_03_03.png)
Суди
Суди
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ПРО СУД
ПРЕС-ЦЕНТР
ГРОМАДЯНАМ
ПОКАЗНИКИ ДІЯЛЬНОСТІ
ІНШЕ
У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я
проблемних питань судової практики, що виникають при застосуванні судами Миколаївської області рекомендаційних роз’яснень , викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року
№ 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»
Метою даного узагальнення є аналіз проблемних питань, що виникають у місцевих судів Миколаївської області при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними, а також виявлення складних та спірних питань, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Згідно з даними статистичної звітності, за період 2014-2015 років в провадженні місцевих судів Миколаївської області перебувало 554 цивільні справи щодо визнання правочинів недійсними. .
Судами першої інстанції розглянуто у 2014 - 2015 роках 402 справи зазначеної категорії. З них 347 із ухваленням рішення, в тому числі із задоволенням позову.
Апеляційним судом Миколаївської області у 2014 році було переглянуто 106 рішень місцевих судів у справах цієї категорії. По 68 справах рішення судів залишені без змін, 32 рішення – скасовано та 6 рішень змінено.
У 2015 році було переглянуто 109 рішень місцевих судів у справах цієї категорії. По 89 справах рішення судів залишені без змін, 17 рішень – скасовано та 7 рішень змінено.
У структурі справ про визнання правочинів недійсними основну частину становлять справи про визнання недійсними договорів.
Значно меншу кількість у структурі всіх справ про визнання правочинів недійсними становлять справи про визнання недійсними односторонніх правочинів.
Як свідчить судова практика суди, як правило, при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними керуються рекомендаційними роз’ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Разом з тим зустрічаються непоодинокі випадки, коли суди допускаються помилок при розгляді справ цієї категорії.
В узагальненні приведені найбільш характерні приклади помилок, які допускають суди, а також складні та спірні питання, що виникають при застосуванні судами рекомендаційних роз’яснень, викладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».
Звертатися до суду з позовом про визнання правочину недійсним мають право насамперед учасники цього правочину.
У разі якщо предметом правочину є майно, яке належить особам на праві спільної часткової власності, суд на підставі статей 358, 361 та 362 ЦК відповідно до частини другої ст. 35 ЦПК залучає до участі у справі про визнання такого правочину недійсним усіх співвласників.
Проте, суди не завжди дотримуються цих положень та допускають помилки щодо складу осіб, які братимуть участь у розгляді справи.
Так, рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 25 квітня 2014 року частково задоволено позов Ж.Н.В. до Новобузької філії комунального підприємства Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації , Б.С.А., треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Новобузька міська рада Миколаївської області, приватний нотаріус С.А.В. про визнання свідоцтва про право власності та правочинів недійсним. Постановлено визнати недійсними: свідоцтво про право власності на квартиру по вул. Харчука, в м. Новий Буг, виданого Новобузькою міською радою на ім’я Б.О.П., Б.С.А., Б.І.О., Б.О.В., Ж.Н.Г.; договір про розподіл часток у спірній квартирі, укладеного між Б.О.П., Б.С.А., Б.І.О., Б.О.В., Ж.Н.Г., договору дарування спірної квартири , укладеного між Б.О.П., Б.О.В., Ж.Н.Г. та Б.С.А .У задоволенні решти вимог відмовлено.
Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 26 червня 2014 року рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 25 квітня 2014 рокуц в частині вимог Ж.Н.В. до Новобузької філії комунального підприємства Миколаївського міжміського бюро технічної інвентаризації, Б.С.А., про визнання недійсними свідоцтва про право власності, договору про розподіл часток та договору дарування скасовано та ухвалено нове про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Відмовляючи у задоволенні позову суд апеляційної інстанції виходив з того, що предметом позову були вимоги про визнання недійсними: свідоцтва про право власності на квартиру по вул. Харчука,м. Новий Буг, виданого на ім’я Б.О.П., Б.С.А., Б.І.О., Б.О.В., Ж.Н.Г.; договору про розподіл часток у спірній квартирі, укладеного між Б.О.П., Б.С.А., Б.І.О., Б.О.В., Ж.Н.Г.; договору дарування спірної квартири, укладеного між Б.О.П., Б.О.В., Ж.Н.Г. та Б.С.А.
Однак ні Новобузьку міську раду, яка видавала оспорюване свідоцтво, ні Б.О.П., Б.І.О., Б.О.В., Ж.Н.Г., на ім’я яких видавалось це свідоцтво і які є сторонами оспорюваних правочинів, до участі у розгляді справи притягнуто не було.
Так, суди не завжди звертають увагу на те, що порушення передбаченого ст.362 ЦК України переважного права купівлі-продажу частки у праві спільної часткової власності не є підставою для визнання правочину недійсним . Інші співвласники у цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов’язків покупця.
Так, рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від 23 липня 2014 року відмовлено у задоволенні позову К.М.А. до Л.О.С., Г.А.С., Б.І.М. про визнання договору купівлі-продажу недійсним і переведення прав та обов’язків покупця.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не довів наявність правовідносин щодо найму житла, а тому у нього відсутнє і переважне право наймача на придбання цього житла. До того ж, оспорюваний позивачем договір купівлі-продажу не порушує його законні права та інтереси, а тому не може бути визнаний недійсним.
Скасовуючи рішення місцевого суду в частині підстав відмови у задоволенні позову, апеляційний суд Миколаївської області виходив з того, що підставою визнання недійсним договору купівлі-продажу позивач вважав порушення його переважного права на придбання житла. Оскільки законом передбачені інші наслідки порушення такого права, тому за цією вимогою позивачем обрано неналежний спосіб захисту , у зв’язку з чим апеляційній суд дійшов висновку, що позовні вимоги К.М.А. про визнання недійсним договору купівлі-продажу з підстав порушення його переважного права на придбання нерухомого майна, задоволенню не підлягають.
Так, згідно з ч.1 ст. 215 ЦК України, неодержання сторонами або стороною в момент вчинення правочину вимог, встановлених частинами 1-3, 5,6 ст. 203 ЦК України, як правило має наслідком визнання правочину недійсним.
Відповідно до ч.2 ст. 215 ЦК України нікчемний правочин є недійсним через його невідповідність вимогам законодавства. Такий правочин недійсний з моменту його вчинення незалежно від того, чи визнав його таким суд. Що ж стосується оспорюваного правочину, то він може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду.
Отже, якщо під час розгляду судом спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного буде встановлено, що правочин є нікчемним, суд в мотивувальній частині рішення повинен констатувати факт нікчемності такого правочину, а в резолютивній – відмовити в позові про визнання правочину недійсним.
Разом з цим, суди не завжди дотримуються зазначеного правила.
Так, рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 11 червня 2014 року скасовано рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 5 травня 2014 року та ухвалено нове, яким відмовлено у задоволенні позову Т.А.М. до публічного акціонерного товариства «Райффайзен Банк Аваль» про визнання договору іпотеки недійсним.
Звертаючись до суду, Т.А.М. посилалась на те, що при укладенні договору іпотеки були порушені права малолітньої дитини Т.А., 2003 року народження, яка постійно проживає в квартирі по вул. Пушкінській, в м. Миколаєві, оскільки в порушення вимог ст. 177 СК України, ст.17 Закону України «Про охорону дитинства», не було отримано дозвіл органу опіки та піклування на укладання договору іпотеки.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено факт користування малолітньою Т.А.С. квартирою по вул. Пушкінській, в м. Миколаєві на час укладання оспорюваного договору іпотеки, а тому і не виникло потреби в отриманні дозволу органу опіки та піклування на укладання договору іпотеки.
Відмовляючи у задоволенні позову з інших підстав, апеляційний суд, не погодився з висновком суду першої інстанції та оцінивши докази у справі дійшов висновку про те, що на час укладення договору іпотеки, малолітня Т.А., 2003 року народження, мала право користування квартирою, переданою в іпотеку.
Згідно з ч. 1 ст. 224 ЦК України правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування є нікчемним.
Враховуючи, що правочин є нікчемним та визнання його недійсним у судовому порядку не вимагається, апеляційний суд відмовив у задоволенні позову, оскільки вимог про встановлення нікчемності правочину заявлено не було.
Інший приклад, рішенням Братського районного суду Миколаївської області від 9 лютого 2015 року відмовлено у задоволенні позову Т.С.М. до П.Н.М. про визнання заповіту недійсним.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що при посвідченні даного заповіту було дотримано загальні вимоги, передбачені ст. 203 ЦК України, додержання яких є необхідним для чинності правочину, волевиявлення спадкодавця було вільним.
Скасовуючи рішення суду та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що секретар сільської ради не мала повноважень щодо вчинення нотаріальних дій, та відповідно до ч. 1 ст. 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.
За такого, апеляційний суд в резолютивній частині судового рішення встановив нікчемність заповіту.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які вони мають встановлювати, а породжує наслідки, що пов'язані з його недійсністю. Зазначена норма передбачає, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання правочину, а у разі неможливості такого повернення - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (реституція).
На відміну від зазначеної норми, главою 29 ЦК передбачені спеціальні норми, якими закріплені основні способи захисту права власності, що можуть застосовуватись власником майна з метою повернення його в натурі, переданого за недійсним правочином (віндикація). Зокрема, ст. 388 ЦК визначено: якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублено власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадено у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Частиною 2 цієї статті передбачено, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно продане в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
В узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними, підготовленої Верховним Судом України, рекомендувалось наступне.
Якщо майно передане власником за правочином, який є нікчемним або оспорюваним, то позов про визнання правочину недійсним та про застосування наслідків недійсності правочину має пред'являтись тоді, коли майно залишається у набувача, тобто коли вчинено один правочин і повернути майно можливо шляхом застосування реституції.
Якщо ж набувач, який набув майно за недійсним правочином, надалі відчужив його іншій особі, то потрібно звертатись з віндикаційним позовом.
Якщо після укладення недійсного правочину було укладено ще декілька, то автори узагальнення вбачали правильним визнавати недійсними не всі правочини, а лише перший, і заявляти позов про витребування майна в останнього набувача. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином, враховуючи положення ст. 216 ЦК, є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і першого покупця (набувача).
Із загальної кількості справ, надісланих для узагальнення про визнання недійсними декількох правочинів. Усі позивачі ставили питання про визнання правочинів недійсними.
Наприклад, Заводським районним судом м. Миколаєва 30 жовтня 2015 року було ухвалено рішення за позовом Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, П.Н.М., П.В.І., Б.О.В. про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним державного акту, визнання недійсними договорів купівлі-продажу земельної ділянки, скасування державної реєстрації та повернення земельної ділянки, яким у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що прокурором пропущено строк звернення до суду та підстав для його поновлення не встановлено.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове про часткове задоволення позову, апеляційний суд визнав незаконним рішення Миколаївської міської ради в частині надання П.Н. М. у власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по провулку Авіаційному у м. Миколаєві та визнав недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий на її ім’я. В решті позовних вимог відмовив.
При цьому апеляційний суд виходив з того, що за приписами ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України.
Відповідно ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Статтею 216 ЦК України визначені особливі правові наслідки недійсності правочину. Зокрема, кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існували на момент відшкодування, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Отже, реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Між прокурором, яким заявлено позов, та набувачем земельної ділянки за договором купівлі-продажу – Б.В.В. відсутні договірні відносини або відносини, пов’язані із застосуванням наслідків недійсності правочину.
Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі.
Права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до набувача з використанням правового механізму, встановленого ст.ст. 215, 216 ЦК України. Такий спосіб захисту можливий лише шляхом подання віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені ст. 388 ЦК України, які дають право витребувати в набувача це майно.
Таким чином, належним способом захисту порушеного права власності є витребування майна від нинішнього його володільця шляхом пред’явлення віндикаційного позову.
За загальним правилом, встановленим ст. 216 ЦК України, наслідком укладення правочину, що не відповідає вимогам закону і визнається недійсним, є двостороння реституція.
Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Двостороння реституція можлива лише між сторонами правочину, який визнано недійсним з підстав невідповідності його вимогам закону, та полягає в тому, що сторони повертаються до попереднього стану.
Останнім часом виникають питання про застосування реституції в разі визнання недійсними прилюдних торгів.
Виходячи з аналізу правової природи процедури реалізації майна на прилюдних торгах, яка полягає в продажу майна, тобто в забезпеченні переходу права власності на майно боржника, на яке звернуто стягнення, до покупця - учасника прилюдних торгів, та враховуючи особливості, передбачені законодавством щодо проведення прилюдних торгів, складання за їх результатами акту про проведення прилюдних торгів є оформленням договірних відносин купівлі-продажу майна на прилюдних торгах, а відтак - є правочином.
Оскільки відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу - така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав недодержання в момент її вчинення вимог, які встановлені ч.ч.1-3 та 6 ст. 203 ЦК (ч. 1 ст. 215 ЦК).
Так, в провадженні Заводського районного суду м. Миколаєва перебувала цивільна справа за позовом Д.Н.В. до ТОВ «Укрспецторг Групп», ВДВС Миколаївського РУЮ, Державної казначейської служби України, ГУЮ у Миколаївській області, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про застосування наслідків правочину, визнаного недійсним.
Звертаючись до суду позивачка зазначала, що 2 серпня 2013 року придбала з прилюдних торгів житловий будинок по вул. Ключовій в м. Миколаєві, сплативши за нього 99 617 грн. Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 лютого 2014 року, яке набрало законної сили 11 березня 2014 року, зазначені торги визнано недійсними.
Посилаючись на положення ч. 1 ст. 216 ЦК України, а також те, що при придбанні будинку позивачка понесла витрати, а саме: 4 980 грн. 85 коп. гарантійний внесок за участь у прилюдних торгах та 9 862 грн.08 коп. – додаткова сума винагороди за послуги з реалізації майна, сплачені на користь ТОВ «Укрспецторг Групп»; 49 грн.31 коп., 432 грн. 72 коп. та 5 грн. – комісія при прийомі платежів, сплачені на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит»; 84 744 грн. 07 коп. – ціна лоту, 30 грн. – оплата за лот, сплачені на користь ВДВС Миколаївського РУЮ, позивачка просила стягнути з відповідачів на її користь грошові кошти, відповідно до порядку, в якому вони були отримані та розподілені.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва 19 березня 2015 року позов Д.Н.В. задоволено частково. Стягнуто на користь позивачки кошти у розмірі 500 грн. та 7 668 грн. 94 коп. з ВДВС Миколаївського РУЮ, шляхом їх списання Державною казначейською службою України в межах відповідних бюджетних призначень з рахунків ВДВС, а в разі відсутності у зазначеному державному органі відповідних призначень, за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду, а також 14 842 грн. 93 коп. стягнуто з ТОВ «Укрспецторг Групп». У задоволенні позовних вимог до Головного управління юстиції у Миколаївській області та ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» відмовлено.
Частково задовольняючи позов Д.Н.В., суд першої інстанції виходив з того, що на прилюдних торгах, які визнано недійсними, сторонами договору виступили: ВДВС (як продавець), який доручив проведення торгів торгівельній організації ТОВ «Укрспецторг Групп», та покупець Д.Н.В. Тому вважав, що застосовуючи реституцію, як наслідок недійсності угоди, не можна стягувати з Банку отримані ним кошти, оскільки він не є стороною недійсного правочину.
Водночас суд вважав, що діючи у межах заявлених позивачкою вимог, він не вправі самостійно змінити розмір коштів, визначених позивачкою до стягнення з кожного відповідача, а тому кошти в сумі 76 605 грн. 13 коп., отримані Банком, не стягнув на користь позивачки, у тому числі й з ВДВС, який вважав стороною недійсного правочину.
Останнім рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 26 травня 2016 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 березня 2015 року в частині повернення коштів скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. Застосовано наслідки недійсності правочину, повернуто сторони недійсного правочину у попередній стан:
Стягнуто з ВДВС Миколаївського РУЮ на користь Д.Н.В. 99 617 грн., сплачених нею на виконання правочину, шляхом їх списання з депозитного рахунку відділу державної виконавчої служби Миколаївського районного управління юстиції Миколаївської області, а Д.Н.В. зобов’язати повернути державній виконавчій службі Миколаївського районного управління юстиції Миколаївської області житловий будинок по вул. Ключовій в м. Миколаєві. Скасовано свідоцтво про придбання з прилюдних торгів житлового будинку та державну реєстрацію її права власності на вказане нерухоме майно.
Скасовуючи рішення суду, апеляційний суд виходив з того, місцевий суд, посилаючись на вимоги ч. 1 ст. 216 ЦК України про застосування двосторонньої реституції, фактично застосував односторонню реституцію (в частині), стягнувши лише частково на користь позивачки, сплачені нею кошти за придбане майно. Таке вирішення спору не узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 216 ЦК України та не відповідає способу захисту порушеного права, обраного позивачкою, оскільки обґрунтовуючи позовні вимоги, вона посилалась саме на застосування двосторонньої реституції.
Разом з цим, на нашу думку, це питання потребує роз’яснень, оскільки фактично таке рішення виконати буде неможливо у зв’язку з відсутністю коштів на депозитному рахунку ВДВС, так як кошти, отримані за недійсною угодою, були перераховані на рахунок стягувача, який до речі не є стороною недійсного правочину.
За загальним правилом недодержання простої письмової форми правочину, що вимагається законом, не спричиняє недійсності правочину. На випадок такого порушення закон позбавив сторони права посилатися на заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин та показання свідків.
Пленум Верховного Суду України в своїй Постанові № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» ( п. 12) звернув увагу судів , що зі змісту абзацу другого частини першої ст. 218 ЦК України не може доводитися свідченнями свідків не лише заперечення факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин, а й факт його вчинення, а також виконання зобов’язань, що виникли з правочину. Випадки, коли свідчення свідків допускаються як засіб доказування факту вчинення правочину, у ЦК визначено прямо ( ч.2 ст. 937, ч. 3 ст. 949).
Разом з цим, суди не завжди дотримуються цих правил.
Так, рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 24 квітня 2014 року задоволено позов К.Т.В. до приватного підприємства фірми «Інтер-В» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
Звертаючись до суду з даним позовом позивачка посилалась на те, що вона не підписувала договір оренди земельної ділянки з відповідачем.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції на підставі пояснень самої позивачки , пояснень свідків та висновку судово-почеркознавчої експертизи вважав за можливе визнати договір оренди недійсним , повернувши земельну ділянку позивачці.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове, про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вважав, що позивачка не довела належними та допустимими доказами того факту, що вона не підписувала договір оренди.
При цьому суд зазначив, що згідно з висновком судово-почеркознавчої експертизи, проведеної Науково-дослідницьким експертно-криміналістичним центром УМВС України Миколаївської області 17 липня 2013 року, при порівнянні підписів у графах «Орендодавець» договору оренди землі та акті приймання-передачі від 1 січня 2007 року з вільними зразками підпису та почерку К.Т.В., виявлено як збіги за загальними та окремими ознаками, так і розбіжності за загальними та окремими ознаками. Між тим, виявлені співпадаючі ознаки, при наявності розбіжностей, не можуть бути покладені в основу позитивного категоричного чи вірогідного висновку. А відсутність однозначної оцінки розбіжностей не дозволяє вирішити питання про виконавця ані в категоричній, ані у вірогідній формі.
За таких обставин, встановити чи виконаний досліджуваний підпис у графі «Орендодавець» договору оренди землі, укладеного між орендодавцем К.Т.В. та орендарем ППФ «Інтер-В» від 1 липня 2007 року та у графі «Орендодавець» акту приймання-передачі земельної ділянки, К.Т.В., або іншою особою, не виявилось можливим.
Отже, даний висновок не може бути прийнятий як доказ на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, а інших письмових доказів суду надано не було.
Не завжди суди правильно застосовують положення ст. 218 ЦК України.
Так, рішенням Баштанського районного суду Миколаївської області від 6 травня 2014 року відмовлено у задоволенні позову Г.С.О. до публічного акціонерного товариства «Баштанська сільськогосподарська машино-технологічна станція» про визнання договорів оренди недійсними.
Відмовляючи у позові, суд вважав, що спірні правовідносини врегульовані ст. 218 ЦК України, а недотримання при укладання договорів оренди землі вимог щодо простої письмової форми угоди не є безумовною підставою для визнання договору оренди землі недійсним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, апеляційний суд виходив з того, що такий висновок суду не відповідає вимогам матеріального закону, що регулює спірні правовідносини.
Так, звертаючись з позовом Г.С.О., посилався на відсутність його волевиявлення на укладення спірних договорів, які він не підписував. Тобто, підставою вимог про визнання договорів недійсними є відсутність волевиявлення позивача, а не недотримання вимог щодо простої письмової форми угоди.
В силу ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною(сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Частиною 3 ст. 203 ЦК України визначено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Згідно висновку судової почеркознавчої експертизи підписи в розділі «Підписи сторін» у графі «Орендодавець» в договорах оренди землі від 1 січня 2012 року виконані не Г.С.О., а іншою особою.
З огляду на наведені обставини справи, висновку судової почеркознавчої експертизи, яким підтверджено, що позивач не підписував оспорювані договори, що свідчить про відсутність волевиявлення позивача на укладення договорів, положення ст. ст. 203, 215, 216 ЦК України, апеляційний суд дійшов висновку про доведеність позивачем своїх позовних вимог.
Якщо правочин повністю або частково виконаний однією із сторін, а інша ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд відповідно до п. 2 ст. 220 ЦК за вимогою сторони, що виконала правочин може визнати його дійсним.
Необхідно пам'ятати, що це правило не застосовується, якщо є передбачене законом обмеження (заборона) на здійснення такого правочину, або сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних його умов.
Також необхідно відзначити, що правила ст. 220 ЦК не поширюються на правочини, що підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 210, 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони вважаються неукладеними і такими, що не породжують для сторін прав та обов'язків.
Судам необхідно перевіряти дотримання сторонами вимог, які є необхідними для чинності правочину (частини 1 - 3, 5, 6 ст. 203 ЦК), а також враховувати зазначені вище положення щодо застосування ст. 220 ЦК України.
Як свідчить судова практика суди дотримуються цих правил та не допускають помилок щодо розгляду цієї категорії справ.
Так, правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли немає законних підстав для визнання громадянина недієздатним, однак є дані про те, що в момент укладення правочину він перебував у такому стані, коли не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове зворушення, тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов’язаний призначити судово - психіатричну експертизу.
Вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішується з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення угоди він не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.
Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 липня 2014 року задоволено позов І.М.Г. до В.Т.М. про визнання договору дарування недійсним.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що станом на 20 лютого 2008 року І.М.Г. не мала необхідного обсягу цивільної дієздатності та не була спроможна керувати юридично значимими діями як внаслідок психічного захворювання, так і внаслідок травми (7 жовтня 2007 р.). На підтвердження такого висновку суд послався на сам факт безоплатної передачі у власність іншій особі свого житла та висновок амбулаторної судової психологічно-психіатричної експертизи № 465 від 10 жовтня 2011 р., проведеної в рамках розгляду іншої цивільної справи.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове про відмову у задоволенні позову апеляційний суд виходив з того, що місцевим судом не були враховані інші докази стану позивачки на час укладення договору дарування, а висновок експертизи про те, що на час укладення договору І.М.Г мали місце ознаки церебрального атеросклерозу зі зниженням когнітивних функцій на фоні низького загальноосвітнього рівня, внаслідок чого в її діях не вбачається активної розумової діяльності , яка би дозволила на достатньому рівні оцінити ситуацію, та вона не могла в повній мірі розуміти та усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, не дає однозначного висновку, що на час укладення договору вона не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними.
Згідно з ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. На цій підставі можуть бути визнані недійсними правочини, вчинені під впливом помилки ( ст. 229 ЦК), обману (ст. 230), насильства (ст. 231), зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також унаслідок тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233).
Заявлені вимоги про визнання правочину недійсним з вказаних підстав можуть бути задоволені, якщо доведені факти обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною або збіг тяжких для сторони обставин і наявність їх безпосереднього зв’язку із волевиявленням сторони вчинити правочин на вкрай невигідних для неї умовах.
Воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення.
Частиною 1 ст. 229 ЦК України визначено, що істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов’язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання її за цільовим призначенням.
Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 4 квітня 2014 року відмовлено у задоволенні позову А.К.В. до Н.Л.Ю. і З.О.Ю. про визнання недійсним договору дарування.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не доведено, що під час укладення оспорюваного договору дарування мала місце помилка стосовно правової природи правочину та наявності обставин, які зумовлюють визнання договору дарування житлового будинку недійсним.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що в матеріалах справи достатньо доказів тому, що внутрішня воля позивача була спрямована не на безоплатне відчуження належного їй на праві власності житлового будинку, а на відчуження за договором довічного утримання. Про таке свідчить подальше проживання позивачки в спірному приміщенні, відсутність у неї іншого житла.
Враховуючи викладене, на думку колегії суддів, зазначений договір порушує права позивача, оскільки в силу похилого віку і за станом здоров’я укладаючи з відповідачами договір дарування, позивач мала на меті відчуження на користь останніх будинку , який є її єдиним житлом, лише за умови довічного утримання.
За такого, через невідповідність волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі, договір дарування було визнано недійсним за правилами ст. 229 ЦК України.
Згідно ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Частиною 2 цієї статті передбачено, що якщо буде встановлено, що правочин вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Воля сторін в удаваному правочині спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином . При цьому позивач повинен довести, що правочин укладений з такою метою і довести який правочин приховує укладений правочин.
Закон не передбачає недійсність удаваного правочину, а лише пропонує застосувати до відносин сторін норми, що регулюють той правочин, який сторони дійсно мали на увазі.
Суди при розгляді справ цієї категорії не завжди правильно дають юридичну оцінку фактичним обставинам справи та неправильно застосовують ст. 235 ЦК України.
Так, рішенням Новоодеського районного суду Миколаївської області від 26 серпня 2014 року відмовлено у задоволенні позову Б.Р.Й. до К.А.О. про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Відмовляючи в позові, суд першої інстанції вважав, що позивачкою не надано належних доказів на підтвердження удаваності оспорюваного правочину.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про задоволення позову , апеляційний суд виходив з того, що в силу похилого віку і за станом здоров’я, укладаючи з К.А.О. договір, позивачка мала на меті відчуження на користь відповідача будинку, який є її єдиним житлом та її колишнього чоловіка Б.М.П., лише за умови довічного утримання.
За таких обставин, апеляційний суд скасував рішення місцевого суду та ухвалив нове, яким задовольнив позов. Визнав удаваним укладений договір купівлі-продажу житлового будинку та визнав, що цей договір є договором довічного утримання та встановив умови договору довічного утримання.
В іншому випадку, апеляційним судом зроблений інший висновок.
Так, рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 25 травня 2015 року задоволено позов М.В.Ф. Визнано удаваним, укладений 15 травня 2008 року між М.В.Ф. з однієї сторони та Б.О.О. з другої сторони договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки по вул. Рудницького в с. Пересадівка Жовтневого району Миколаївської області. Визнано, що укладений 15 травня 2008 року між М.В.Ф. та Б.О.О. договір відчуження житлового будинку та земельної ділянки по вул. Рудницького в с. Пересадівка Жовтневого району є договором довічного утримання,за яким М.В.Ф. передала Б.О.О. у власність належне їй на праві власності нерухоме майно, та земельну ділянку , площею 0,25 га , разом з розташованими на ній житловим будинком із господарськими та побутовими спорудами, а Б.О.О. зобов’язується надати в безоплатне довічне користування М.В.Ф. зазначене нерухоме майно, довічно забезпечувати догляд відчужувача: придбавати продукти харчування, обробляти присадибну ділянку, забезпечити медичний та побутовий догляд, відвідування державних установ, провести її поховання. Вартість такого забезпечення визначена сторонами у розмірі 500 грн.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що М.В.Ф. в силу похилого віку і за станом здоров’я, укладаючи з Б.О.О. вищевказаний договір мала на меті відчуження на користь відповідачки будинку, який є єдиним її житлом, лише за умови продовження проживання в ньому та довічного утримання її відповідачкою, а також, враховуючи, з пояснень сторін, що гроші при укладенні договору купівлі-продажу позивачці не передавались, суд дійшов висновку про визнання договору купівлі-продажу удаваним та визнання вказаного договору – договором довічного утримання.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, виходив з того, що для визнання правочину удаваним слід мати на увазі, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії спрямовані на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди. Наміру однієї сторони на укладення удаваної угоди недостатньо. Крім того, в резолютивній частині рішення судом фактично встановлено умови договору довічного утримання , хоча згідно ст. 627 ЦК України саме сторонам, а не суду, надано право бути вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.
Так, перебіг позовної давності щодо вимог про визнання правочинів недійсними обчислюється не з моменту вчинення правочину, а відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України – від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Разом з тим, рішенням Арбузинського районного суду Миколаївської області від 26 червня 2014 року відмовлено у задоволенні позову К.В.П. до ТОВ «Агрофірма «Вісла» про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що перебіг строку позовної давності почався з часу отримання позивачем орендної плати та правовідносин, які виникли з договору оренди землі з 2006 року. К.В.П. звернувся до суду із зазначеним позовом лише в лютому 2014 року, тобто з пропуском строку позовної давності.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позову, апеляційний суд, виходив з того, що перебіг строку позовної давності починається не з моменту, коли сторони домовились про тимчасове користування земельною ділянкою, а з часу, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого майнового права, тобто укладення договору від його імені. Оскільки К.В.П. стало відомо про існування спірних договору оренди земельної ділянки, додаткового договору та акту прийому-передачі землі лише у вересні 2013 р., то строк позовної давності позивачем не пропущено.
Здійсненим узагальненням встановлено, що при розгляді вищезазначеної категорії справ суди в цілому правильно вирішують справи. Найбільше проблем виникає при розгляді справ, де ставиться питання про визнання декількох угод недійсними. Така складність викликана повою правозастосовуючою практикою, конкуренцією основних способів захисту права власності і відповідних наслідків визнання правочинів недійсними - реституцією та віндикацією.
Однією з причин скасування судових рішень судом апеляційної інстанції, яка найчастіше допускається судами першої інстанції, є недотримання судами норм процесуального права, а саме: коли суд вирішив питання про права та обов'язки осіб, які не були залучені до участі у справі.
По-різному судді підходять і до потреби залучення до участі у справі органів опіки та піклування, коли спірними договорами зачіпаються права та інтереси малолітніх осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 ЦК Кодексу без дозволу органу опіки та піклування опікун не має права укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири. У разі, якщо при укладенні договору, особа діяла в інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи недобросовісно, відійшовши від умов, визначених дозволом органу опіки та піклування, є доцільним обговорити питання про залучення цього органу до участі у справі.
При визначенні кола осіб, які беруть участь у справі в цій категорії, судами інколи не враховувалось, що предметом правочину є майно, яке належать кільком особам на правах спільної сумісної чи часткової власності. Проте інші співвласники до участі у справі не залучались, тим самим вирішувались питання про права і обов'язки осіб, які не брали участь у справі.
Крім того, необхідно мати на увазі, що недотримання вимог ст. 362 ЦК у разі продажу учасником спільної часткової власності своєї частки іншій особі не є підставою для визнання правочину недійсним. Інші співвласники у цьому випадку вправі вимагати переведення на них прав і обов'язків покупця.
Слід також зважати на те, що поняття догляду за договором довічного утримання передбачає не лише матеріальне забезпечення, а й забезпечення харчуванням, одягом, медичними препаратами та необхідною допомогою. При оцінці доводів сторін щодо належного чи неналежного догляду необхідно враховувати також і вік та стан здоров'я утримуваної особи, а також наявності у неї потреби в догляді і необхідній допомозі.
В и с н о в к и
Аналіз проведеного узагальнення свідчить про наявність деяких помилок та неоднакової практики застосування судами матеріального та процесуального права при розгляді справ про визнання правочинів недійсними.
Враховуючи наявність проблемних і суперечливих питань, що виникають при вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними, а також випадків неоднакового застосування судами законодавства, з метою унеможливлення таких помилок вважати за доцільне:
цивільних справах апеляційного суду, а суттєві його положення довести до відома суддів місцевих судів області.
законодавства, що регулює таку правову сферу, вважаємо за необхідне провести на цю тему семінарське заняття для суддів області.
Суддя апеляційного суду
Миколаївської області Н.О. Шаманська
