Узагалнення про судову практику розгляду судами питань, повязаних з виконанням вироку.

 

 

«Про судову практику розгляду судами деяких питань, які вирішуються судом під час виконання вироків»

          Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язкови­ми до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124 і п. 9 ч. 3 ст. 129 Конституції України). Виконання вироку, ухвали і постанови суду регла­ментується розділом VІІІ, статтями 532-540 КПК України.

          Виконання вироку - стадія кримінального судочинства, характер­ною особливістю якої є те, що вона не пов'язана з дослідженням єди­ного для попередніх стадій предмета доказування та оцінкою зібраних по справі доказів, а спрямована на реалізацію судових рішень, що на­брали законної сили.

         Ця стадія є логічним продовженням попередніх стадій та має своє специфічне завдання — забезпечення швидкого та ефективного ви­конання вироку, ухвали і постанови суду. З цією особливістю тісно пов'язана і друга риса. Стадія виконання вироку позбавлена конт­рольної функції відносно попередніх стадій.

         Виконання обвинувального вироку включає три етапи: 1) звернен­ня вироку до виконання; 2) приведення його до виконання та 3) трива­лий у часі процес фактичного виконання покарання.

          У постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 1990 року за № 11 «Про практику застосування судами України процесуаль­ного законодавства при вирішенні питань, пов'язаних з виконанням вироків», зазначається, що вирок суду, який є найважливішим актом правосуддя, повинен бути законним та обґрунтованим, складеним юридично грамотно, з коротким, чітким і зрозумілим формулюванням висновків, щоб при його виконанні не виникало питань і сумнівів, що потребують уточнення, та що допускаються випадки несвоєчасного звернення вироку до виконання.

          У цій та інших постановах Пленуму Верховного Суду України звертається увага судів на необхідність неухильного виконання вимог статей КПК України про необхідність виконання виправдувального вироку, вироку, що звільняє підсудного від покарання негайно після його проголошення, а іншого обвинувального - не пізніше трьох днів з дня набрання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції. Вказане свідчить про те, що суд не тільки звертає вирок до виконання, а й сам виконує деякі зі своїх рішень, ви­рішує процесуальні питання, пов’язані з виконанням вироку, здійснює в установлених законом межах контроль за зверненням вироку до ви­конання. Невиконання вироку зводить нанівець всю діяльність право­охоронних органів і суду. Відомо, що попереджувальне значення по­карання обумовлюється не жорстокістю, а його невідворотністю.

            У стадії виконання вироку, ухвали, постанови суду реалізується завдання кримінального судочинства - викриття винних та правиль­не застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний. У цій стадії суд зобов’язаний: не пізніше трьох днів після набрання вироком законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції звернути його до виконання; у випадках, перед­бачених законом, безпосередньо виконати вирок, ухвалу і постанову повністю чи в його частині; вирішити процесуальні питання, які ви­никли при виконанні вказаних рішень у цій стадії; здійснювати конт­роль за виконанням вироку, ухвали і постанови суду.

              Стадія виконання вироку, ухвали і постанови суду є завершальною, оскільки при реалізації її завдань досягається найбільша ефективність правосуддя.

              Коло питань, які розглядаються в стадії виконання вироку, ухвали і постанови, змінюється залежно від подальших її етапів: до набрання вироком, ухвалою, постановою суду або після набрання ними законної сили, але до фактичного їх звернення до виконання; у ході виконання вироку, ухвали, постанови суду; після виконання вироку, ухвали, по­станови суду.

Стаття 537 КПК України. Питання, які вирішуються судом під час виконання вироків

    Під час виконання вироків суд, визначений частиною другою статті 539 цього Кодексу, має право вирішувати такі питання:

1) про відстрочку виконання вироку;

2) про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання;

3) про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким;

4) про звільнення від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

5) про направлення для відбування покарання жінок, звільнених від відбування покарання внаслідок їх вагітності або наявності дітей віком до трьох років;

6) про звільнення від відбування покарання за хворобою;

7) про застосування до засуджених примусового лікування та його припинення;

8) про направлення звільненого від покарання з випробуванням для відбування покарання, призначеного вироком;

9) про звільнення від призначеного покарання з випробуванням після закінчення іспитового строку;

10) про заміну покарання відповідно до ч.5 ст.53, ч.3 ст.57, ч.1 ст.58, ч.1 ст.62 КК України;

11) про застосування покарання за наявності кількох вироків;

12) про тимчасове залишення засудженого у слідчому ізоляторі або переведення засудженого з арештного дому, виправного центру, дисциплінарного батальйону або колонії до слідчого ізолятора для проведення відповідних процесуальних дій під час досудового розслідування кримінальних правопорушень, вчинених іншою особою або цією самою особою, за які вона не була засуджена, чи у зв’язку з розглядом справи у суді;

13) про звільнення від покарання і пом’якшення покарання у випадках, передбачених ч.2, ч.3 ст.74 КК України;

14) інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.  

Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

 (п. 2 ч. 1 ст. 537 КПК України)

 

         Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване суддею місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого засуджений відбуває покарання, за спільним клопотанням органу чи установи виконання покарань і спостережної комісії або служби у справах дітей.

 

         Зазначені рішення щодо осіб, які відбувають покарання в дисциплінарному батальйоні в Збройних Силах України, можуть бути застосовані судом за клопотанням командування цієї військової частини.                                                                                                           Категорії осіб, до яких може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, правові підстави застосування зазначеного інституту передбачені ст. 81, 82 КК України. Окремі положення щодо процесуального порядку вирішення таких питань роз’яснені в постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 квітня 2002 р. № 2 «Про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання і заміну невідбутої частини покарання більш м’яким».

 

          Положення щодо порядку дострокового звільнення від відбування покарання містять також ч. 3 ст. 154 КВК й Інструкція про роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів, затверджена наказом МЮ від 8 червня 2012 р. № 847/5.

 

При розгляді питання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (п.2 ч.1 ст.537 КПК України) суддями при винесенні рішення по справах вирішувались питання:

-  чи довів засуджений своє виправлення;

-  чи відбув він на момент розгляду подання установлену ст. 81 КК України частину призначеного судом покарання

 

З метою вирішення питання про те, чи довів засуджений своє виправлення, судом досліджувались матеріали особової справи засудженого та матеріали подання, які були наданні органами виконання покарань, враховувались тяжкість вчиненого злочину, характеристику засуджених за місцем відбування покарання, їх поведінку та ставлення до праці.

Так, наприклад:

 

          ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 жовтня 2015 року було відмовлено в задоволенні подання Миколаївського слідчого ізолятору про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання відносно Г.Д.Ю. оскільки засуджений своєю поведінкою не довів свого виправлення. При цьому суд врахував, що засуджений за час відбування покарання хоча й не допускав порушення встановленого порядку відбування покарання, але заохочення за сумлінну поведінку та ставлення до праці не отримав; в серпні 2015 року рішенням постійно діючої адміністративної комісії Миколаївського слідчого ізолятору Г.Д.Ю. було відмовлено в направленні матеріалів до суду та надано час для виправлення, з правом повторного розгляду його матеріалів на комісії через 6 місяців.

 

 

Заміна невідбутої частини покарання більш м'яким

 (п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК України)

 

        Відповідно до положень ч. 1 ст. 82 КК України - особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання може бути замінена судом більш м'яким покаранням. У цих випадках більш м’яке покарання призначається в межах строків, установлених у Загальній частині цього Кодексу для даного виду покарання, і не повинне перевищувати невідбутого строку покарання, призначеного вироком.

 

       При прийняті рішення у вказаній категорії проваджень суди  досліджували докази, зокрема, матеріали особової справи засуджених щодо сумлінного виконання покладених на нього обов’язків, характеризуючи, дані щодо особи і тим самим суд встановлював, чи довів засуджений своє виправлення.

 

       Так, розглядаючи справу за поданням адміністрації Ольшанської виправної колонії Управління державної пенітенціарної служби України в Миколаївській області № 53 про заміну покарання на більш м’яке Л.В.В., Миколаївський районний суд Миколаївської області встановив наступне. Вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 05.09.2012 року Л.В.В. був засуджений за ч. 2 ст. 263 КК України до 3 років позбавлення волі. На момент розгляду справи засуджений відбув 1 рік 9 міс. 7 днів. Невідбутий строк становив 1 рік 2 міс. 23 дні. В місцях позбавлення волі засуджений характеризується позитивно, режим утримання не порушує, дисциплінарних стягнень не має. Всі характеризуючи дані були підтверджено матеріалами особової справи. В зв’язку з чим суд прийшов до висновку про доцільність задоволення клопотання про заміну покарання більш м’яким - обмеження волі.

 

        Підставами для відмови у задоволенні подань вказаної категорії стали дисциплінарні стягнення, негативні характеристики, відмова засудженого у працевлаштуванні.

 

        Так, до Миколаївського районного суду Миколаївської області із заявою про заміну невідбутої частини покарання більш м’яким звернувся засуджений Б.В.Г. Судом біло встановлено, що вироком Болградського районного суду Одеської області від 09.10.2013 року особу засуджено за ч. 2 ст. 185, ст. 395 КК України до 4 років позбавлення волі. На момент розгляду справи засуджений відбув 2 роки 4 міс. 13 днів. Невідбутий строк складає 1 рік 7 міс. 17 днів. З матеріалів особової справи засудженого вбачалось, що особа має дисциплінарні стягнення, характеризується негативно, не був працевлаштований на виробництві у зв’язку з відсутністю бажання працювати. Представник адміністрації Ольшанської виправної колонії заяву засудженого не підтримав. На підставі досліджених доказів, суд вважав, що в заяві засудженого слід відмовити.

 

        Практика застосування судами положень ч. 8 ст. 154 КВК України

        Досліджуючи рішення судів про результати розгляду клопотань (подань) щодо застосування ст. 81 КК України стосовно засуджених, яким покарання у виді позбавлення волі замінено на обмеження волі, встановлено, що суддями неоднаково застосовується положення ч. 8 ст. 154 КВК України, у якій зазначено, що особи, звільнені від відбування покарання з випробуванням або в порядку заміни невідбутої частини покарання більш м'яким, якщо вони були направлені у місця обмеження волі або позбавлення волі у випадках, передбачених законом, можуть бути знову представлені до умовно-дострокового звільнення від відбування покарання або заміни невідбутої частини покарання більш м'яким не раніше як через один рік з дня винесення ухвали про направлення у місця обмеження волі або позбавлення волі.

        Проте у певних випадках судді приймають рішення як про відмову у повторному застосуванні заохочувальної норми, якщо з попереднього застосування не минуло року, так і про задоволення подань і клопотань з цього приводу.

 

        Наприклад, ухвалою суду відмовлено у задоволенні клопотання засудженого про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, оскільки не минув рік після заміни йому невідбутої частини покарання більш м'яким, як того вимагає ч. 8 ст. 154 КВК України

 

 Відстрочка виконання вироку (п. 1 ч. 1 ст. 537 КПК України)

        При вирішенні питання про відстрочку виконання вироку суд керується нормами ст. 536 КПК України, враховуючи при цьому обставини, за наявності яких негайне виконання покарання неможливе.

 

       Так, у кримінальній справі постановляючи ухвалу про задоволення клопотання засудженого А.Р.Ю. про відстрочку виконання вироку, суд врахував, що звернення до виконання рішення суду поставить під загрозу життя засудженого, так як тому встановлений діагноз - симптоматична після травматична епілепсія. Крім того, засуджений перебуває на стаціонарному лікуванні та проходить різного роду консультації. Таким чином, у даному випадку суд врахував не лише факт хвороби, а й те, що вона перешкоджає відбуванню покарання.

 

          На даний час вирок суду повністю виконано, про   що  в   матеріалах провадження знаходиться відповідне повідомлення.

Правові підстави звільнення від покарання за хворобою (п.6 ч.1 ст.537 КПК України)

 

          Правові підстави звільнення засудженого від покарання за хворобою передбачені ст. 84 КК України.

          

          Захворювання засудженого на психічну хворобу має бути встановлене висновком спеціальної психіатричної експертної комісії, а на іншу тяжку хворобу - висновком медичної чи лікарсько-трудової експертної комісії.                   Перелік захворювань, що є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання, затверджений спільним наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та МОЗ від 18 січня 2000 р. № 3/6 (наприклад, тяжкі форми туберкульозу, ВІЛЛСНІД, лепра, променева хвороба).

 

          Клопотання про звільнення від покарання через хворобу вносить начальник установи, де засуджений відбуває покарання. Одночасно з клопотанням до суду направляються висновок відповідної комісії і особова справа засудженого (ст. 154 КВК України). При вирішенні цього питання суд повинен врахувати тяжкість вчиненого кримінального правопорушення, характер захворювання, особу засудженого та інші обставини, що мають істотне значення для вирішення питання про звільнення засудженого від покарання. Суд має право також у разі необхідності одночасно зі звільненням від покарання застосувати до засудженого відповідно до статей 92-95 КК примусові заходи медичного характеру.

 

           При вирішенні судом питання про звільнення від відбуття покаран­ня в зв’язку з хворобою обов’язкова присутність представника лікар­ської комісії, що дала висновок про стан здоров'я засудженого.

 

          Згідно з Переліком захворювань, які є підставою для подання в суди матері­алів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання, затвердженим наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства охорони здоров'я України 18 січня 2000 року № 3/6, до хвороб, які є підставою для звільнення від відбуття покарання, є туберкульоз, інфекція вірусу імунодефіциту людини (ВІЛ/СНІД) тощо.  Втім факт захворювання на тяжку хворобу сам по собі не тягне обов’язкового звільнення від відбуття покарання.

 

          За наявності підстав, передбачених ст. 84 КК, суддя районного (міського) суду за місцем відбування покарання розглядає подання устано­ви, яка відає відбуванням покарання, та висновок лікарської комісії і звільняє засудженого від покарання чи подальшого його відбування.

 

Практика призначення застосування примусових заходів медичного характеру відповідно до ст.ст. 92-95 КК України у випадку, передбаченому ч. 7 ст. 539 КПК України

Стаття 514 КПК України регулює порядок продовження, зміни або припинення примусових заходів медичного характеру.

 

При розгляді питань в порядку пункту 7 частини 1 статті 537 КПК України суддями при винесенні рішення по справі досліджувались матеріали подання, які були наданні з Миколаївської психіатричної лікарні № 1, враховувались пояснення представників даного медичного закладу, рішення комісії лікарів-психіатрів, які оглядали хворих, дані з приводу психічного стану хворих, їх емоційний стан та поведінка, а також вплив на стан здоров'я в результаті проведеного лікування.

 

При цьому суд не завжди погоджувався з висновками лікарів про необхідність, зокрема, зміни виду примусового заходу медичного характеру.

       

        Так, наприклад:

 

ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 2 жовтня 2015 року було відмовлено в задоволенні заяви головного лікаря Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1 про зміну виду примусового заходу медичного характеру відносно Ц.А.М. оскільки суд дійшов до висновку, що Ц.А.М. є причетним до скоєння особливо тяжкого злочину, передбаченого ч. І ст.115 КК України, стан його психічного здоров’я при наданні психіатричної допомоги в умовах амбулаторії може змінитися в будь-який момент та є непередбачуваним, у зв’язку з чим існує можливість того, що Ц.А.М. при переведенні його на режим надання психіатричної допомоги в умовах амбулаторії спричинить появу намірів, що являють собою небезпеку для оточуючих.

 

Як на нашу думку, стаття 514 КПК України регулює порядок продовження, зміни або припинення примусових заходів медичного характеру не у повному обсязі.

 

Так, порядок застосування примусових заходів медичного характеру є врегульованим статтею 19 Закону України «Про психіатричну допомогу», розділом XIV Кримінального Кодексу України та главою 39 Кримінально процесуального Кодексу.

 

При цьому відповідно до статті 2 Закон України «Про психіатричну допомогу» норми цього Закону є загальними, а інші нормативно-правові акти - спеціальними нормами, що регулюють певні питання застосування примусових заходів медичного характеру.

 

Відповідно до статті 4 Закону України «Про психіатричну допомогу» примусові заходи медичного характеру застосовуються на основі принципів, зокрема, законності та додержання прав людини і громадянина. На підставі тих же принципів відносно особи застосовуються примусові заходи медичного характеру в зв’язку з його причетністю до кримінального правопорушення (стаття 7 КПК України).

 

Права осіб, відносно яких застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені у Декларації прав людини та основних свобод, а також - в Принципах захисту психічно хворих осіб та покращення психічної допомоги, прийнятих резолюцією Генеральної Асамблеї ООН № 46/119 від 17 грудня 1991 року.  

 

Відповідно до частини 8 Принципу 11 примусове лікування у випадку небезпеки особи для себе чи оточуючих не може бути продовженим понад період часу, що є вкрай необхідним для відвернення такої небезпеки; відповідно до Принципу 17 питання про такий період часу має розглядатись виключно уповноваженим у державі органом.

 

Законом України «Про психіатричну допомогу» передбачає, що примусові заходи медичного характеру можуть застосовуватись протягом періоду, що не може перевищувати 6 місяців, після чого можуть бути продовженими.

       Таке породжує низьку проблемних питань:

Перш за все, постає питання про те, яким чином мають закінчуватись примусові заходи медичного характеру та чи обов’язково для їх закінчення необхідна відповідна ухвала суду.

 

Деякі судді вважають, що ухвала суду для закінчення примусових заходів медичного характеру не потрібна, а примусові заходи медичного характеру закінчуються внаслідок самого по собі сплинення 6-місячного строку їх застосування у разі, якщо цей строк не був продовжений у встановленому законом порядку. Спираючись про таке, суд відмовляє у відкритті провадження у разі, якщо відповідний заклад просить про припинення примусового лікування в зв'язку з закінченням його строку, або закриває відповідне провадження.

       

      

        Так, наприклад:

 

ухвалою судді Центрального районного суду міста Миколаєва від 4 лютого 2015 року було відмовлено у відкритті провадження за поданням головного лікаря Миколаївської обласної психіатричної лікарні про припинення примусової амбулаторної психіатричної допомоги відносно М.В.О. (справа №490/893/15-к). При цьому суд зазначив таке.

 

        Так, відповідно до частини 2 статті 514 КПК України, статті 19 Закону України «Про психіатричну допомогу» судом розглядаються заяви психіатричного закладу, який надає примусову психіатричну допомогу, у разі:

• відсутності підстав для припинення або зміни застосування примусового заходу медичного характеру;
• необхідності продовження застосування примусового заходу медичного характеру понад 6 місяців;
• такої зміни стану психічного здоров'я особи, за якої відпадає необхідність застосування раніше призначеного заходу або виникає необхідність у призначенні іншого примусового заходу медичного характеру.

 

           Розгляд же судом питань про припинення примусового лікування у визначений судом строк або у зв’язку із відсутністю необхідності для такого діючим законодавством не передбачено, навпаки, з його змісту випливає, що психіатричний заклад зобов'язаний самостійно припинити примусове лікування у визначений судом строк.

 

З тих же підстав ухвалами суду від 8 жовтня 2014 року у справах за поданням головного лікаря Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1 про припинення примусової амбулаторної психіатричної допомоги відносно Б.В.В. та Г.А.В. провадження було закрито.

    Інші судді вважають, що ухвала суду для закінчення примусових заходів медичного характеру є обов’язковою в усіх випадках, незалежно від того, чи сплили строки такого лікування, та таке припинення залежить виключно від стану здоров'я особи, відносно якої застосовуються такі заходи. Спираючись на таке, суд задовольняє відповідні клопотання.

 

Так, наприклад:

 

ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 14 листопада 2014 року було задоволене подання від 7 листопада 2014 року головного лікаря Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1 про припинення примусових заходів медичного характеру строк дії яких скінчився у квітні 2014 року.

 

З цього виникає й друге питання, яке полягає у тому, яким чином має діяти суд у разі, якщо клопотання про продовження строку застосування примусових заходів медичного характеру подається після сплину раніше встановленого строку застосування примусових заходів медичного характеру.

 

Деякі судді, виходячи з того, що примусові заходи медичного характеру закінчуються внаслідок самого по собі сплину 6-місячного строку їх застосування, вважають, що після закінчення цих строків продовження примусового лікування не є можливим, а за такого ухвалюють про відмову у задоволенні таких клопотань. 

       

         Так, наприклад:

 

        3 грудня 2014 року на адресу Центрального районного суду м. Миколаєва було направлене подання Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1 про продовження примусової амбулаторної психіатричної допомоги відносно М.О.Г.

 

Згідно матеріалів подання постановою Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17.05.2012 року відносно М.О.Г. були застосовані примусові заходи медичного характеру у зв'язку із причетністю до вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 122 КК України. В подальшому судовими рішеннями строк застосування відносно неї таких заходів продовжувався неодноразово; востаннє ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 20.05.2014 року такий строк був продовжений на 6 місяців, а саме до 20 листопада 2014 року.

 

Після спливу цього строку М.О.Г. була оглянута комісією лікарів, яка прийшла до висновку про необхідність продовження застосування примусових заходів медичного характеру.

 

Ухвалою Центрального районного суду міста Миколаєва від 12 грудня 2014 року у задоволенні цього подання було відмовлено. При цьому суд зазначив, що стаття 95 Кримінального Кодексу України та стаття 514 КПК України дійсно передбачають можливість продовження цього строку, але встановлює певні передумови для прийняття такого рішення. Так, по-перше, в межах цього строку хвора мала бути оглянута комісією лікарів, яка прийшла б до висновку про необхідність продовження примусового лікування.

 

По-друге, на думку суду, питання про доцільність продовження примусового лікування також має бути принаймні порушене в межах такого строку. Так, хоча діюче законодавство прямих вказівок про таке не містить, наведені вище норми національного та міжнародного законодавства вказують, що інакше розуміння тягне за собою порушення прав особи, адже призводить до застосування примусових заходів медичного понад період часу, визначений за необхідний відповідно до встановлених норм.

 

Аналогічним чином було розглянуте подання Миколаївської обласної психіатричної лікарні № 1 про продовження примусової амбулаторної психіатричної допомоги відносно З.О.В.

 

        Інші судді вважають, що порушення строків звернення з поданням не перешкоджають продовженню строків застосування примусових заходів медичного характеру, хоча й можуть стати підставою для притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні строків направлення подання.

 

Проблемні питання, що виникають у практиці застосування покарання за наявності кількох вироків (п. 11 ч. 1 ст. 537 КПК України)

 

         При розгляді справ цієї категорії судом не завжди враховувались

вимоги діючого законодавства.

 

         Так, наприклад:

 

ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 3 липня 2015 року було задоволено подання начальника Миколаївського слідчого ізолятору про застосування покарання за наявності кількох вироків відносно Є.В.М. а саме - про вирішення питання щодо застосування остаточного покарання засудженому у зв’язку із скасуванням попереднього вироку від 1 жовтня року Голопристанського райсуду Херсонської області, який враховано у останньому вироку від 13 січня 2015 року того ж суду. Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області апеляційну скаргу засудженого було частково задоволено, ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 3 липня 2015 року скасовано та постановлено свою ухвалу, якою відмовлено у задоволенні даного подання. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що в цьому випадку відносно Є.В.М. існує лише один вирок, який підлягає виконанню, через що вирішення питання про порядок його виконання в порядку норми, що регулює застосування покарання при наявності кількох вироків, не є можливим.

 Вирішення питань про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку (п. 14 ч. 1 ст. 537 КПК України)

         Стаття 537 КПК України не містить вичерпного переліку питань, які має право вирішувати суд під час виконання вироку, п. 14 ч. 1 вказаної статті передбачає право суду на цій стадії провадження вирішувати інші питання про всякого роду сумніви і протиріччя, що виникають при виконанні вироку.

         Серед питань про всякого роду сумніви та протиріччя, що виникають під час виконання вироку, є питання щодо виправлення описки у вироку суду, питання про поновлення строку для пред’явлення до виконання виконавчого листа, про вирішення питання щодо речових доказів по кримінальному провадженню, питання про внесення виправлень до вироку, питання про вилучення заборонених предметів у засуджених.

         Так, до Миколаївського районного суду Миколаївської області надійшло подання начальника Миколаївського РВ УМВС України про вирішення питання щодо речових доказів по кримінальній справі за обвинувачення Ж.Л.В. Своєю постановою суд резолютивну частину вироку Миколаївського районного суду Миколаївської області від 2 червня 2011 року уточнив в частині речових доказів, зазначивши наступне: «Речові докази по справі, які знаходяться в камері речових доказів Миколаївського РВ УМВС України в Миколаївській області, мобільні телефони «Nokia 3110 С» (1 шт.), «Nokia 3110» (1шт.), «Nokia 5030 C» (1 шт.), «Samsung E 1080 I (1 шт.), «Sony Ericsson K 300 I» (1 шт.), повернути власнику Шокареву Я.М. Речовий доказ мобільний телефон «Nokia 1112» (1 шт.) повернути власнику Ж.Л.В. Речовий доказ мобільний телефон «LG KG 195» залишити власнику Ш.Р.Я.».    

         Крім того, найбільш типовою підставою для подання відповідного клопотання стала необхідність уточнення строку відбування покарання за наявності протиріч між вироком суду та протоколом затримання особи, підозрюваної у вчиненні кримінального правопорушення, який міститься в матеріалах особової справи засудженого.

 

  Інші проблемні питання, які виникають під час виконання вироків

 

  Що стосується питань застосування ст.72 КК України в аспекті останніх законодавчих змін слід зазначити наступне.

 

        Під час розгляду справ щодо застосування ст.72 КК України в аспекті останніх законодавчих змін виникли наступні проблемні питання:

 

• в абзаці 2 ч.5 ст.72 КК України визначено порядок зарахування строку попереднього ув’язнення в межах того самого кримінального провадження у випадку призначення судом іншого покарання, ніж позбавлення волі. Однак залишається неврегульованим питанням зарахування строку попереднього ув’язнення у випадку заміни іншим судом ніж той, що виносив вирок, не відбутої частини покарання у виді позбавлення волі на інше (виправні роботи, тощо);

 

• також мають місце різні підходи до перерахунку строку попереднього ув’язнення відповідно до ст. 72 КК України, у випадках коли суд попереднім вироком зарахував строк попереднього ув’язнення 1 до 1, а суд який проводить перерахунок зараховує 1 до 2 (без врахування різниці між строком попереднього ув’язнення призначеного судом, який виніс вирок відповідно до ст. 72 КК України в старій редакції 1 до 1), що фактично відповідає 1 до 3;

 

      Крім того, судді зауважують, що із положень закону було досить не зрозумілим, який суд має розглядати такі подання, хоча після роз’яснень Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ це питання вирішилося. Але зараз судді зауважують, що нерідко під час вирішення цих питань з’ясовується, що з цього питання уже винесено постанову іншим судом. Таким чином, виникає ситуація коли кожну справу розглядає кілька судів, що з точки зору закону не вірно, крім того держава несе подвійні витрати на розгляд одного клопотання. Шляхи вирішення цього питання не зрозумілі, але ці питання все ж носять тимчасовий характер, оскільки після перерахунку строків засудженим, що вже відбувають покарання це питання відпаде саме по собі.

 

      Звісно, питання, що висвітлювалися у даному узагальненні не є виключними, адже з виконанням вироків пов’язують багато інших питань, про що зазначалося на початку. Але вони належать до ключових, правильність їх вирішення безпосередньо впливає на долю засуджених, не менше ніж сам вирок суду. При вирішенні цих питань судді завжди ретельно підходять до справи, аналізуючи особу засудженого, тяжкість вчиненого злочину, думку прокурора та інших учасників процесу і виносять рішення лише за сукупністю усіх цих обставин.

 

31.05.2016 р.

 

   

 

Суддя апеляційного суду

Миколаївської області                                                   Пустовар М.Л.