УЗАГАЛЬНЕННЯ практики застосування судами Луганської області законодавства, що регулює захист права власності на тимчасово окупованій території України, на території проведення АТО та у зв’язку з проведенням АТО за 2014 - 2015 роки.

Погоджено

 Голова суду ________________________ В.К.Гаврилюк

31 травня 2016 року

 

 

УЗАГАЛЬНЕННЯ

практики застосування судами Луганської області

законодавства, що регулює захист права власності на тимчасово окупованій території України, на території проведення АТО та у зв’язку з проведенням АТО

за 2014 - 2015 роки.

            Узагальнення проведено за дорученням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

            Метою узагальнення є :

            1) висвітлення законодавчого врегулювання здійснення та захисту права власності щодо майна, яке знаходиться на тимчасово окупованій території України та на території проведення АТО, а також проблемні питання правозастосовного характеру;   

            2) висвітлення дотримання вимог законодавства при визначенні підсудності спорів щодо права власності на майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території України та на території проведення АТО;

            3) висвітлення проблемних питань, які виникають під час вирішення спорів, пов’язаних із набуттям, здійсненням та захистом права власності на майно, яке  знаходиться на тимчасово окупованій території України та на території проведення АТО, а також проблемні питання право застосовного характеру;

4) висвітлення дотримання судами вимог законодавства щодо належності та допустимості доказів при вирішенні такох категорії справ, враховуючи законодавче положення про те, що будь-який акт (рішення, документ), виданий незаконними органами, їх посадовими та службовими особами є недійсним і не створює правових наслідків;

5) проблемні питання, пов’язані з набранням чинності судових рішень, у тому числі ухвалених за результатами заочного розгляду справи, у зв’язку з неможливістю їх надіслання відповідачам, які проживають (перебувають) на  тимчасово окупованій території України та на території проведення АТО;

6) висвітлення інших проблемних питань, що потребують вирішення.

           

           

Статистичні дані

 

            Для проведення узагальнення із судів Луганської області надійшло 163 справи зазначеної категорії, в яких судові рішення набрали законної сили станом на 31.05.2016.

            Найбільш пошириними категоріями справ з приводу захисту права власності за період 2014-2015 року є:

-          визнання права власності за набувальною давністю;

-          визнання права власності за договорами купівлі-продажу;

-          визнання права власності в порядку спадкування за законом і за зоповітом.

            Кількість справ, направлених окремо кожним із судів Луганської області  наведена в таблиці.

 

№	Суди Луганської області	Кількісь справ
1	Біловодський районний суд Луганської області	5
2	Білокуракинський районний суд Луганської області	5
3	Кремінський районний суд Луганської області	1
4	Марківський районний суд Луганської області	4
5	Міловський районний суд Луганської області	0
6	Новоайдарський районний суд Луганської області	0
7	Новопсковський районний суд Луганської області	15
8	Попаснянський районний суд Луганської області	7
9	Сватівський районний суд Луганської області	0
10	Старобільський районний суд Луганської області	14
11	Троїцький районний суд Луганської області	10
12	Лисичанський міський суд Луганської області	98
13	Рубіжанський міський суд Луганської області	0
14	Сєверодонецький міський суд Луганської області	4

           

Серед основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина центральне місце займає право власності – сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Захист і охорона права власності є однією з найголовніших функцій держави.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі – Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу (ст. 16 Цивільного кодексу України; далі – ЦК).

Справи за позовами про захист права власності належать до найбільш поширених категорій цивільних справ і, як правило, розглядаються відповідно до законодавчих норм. Однак слід зауважити, що прогалини в регулюванні відносин у сфері права власності спричиняють деякі труднощі у застосуванні судами чинного законодавства.

Мета проведення зазначеного аналізу – вивчення судової практики розгляду цивільних справ, пов’язаних із набуттям, припиненням, здійсненням та захистом права власності, виявлення складних і спірних питань, що виникають у суддів при вирішенні зазначених спорів, надання пропозицій щодо можливих шляхів їх розв’язання.

 

Поняття та зміст права власності, межі його здійснення

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.).

Правовомочність користування означає передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання.

Правомочність розпорядження означає юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

У сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись виключно власними інтересами, здійснюючи щодо цього майна будь-які дії, які не повинні суперечити закону і не порушують прав інших осіб та інтересів суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов’язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто правомочності власника не є безмежними, закон може встановлювати певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою забезпечення рівноваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб’єктами права.

Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав встановлені законом.

Через категорії «межі здійснення суб’єктивних цивільних прав» та «обмеження здійснення суб’єктивних цивільних прав» у законі встановлюється така поведінка власника, яка не суперечить актам цивільного законодавства. Власник майна повинен враховувати межі та обмеження цивільних прав.

Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а обмеження (заборони), які мають найбільш загальний характер і які особа-власник повинна враховувати у своїй поведінці, конкретизуються у ст. 13 ЦК.

Так, обмеження встановлюються щодо окремих суб’єктивних прав як засіб стримання особи-власника при здійсненні ним цих прав з урахуванням необхідності дотримання прав інших осіб (при праві переважної купівлі) або суспільних інтересів (збереження пам’яток культури, історичних цінностей).

Зокрема, власник земельної ділянки не вправі використовувати її не за цільовим призначенням або з порушенням екологічних вимог (статті 91, 143, 144 Земельного кодексу; далі – ЗК). Цільове призначення мають також житлові приміщення, які власник має право використовувати для власного проживання, проживання членів своєї сім’ї, інших осіб і не має права використовувати їх для промислового виробництва (статті 6, 189 Житлового кодексу; далі – ЖК, ст. 383 ЦК). Власник земельної ділянки повинен утримуватися від порушення прав особи, в інтересах якої встановлений сервітут (ч. 2 ст. 319, ст. 404 ЦК); власник пам’ятки культурної спадщини – від її пошкодження або знищення (ст. 352 ЦК).

Таким чином, аналіз законодавства дає підстави для висновку: абсолютність прав власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може їх обмежити. Разом із тим, як вбачається зі ст. 319 ЦК, обмеження права власності не підлягають розширеному тлумаченню.

Закріплений у п. 1 ч. 2 ст. 319 ЦК принцип, відповідно до якого дії власника щодо його майна не повинні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав власника. Відсутність прямої заборони в законі надає власнику широке коло можливостей для здійснення права власності, в той час як заборона на здійснення певних дій є механізмом стримання власника.

Так, держава стримує власника, коли встановлює обмеження в цивільному обороті певного майна (наприклад, вогнепальної та іншої зброї тощо).

Надаючи власнику право вчиняти з власним майном будь-які дії, у т. ч. його знищення, закон обмежує власника у виборі способу знищення майна з тим, щоб обраний спосіб був безпечним для оточення і навколишнього середовища. Наприклад, власник не може знищити свій будинок шляхом підпалу чи вибуху, оскільки виникає загроза пожежі або пошкодження сусідніх будинків чи життю та здоров’ю інших осіб.

Законом встановлено обмеження прав власника також іншого характеру.

Наприклад, у ч. 5 ст. 373 ЦК зазначено, що власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Однак, право власності особи на земельну ділянку поширюється лише на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об’єкти, ліси, багаторічні насадження, які знаходяться на ділянці, а також на простір над і під поверхнею ділянки, висотою і глибиною, необхідними для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Разом із тим право власності особи не поширюється на надра (статті 14, 16 Закону від 27 липня 1994 р. № 132/94-ВР «Про надра»), у зв’язку з чим власник земельної ділянки обмежений у праві видобутку надр, що знаходяться під поверхнею його земельної ділянки. Власник земельної ділянки також не може претендувати на повітряний стовп над земельною ділянкою.

Обмеження прав власника встановлено й іншими законами.

Так, відповідно до ст. 52 Закону від 25 червня 1991 р. № 1264-ХІІ «Про охорону навколишнього природного середовища» громадяни та інші особи зобов’язані додержувати правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів, з тим щоб не допустити забрудення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування.

В іншій нормі – ч. 6 ст. 5 Закону від 13 грудня 2001 р. № 2894-ІІІ «Про тваринний світ» (далі – Закон № 2894-ІІІ) визначено, що об’єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною держави незалежно від права власності на них. У ч. 3 ст. 7 цього Закону зазначено, що у передбаченому законом порядку права власників об’єктів тваринного світу можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об’єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян. А в ст. 8 Закону № 2894-ІІІ передбачено можливість припинення права приватної власності на об’єкти тваринного світу у разі жорстокого поводження з дикими тваринами, встановлення законодавчими актами заборони щодо перебування у приватній власності окремих об’єктів тваринного світу, а також в інших випадках, передбачених законом.

Підсумовуючи, слід дійти висновку, що межі здійснення цивільних прав визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах цивільних прав підлягають правовому захисту, на відміну від дій, вчинених поза межами права.

Усі зазначені вище та проаналізовані положення чинного законодавства кореспондуються з нормами статей 13, 41 Конституції і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження:

по-перше, встановлено право безперешкодно і в повному обсязі здійснювати правомочності власника щодо свого майна,

по-друге, визначено межі допустимого розумного втручання держави у здійснення правомочностей власника. Причому таке втручання повинно бути законним і має здійснюватися з дотриманням принципу справедливого балансу між публічними і приватними інтересами.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід’ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

 

Поняття та загальні положення про захист права власності, класифікація способів захисту

 

З урахуванням того, що кожна людина у своєму житті рано чи пізно стикається з тими чи іншими аспектами права власності, у неї виникають питання щодо того, яким чином їй можна захистити свою власність від зазіхань інших осіб.

Розглянемо основні способи захисту права власності відповідно до чинного цивільного законодавства.

Захист права власності — це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), а по-друге — застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, заподіяних власнику.

Якщо мета кримінального чи адміністративного захисту права власності полягає насамперед в покаранні порушника за вчинене протиправне діяння, то головна мета цивільно-правового захисту - відновлення порушеного права, попереднього майнового стану особи, права якої були порушені.

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави 3 ЦК України, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб’єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника передбачені також положеннями глави 29 ЦК України, які слід визначити як спеціальні норми.

Захисту підлягають не тільки права і законні інтереси власників майна. У широкому розумінні має йтися про можливість захисту осіб, які є потенційними власниками, тобто у них із зверненням до суду лише виникне право власності. Прикладом може служити позов про визнання права власності.

Застосування механізмів захисту права власності використовується й для захисту прав невласників. Так само повинні захищатися права осіб, яким майно належить на договірних підставах, тобто які перебувають із власником майна у зобов’язальних правовідносинах. Це орендарі, зберігачі, заставодержателі тощо. Крім цього, ст. 395 ЦК України передбачається можливість існування інших видів речових прав, як зазначених у ній, так і таких, що можуть встановлюватися іншими законами. Положення ст. 396 ЦК України визначають для особи, яка має інше речове право на чуже майно, право на захист цього права, у тому числі й від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України.

Одним з найпоширеніших та найефективніших способів відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист.

Відповідачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за відповідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власнику.

Найбільш поширеною класифікацією способів захисту права власності є поділ їх на речово-правові та зобов’язально-правові.

До речово-правових позовів традиційно відносять віндикаційний позов (вимоги не володіючого власника до незаконного володільця про витребування майна), негаторний позов (вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов’язані з володінням), позов власника про визнання права власності. Також ч.2 ст.386 ЦК України встановлено, що власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Тобто у ЦК України закріплено також право на захист від порушень права власності, що можуть мати місце у майбутньому, тобто подання прогібіторного позову.

Зобов’язально-правові способи захисту поділяються на договірні та недоговірні (позадоговірні).

У договірних зобов’язаннях уповноважена особа може захистити своє право власності шляхом примусу боржника виконати обов’язок в натурі; розірвання договору; застосування мір відповідальності, передбачених договором чи інших заходів, передбачених договором або законом (наприклад, повернення сторонам майна, переданого ними на виконання договору, повернення майна, переданого власником в орендне чи інше тимчасове користування).

До недоговірних (позадоговірних) зобов’язань відноситься публічне обіцяння винагороди, ведення чужих справ без доручення, запобігання загрози шкоди чужому майну, рятування здоров’я та життя іншої особи, заподіяння шкоди, створення небезпеки (загрози) життю та здоров’ю фізичних осіб, а також їхньому майну та майну юридичних осіб.

Речово-правові способи захисту права власності

Речово-правові способи захисту права власності бувають двох видів: віндикаційні позови та негаторні позови.

а) Віндикаційні позови

Віндикаційні позови – це позови про витребування власником майна з чужого незаконного володіння.

У ст. 387 ЦК України віндикаційний позов визначено такою формулою: "Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним".

Сторонами у віндикаційному позові є власник речі, який не лише позбавлений можливості користуватися і розпоряджатися річчю, а й вже фактично нею не володіє, та незаконний фактичний володілець речі (як добросовісний, так і недобросовісний).

Тобто змістом віндикаційного позову є витребування саме тієї речі, яка вибула із законного володіння власника.

Ознаками віндикаційного позову є:

-          віндикаційний позов може бути пред'явлений лише стосовно індивідуально-визначених речей. Речі, означені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред’явника (ст. 389 ЦК України) не можуть бути предметом віндикації;

 

-          цей позов може бути пред'явлений щодо речі, власником якої є позивач і яка перебуває у володінні відповідача. Так, якщо хтось придбав вкрадену чи загублену власником річ, а потім заставив її, то відповідачем за віндикаційним позовом виступатиме заставодержатель як фактичний володілець речі, а заставодавець буде притягнутий до справи як третя особа;

 

-          власник може вимагати повернення свого майна за цим позовом лише в тому випадку, якщо інша особа володіє його майном незаконно, наприклад, громадянин знайшов чужу річ і відмовляється її повернути;

 

-          об’єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову. За своїм змістом віндикаційний позов становить собою вимогу про поновлення у власника права володіння річчю, яка йому має належати, тому не допускається заміна цієї речі іншою. Тобто якщо втрачена власником річ спожита, перероблена в процесі виробництва, виготовлення, будівництва тощо, то вимога власника про захист права власності за своєю суттю вже не буде віндикаційним позовом, а розглядатиметься як позов зобов'язального характеру про надання власникові іншої речі і відшкодування збитків.

 

Відповідачем за віндикаційним позовом виступає незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном власника. Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного – лише в передбачених законом випадках (ст. 388 ЦК України), а саме: у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом; у всіх випадках добросовісного заволодіння річчю на підставі безвідплатного договору з особою, яка не мала права на її відчуження.

У разі відчуження майна за відплатним договором відповідно до ч.1 ст. 388ЦК України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі (пункти 1-3 зазначеної норми). Наявність у діях власника майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Взагалі, добросовісність набуття – це не предмет позову, а одна з обставин, що має значення для справи, яка підлягає доказуванню. У зв’язку з цим не підлягають розгляду в судах позовні вимоги про визнання набувача майна добросовісним, оскільки відповідно до ст. 338 ЦК України питання добросовісності набуття майна є одним із фактів, що має значення для вирішення справи і встановлюється судом відповідно до ст. 214 ЦПК України.

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєднуватися з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем вартості плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним.

Обсяг відшкодувань добросовісним та недобросовісним набувачем різниться. Добросовісний набувач має передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли він дізнався про незаконність свого володіння майном (ч. 2 ст. 390 ЦК України). Недобросовісний же набувач мусить передати власникові такі доходи з моменту незаконного заволодіння ним чужим майном (ч. 1 ст. 390 ЦК України). Незаконні володільці, у свою чергу, мають право вимагати відшкодування їм усіх витрат, які вони понесли на утримання або збереження майна. Але обсяг цих відшкодувань також різниться залежно від того, з якого часу власникові належить право на повернення майна або передання доходів (ч. 3 ст. 390 ЦК України).

Віндикаційний позов слід відрізняти від деяких інших позовних вимог, предметом яких є речі. Такими позовами є вимоги про виселення, зокрема, із самовільно зайнятих приміщень або з приміщень у випадку викупу земельної ділянки, на яких вони розташовані. Не може йтися про віндикацію і при виникненні спору з договору. Власник речі звертається до орендаря про повернення йому речі пред’явленням не віндикаційного позову, а зобов’язального, оскільки орендарем порушуються зобов’язання, що обумовлені договором, - після припинення строку договору повернути річ.

Так, 17.12.2014 року Новопсковський районний суд  постановив заочне рішення по справі 2/420/411/14 за позовом Новопсковського професфйного аграрного ліцею Луганської області до Гноєвого Василя Сергійовича про витребування майна з чужого незаконного володіння, яким задовольнив вимоги позивача щодо витребування вантажного причепу ГКБ-819, д/н 5164 ВП, в 2009 році відповідач за своїм проханням отримав від директора Новопсковського ліцею строком на один місяць, але не виконав свої зобовязання, (зона проведення АТО).

 

б) Негаторні позови

Негаторні позови – це позови володіючого власника до будь-якої особи про усунення перешкод, які вона створює у користуванні чи розпорядженні майном.

Саме для цього позову має значення застосування правила, визначеного               ч. 2 ст. 386 ЦК України про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у власника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призведуть до порушень його права. Так, коли поряд із об’єктом права розпочинається самочинне будівництво, власник вже має підстави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту початку будівельних робіт.

Позивачем в цих позовах можуть бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем — лише особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користуватися чи розпоряджатися річчю. Із зазначеним позовом може звернутися також особа, яка відповідно до закону або договору має право володіння та користування майном, у тому числі у випадку, коли зазначені перешкоди чиняться власником такого майна.

Ознаками негаторного позову є:

 

-          на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає найчастіше в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ділянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні;

 

-          суттю вимог за негаторним позовом є усунення порушення, яке триває і має місце на момент звернення з позовом. Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності,оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно, відсутні підстави і для звернення з негаторним позовом;

 

-          власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб мають неправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні матеріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (неможливо виїхати з гаража). Проте якщо сусідський будинок зведено згідно із затвердженим проектом, з додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть якщо цей будинок затінює земельну ділянку і вікна будинку сусіда, останній як власник не може посилатися на порушення його права користування земельною ділянкою чи будинком. Негаторний позов не може бути пред'явлено, якщо дії відповідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на договорі.

 

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди, чи зобов’язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод (наприклад, шляхом знесення неправомірно збудованих споруд, про припинення ремонтних робіт в сусідній квартирі, виселення громадян із належних йому на праві власності приміщень тощо).

Часто із зазначеними позовами звертаються власники суміжних земельних ділянок, співвласники, які або не знайшли порозуміння щодо користування спільним майном, або коли один із співвласників заважає користуватися майном іншому співвласнику.

Слід звернути увагу на неможливість одночасного пред’явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація – це позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого не власника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном (оскільки негаторний позов – це позов про захист права власності від порушень, не пов’язаних із позбавленням володіння). Віндикаційний і негаторний позови є взаємовиключними. До того ж одна з умов застосування як віндикаційного, так і негаторного позову – відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин, оскільки в такому разі здійснюється захист порушеного права власності за допомогою зобов’язально-правових способів.

Так, Старобільський районний суд розглядав справу № 2/431/1431/15 за позовом Маркова Юрія Олександровича до Маркової Вікторії Олександрівни, Управління державної міграційної служби України у Луганській області про усунення перешкод у здійсненні користування та розпорядження жилим приміщенням, належним на праві власності, шляхом знаття з реєстрації місця проживання. Сторони з 1999 року перебували у шлюбі, який було розірвано у 2013 році, відповідач була зареєстрована в квартирі, яка розташована на тимчасово окупованій території, а саме: в м.Антрацит Луганської області, квартира належить на праві власності позивачу і не є спільною власністю подружжя. Відповідач створювала додаткові матеріальні зобов’язання та перешкоди у користуванні і розпорядженні квартирою, що і стало підставою для звернення до суду. Ухвалою суду від 13.07.2015 року за заявою позивача позовна заява залишена без розгляду.

 

в) Позови про визнання права власності

До речових позовів про захист права власності відносяться і позови про визнання права власності.

Відповідно до ст. 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:

 

-          якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов’язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов’язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов’язального права);

 

-           у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

 

Передумовою для застосування ст. 392 ЦК України є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права. Наприклад, позов про визнання права власності у разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат правовстановлюючого документа.

Позивач у позові про визнання права власності – особа, яка вже є власником.

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Часто позови про визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК України подаються, коли особа не є власником, але бажає ним стати, наприклад, на безхазяйну річ, на об’єкт самочинного будівництва, за набувальною давністю, в порядку спадкування.

Також має місце пред’явлення позовів про визнання права власності на новостворене чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення прав на це майно.

Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами і зазначені вище позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності, задоволені вони бути не можуть.

Неможливим є і визнання права власності за померлою особою на підставі позову спадкоємців, оскільки ніхто крім власника не може звертатися до суду з таким позовом.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК України вимога про визнання права власності може бути поєднана з іншими вимогами (про витребування майна з чужого незаконного володіння, про виключення майна з акта опису та ін.).

Так, 30.04.2015 року Лисичанський міський суд розглянув справу за позовом Калініної Алли Петрівни до Комунального підприємства «Алчевськбуд» про визнання права власності на нерухоме майно. Рішенням суду позовні вимоги позивача були задоволені, суд визнав право власності на 84/100 адміністративної будівлі, площею 1498,5 кв.м., що знаходиться на тимчасово окупованій території, а саме в м.Алчевськ вул. Горького, б. 12, виходячи с того, що на повторному аукціоні з продажу майна банкрута – відповідача, був придбаний цей спірний об’єкт нерухомого майна. Позивач була позбавлена змоги отримати право власності іншим шляхом, тому була вимушена звернутися до суду з вказаним позовом.

02.11.2015 року Білокуракинський районний суд Луганської області розглянув справу за позовом Чибрісова Євгена Сергійовича до Луганської міської ради, Луганської обласної військово-цивільної адміністрації про визнання права власності. Позивач звернувся до суду посилаючись на те, що 26.07.2005 року він придбав за договором купівлі-продажу житловий будинок разом з приватизованою земельною ділянкою за адресою: м.Луганськ, вул.Совхозная, будинок 147. Оригінали правовстановлюючих документів на зазначені об’єкти нерухомого майна були втрачені під час проведення бойових дій у м.Луганську, вказаний будинок був предметом іпотеки за кредитиним договором з ПАТ КБ «ПриватБанк», який був погашений позивачем достроково. Заочним рішенням суду позовні вимоги позивача були задоволені резолютивна частина якого опублікована в газеті «Урядовий кур'єр».

08.04.2014 року Новопсковський районний суд розглянув справу за позовом Кучерової Оксани Миколаївни, Кучерової Людмили Миколаївни до Осинівськоі сільської ради Новопсковського району Луганської області про визнання права власнсті на будинок за набувалбною давністю. Рішенням суду позовні вимоги задоволено відповідно до ст. 344 ЦК України, суд визнав за позивачами право власності за набувальною давністю на ½ частмну домоволодіння за кожним. Позивачі обгрунтовували свої вимоги тим, що вони з часу їх народження і по теперішній час проживають і офіційно зареєстровані в будинку 26 по вул.Октябрьська с. Осинове Новопсковського району Луганської області де разом з ними проживав їх батько Кучеров М.Г., який помер 02.12.2012 року. Спірний будинок Кучеров М.Г. придбав 27.02.1978 року, але ніяких відомостей стосовно цього нерухомого майна в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не має.

11.12.2015 року Лисичанський міський суд Луганської області розглянув справу за позовом Марченко Олени Федорівни до Тиркало Валентини Миколаївни про визнання спадкоємцем першої черги за законом та визнання права власності на спадкове майно. Позивач посилається на те, що 10.11.2014 року помер її чоловік Марченко М.П., після його смерті відкрилася спадщина у вигляді 1/3 частки квартири № 8, будинку № 49 МКР 4 у м.Брянка Луганської області та неотриманої пенсії. Оскільки всі нотаріальні реєстри відключени в зв’язку з проведенням АТО позивач був вимушений звернутися до суду за захистом своїх спадкових прав. Рішенням суду позовні вимоги задоволено та визнано право власності на 1/3 частку вказаної квартири в порядку спадкування за законом.

 

Зобов’язально-правові способи захисту права власності

Зобов’язально-правові способи захисту права власності бувають двох видів: договірні та не договірні (позадоговірні).

 

а) Договірні зобов’язання

Договірні зобов’язання – це зобов’язання, які випливають з порушення договору.

До зобов'язально-правових належать позови про:

 - відшкодування збитків, які настали внаслідок невиконання чи неналежного виконання договору;

 - повернення речей, які були надані у володіння (за договором зберігання, застави, перевезення);

 - визнання правочинів недійсними тощо;

 

Поширеними є позови про захист прав учасника спільної власності. До цієї категорії позовів можна віднести насамперед вимоги про переведення прав і обов’язків покупця за договором купівлі - продажу, укладеним одним із співвласників із порушенням права іншого співвласника на переважну купівлю цієї частки, передбаченого ст. 362 ЦК України.

До категорії позовів про захист прав співвласників можна віднести цілу низку вимог. Це позови про визначення розміру часток у праві спільної часткової власності (ст. 357 ЦК України), якщо цей розмір не визначений законом або правочином і є спір щодо розміру коштів (вкладів) кожного із співвласників при придбанні (виготовленні, спорудженні) майна та з інших підстав, передбачених цією статтею; про порядок володіння та користування майном, що є у спільній власності (ст. 358 ЦК України), та про здійснення права спільної сумісної власності (ст. 369 ЦК України); про розподіл плодів, продукції та доходів від використання майна, що є спільною частковою власністю (ст. 359 ЦК України); про порядок утримання майна, що є спільною частковою власністю, а також порядок і розмір відповідальності перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними зі спільним майном (ст. 360 ЦК України); про виділ частки майна, що є спільною частковою чи сумісною власністю, або сплату компенсації за частку(статті 364, 370 ЦК України); про звернення стягнення на частку в майні, що є спільною власністю (статті 366, 371 ЦК України), позови, що заявляються кредиторами співвласника; про поділ майна між співвласниками (статті 367, 372 ЦК України); про припинення права на частку в спільному майні за вимогою інших співвласників (ст. 365 ЦК України), що по суті є позовом про примусовий викуп частки майна.

Важливе значення у забезпеченні захисту прав власника відіграють позови про визнання недійсними правочинів про відчуження майна. Безумовно, правочини про відчуження майна, якщо вони вчинені з порушенням вимог щодо умов їх дійсності, суттєво впливають на права власника, який може обрати саме такий спосіб їх захисту. Для захисту права власності важливим є не тільки і не стільки сам факт визнання правочину недійсним, скільки наслідки, які це тягне за собою. Головним правилом при цьому є норма ч. 1 ст. 216 ЦК, якою встановлюється, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. Це передусім двостороння реституція, відшкодування збитків та моральної (немайнової) шкоди у необхідних випадках.

Нікчемні правочини порушують право власності самим фактом їх вчинення, а саме тим, що це мало місце, але юридичних наслідків такий правочин не спричинив. Унаслідок цього особа, яка вважала себе власником майна, одержаного за нікчемним правочином, таким насправді не стала, і навпаки, особа, яка вже позбавлена майна, не здійснює щодо нього ані володіння, ані користування, а розпоряджання цим майном вже відбулося з її участю, проте вона залишається його власником з усіма наслідками цього становища.

Сторони недійсного правочину можуть витребувати своє майно (в тому числі індивідуально-визначене) лише шляхом заявлення позову про застосування наслідків недійсності правочину (реституції). Двосторонній характер реституції виключає можливість сторін витребувати майно одна від одної шляхом віндикації.

Так, 30.06.2015 року Лисичанський міський суд розглянув справу за позовом ТОВ «Ідея Девелопмент груп» до Довгаль Віталія Юрійовича про зобов’язання передати майно у власність, визнання права власності. Рішенням суду позовні вимоги задоволені, суд зобов’язав відповідача передати позивачу у власність нежитлову будівлю площею 10932 кв.м. та будівлю КПП, які розташовані на тимчасово окупованій території, а саме в м.Алчевськ Луганскої області та визнав право власності на вказане майно за позивачем. Задовольняючи позовні вимоги суд виходив з того, що сторони 15.10.2013 року уклали договір поворотної фінансової допомоги відповідно до якого відповідач отримав від позивача 100 тисяч гривень і зобов’язався в сторк до 01.11.2013 року повернути гроші, а відповідач зобов’язався в разі невиконання грошового зобов’язання передати ТОВ належне йому на праві власності вищевказане майно.

 

б) Недоговірні (позадоговірні) зобов’язання

Недоговірні зобов’язання – це зобов’язання, що виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов’язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов‘язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними.

Поняттям «позадоговірні зобов'язання» охоплюються два види цих зобов'язань:

 

-           зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання). Ці зобов'язання займають поряд з договірними зобов'язаннями основне місце в системі цивільно-правових зобов'язань; їм належить головне значення в ряду позадоговірних зобов'язань. Змістом деліктних зобов'язань є відповідальність заподіювача шкоди;

-           зобов'язання внаслідок безпідставного збагачення, тобто придбання або збереження майна однією особою за рахунок іншої без необхідних юридичних підстав.

 

Відповідно до Підрозділу 2 Розділу 3 Книги 5 ЦК України, до не договірних зобов’язань відноситься: публічна обіцянка винагороди, вчинення дій в майнових інтересах іншої особи без її доручення, рятування здоров’я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи, створення загрози життю, здоров’ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, зобов’язання що виникають із заподіяння шкоди, набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.

Позадоговірні зобов'язання відрізняються від договірних за характером майнових відносин, що лежать в їх основі. Для договірних зобов'язань характерно те, що вони оформляють нормальний майновий оборот, тобто відносини, засновані на угоді учасників, на їх вільному волевиявленні, манливому виникнення прав та обов'язків. На відміну від цього позадоговірні зобов'язання опосередковують відносини, не характерні для нормального плину життя, тобто аномальні майнові відносини. Найбільш яскравим прикладом можуть служити відносини, пов'язані з пошкодженням чи знищенням чужого майна особою, з якою власник з приводу цього майна не полягає у договірних відносинах.

Крім того, позадоговірні зобов'язання відрізняються від договірних з підстав їх виникнення: вони виникають не з волі, а переважно всупереч волі їх учасників, в силу юридичних фактів, зазначених у законі. Найчастіше вони виникають із неправомірних дій, але підставою їх виникнення можуть бути і дії правомірні, якщо вони вчинені помилково. Так, ЦК України передбачає, що особа, яка завдала шкоди, зобов'язана відшкодувати її (п. 1 ст. 1064). Позадоговірні зобов'язання виникають незалежно від волі не тільки того, хто заподіяв шкоду або безпідставно збагатився, а й від волі іншого боку - потерпілого. Інша річ, що потерпілий може не реалізувати свої права, що виникли з такого зобов'язання, що відповідатиме принципу автономії волі, характерному для цивільного права.

 

27.05.2015року Марківський районний суд Луганської області розглянув справу за позовом Майстренка Володимира Івановича, Майстренко Ніни Михайлівни, Майстренко наталії Володимирівни до Верховної Ради України, Кабінету мінстрів України, Луганської обласної ержавної адміністрації, Президента України Поршенка петра Олексійовича про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок терористичного акту. Позивачі обгрунтовували свої позовні вимоги тим, що 21.08.2014року під час проведення антитерористичної перації від влучення мінометного снаряду в покриття будинку в результаті загорання було знищено належний на праві власності Майстренку В.І. житловий будинок №189«а», розташований по вул. Совєтській в с. Сабівка, Слов’яносербського району Луганської області; а також належні Майстренко Н.М. і Майстренко Н.В. матеріальні цінності.

Рішенням суду позивачам було відмовлено у задоволенні позовних вимог про солідарне стягнення матеріальної шкоди на користь Майстренка В.І.-330 158грн., Майстренко Н.М.- 110 281грн., Майстренко Н.В.- 41 784грн.

Ухвалою Апеляційногосуду Луганської області від 25.08.2015року рішення Марківський районний суду Луганської області  залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних спрв від 30.03.2016року зазначені рішення скасовані, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи ухвалені рішення, ВССУ зазначив, що суди не звернули уваги на те, що по справі мають місце спеціальні підстави відшкодування шкоди, а тому підлягають застосуванню спеціальні правові норми. Оскільки шкода має бути відшкодована за рахунок коштів Державного бюджету України, то позов заявлено до неналежних відповідачів і позивачам не роз’яснено право на залучення до участі у справі Державне казначейство України.

Справа  на теперішній час  знаходиться на розгляді в Марківському районному суді луганської області.

  

Власність є тією фундаментальною основою, що забезпечує існування будь-якого суспільства. Інститут права власності посідає центральне місце в системі цивільного права будь-якої правової системи, в тому числі правової системи України.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Закон закріплює положення про те, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користуватися та розпоряджатися своїм майном. Таке право власника забезпечується можливістю звернення до суду за захистом свого права на власність

Захист і охорона власності є однією з найголовніших функцій держави. Основне джерело в цивільних відносинах щодо права власності - Цивільний кодекс України. Саме він визначає поняття права власності як суб’єктивного права особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Проте першопочатково право власності закріплюється в Конституції України. Держава забезпечує захист прав та свобод усіх суб'єктів права власності.

 

Висвітлюючи законодавче врегулювання здійснення та захисту права власності щодо майна, яке знаходиться на тимчасово окупованій території України та на території проведення АТО, а також проблемні питання правозастосовного характеру слід зазначити, що відповідно до Закону «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Тимчасово окупована територія України є невідємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України. Закон передбачає, що право власності на тимчасово окупованій території охороняється згідно із законодавством України. За фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходяться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

Право власності захищається на найвищому рівнв згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Держави – учасниці Конвенції зобов’язані поважати це право й гарантувати його захист, передусім на національному рівні.

 

На виконання вимог Закону України «Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв’язку з проведенням антиттерористичної операції» № 1632-VII від 12.08.2014 року та Розпорядженнями Голови ВССУ від 02.09.2014р. №2710/38-14  та від 08.12.2014 №56/0/38/14  розгляд справ, підсудних судам, розташованим у районі проведення антитерористичної операції, здійснюється нищезазначеними судами Луганської області :

           

№	Суди, які не здійснююсть судочинство в зоні АТО	Суди, які розглядають справи зміненої підсудності
1	Ровенківський міський суд Луганської області Свердловський міський суд Луганської області	Біловодський районний суд Луганської області
2	Лутугинський районний суд Луганської області Артемівський районний суд м. Луганська	Білокуракинський районний суд Луганської області
3	Кіровський міський суд Луганської області	Кремінський районний суд Луганської області
4	Слов'яносербський районний суд Луганської області Кам'янобрідський район-ний суд м. Луганська	Марківський районний суд Луганської області
5	Краснолуцький міський суд Луганської області Станично-Луганський районний суд Луганської області	Новопсковський районний суд Луганської області
6	Краснодонський міськрайонний суд Луганської області Ленінський районний суд м. Луганськ	Сватівський районний суд Луганської області
7	Антрацитівський міськрайонний суд Луганської області	Старобільський районний суд Луганської області
8	Жовтневий районний суд м. Луганська	Троїцький районний суд Луганської області
9	Алчевський міський суд Луганської області Брянківський міський суд Луганської області Перевальський районний суд Луганської області	Лисичанський міський суд Луганської області
10	Первомайський міський суд Луганської області	Рубіжанський міський суд Луганської області
11	Стахановський міський суд Луганської області	Сєверодонецький міський суд Луганської області

 

            Проблемні питання, які виникають при розгляді цивільних справ зазначених категорій є зокрема виклик сторін, свідків у судові засідання, витребування доказів, бо з початком проведення бойових дій на території Луганської області більшість мешканців цих територій були вимушені покинути свої домівки та виїхати в інші регіони України, здебільшого без реєстрації, як особа переміщена з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитеррористичної операції. Крім того, поштові відправлення та судові повістки, які направляються в деякі регіони Луганської області повертаються до суду з відміткою «відсутня доставка», «зона АТО – під ЛНР», «за зазначеною адресою не проживає», тощо. На виконання вимог ст. 122 ЦПК України, коли відповідачем у позовній заяві вказана фізична особа, суд звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи. Однак,  відповідно до повідомлень Управління ДМС України у Луганській області, здійснити превірку та надати відомості за наявними обліками про реєстрацію/зняття з реєстрації за місцем проживання/перебування та інші персональні дані, що містяться в картотеці реєстраційного обліку немає можливості, бо картотека залишилася у м. Луганську, а картотека реєстраційного обліку Станично-Луганського РС УДМС України у Луганській області втрачена у період преведення бойових дій. У зв’язку з цим судді направляють запити до Міністерства соціальної політики України щодо надання інформації про переміщення цих осіб з тимчасово окупованої території України, що значно затягує розгляд справи. Та після отримання відповіді з ДМС України про неможливість надати інформацію та з МСП України про відсутність інформації про перереєстрацію відповідача, як особи, преміщеної з тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО, на виконання вимог ст. 122 ЦПК України суд вирішує питання про подальший виклик такої особи як відповідача через оголошення у пресі, за допомогою смс – повідомлення (повістки про виклик до суду) та через оголошення на сайті офіційний веб портал «Судова влада».

            Щодо дотримання суддями судів Луганської області вимог законодавства щодо належності та допустимості доказів при вирішенні цивільних справ даної категорії, судді керуються ст. ст. 10, 57-66 ЦПК України, враховуючи законодавче положення про те, що будь-який акт (рішення, документ в цілому), виданий незаконними органами, їх посадовими особами та службовими особами, так званої ЛНР є недійсними і не створює правових наслідків.

Проблемними питаннями, пов’язаними з набранням чинності судових рішень, у тому числі ухвалених за результатами заочного розгляду справи, є зазвичай їх направлення відповідачам, які проживають чи перебувають на тимчасово окупованій території України та на території проведення АТО. Відповідно до ст. 233 ЦПК України заочне рішення набирає законної сили відповідно до загального порядку, встановленого цим Кодексом. Відповідно до правової позиції, висловленої в усіх Науково-практичних коментарях до ЦПК України, заочне рішення набуває законної сили після завершення усіх передбачених законом строків (строку на подачу відповідачем заяви про перегляд заочного рішення, а вподальшому – строку на апеляційне оскарження). При цьому проблемним є питання щодо початку відліку строку для апеляційного оскарження, оскільки він залежить від моменту отримання копії заочного рішення відповідачем.

           Разом з тим законодавцем не врегульовано, як необхідно діяти суду, якщо заочного рішення неможливо вручити відповідачу з тих чи інших причин (ухилення відповідача від його отримання, розгляд справи за останнім відомим місцем проживання відповідача, зміна місця проживання відповідача те недобросовісне виконання ним обов’язку повідомити суд про відповідні зміни тощо).

На законодавчому рівні чітко не визначено момент набрання законної сили заочним рішенням. Враховуючи специфіку заочного розгляду, яка і полягає у тому, що справа розглядаеться та рішення ухвалюється у відсутності належним чином повідомленого про час та місце її розгляду відповідача, - очікування вручення відповідачу, якому вручити копію заочного рішення неможливо з тих чи інших об’єктивних причин, може призвести  до порушення прав позивача на виконання заочного рішення. Питання заочного розгляду справи в цивільному судочинстві регулюються Главою 8 ЦПК України. В ст. 227 ЦПК України чітко зазначено, що відповідачам, які не зявились в судове засідання, направляється рекомендованим листом із повідомленням копія заочного рішення не пізніше трьох днів з дня його проголошення. Жодних інших вимог згідно з ЦПК України стосовно доведення змісту заочного рішення до відома відповідача немає. Крім того Листом Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від  02.04.2015 року надано роз’яснення щодо здійснення перевірки зареєстрованого місця проживання (перебування) фізичних осіб в умовах проведення АТО (тих, які проживають на території проведення АТО, та тих, які є внутрішньо переміщеними особами), також надано роз’яснення щодо направлення судами копій рішень та ухвал судуд, особам, які проживають у населеному пункті та території проведення АТО, враховуючи припинення УДППЗ «Укрпошта» пересилання поштових відправлень у такі населені пункти і дані роз’яснення враховуються суддями судів Луганської області.

Враховуючи вище наведене, суди Луганської області, як правило, розглядають справи відповідно до вимог ст. 227 ЦПК України стосовно вимог заявлених до відповідачів, які перебувають на непідконтрольній українській владі території, ухвалюючи заочні рішення.

Що стосується направлення судових рішень, винесених по вищезазначеним категоріям, сторонам цивільного провадження, які проживають на території Луганської області підконтрольній українській владі проблемних питань здебільшого не виникає, так як поштове сполучення налагоджене, державні установи працюють.

Серед інших проблемних питань вважаєм необхідним зазначити наступне.

 Як визначити дату набрання рішення суду про визнання права власності законної сили у випадку, коли направити його копію особам, що беруть участь  у справі неможливо, оскільки вони знаходиться на території проведення АТО. Адже в такому випадку суд не може реалізувати покладений на нього обов'язок направити копію судового рішення відповідно до ч.3 ст.222 ЦПК, а для осіб, які не були присутні під час проголошення судового рішення, строк на апеляційне оскарження розпочинається з дня отримання його  копії відповідно до ст.294 ЦПК. Відповідно до ч.1 ст.223 ЦПК рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на апеляційне оскарження.

 

Таким чином, хочеться зазначити, що справи за позовами про захист права власності належать до найбільш поширених категорій цивільних справ. Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Як вже було зазначено, відповідно до частини 4 статті 41 Конституції України, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Відповідно до статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу. З метою забезпечення правильного й однакового застосування законодавства про винекниння, припинення, захист права власності та інших речових прав, судді судів Луганської області також керуються постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07.02.2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав». Хоча постанова й має рекомендаційний характер, вона скеровує діяльність судів у русло єдиного правильного застосування норм матеріального та процесуального права.

Набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, території проведення АТО здійснюються відповідно до чинного законодавства України.

 

             

 

Узагальнення підготовлене суддею судової палати у цивільних справах  апеляційного суду Луганської області  О.Г. Коротких