АНАЛІЗ застосування судами практики положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішень Європейського суду з прав людини при здійсненні судочинства за 2015 рік

АНАЛІЗ

застосування судами практики положень Конвенції про захист

прав людини і основоположних свобод та рішень Європейського суду з прав людини при здійсненні судочинства

за 2015 рік

Даний  аналіз проведено на виконання Рішення № 1 Голів апеляційних судів при Голові Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28 лютого 2012 р. 

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвеція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний  міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.  Ратифікація  Конвенції відбулася на підставі Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 р. Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 р.

Саме цей міжнародний договір зумовив необхідність реформування національного законодавства з метою приведення останнього у відповідність із міжнародними стандартами в галузі прав людини.

 Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому, на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.

Зміст Конвенції відображає два основних аспекти її дії – матеріально правовий та процесуальний. У частині її норм містяться ті положення про право та основні свободи, здійснення яких гарантується Високими Договірними Сторонами за цим міжнародним договором. Такими, зокрема, є норми статей 2-15. Закріплені в них права є тими стандартами, які мають дотримуватись держави, що взяли на себе зобов’язання за Конвенцією.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з преамбули та 59 статей, при цьому основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово розширюють перелік прав та свобод або вносять зміни до Конвенції. Особливістю Конвенції є те, що вона забезпечує права і основоположні свободи на національному рівні та гарантує дієву та ефективну систему їх захисту на наднаціональному (міжнародному) рівні.

Аналізуючи практику застосування Європейського суду з прав людини та дотримання  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод місцевими судами Миколаєва та  Миколаївської області, встановлено, що  з 24 місцевих  судів Миколаєва та Миколаївської  області у 2015 році при розгляді цивільних справ 16 місцевих судів Миколаєва та Миколаївської  області застосовували практику Європейського суду. Також, слід зазначити, що частіше всього посилались на норми Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у Березанському, Заводському, Очаківському та Центральному районних судах.

Як свідчить практика, судами Миколаївської області застосовувалися положення статей 6, 8,10 Конвенції, а також ст. 1 Протоколу № 1 до неї і, відповідно до них, рішення Європейського суду.

Вивчені судові рішення вказують на те, що місцеві суди області здебільшого правильно застосовували положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, рішення Європейського суду з прав людини як частини національного законодавства України згідно із положеннями Конституції України при вирішенні цивільних справ протягом аналізуємого періоду.

Практика Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод застосовувались при винесенні рішень у 79 цивільних справах, а саме при винесенні рішень:

-  Березанським  районним судом Миколаївської області - 19;

-  Очаківським міськрайонним судом Миколаївської області - 14;

- Заводським районним судом м. Миколаєва – 13;

 - Центральним районним судом м. Миколаєва - 9;

- Єланецьким районним судом Миколаївської області – 5;

 - Первомайським міськрайонним судом Миколаївської області – 4;

 - Врадіївським районним судом Миколаївської області - 3;

 - Снігурівським районним судом Миколаївської області - 2;

 - Казанківським районним судом Миколаївської області – 2;

 - Миколаївським районним судом Миколаївської області - 2;

 - Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області - 1;

 - Березнегуватським районним судом Миколаївської області – 1;

 - Жовтневим районним судом Миколаївської області – 1;

 - Кривоозерським районним судом Миколаївської області – 1;

 - Ленінським районним судом м. Миколаєва – 1;

 - Новоодеським  районним судом Миколаївської області – 1.

Так, при розгляді цивільної справи за позовом  Ш.А.А. до П.В.І., П.С.В., П.Ю.В., Управління з використання та розвитку комунальної власності Миколаївської міської Ради про визнання незаконним та скасування  розпорядження про приватизацію, визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, Центральний районний суд м. Миколаєва відмовив у задоволенні позову, посилаючись як на національне  законодавство (ст.ст. 4, 63 ЖК України ), так і практику Європейського суду з прав людини (п. 137 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Волков проти України», в якому зазначено, що: строк давності забезпечує правову визначеність та захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які вкрай важко спростувати, та дозволяє запобігти несправедливості, що може виникнути внаслідок рішень щодо подій, що мали місце у далекому минулому, та на підставі доказів, що з часом стають неналежними та недостатніми).

В цій справі Центральний районний суд м. Миколаєва зазначив, що прецедентне право Конвенції визначило загальний підхід для вирішення спорів щодо позбавлення особи права власності, який передбачає, зокрема, врахування  принципу пропорційності, тобто – з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи  і цілями, на  досягнення яких спрямоване це рішення.

В цьому випадку несприятливим наслідком  повернення спірного приміщення у комунальну власність є втрата відповідачами Павлюк власності на частину квартири, яка є їх єдиним місцем проживання, що охороняється прецедентним правом Конвенції, а отже – Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», в той час як позивач не приховує свого наміру отримати ці приміщення у власне користування для виробничих потреб.

Посилання на п. 137 рішення Європейського суду  прав  людини у справі «Волков проти України» містяться також ще у двох справах за аналогічними позовами.

Практика Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї застосовувались Березанським районним судом Миколаївської області по 6 справам за позовом заступника прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування розпоряджень в частині, визнання незаконним свідоцтва на право власності та витребування земельної ділянки (землі лісового господарства).

  Так, в даній категорії справ, Березанський районний суд Миколаївської області,  задовольняючи позов прокурора виходив з того, що відповідно до ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична та юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

При цьому створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов’язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідність запровадження заходів з усунення несправедливості.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року категорично ствердив, що «правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес» (п.54 рішення).

Таким чином, враховуючи практику Європейського суду з прав людини, суд дійшов висновку, що  особу може бути позбавлено її власності, оскільки таке позбавлення відповідає інтересам суспільства, здійснено на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, з дотриманням справедливої рівноваги між інтересами суспільства та правами власника.

Також Березанським районним судом Миколаївської області у 2015 р. розглянуто 11 справ за позовом прокурора Березанського району Миколаївської області в інтересах держави в особі Миколаївської обласної державної адміністрації про визнання незаконними та скасування розпоряджень, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та скасування запису про його державну реєстрацію, зобов’язання повернути земельну ділянку (землі рекреаційного призначення) з застосуванням вищезазначеної практики Європейського суду з прав людини.

Очаківським міськрайонним судом Миколаївської області у 2015 році розглянуто 2 справи за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави в особі Покровської сільської ради Очаківського району Миколаївської області про скасування рішення Покровської сільської ради та повернення земельної ділянки у власність громади, в яких судом була застосована практика  Європейського суду з прав людини, а саме  рішення у справі «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року щодо застосування ст.1 Першого протоколу до Конвенції.

Як свідчить судова практика, суди першої інстанції частіше стали  застосовувати  практику Європейського суду з прав людини та Конвенцію щодо спорів, які витікають із сімейних відносин і стосуються захисту прав неповнолітніх дітей.

Так, задовольняючи позов Первомайської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області до В.Т.О. про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, Жовтневий районний суд Миколаївської області у своєму рішенні від 13 січня 2015 року  застосував статтю 3 Конвенції про права дитини, якою передбачено, що у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини, а також дитині забезпечується такий захист i піклування, які необхiднi для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків.

При цьому Жовтневим районним судом Миколаївської області була застосована практика  Європейського суду з прав людини , яка викладена   у рішенні по справі «Савіни проти України», яке 18 березня 2009 року набуло статусу остаточного, вказав, в тому числі, на необхідність з'ясовувати, чи був відповідний процес прийняття рішень справедливим і здатним забезпечити належний захист інтересів; чи було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини; чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження та чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки; чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров'я; чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки); чи мали заінтересовані сторони, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання.

 Враховуючи положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини, суд першої інстанції дійшов висновку, що  відповідач підлягає позбавленню батьківських прав відносно її малолітньої дитини та вважає, що такий крайній захід впливу на відповідача, як позбавлення її батьківських прав, в даному випадку є необхідним та відповідає інтересам малолітнього, оскільки повернення дитини під опіку відповідача може мати негативні наслідки для фізичного та психоемоційного розвитку малолітнього.

Така ж практика Європейського суду з прав людини  застосовувалась й іншими судами області по 8 справам про  позбавлення батьківських  прав та  по 1 справі про відібрання дитини.

Наведені приклади щодо застосування судами області положень Конвенції та рішень Європейського суду не є всеосяжними та вичерпними. Однак, вони свідчать про те, що суди можуть забезпечувати справедливий судовий захист, що спрямовується на:

- встановлення балансу між наявністю у людини прав і свобод з одного боку, та розумінням і дотриманням цих прав державою - з іншого;

- відправлення правосуддя на такому рівні, який би гарантував кожній людині право на справедливий судовий розгляд;

- потужний правовий потенціал Конвенції та рішень Європейського суду.

Отже, останнім часом судді все більше звертають увагу на практику Європейського суду з прав людини, посилаючись на неї у своїх рішеннях, що має позитивне значення у справі, наближення до загальноприйнятих світових стандартів судочинства і захисту прав людини.

Більш того, практику мають вивчати та активно використовувати суди всіх рівнів та юрисдикцій, що сприятиме утвердженню норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді цивільних та кримінальних справ.

Суддя апеляційного суду                                  

Миколаївської області                                            Н.О. Шаманська