатньому обсязі; роз’яснювати у рішеннях маловідомі юридичні терміни, які вживаються; бути лаконічним та постійно дбати про чистоту мови та мовну грамотність.

 

Бланк, на якому виготовлено судове рішення, обов’язково має містити державну символіку України, тобто герб, судове рішення, яким закінчено розгляд справи також має містити напис «Іменем України».

 

Як приклад порушення зазначених вимог можна навести рішення Лисичанського міського суду від 17 січня 2013 року у справі за позовом Лаврентьєвої Наталії Михайлівни до Віннік Тамари Василівни про зобов’язання до усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою /головуючий Фастовець В.М./, оскільки воно не містить державної символіки України.

 Так само, як і рішення вказаного суду від 04 червня 2013 року у справі за позовом Руденко Олени Михайлівни до Андрієнко Наталії Іванівни про визнання договору про наміри недійсним та повернення суми задатку /головуючий Чернобривко Л.Б./

 

2. Якість складання процесуальних документів суддями місцевих судів Луганської області

 

Викладення вступної та резолютивної частини судового рішення у відповідності до вимог закону /повне найменування як фізичних, так і юридичних осіб відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи, недопустимість скорочень, крім ініціалів судді та секретаря тощо/

 

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 210 та п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК України у вступній частині рішення суду або ухвали зазначається: час та місце його (її) ухвалення, найменування суду, що ухвалив рішення (ухвалу); прізвище та ініціали судді (суддів при колегіальному розгляді); прізвище та ініціали секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмет позовних вимог.

 

Судам слід мати на увазі, що відповідно до ст. 18 ЦПК України, яка має назву «Склад суду», цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються одноособово суддею, який є головуючим і діє від імені суду. 

 

З урахуванням даної норми ЦПК у вступній частині рішення суду слід зазначати найменування суду та його склад (одноособовий або колегіальний).

 

При проведенні аналізу процесуальних документів були виявлені певні помилки у викладенні вступної частини суддями місцевих судів.

 

Так, відповідно до ст. 18 ЦПК України головуючий діє від імені суду, а згідно ст. 377-1 ЦПК України питання про тимчасове обмеження боржника – фізичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів /посадових осіб/ вирішується судом.

 

Проте, із наданої для зразку ухвали Кремінського районного суду, що постановлена іменем України, від 08 червня 2013 року по справі за поданням державного виконавця ВДВС Кремінського районного управління юстиції щодо тимчасового обмеження боржника – фізичної особи Белозьорова Олега Леонідовича у праві виїзду за межі України до виконання ним своїх цивільно-правових зобов’язань, витікає, що вказане подання розглянуто в порушення норм закону одноособово суддею Акуловим Є.М., без вказівки, що це мало місце в судовому засідання та за участю секретаря судових засідань, учасників процесу. При цьому, із тексту ухвали витікає, що розгляд подання мав місце саме у судовому засіданні.

 

Таким чином, зазначення у вступній частині найменування суду в особі судді є неправильним. Як наслідок, вказану ухвалу скасовано апеляційним судом Луганської області на підставі п. 3 ч. 1 ст. 312 ЦПК України з підстави порушення порядку, встановленого для вирішення зазначеного питання.

 

Найменування суду повинно бути зазначене у чіткій відповідності до мережі місцевих загальних судів, затвердженої Указом Президента України від 20 травня 2011 року № 591/2011.

 

Натомість мають місце непоодинокі випадки зазначення суддями Кремінського районного суду у вступній частині судових рішень найменування суду як «Суд Кремінського району Луганської області». Таке має місце в рішенні вказаного суду від 04 липня 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до Червонцева Віктора Олексійовича про стягнення заборгованості за кредитним договором /головуючий Костроба Ю.Ю./;в рішенні від 10 жовтня 2013 року у справі за позовом Дранкова Сергія Вікторовича до Кремінського РВ УМВС України в Луганській області, Головного управління казначейської служби в Україні про стягнення матеріального збитку, завданого злочином /головуючий Костроба Ю.Ю./; в рішенні від 24 вересня 2013 року у справі за позовом Проказа Андрія Михайловича до Крохмальова Максима Михайловича про визнання батьківства /головуючий Костроба Ю.Ю./; в ухвалі від 18 жовтня 2013 року у  справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Український комунальний банк» до Бережної Лариси Миколаївни про стягнення заборгованості /головуючий Костроба Ю.Ю./; в рішенні від 05 липня 2013 року у справі за позовом Демченко Валентини Миколаївни до Лимара Андрія Олександровича про відшкодування збитків та моральної шкоди /головуючий Костроба Ю.Ю./; в рішенні від 21 липня 2013 року у справі за позовом Кредитної спілки «Надія» до Добрянського Руслана Богдановича про стягнення заборгованості за кредитним договором /головуючий Полтавець Л.Д./.

 

Тобто має місце невірне визначення найменування суду. Хоча в наданому аналізі Кремінського районного суду чітко вказано, що вступні частини судових рішень викладені у відповідності до вимог закону, що свідчить або про неуважність або про свідоме ігнорування вимог вищезазначеної Мережі.

 

Слід звернути увагу на те, що відповідно до вимог п. 1 ч. 1 ст. 210 та п. 1 ч. 1 ст. 215 ЦПК України у вступній частині рішення суду прізвище та ініціали можуть бути зазначені лише судді та секретаря. У визначенні сторін та інших осіб, які брали участь у справі повинні бути зазначені повні імена (найменування).

Проведеним аналізом встановлено, що інколи у вступній часті судових рішень вказуються лише ініціали осіб, що брали участь у справі.

 

Прикладом має стати рішення Лисичанського міського суду від 17 січня 2013 року у справі за позовом Лаврентьєвої Наталії Михайлівни до Віннік Тамари Василівні про зобов’язання до усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою /головуючий Фастовець В.М./, у вступній частині якого вказані лише ініціали осіб, що брали участь у справі.

 

Відповідно до роз’яснень Верховного Суду України, викладених у п. 9 постанови Пленуму № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року, якщо сторонами є юридичні особи, то найменування такої особи слід наводити відповідно до документів про реєстрацію юридичної особи.

 

            У вступній частині рішення Новопсковського районного суду /провадження № 2/420/173/13 суддя Бондар Ю.О./ зазначено «… за позовом Білокопит Валентини Михайлівни до Танюшківської сільської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини, треті особи – Вольвак Михайло Михайлович, Губаренко Любов Михайлівна, Волкова Настасія Михайлівна», тобто не повно зазначено найменування третьої особи – Танюшківська сільська рада Новопсковського району Луганської області.

 

Аналіз процесуальних документів свідчить, що суддями у вступній частині судових рішень не завжди зазначається повне та правильне найменування юридичних осіб, в певних випадках вступна частина судових рішень містить абревіатури ПАТ, ВАТ, ТОВ, КМДА, РУ ГУМВС, ВДВС, ВГІРФО, РУЮ, ЖЕД, МТСБУ тощо. Непоодинокі випадки, коли судді у вступній частині судового рішення зазначають лише прізвище та ініціали сторони.

 

Відповідно до цих же роз’яснень Верховного Суду України у вступній частині судового рішення предмет позовних вимог (у тому числі первісного, зустрічного позову та позову третьої особи з самостійними вимогами) зазначається виходячи з вимог закону, який підлягає застосування до спірних правовідносин та підстав заявленої вимоги.

 

Так, слід визнати неправильним наступне викладення вступної частини рішення Троїцького районного суду від 04 листопада 2013 року /справа № 433/1087/13ц/ /головуючий Ляшенко М.А./: «розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в смт. Троїцьке матеріали цивільної справи за позовом Свободи Богдана Івановича, Свобода Ольги Богданівни, Ільїна Івана Борисовича ДО СФГ «Деметра» про дострокове розірвання договору оренди земельної ділянки».

Неповне зазначення назви юридичної особи було допущено і суддею Сєвєродонецького міського суду при викладенні вступної частини ухвали від 18 жовтня 2013 року – «Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сєвєродонецьк цивільну справу за позовом ПАТ «ВіЄйБі Банк» до Орлової Юлії Анатоліївни про стягнення заборгованості».

            Як має місце і неправильне викладення вступної частини ухвали від 06 лютого 2013 року Сєвєродонецького міського суду у справі за заявою начальника Сєвєродонецького МРУЕГГ «Луганськгаз» Куниці О.В. про видачу судового наказу про стягнення з Пушкіна Анатолія Петровича заборгованості за послуги з газопостачання.

 

У наведених прикладах суддями не викладені повні назви юридичних осіб.

 

Крім того, слід звернути увагу на те, що згідно статті 30 ЦПК України сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач /ч. 1 вказаної норми/; позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава /частина 2/. Представництво регулюється ст. ст. 38-44 ЦПК України/. Натомість, в порушення вимог закону в наведеній вище ухвалі Сєвєродонецького міського суду від 06 лютого 2013 року зайво зазначено, що заяву про видачу судового наказу подано начальником підприємства, у той час, коли учасником цивільного процесу є саме юридична особа.

 

            Прикладом невірного визначення сторін по справі є рішення Троїцького районного суду від 06 березня 2013 року /головуючий суддя Бондаренко Л.І./ у вступній частині якого зазначено «…справу за позовом Прокопенко Валентина Олексійовича від імені та в інтересах Мірошниченко Валентини Михайлівни до Чесовського Олександра Івановича про визнання права власності», а в описовій частині зазначено, що «… з відповідним позовом до суду звернувся представник позивача, який в обґрунтування заявлених вимог зазначив, що з 1991 року Мірошниченко В.М. зареєстрована за адресою:… Тому просить визнати за Мірошниченко В.М. право спільної часткової власності на ½ частину житлового будинку…».

 

Тобто, суд не лише невірно вказав позивачем по справі у вступній частині рішення Прокопенка В.О., але й сам це визначив, вказавши в описовій частині, що позивачем по справі є саме Мірошниченко В.М., в інтересах якого до суду звернувся представник останнього. Таке вільне та мінливе визначення сторони по справі може ввести в оману щодо того, чиї саме порушені права, свободи та інтереси захищаються, не визнаються або оспорюються.

           

            Вказівка предмету спору відповідно до вимог закону

 

Проведений аналіз свідчить про те, що судами не завжди вірно і у чіткій відповідності із законом вказується предмет спору.

 

У вступній частині рішення Сєвєродонецького міського суду від 11 лютого 2013 року зазначено «розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сєвєродонецьку цивільну справу за позовною заявою Лапотової Оксани Олександрівни до Сєвєродонецької міської ради про встановлення додаткового строку для прийняття спадщини».

Такий саме недолік міститься і у вступній частині рішення Новопсковського районного суду /справа № 420/1038/13-ц головуючий суддя Тарасов Д.С./ за позовом Шейка Андрія Івановича до Можняківської сільської ради Новопсковського району Луганської області.

 

Разом з тим, відповідно до ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Відтак, у вступній частині даного рішення суд мав зазначити «про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини».

 

Вимоги процесуального законодавства щодо оформлення рішень при заочному розгляді справи

 

Главою 8 розділу ΙΙΙ ЦПК України регламентується заочний розгляд справи. Дотримання судами процесуального законодавства при ухваленні та перегляді заочного рішення є визначальним з точки зору виконання інститутом заочного провадження своєї мети – сприяти ефективному та оперативному здійсненню правосуддя.

 

Відповідно до положень ст. 224 ЦПК України у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. У разі участі у справі кількох відповідачів заочний розгляд справи можливий у випадку неявки в судове засідання всіх відповідачів. У разі зміни позивачем предмета або підстави позову, зміни розміру позовних вимог суд відкладає судовий розгляд для повідомлення про це відповідача.

 

Суд має зазначити, що позивач не заперечує проти заочного розгляду справи, а також постановити ухвалу про заочний розгляд справи відповідно до вимог ст. ст. 224, 225 ЦПК України.

 

При заочному розгляді справи в описовій частині рішення необхідно вказати, що заочний розгляд справи відбувся за відсутності відповідача (усіх відповідачів), а також, що позивач не заперечує проти ухвалення заочного рішення, що є обов’язковою умовою для розгляду справи у такому порядку.

 

Вказані роз’яснення також містяться і у матеріалах узагальнення практики ухвалення та перегляду судами заочних рішень у цивільних справах Верховного Суду України.

 

            Проте деякі суди не завжди правильно розуміють вказаний інститут цивільного процесуального законодавства.

 

Так, аналіз якості складання процесуальних документів суддями Кремінського районного суду містить посилання на те, що суддями заочні рішення ухвалюються з дотриманням вимог глави 8 ЦПК України і що судом ухвалюються заочні рішення за відсутності позивачів, коли ті надали суду заяви про підтримання своїх позовних вимог в повному обсязі та просили суд розглянути справу за їх відсутності, тому питання про їх згоду на ухвалення заочного рішення не вирішувалося.

 

Слід зауважити, що такі заяви позивачів не можуть підмінювати собою вимоги закону – ч. 1 ст. 224 ЦПК України, коли суд може ухватили заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Тобто  законодавець вимагає саме відсутність заперечень позивача проти заочного розгляду справи, оскільки це впливає на порядок і наслідки розгляду справи у вказаному порядку.

 

Так, рішення Кремінського районного суду від 04 липня 2013 року /головуючий суддя Костроба Ю.Ю./ по справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до Червонцева Віктора Олексійовича про стягнення заборгованості за кредитним договором не містить відомостей про те, що позивач не заперечує проти заочного розгляду справи.

 

Правильною слід вважати практику тих судів, які вказують у найменуванні рішення, що воно є саме заочним з огляду на необхідність чіткого визначення для осіб, які беруть участь у справі, а також для судів належного порядку оскарження чи перегляду заочного рішення.

 

Слід звернути увагу і на те, що неявка відповідача в судове засідання після оголошення перерви, зупинення провадження у справі та поновлення її слухання не дає підстави для ухвалення заочного рішення, оскільки відповідач брав участь у попередніх засіданнях, йому роз’яснювалися його права та обов’язки, він висловлював свою думку і ставлення до позовних вимог.

 

Проте, із рішення Кремінського районного суду від 07 жовтня 2013 року /головуючий Кіяшко В.Г./ у справі за позовом Головченко Ніни Олексіївни до Кремінського виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства про визнання наказу № 117-к від 09.07.2013 року «Про звільнення» незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу вбачається, що відповідачем по справі надавалися заперечення проти позову та давалися пояснення по суті спору, висловлювалася думка про необхідність відмови у задоволенні позову. Незважаючи на це, судом було проведений заочний розгляд справи.

 

Обов’язковість вказівки про відкритий або закритий розгляд справи

 

На забезпечення гласності та відкритості судового розгляду, який є одним з принципів цивільного процесу, у вступній частині судових рішень судді зазначають, що цивільну справу розглянуто судом у відкритому судовому засіданні.

 

Разом з тим, аналіз якості складання процесуальних документів виявив непоодинокі випадки взагалі відсутності вказівки на відкритість судового засідання.

 

Наприклад, вступна частина рішення Біловодського районного суду від 12 березня 2013 року у справі за позовом Бахмут Євгенія Миколайовича до Бахмут Людмили Миколаївни про розірвання шлюбу взагалі не містить посилання на те, в якому саме судовому засідання справу розглянуто. Натомість зайвими є у вказаній вступній частині судового рішення застосування скорочення гр. Бахмут, тобто громадян, оскільки закон не містить вимоги про зазначення громадянства осіб, що беруть участь у справі, у вступній частині судового рішення /головуючий Ткаченко О.Д./.

 

Як виявлене і незабезпечення суддями  закритого розгляду справи в певних категоріях справ.

 

Відповідно до положень ст. 254 ЦПК України для забезпечення таємниці усиновлення  у випадках, встановлених Сімейним кодексом України, у закритому судовому засіданні розглядаються заяви про усиновлення дитини.  Відповідно до положень ст. 289 ЦПК України у закритому судовому засіданні  також розглядаються й справи про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб.

 

Деякі направлені для проведення аналізу якості складання процесуальних документів рішення судів по справах про усиновлення містять у вступній частині рішення дані про відкритий судовий розгляд.

 

Так, вступна частина рішення Сєвєродонецького міського суду від 18 жовтня 2013 року по цивільній справі за заявою громадян Італії Дель Сордо Массімо та Растелліні Роселла про усиновлення дитини містить дані про відкритий судовий розгляд /головуючий суддя Посохова І.С./.

 

Згідно ч. 1 ст. 289 ЦПК України справи про розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, розглядаються у закритому судовому засіданні.

 

Дані про відкритий розгляд справи містяться у вступній частині рішення Сєвєродонецького міського суду від 17 лютого 2013 року у справі за завою Ленінської міжрайонної державної податкової інспекції у м. Луганську про розкриття та надання інформації, що містить банківську таємницю.

 

Цілком можливо, що дані справи були розглянуті судом з  дотриманням вимог ЦПК, але судді помилково не зазначили про це в судовому рішенні.

 

Оскільки закритий судовий розгляд є винятком із загального правила, а забезпечення  інтересів неповнолітніх або захист приватного життя в певних випадках покладено на суд, вважаємо за необхідне звернути увагу суддів на регламентовані законом обмеження відкритого судового розгляду із обов’язковим визначенням дотримання такого обмеження у змісті процесуального документу.

 

Відповідність судових рішень вимогам, встановленим ст. 215 ЦПК України, обов’язковість змісту вступної, описової, мотивувальної та резолютивної частини

 

Відповідно до роз’яснень Верховного Суду України, які викладені у п. 8 постанови Пленуму № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій  ст. 215 ЦПК, і обов’язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

 

Разом з тим рішення не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.

 

При проведенні аналізу якості складання процесуальних документів суддями місцевих судів Луганської області виявлені непоодинокі випадки як зайвої деталізації при викладенні описової частини, так і викладення позовних вимог без наведення визначеного позивачем обґрунтування змісту і підстав.

 

Так, в описовій частині заочного рішення Новопсковського районного суду від 16 липня 2013 року /головуючий суддя Бондар Ю.О./ за позовом Кредитної спілки «Землевласник» до Недогонової Людмили Григорівни, Недогонова Петра Миколайовича про стягнення боргу та завданих збитків описова частина рішення була викладена наступним чином:

«Позивач звернувся до Новопсковського районного суду із позовом, в якому просить стягнути солідарно з відповідачів Недогонової Людмили Григорівни…, Недогонова Петра Миколайовича… на користь Кредитної спілки «Землевласник»… заборгованість за кредитним договором №Б1369 за період з 09.08.2010 року по 07.05.2013 року зі сплати процентів у сумі 27126,99 грн., основну суму боргу 16997,51 грн., а всього стягнути – 44124,50 грн.».

Будь-якого узагальненого змісту викладу позовних вимог рішення суду не містить взагалі, тобто фактично не були викладені вимоги Кредитної спілки «Землевласник» про стягнення боргу та завданих збитків, не зазначено, коли саме, на який строк, між ким і на яких умовах було укладено як кредитний договір, так і договір поруки, в якій частині і ким порушено умови договорів, також суд не зазначив в описовій частині, коли саме позивач звернувся до суду.

Як не містить і мотивувальна частина встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин; мотивів, з яких саме вважає встановленим наявність або відсутність фактів та інше, як того вимагає п. 3 ч. 1 ст. 215 ЦПК України.

 

Описова частина заочного рішення Кремінського районного суду від 07 жовтня 2013 року /головуючий суддя Кіяшко В.Г./ за позовом Головченко Ніни Олексіївни до Кремінського виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства про визнання Наказу № 117-к від 09.07.2013 року «Про звільнення» незаконним, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу викладена наступним чином: «Позивач звернулася до Кремінського районного суду з позовом, в якому вказала, що працює на посаді інспектора відділу кадрів на Кремінському виробничому об’єднанні водопровідно-каналізаційного господарства …. 09.07.2013 року відповідно до наказу № 117-к була звільнена з посади з причин, що передбачені п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на неї трудовим договором. Позивач з вищевказаним наказом не згодна, оскільки наказ винесено до неї не у відповідності до законодавства, згоду від профспілкового комітету роботодавець не отримав. А тому позивач просить визнати наказ незаконним, скасувати вищевказаний наказ, поновити її на роботі на посаді інспектора відділу кадрів».

У наведеному прикладі описової частини рішення відсутні дані, що позивач має бути поновлена з наданням їй саме попереднього місця роботи, у зв’язку з чим має бути визнаний незаконним наказ по підприємству в частині її звільнення, відсутні відомості про те, чи просила позивачка стягнути на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, за який період і в якій сумі.

Вказане заочне рішення суду не містить відомостей про те, чи не заперечує позивач проти розгляду справи у заочному порядку, натомість суд лише обмежився посиланням на те, що позивач та її представник у судове засідання не з’явилися, надали заяву про розгляд справи за їх відсутності, позов підтримали.

Мотивувальна частина містить лише відтворення тексту статей КЗпП України і весь висновок суду по справі зводиться до одного абзацу без аналізу наданих сторонами доказів по справі і мотивів того, чому саме суд дійшов певних висновків по справі.

Жодних висновків по справі щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а саме - за який період і в якій сумі, яким чином розрахована ця сума, який середньоденний заробіток використовувався для розрахунку немає, хоча в резолютивній частині зазначено про стягнення певної суми середнього заробітку на користь позивача.

Натомість у рішенні зазначено, що повний текст судового рішення виготовлено 09.10.2013 року, що не передбачено процесуальним законодавством.

 

Аналізом були встановлені непоодинокі випадки викладення суддями в описовій частині зайвої деталізації та емоційного забарвлення.

 

Описова частина рішення Сєвєродонецького міського суду від 15 квітня 2013 року у цивільній справі за позовом Колодочка С.М. до ПАТ «Українська екологічна страхова компанія» про стягнення матеріальної та моральної шкоди в частині обґрунтування моральної шкоди викладена наступним чином:

«Так, загиблій Колодочка Ганні Іванівні у зв’язку з отриманими травмами тіла було спричинено сильних фізичних страждань, внаслідок яких вона й померла. Також, смерть Колодочка Ганни Іванівни спричинила душевні страждання її сину Колодочка Сергію Миколайовичу, який останні роки проживав разом із батьками, тому після смерті матері цивільний позивач дуже страждав. Позивач, завжди життєрадісна людина, став сумним та майже не спілкується з колегами та знайомими. Також позивач залишився без моральної підтримки матері, яка завжди морально підтримувала та допомагала йому. Тому позивач має право також на відшкодування моральної шкоди від особи, винної у загибелі матері, адже відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної /немайнової/ шкоди» № 4 від 31 березня 1995 року підлягають відшкодуванню втрати немайнового характеру».

В наведеній частини рішення і всього рішення в цілому вбачається наявність не лише зайвої деталізації, яка фактично не має правового значення для даної справи, а і занадто довгих речень, повторювань, незрозумілих словосполучень, через які викладення обставин важко сприймається.

 

Також слід зауважити, що деякі суди цілком правильно висвітлили наступний недолік, що існує під час розгляду справ.

 

Аналіз Сєвєродонецького міського суду звертає увагу на те, що не завжди судове рішення містить дату звернення позивача до суду - зокрема, у трудових спорах, коли це має визначальне значення. Наприклад, рішення Сєвєродонецького міського суду від 28 листопада 2013 року у цивільній справі за позовом Курєпової Н.І. до ТОВ «Сітітель» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, в описовій частині не містять визначення часу звернення позивачів до суду.

 

Рішення Кремінського районного суду від 18 вересня /головуючий суддя Кіяшко В.Г./ у справі за позовом Мацегори Олега Івановича до Кремінського виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства про визнання наказу № 101-к від 20.06.2013 року «Про звільнення» незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення компенсації в описовій частині не містять визначення часу звернення позивача до суду.

 

Проте, вирішення трудового спору пов’язане з дотриманням позивачем строків звернення до суду відповідно до положено ст. 233 КЗпП України. Пропуск такого строку без поважних причин є підставою для відмови у задоволенні позову, а питання наявності підстав для поновлення строків обов’язково з’ясовується судом під час розгляду справи та викладається  у мотивувальній частині рішення. Застосування наслідків пропуску строку звернення до суду за вирішенням трудового спору не пов’язане з заявою відповідача.

 Відтак, описова частина рішень по трудовим спорам має обов’язково містить дані про точну дату звернення позивача до суду.

Це ж стосується позовних вимог власника або уповноваженого ним органу про стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 233 КЗпП України строк звернення до суду з таким позовом встановлений в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

 

Як вбачається з копій судових рішень, які були надані місцевими загальними судами Луганської області для проведення аналізу якості складання процесуальних документів, деякими суддями в описовій частині не наводиться визначений позивачем період грошової заборгованості.

 

Так, описова частина рішення Сєвєродонецького міського суду від 01 лютого 2013 року в цивільній справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Дельта Банк» до Кольцова І.М. про стягнення заборгованості за кредитним договором викладена наступним чином:

«Позивач ПАТ «Дельта Банк» звернулося до Сєвєродонецького міського суду з позовом до Кольцова Ігоря Миколайовича про стягнення заборгованості за кредитним договором, посилаючись на те, що 19.11.2007 року Публічне Акціонерне Товариство «Дельта Банк» /правонаступник Товариства з обмеженою відповідальністю «Комерційний Банк «Дельта»/ та фізична особа Кольцов І.М. уклали кредитний договір № 005-12995-191107. Відповідно до умов зазначеного договору Банк відкриває позичальнику картковий рахунок в національній валюті України – гривні, випускає та надає держателю платіжну картку, а також ПІН-код до картки та здійснює обслуговування держателя на умовах Договору. Банк надає позичальнику кредит шляхом відкриття відновлювальної відкличної Кредитної лінії. Відповідач станом на 24.05.2012 року порушив умови Кредитного договору і має прострочену заборгованість в загальному розмірі 7253,44 грн. Тому позивач звернувся до суду з позовом, в якому просить стягнути з Кольцова І.М. на користь АТ «Дельта Банк» заборгованість по кредитному договору в сумі 7253,44 грн. та судовий збір в сумі 214,60 грн.»

З наведеної описової частини неможливо визначити, з чого складається заборгованість відповідача, за який період часу вона нарахована позивачем окремо по тілу кредиту, відсотках, пені чи іншому.

Так само, як і описова частина рішення того ж суду від 28 лютого 2013 року, у справі за позовом КП «Житлосервіс «Світанок» до Семенихіна А.В. про стягнення заборгованості за надані комунальній послуги не містить відомостей про те, за який період у відповідача утворилася заборгованість в сумі 6693,63 грн. Зазначено лише про те, що ця заборгованість має місце станом на 01.07.2012 року.

 

У наведених прикладах відсутність у вступній, описовій, резолютивній частині судових рішень періоду заборгованості та окремої суми за кожен період не забезпечує запобігання можливості повторного звернення позивачів з такими саме позовами до відповідачів та відмови у відкритті провадження на підставі п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України або закриття провадження у справі на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.

 

Відповідно до роз’яснень Верховного Суду України, які були викладені у п. 10 постанови № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», в описовій частині рішення необхідно, зокрема, вказати: зміст і підстави позовних вимог відповідно до позовної заяви; про внесені зміни підстав чи предмета позову, розміру позовних вимог, якщо вони мали місце.

 

Як убачається з судових рішень, які надходять до апеляційного суду Луганської області з апеляційними скаргами, чимало суддів не викладають первісні позовні вимоги сторони.

 

Також слід звернути увагу на те, що мають місце непоодинокі випадки, коли з описової частини рішення суду вбачається про уточнення позовних вимог, наслідком якого є фактично відмова від певної їх частини. Суд не з’ясовує питання, чи відмовляється позивач від частини заявлених вимог, чи просить залишити їх без розгляду, не роз’яснює наслідків такої відмови чи залишення без розгляду, не приймає з цього питання відповідної ухвали на підставі положень ст. ст. 174, 207 ЦПК України.

В апеляційній практиці є випадки, коли при оскарженні рішення суду першої інстанції позивач наголошує на тому, що після змін та уточнень позовних вимог від певної частини він не відмовлявся, проте суд ухилився від з’ясування всіх обставин справи та не вирішив всі заявлені ним вимоги.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 1 ст. 215 ЦПК України  в описовій частині  рішення суду має бути зазначено узагальнений виклад позиції відповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі.

 

Як свідчать дані аналізу складання процесуальних документів суддями загальних місцевих судів Луганської області, чимала кількість судових рішень не містить узагальненого викладення позиції відповідача. В описовій частині рішень судді обмежуються загальною фразою, що відповідач або його представник проти позову заперечує за його безпідставністю. Іноді судді зазначають, що виклад позиції відповідача міститься в письмових запереченнях, які долучені до матеріалів справи.

 

Проте, відсутність узагальненого викладу позиції відповідача не дає змоги визначити, які факти визнає або не визнає відповідач, чи не визнає відповідач позовні вимоги в повному обсязі або лише в певній частині, чим обґрунтовує він відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

 

Так, в описовій частині рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 24 травня 2013 року /головуючий суддя Фастовець В.М./ в справі за позовом Тургунова Олексія Азамбайовича до Публічного акціонерного товариства «Лисичанськвугілля» відокремленого підрозділу шахта «Привільнянська» про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд зазначив наступне: «Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнала, суду пояснила, що позивач знаходився у стані сп’яніння, що було зафіксовано актом та працівниками відповідача».

З наведено не зрозуміло, коли саме відповідач і де знаходився у відповідному стані, яким саме актом це зафіксовано і які працівники відповідача і що мають підтвердити. До речі, в описовій частині вказаного рішення і позиція позивача викладена дослівно наступним чином: «Позивач звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позов мотивував тим, що був незаконно звільнений наказом № 64-2 від 11.02.2013 року з посади машиніста електровозу за появу на роботі у нетверезому стані, однак на роботі був тверезий, його відмовилися направити на обстеження до лікарні, профспілка не давала згоду на його звільнення».

Таким чином, ані з викладення в судовому рішенні змісту позовних вимог, ані з викладення заперечення відповідача не виявляється можливим з’ясувати предмет позовних вимог і інші обставини, що мають значення для справи.

Мотивувальна частини рішення також не містить всіх мотивів, з яких суд вважав встановленими наявність або відсутність фактів, якими сторони обґрунтовували свої вимоги або заперечення та інше. Наприклад, на таке обґрунтування позивачем своїх вимог як ненадання профспілковим органом згоди на його звільнення судом першої інстанції зазначене лише наступне: «Не є підставою для задоволення позову і відмова профспілки у звільненні позивача».

Як наслідок, рішенням колегії суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 24 вересня 2013 року вказане рішення було скасоване, і, крім іншого, було зазначено, що «Крім того, суд не дав належної оцінки тій обставині, що профспілковою організацією шахти «Привільнянська» було прийняте рішення про відмову у наданні згоди на звільнення з роботи позивача, яка конкретно зазначила мотив, а саме відсутність акту медичного висновку наркологічного диспансеру про наявність у позивача алкогольного сп’яніння /а.с. 6/.

Відповідно до ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 /крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації/, 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу /профспілкового представника/, первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Відповідно до вимог п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається лише за попередньою згодою профспілкового органу. Відмова профспілкового органу в згоді на звільнення є підставою для поновлення працівниками на роботі.

Отже, при такому рішенні профспілкового органу про ненадання згоди на звільнення з роботи по п. 7 ст. 40 КЗпП України /поява на роботі в нетверезому стані/ відповідач з урахуванням вищезазначених обставин незаконно звільнив позивача з роботи.

Таким чином, відповідачем порушено порядок звільнення позивача з роботи, а тому в суду не було підстав для відмови в задоволенні позову».

 

Не містить узагальненого викладу позиції відповідача і рішення Лисичанського міського суду Луганської області від 23 вересня 2013 року у справі за позовом Кащук Світлані Андріївни до Бєляєвої Олени Іванівни про встановлення факту проживання однією сім’єю чоловіка та жінки без шлюбу та визнання права власності на майно, треті особи – Фадєєва Тетяна Геннадіївна, Бєляєв Андрій Геннадійович. В ньому лише зазначено, що «Відповідачка у судовому засіданні позов не визнала, надала письмові заперечення проти позову. Представник відповідачки позов не визнав. 3-ті особи позов не визнали, дали пояснення , аналогічні поясненням відповідачки».

            Вказане рішення також колегією суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 11 листопада 2013 року було скасоване і при цьому зазначено, що«позивачем заявлено позов тільки до одного спадкоємця померлого і не заявлено такий позов до інших спадкоємців померлого, а суд апеляційної інстанції не наділений повноваженнями щодо вирішення такого питання, що унеможливлює правильне вирішення спору по суті. Суд першої інстанції не вирішив питання щодо участі у справі в якості відповідача /співвідповідачів/ інших спадкоємців померлого, крім його дружини, а саме – повнолітніх дітей: Фадєєвої Т.Г. та Бєляєва А.Г. Таке порушення норм процесуального права є підставою для скасування рішення суду».

 

Повне та чітке викладення заперечень відповідача в описовій частині рішення також дуже важливо при перегляді рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, оскільки тоді при оскарженні рішення суду відповідач буде позбавлений можливості заперечувати визнані ним в ході  розгляду справи факти.

 

Також слід зазначити, що за наявності у справі декількох позивачів або відповідачів у процесуальному документі (рішенні суду або ухвалі) судді інколи використовують визначення «Сторона 1», «Сторона 2», «Відповідач 1», «Відповідач 2», «Відповідач 3» тощо. Такі позначення учасників судового розгляду використовуються в у Єдиному державному реєстрі судових рішень з метою їх знеособлення, проте не можуть вживатися в судовому рішенні в певній цивільній справі.

 

Як убачається зі змісту процесуальних документів, які були предметом аналізу апеляційного суду Луганської області, в описовій частині рішень суду містяться дані про учасників судового розгляду, які не з’явились в судове засідання. При цьому не протирічить чинному ЦПК практика суддів, які зазначають про дотримання вимог ЦПК щодо належного повідомлення таких учасників про місце і час розгляду справи, а також наявність даних про причини неявки в судове засідання.

 

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини. У зв’язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимоги про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (ч. 1 ст. 213 ЦПК). Відтак, особливу увагу слід приділяти обґрунтуванню судового рішення, його мотивувальної частини.

 

Відповідно до п. 3 ст. 215 ЦПК України мотивувальна частина рішення суду має містити зазначення: встановлених судом обставин і визначених відповідно до них правовідносин; мотивів, з яких суд вважає встановленою наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, бере до уваги або відхиляє докази, застосовує зазначені в рішенні нормативно-правові акти; чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду, а якщо були, то ким; назви, статті, її частини, абзацу, пункту, підпункту закону, на підставі якого вирішено справу, а також процесуального закону, яким суд керувався.

 

Відповідно до пункту 11 постанови Пленуму Верховного суду України від 18 грудня 2009 року №14 «Про судове рішення у цивільній справі» у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог.

 

Оскільки суд встановлює обставини справи на підставі пояснень сторін, третіх осіб  та їхніх представників, показань свідків, письмових  та речових доказів, висновків експерту (ст. ст. 57, 62-66 ЦПК України) у мотивувальній частині суду вони мають бути зазначені.

 

На жаль, деякі судові рішення, надані апеляційному суду Луганської області місцевими судами, взагалі не містять даних про встановлені обставини справи. Так, в рішенні Кремінського районного суду від 10 жовтня 2013 року у справі за позовом Дранкова Сергія Вікторовича до Кремінського РВ УМВС України в Луганській області, Головного управління казначейської служби України про стягнення матеріального збитку, завданого злочином /головуючий суддя Костроба Ю.Ю./ взагалі відсутні будь-які обставини справи, встановлені судом по справі.

 

Так само і рішення цього суду у тому ж складі по справі за позовом Демченко Валентини Миколаївни до Лимара Андрія Олександровича про відшкодування збитків та моральної шкоди не містить встановлених судом обставин. Зазначене лише наступне: «Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, вважає за необхідне залишити позовні вимоги без задоволення за їх необґрунтованістю за наступними підставами.

На думку суду між сторонами склалися правовідносини договору підряду, який позивач помилково кваліфікує як договір купівлі-продажу.

Згідно розписок /а.с. 5-6/ відповідач отримав від позивача гроші в загальній сумі 5000 грн., при загальній сумі замовлення 6200 грн. остаточним строком виконання закінчення виконання замовлення було встановлено 26.09.2009 року».

Далі в рішенні наводиться цитування статей 681, 865, 863 ЦК України і з посиланням на вимоги ст. 258 ЦК України робиться висновок про пропуск строку звернення до суду – на цій підставі має місце відмова у задоволенні позову.

 

При проведенні узагальнення встановлено, що при вирішенні цивільних справ, де строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суди іноді застосовують позовну давність та відмовляють у задоволенні позову, не встановлюючи сам факт порушення права.

 

У п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» викладені роз’яснення, що оскільки правом на  звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це. Встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважаної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

 

Так, описова частина рішення Кремінського районного суду (справа № 414/1291/13-ц головуючий суддя Костроба Ю.Ю.) у справі за позовом Семиволос Миколи Леонідовича до Комунального підприємства Кремінського виробничого правління водопровідно-каналізаційного господарства про стягнення належної недоотриманої заробітної плати викладена без вказівки того, коли саме позивач звернувся до суду. Відсутня вказівка на це і в мотивувальній частині рішення. Незважаючи на це, дійшовши висновку про доведеність позову протягом розгляду справи, суд за наведених обставин відмовив у його задоволенні саме у зв’язку з пропуском строку звернення до суду.

 

До речі, і рішенням колегії судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Луганської області від 14 листопада 2013 року було скасовано рішення Сєвєродонецького міського суду від 02 серпня 2013 року у справі за позовом Воронова В.П. до ПП «Лисичанське спеціалізоване будівельно-монтажне управління» про поновлення на роботі, виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди та внесення відповідного запису у трудову книжку, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено у зв’язку з пропуском місячного строку звернення до суду без поважних причин.

Скасовуючи рішення Сєвєродонецького міського суду, колегія суддів виходила з того, що суд першої інстанції, розглядаючи спір, правильно дійшов висновків щодо неповноважності причин пропуску позивачем місячного строку для звернення з даним позовом до суду за захистом порушених трудових прав. Однак, зробивши висновок про неможливість поновлення позивачу строку звернення до суду, суд першої інстанції помилково залишив позов без розгляду, відмовивши позивачу у поновленні строку на оскарження із застосуванням ст. 72 ЦПК України, яка не підлягала застосуванню, оскільки в даному випадку суд повинен був дати оцінку законності звільнення Воронова В.П., і лише у разі незаконності такого звільнення відмовити останньому у задоволенні його позовних вимог з причини пропуску місячного строку звернення до суду без поважних причин.

            Оскільки відмова у задоволенні позову через пропуск строку звернення до суду є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову, а висновок суду першої інстанції по суті позовних вимог у вищенаведеному рішенні відсутній, то таке його викладення не є таким, що відповідає вимогам процесуального законодавства.

 

Чи не найпоширенішою помилкою, якої припускаються судді під час складання процесуальних документів, є те, що мотивувальні частини судових рішень складаються з цитувань норм матеріального і процесуального права, а також типових узагальнених висновків, які не пов’язані з викладенням встановлених певних обставин по справі, визначенням доказів, на підставі яких суд доходить висновку про обґрунтованість чи необгрунтованість позовних вимог.

 

Не можна вважати  належним чином мотивованим рішення суду, яке не містить  викладення пояснень сторін та їх представників,  показів свідків, визначення обсягу письмових доказів, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи, а також їх юридичної оцінки.

 

При цьому недопустимим є спрощене та загальне визначення у рішенні письмових доказів без наведення джерела їх походження та наявних в них відомостей.

 

Так, в рішенні Новопсковського районного суду від 24 квітня 2013 року /головуючий суддя Бондар Ю.О./, яке було постановлено в справі за позовом Білокопит Валентини Михайлівни до Танюшківської сільської ради про надання додаткового строку для прийняття спадщини, треті особи – Вольвак Михайло Михайлович, Губаренко Любов Михайлівна, Волкова Настасія Михайлівна (доречі, ЦК, як йшлося вище, передбачає не надання додаткового строку для прийняття спадщини, а визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини) мотивувальна частина викладена таким чином:

 

«Судом встановлено, що позивач є донькою Вольвак Євдокії Никифорівни, яка померла 23.09.2007 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії 1-ЕД № 128267, виданим 25.05.2007 року Танюшківською сільською радою Новопсковського району Луганської області. Після смерті Вольвак Є.Н. відкрилася спадщина у вигляді домоволодіння, розташованого за адресою: с. Танюшківка, вул. Миру, 5 Новопсковського району Луганської області, яке належало померлій.

Судом встановлено, що у визначений законом шестимісячний строк позивач не надав заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, у зв’язку із цим не змогла оформити належним чином свідоцтво про право власності.

Причиною пропуску встановленого законом строку явилося те, що після смерті Вольвак Є.Н. в морально-психологічному плані довгий час була пригнічена, що негативно відобразилося на її фізичному стані, так як у неї виникли проблеми зі здоров’ям, підвищувався артеріальний тиск, загострилися хронічні захворювання, в зв’язку з чим у встановлений законом строк не звернулася до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини».

            Жодних відомостей, на підставі яких судом зроблено зазначений висновок, рішення суду не містить.

За таких обставин суд дійшов висновку про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини після померлої в 23 вересні 2007 року Вольвак Є.Н. за умови звернення позивача Білокопит В.М. до суду з відповідним позовом у 2013 (майже через шість років після смерті спадкоємця).

 

В заочному рішенні Кремінського районного суду Луганської області від 13 червня 2013 року /головуючий суддя Кіяшко В.Г./ у справі за позовом Гетьман Віктора Сергійовича до Гетьман Ірини Леонідівни про розірвання шлюбу після слів «позивач підтримав позовні вимоги, просив задовольнити позовну заяву» та за відсутності  даних щодо пояснень відповідача, його явки або неявки в судове засідання суд викладає мотивувальну частину рішення: 

«Вислухавши пояснення позивача, вивчивши матеріали справи, суд вважає позов обгрутованим і таким, що підлягає задоволенню на підставі ст.ст. 110, 112 СК України. Сторони припинили шлюбні відносини, спільного господарства не ведуть, мешкають окремо, втратили взаємну повагу та довіру один до одного, категорично наполягають на розірванні шлюбу, тому суд вважає, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення».

При цьому, описова частина рішення не містить відомостей про дітей. Висновки суду не обґрунтовані жодним чином. До того ж, в рішенні відсутні відомості про встановлення судом часу припинення спільного проживання, проте, останнє має суттєве значення для можливого вирішення спірних питань щодо майна, набутого подружжям за час спільного проживання тощо.

 

            В наведених прикладах наявна невідповідність мотивувальної частини рішень  вимогам ст. 214, 215 ЦПК України. Чи були вказані рішення предметом оскарження, чи набрали вони чинності, копії рішень і аналіз не містять.

 

Прикладом невідповідності рішення вимогам ст. ст. 214, 215 ЦПК України є і рішення Рубіжанського міського суду від 08 квітня 2013 року /головуючий суддя Мірошникова О.Ш./ у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» до Сіверського Віктора Миколайовича про стягнення заборгованості за кредитним договором, яким відмовлено позивачу в задоволенні позову.

З цих підстав вказане рішення було скасовано рішенням колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області від 24 липня 2013 року, в якому, крім іншого, зазначено, що як у мотивувальній, так і у резолютивній частині рішення суду першої інстанції не зазначено судом, з яких підстав суд відмовив позивачу у задоволенні позову. Тому судовою колегією з наведенням відповідних мотивів було ухвалене нове рішення про відмову у задоволенні позову саме через пропуск звернення позивача з позовом до суду.

 

Істотним недоліком деяких судових рішень є те, що майже вся мотивувальна частина загального змісту рішень - це цитування норм матеріального і процесуального права. Хоча відповідно до роз’яснень Верховного Суду України (п.12 постанови № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі) у мотивувальній частині кожного рішення має бути наведено посилання на закон та інші правові акти матеріального права      (назва, стаття, її частина, абзац, пункт , підпункт закону), у відповідних випадках на норми Конституції України, на підставі яких визначено права та обов’язки сторін у спірних правовідносинах, проте не можна лише цим повністю підмінювати певні висновки суду по конкретній справі з урахуванням конкретних обставин. 

 

Слід звернути увагу суддів, що в мотивувальній частині рішення суд не може обмежуватися посиланням на те, що він вважає ті чи інші факти встановленими або невстановленими, без її аналізу та обґрунтуванням певними доказами. В рішенні має бути зазначено, чому суд вважає встановленими або не встановленими факти, якими сторони обґрунтовували свої вимоги чи заперечення, а також чому він дійшов до того чи іншого висновку відносно характеру взаємовідносин сторін та їх юридичної оцінки.

 

Відповідно до роз’яснень Верховного Суду України, які містяться у п. 13 постанови Пленуму "Про судове рішення у цивільній справі" від 18 грудня 2009 року резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні й такі, що випливають зі встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи, давати відповіді на інші питання, зазначені у статях 215-217 ЦПК. У ній, зокрема, має бути зазначено:

1)        висновок суду про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково (при відмові в позові слід точно зазначити, кому, відносно кого та в чому відмовлено);

2)        висновок суду по суті позовних вимог: які саме права позивача визнано або поновлено;

3)        розмір грошових сум чи перелік майна, присуджених стороні;

4)        вартість майна, яке належить стягнути з відповідача, якщо при виконанні рішення присудженого майна у наявності не буде;

5)        конкретні дії, які відповідач повинен вчинити та на чию користь, або інший передбачений законом спосіб захисту порушеного права;

6)        розподіл судових витрат відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України;

7)        строк і порядок набрання рішення суду законної сили та його оскарження;

8)        у яких межах допускається негайне виконання рішення, коли суд зобов’язаний або має право його допустити.

 

Цілком зрозуміло, що в резолютивній частині рішення мають бути зазначені: прізвище, ім’я та по-батькові позивача та відповідача; точна та повна назва інших осіб, про права та обов’язки яких суд вирішив питання.

 

Проведений аналіз якості складання процесуальних документів суддями місцевих загальних судів Луганської області свідчить, що у резолютивних частинах ухвалених рішень та постановлених ухвалах у висновках про задоволення позову або відмову в позові повністю чи частково, а також у висновках по суті позовних вимог, інколи не вказується імена (найменування) сторін та інших осіб, які брали участь у справі та предмета позовних вимог, обмежуючись лише такими фразами як «Позов задовольнити», «В позові відмовити» чи «Позов особа 1 задовольнити частково» тощо.

 

Так, в рішенні Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 30 липня 2013 року, ухваленим у цивільній справі за позовом КП «Житлосервіс «Світанок» до Балакіної Л.М. про усунення перешкод в здійсненні права користування та розпорядження майном, третя особа зі сторони позивача, що не заявляє самостійних вимог, - Сєвєродонецька міська рада, резолютивна частина викладена наступним чином: «Позовні вимоги задовольнити частково. Зобов’язати Балакіну Людмилу Миколаївну усунути перешкоди в здійсненні права користування та розпорядження майном, а саме: квартирою № 3 в житловому будинку, розташованому за адресою: Луганська обл., м. Сєвєродонецьк, вул. Маяковського, будинок № 21, який знаходиться на балансі комунального підприємства «Житлосервіс «Світанок» і знаходиться у власності територіальної громади м. Сєвєродонецьк. Зобов’язати Балакіну Людмилу Миколаївну повернути ключі від вхідної двері вказаної квадри до комунального підприємства «Житлосервіс «Світанок», розташованого за адресою: Луганська обл., м. Сєвєродонецьк, вул. Маяковського, 7в. В задоволенні інших позовних вимог КП «Житлосервіс «Світанок» - відмовити».

 

Тобто, в даному випадку суддею не було вказано, який саме позов задоволено – не вказані ані імена /найменування/ сторін та інших осіб, які брали участь у справі, ані предмет позовних вимог.

 

Частиною першою статті 367 ЦПК України  визначений вичерпній перелік випадків, коли суд зобов’язаний застосувати негайне виконання судового рішення. Такими випадками є:

      1) стягнення аліментів у межах суми платежу за один місяць;

      2) присудження працівникові виплати заробітної плати, але не більше ніж за один місяць;

      3) відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи, у межах суми стягнення за один місяць;

      4) поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника;

      5) відібрання дитини і повернення її тому, з ким вона проживала;

      6) розкриття банком інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб;

      7) примусову госпіталізацію чи продовження строку примусової госпіталізації до протитуберкульозного закладу.

 

Судами першої інстанції в порушення вимог вищевказаної статті в резолютивній частині рішення означених категорій справ не завжди зазначається про допуск рішення до негайного виконання, чим порушуються права позивача, або не конкретно викладається, в якій саме частині рішення допускається до негайного виконання.

Наприклад, при розгляді цивільної справи № 426/1289/13-ц за позовом Буднік М.І. до Державного підприємства «Сватівське лісомисливське господарство» про визнання наказу про дисциплінарну відповідальність незаконним, про поновлення на попереднє місце роботи, про стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, про визнання наказу про звільнення незаконним судом не було застосовано негайне виконання судового рішення. Як зазначено в аналізі суду, причиною незастосування даної норми стало те, що позивач не просив в позові звернути до негайного виконання частини своїх позовних вимог.

Таке посилання є недоречним, адже в даному випадку це є обов’язок, а не право суду.

 

Так, рішенням (справа № 414/1732/13-ц) Кремінського районного суду від 07 жовтня 2013 року (суддя Кіяшко В.Г.) позовні вимоги Головченко Ніни Олексіївни до Кремінського виробничого управління водопровідно-каналізаційного господарства про визнання Наказу № 117-к від 09.07.2013 року «Про звільнення» незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу поновлено позивача на передній роботі і одночасно вирішено питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та допуск до негайного виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за один місяць, проте, розмір такого заробітку не вказаний, що унеможливлює його виконання. Питання судових витрат не вирішено судом взагалі.

 

            Помилки при вирішенні долі судових витрат відповідно до вимог ст. 88 ЦПК України

 

Дані проведеного аналізу якості складання процесуальних документів свідчать про те, що чимало помилок допускається суддями при вирішенні питання про судові витрати.

 

Розмір судового збору за подання позову регулюється Законом України «Про судовий збір». Роз’яснення з приводу застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах надані Пленумом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в відповідній постанові 17.10.2014 року № 10.

 

Статтею 79 ЦПК України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов’язаних з розглядом справи. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать: витрати на правову допомогу; витрати сторін та їх представників, пов’язані із явкою до суду; витрати, пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз; витрати, пов’язані із проведенням огляду доказів за місцем їх знаходження та вчиненням інших дій, необхідних для розгляду справи; витрати, пов’язані з публікацією в пресі оголошення про виклик відповідача.

 

Статтями 88, 89 ЦПК України передбачено умови і порядок розподілу судових витрат між сторонами.

 

Проте, не зважаючи на вимоги процесуального закону, які встановлюють обов’язок суду при ухваленні рішення або постановленні ухвали вирішити питання розподілу судових витрат, непоодинокими і навіть частими є випадки коли судами першої інстанції в резолютивній частині рішення питання розподілу судових витрат не вирішується.

 

Більш того, слід звернути особливу увагу на допущення судами першої інстанції такої помилки як стягнення з відповідачів, які є солідарними боржниками, судових витрат в солідарному порядку, що не передбачено ні нормами матеріального, ні процесуального права.

 

Відтак, слід звернути увагу судів першої інстанції на правомірність та необхідність стягнення з відповідачів, які є солідарними боржниками, судових витрат, у відповідності з вимогами ст. 88 ЦПК України в певних частках з кожного і неприпустимість стягнення судових витрат з відповідачів в солідарному порядку.

 

Прикладом зазначеного порушення є рішення Новопсковського районного суду від 16 липня 2013 року у справі за позовом Кредитної спілки «Землевласник» до Недогонової Людмили Григорівни, Недогонова Петра Миколайовича про стягнення боргу та завданих збитків, в резолютивній частині якого зазначено про стягнення у солідарному порядку з відповідачів на користь позивача судового збору у розмірі 441,25 грн.

 

Слід зазначити, що аналіз Біловодського районного суду містить посилання на те, що судом допущені помилки під час визначення розміру стягнутих із відповідачів, які є солідарними боржниками, судових витрат у солідарному порядку, що становить 3,2 % від винесених рішень. У якості приклада надані копії судових рішень у справах: Кредитної спілки «Імперіал ЛТД» до Попової Тамари Олександрівни та Дзюби Василя Івановича про стягнення суми боргу /рішення від 20 березня 2013 року/, яким з відповідачів стягнути у солідарному порядку судовий збір у сумі 219,60 грн. на користь позивача, а також Кредитної спілки «Імперіал ЛТД» до Іщенка Андрія Івановича, Сидоренко Любові Павлівни, Кільбасовича Олександра Миколайовича про стягнення боргу за відсотками за договором кредиту /рішення від 22 листопада 2013 року/, яким з відповідачів солідарно стягнути судовий збір у сумі 229,40 грн. на користь позивача.

           

При проведенні аналізу якості складання процесуальних документів встановлено, що в резолютивній частині судових рішень суддями правильно викладається строк і порядок набрання рішенням суду законної сили та його оскарження. Проте зустрічаються непоодинокі випадки, коли строк та порядок набрання рішенням законної сили не роз’яснюється взагалі, а роз’яснюється лише можливість його оскарження.

 

Так, резолютивна частина рішення Новоайдарського районного суду від 03 квітня 2013 року у справі за позовом ПРАТ «СВФ «Агротон» до Дугінова Сергія Олександровича, Штормівської сільської ради Новоайдарського району, Дугінова Сергія Олександровича та інших про визнання недійсним рішення загальних зборів співвласників пайового майна колишнього КСП ім. Пархоменко від 12.07.2012 року про виділ в натурі нерухомого та рухомого майна, визнання незаконним та скасування рішення Штормівської сільської ради Новоайдарського району Луганської області № 39 від 13.07.2012 року «Про оформлення права власності на об’єкти нерухомого майна», про витребування після висновку суду про відмову у задоволені позовних вимог викладена таким чином: «Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення».

Строк та порядок  набрання рішенням суду законної сили не роз’яснено (ст. 223 ЦПК), не роз’яснено, що апеляційна скарга подається апеляційному суду через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване рішення (ст. 296 ЦПК).

 

3. Недоліки ухвал про залишення позовних заяв без руху та повернення заяви

 

Статтею 210 ЦПК України визначено, що ухвала суду, що постановлюється як окремий документ, складається з:

 

    1) вступної частини із зазначенням: часу і місця її постановлення; прізвища та ініціалів судді (суддів - при колегіальному розгляді); прізвища та ініціалів секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі; предмета позовних вимог;

    2) описової частини із зазначення суті питання, що вирішується ухвалою;

    3) мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу;

    4) резолютивної частини із зазначенням: висновку суду; строку і порядку набрання ухвалою законної сили та її оскарження.

 

У відповідності з вимогами частин 1 та 2 статті 121 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 119, 120 цього Кодексу, або не сплачено судовий збір, постановляє ухвалу, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали.

 

Якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 119 і 120 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Інакше заява вважається неподаною та повертається позивачеві.

 

Аналіз ухвал судів першої інстанції про залишення позовних заяв без руху та повернення заяв дає підстави для висновку про недотримання, здебільшого, суддями вимог означених норм процесуального закону.

 

Так, судді не приділяють належної уваги вказаним ухвалам, проявляючи спрощений підхід до їх постановлення, зокрема:

 

    - не мотивуючи ухвали;

 

    - не вказуючи конкретно визначених законом підстав для залишення заяви без руху, тобто не зазначають певні недоліки, які слід усунути, а обмежуються загальними фразами;

 

    - у випадку несплати судового збору чи сплати судового збору не в належному розмірі, не зазначають суму судового збору, яку слід сплатити чи доплатити;

 

    - не вказують реквізити, за якими слід сплати суму судового збору;

 

    - встановлюють не передбачені процесуальним законом строки для усунення виявлених недоліків позовної заяви, вказуючи певну дату  або встановлюючи занадто малий строк для усунення недоліків (1 день), в той час як закон визначає, що суддя надає позивачу строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п’яти днів з дня отримання позивачем ухвали;

 

    - як і в інших ухвалах та рішеннях в резолютивних частинах даних ухвал судді допускають скорочення і у висновках суду не вказують імен (найменувань) сторін та інших осіб, які брали участь у справі та предмета позовних вимог, обмежуючись лише такими фразами як «Позов залишити без руху», «Позов ОСОБА 1 залишити без руху» чи «Вважати неподаною позовну заяву. Позовну заяву повернути», тощо.

 

Приклади означених порушень можна навести в наступних ухвалах:

 

- ухвала Сєвєродонецького міського суду від 12 грудня 2013 року у цивільній справі за позовом Соболь О.М. до Сєвєродонецької міської ради про визнання права власності на самочинно збудований індивідуальний гараж не містить описової та мотивувальної частини з зазначенням, які саме недоліки слід було усунути позивачу;

 

- ухвала Сєвєродонецкого міського суду від 28 березня 2014 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства «Акцент Банк» до Особа 2 про стягнення заборгованості, якою позовну заяву позивача було визнано неподаною та повернуто останньому.

            Скасовуючи вказану ухвалу 18 червня 2014 року, судова колегія з розгляду цивільних справ апеляційного суду Луганської області зазначила, що, залишаючи позову заяву без розгляду, суд першої інстанції вказав, що позивачу необхідно надати належним чином зроблений розрахунок заборгованості за кредитним договором від 28.01.2011 року на 15 число кожного місяця, виходячи із того, що щомісячний платіж становить 717,45 грн., і посилаючись на те, що недоліки позовної заяву у встановлений строк в повному обсязі усунуто не було, повернув заяву позивачу.

            З посиланням на вимоги ст. ст. 3, 119-120 ЦПК України, п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 21.12.90 року «Про практику застосування судами цивільного законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції», судова колегія зазначила, що суд як орган, наділений процесуальними повноваженнями щодо вирішення спору, має розглядати справу відповідно до норм, встановлених ЦПК України, не порушуючи при цьому право особи на судовий захист, яке гарантується Конституцією та законами України.

            Подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів на обгрунтування вимог залишати заяву без руху, що було зроблено судом.

Суддя при прийнятті заяви не має права давати оцінку доказав та встановлювати наявність чи відсутність обставин, якими обґрунтовуються вимоги.

            Тому судом зроблений передчасний висновок про повернення заяви позивачу.

 

            Наведений приклад судової помилки є найпоширенішим під час ухвалення суддями першої інстанції ухвал про залишення позовних заяв без руху, а потім – і їх повернення.

           

 

4. Недоліки ухвал про залишення позовних заяв без розгляду

 

Відповідно до ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з’явиться в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

 

Під час проведення аналізу встановлено, що судді інколи, постановляючи ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду та керуючись п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, виходять з того, що належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання.

З цього приводу слід зазначити, що за змістом п. 3 ч. 1 ст. 207, ст. 74, ст. 76 ЦПК України правом на залишення заяви без розгляду суд наділений лише в разі повторної неявки позивача, якою визнається друга поспіль неявка в судове засідання, за умови, якщо позивач згідно з встановленим законом порядком був завчасно (не пізніше, ніж за три дні до судового засідання) повідомлений про час та місце розгляду справи.

Надані для зразка копії ухвал місцевих судів не завжди містять докази належного повідомлення позивача про час і місце судового розгляду, у тому разі і відомості про завчасне повідомлення.

При складанні процесуального документу про залишення позову без розгляду найбільш типовою помилкою є відсутність в мотивувальній частині ухвали суду даних про дати неявки позивача в судове засідання.

 

Так, ухвалу Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 19 вересня 2013 року по цивільній справі за позовом ПАТ «МТС Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості було скасовано апеляційним судом із зазначенням того, що з матеріалів справи вбачається, що позивач повідомлявся про час та місце розгляду справи належним чином та двічі його представник не з’явився в судові засідання.

          Разом з тим, представником позивача суду двічі була подана заява про розгляд справи у його відсутність (а.с. 18, 27), а також заява про участь в судовому засіданні в режимі відеоконференції, яка судом була відхилена  (а.с. 58,61).

          За наявності вказаних заяв у суду не було правових підстав для залишення позовної заяви без розгляду.

 

Необхідність чіткого викладення дат неявки в судове засідання сторони по справі викликана тим, що при оскарженні відповідної ухвали суду зацікавлена сторона має знати, які саме неявки були враховані судом. Відтак, процесуальна дія суду у застосуванні наслідків неявки позивача в судове засідання буде чітко визначена та перевірена судом апеляційної інстанції у разі оскарження ухвали суду.

 

Окремі ухвали суду з приводу порушення судами норм цивільного процесуального законодавства

 

Відповідно до ч. 1 ст. 211 ЦПК України суд, виявивши під час розгляду справ порушення закону і встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню порушення, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним особам чи органам для вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов.

Тому апеляційний суд реагує у визначених законом випадках окремими ухвалами на порушення процесуального законодавства під час складення певних судових рішень.

 

Так, у цивільній справі № 426/397/13-ц за позовом Кравцова А.І. до Сватівської об’єднаної податкової інспекції, Головного управління Міністерства доходів у Луганській області про стягнення середнього заробітку за час затримки заробітної плати рішенням Сватівського районного суду від 11 листопада 2013 року в задоволенні позовних вимог відмовлено у зв’язку з пропущенням позивачем строку звернення до суду. Ухвалене рішення Сватівського районного суду скасовано апеляційною інстанцією як таке, що не відповідає вимогам ст. 215 ЦПК України щодо його змісту. Так, вказане рішення було скорочене та неналежним чином вмотивовано. Як свідчить наданий Сватівським районним судом аналіз, окрема ухвала була обговорена суддями зазначеного суду на зборах суддів з метою недопущення подібного в подальшому.

 

            Виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні

 

            Законодавець прописав таке поняття як «виправлення описок та арифметичних помилок у судовому рішенні». У цивільному процесуальному кодексі у ст. 219 закріплено, що суд з власної ініціативи або за заявою сторони виправляє помилку чи описку. Опискою називається зроблена судом механічна помилка у визначенні об’єкта присудженого, сторони, строку виконання рішення та ін. Помилкою – неправильність в діях і висновках. Це, допущена внаслідок неправильності арифметичних розрахунків, неточність в рішенні суду у визначенні суми, яка підлягає стягненню. У випадку виправлення судом описок або помилок має місце лише певне формальне коригування тексту рішення без зміни його змісту, висновків суду, викладених у рішенні і якими закінчився розгляд цивільної справи.

 

Так, у цивільній справі № 2-16-11, що розглянута Сватівським районним судом 01 лютого 2013 року за позовом Бобровник С.В. до Смороди А.В. про відшкодування майнової та моральної шкоди, в рішенні невірно вказано назву відповідача, що суперечить копії свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, що знаходиться в матеріалах справи. Ухвалою палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області від 23.04.2013 року справу повернуто для належного оформлення. Зазначена помилка виправлена відповідно до ст. 210 ЦПК України шляхом постановлення ухвали від 04.06.2013 року.

Як повернуто ухвалою апеляційного суду для належного оформлення і справу того ж суду за позовом Приватного акціонерного товариства «Лізінг інформаційних технологій» /ухвала від 20 травня 2013 року/, оскільки в ухвалі суду першої інстанції назва позивача була помилково вказана як «Публічне акціонерне товариство «Лізінг інформаційних технологій». Ухвалою Сватівського районного суду від 14 серпня 2013 року вказану описку виправлено відповідно до вимог ст. 219 ЦПК України.

 

Проте, істотні помилки і невідповідності, які містяться у судових рішеннях, порушують права та інтереси учасників процесу, і, як свідчать наведені вище приклади, істото затягують час вирішення процесуальних проблем, що впливає на інтереси останніх та можуть порушити їхні права.

 

Наприкінець, слід звернути увагу на те, що, як це не прикро, але деякі судові рішення місцевих судів Луганської області містять багато не лише процесуальних, але й  орфографічних і пунктуаційних помилок, які можуть змінити не тільки сутність самого рішення, а й долі осіб, які є сторонами у справі. Тут доречно згадати фразу «Казнить нельзя помиловать».

 

Крім того, загальновідомо, що українські та інші слов’янські прізвища, що мають закінчення Ι відміни, відмінюються як відповідні іменники Ι відміни, а прізвища із закінченням ΙΙ відміни – за зразком відмінювання іменників ΙΙ відміни. Жіночі прізвища на приголосний та – о не відмінюються. Натомість, у вступній, описовій, мотивувальній та резолютивній частині рішення Біловодського районного суду від 22 листопада 2013 року у справі за позовом кредитної спілки «Імперіал ЛТД» до Іщенка Андрія Івановича, Сидоренко Любові Павлівни, Кільбасовича Олександра Миколайовича про стягнення боргу чоловіче прізвище Іщенко не відмінено, як того вимагають правила відмінювання українських прізвищ.

Вказаними непоодинокими помилками судді фактично перетворюють чоловічі прізвища на жіночі та навпаки.

 

Тому треба вдосконалювати не тільки мову судочинства, а й рівень знань державної мови, зокрема мови написання судових рішень. Хотілось би, щоб вказаних помилок з часом ставало менше, щоб професіоналізм судової ланки Луганщини тільки зростав, щоб у громадян з’явилася довіра до судів, щоб отримуючи документ з суду, кожен мав впевненість у тому, що йому не потрібно перевіряти кожен абзац та дату.

 

            До того ж, окремо слід підкреслити, що всі наведені в цьому аналізі приклади не є найбільш показовими, оскільки більшість судових рішень, які дійсно красномовно свідчать про порушення суддями цивільного процесуального законодавства під час складання судових рішень, залишилися в м. Луганську, і до теперішнього часу не виявляється можливим використати їх для зразку у зв’язку з проведенням антитерористичної операції, що проводиться в регіоні.

 

6. Висновки та пропозиції

 

Аналіз судових рішень, які були предметом вивчення при проведенні узагальнення, показав, що судові рішення судів першої інстанції не завжди відповідають вимогам процесуального закону. Проте, переважна більшість судових рішень викладаються суддями на належному рівні, офіційно-діловою мовою та юридично грамотно.

 

Значно впливає на якість складання процесуальних документів надмірне навантаження суддів. Проте, кожен суддя повинен пам’ятати про виняткову відповідальність щодо якості складання судових рішень, кожне з яких є найважливішим актом правосуддя і сприймається як воля держави.

 

Складання суддями процесуальних документів у чіткій відповідності до вимог ЦПК України та належне їх оформлення не може бути другорядним питанням, а тому факти невідповідності судових рішень вимогам діючого процесуального законодавства мають виявлятися безпосередньо в місцевих судах та суді апеляційної інстанції з відповідним реагуванням.  

 

З метою вдосконалення діяльності судів та усунення причин порушення законодавства при  постановленні судових рішень, утвердження принципу їх законності та остаточності, Апеляційному суду Луганської області доцільно постійно проводити навчання суддів місцевих судів та організовувати семінарські заняття з метою вдосконалення складання й оформлення судових рішень, поліпшення їх якості.

 

Проведений аналіз якості  складання процесуальних документів доцільно обговорити в кожному місцевому суді, звернувши особливу увагу на факти, коли допущенні порушення мають постійний характер.

 

 

 

 

 

 

 

Суддя судової палати

з розгляду цивільних справ

апеляційного суду

Луганської області                                                                      М.В. Назарова