У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я СУДОВОЇ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ СУДАМИ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ МАЙНОВИХ СПОРІВ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ (КОЛИШНІМ ПОДРУЖЖЯМ), А ТАКОЖ ЖІНКОЮ ТА ЧОЛОВІКОМ, ЯКІ ПРОЖИВАЮТЬ ОДНІЄЮ СІМ’ЄЮ, АЛЕ НЕ ПЕРЕБУВАЮТЬ У ШЛЮБІ МІЖ СОБОЮ АБО В БУДЬ-ЯКОМУ ІНШО

У З А Г А Л Ь Н Е Н Н Я

 СУДОВОЇ  ПРАКТИКИ  РОЗГЛЯДУ  СУДАМИ 

МИКОЛАЇВСЬКОЇ  ОБЛАСТІ

МАЙНОВИХ СПОРІВ МІЖ ПОДРУЖЖЯМ (КОЛИШНІМ ПОДРУЖЖЯМ), А ТАКОЖ ЖІНКОЮ ТА ЧОЛОВІКОМ, ЯКІ ПРОЖИВАЮТЬ ОДНІЄЮ СІМ’ЄЮ, АЛЕ НЕ ПЕРЕБУВАЮТЬ У ШЛЮБІ МІЖ СОБОЮ АБО В БУДЬ-ЯКОМУ ІНШОМУ ШЛЮБІ,

за період 2014 - 2015 роки

 

Основою майнових відносин подружжя є положення про те, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя (стаття 60 СК України).

Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності регламентується статтею 63 СК України, згідно з якою дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпоряджання спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплене у статті 69 СК України. Поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а в разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначене домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України ), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України ).

З метою вивчення практики застосування судами законодавства при вирішенні майнових спорів між подружжям (колишнім подружжям), а також жінкою та чоловіком, які проживають однією сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, за завданням Верховного Суду України апеляційним судом Миколаївської області проведено узагальнення даної судової практики.

Для проведення узагальнення з місцевих судів м. Миколаєва та Миколаївської області були витребувані та проаналізовані цивільні справи вищезазначеної категорії спорів.

 

 

АНАЛІЗ СТАТИСТИЧНИХ ДАНИХ.

 

Як вбчається зі справ, що надійшли з місцевих судів для даного узагальнення, як правило, позовні заяви про поділ майна подружжя подавалися після розірвання шлюбу. Характерним є достатньо велика кількість впадків подання відповідачами зустрічних позовних заяв про поділ спільного майна подружжя, які у подальшому за ухвалами суду об’єднувались в одне провадження з первісним позовом.

Аналіз витребуваних з місцевих судів справ свідчить що серед спорів, які є предметом даного узагальнення, переважну більшість займають спори про поділ рухомого та нерухомого майна між подружжям та між жінкою і чоловіком які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу.

Значно меншу кількість у структурі всіх надісланих для узагальнення справ складають справи про визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; про поділ майна між подружжям у випадках, коли один з них, або обидва є учасниками господарського товариства.

Серед наданих місцевими судами справ немає справ, пов’язаних із визнанням недійсним шлюбного договору або окремих його положень, а також спорів з приводу договору, укладеного між подружжям, про надання утримання одному з них або про його припинення; про поділ майна за шлюбним договором.

Слід зауважити, що згідно даних статистичної звітності у місцевих та апеляційному судах розмежування майнових спорів між подружжям з виділенням окремо категорій справ про визнання недійсними договорів щодо розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, або про вирішення майнових спорів між жінкою та чоловіком які проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу - відсутнє. Справи щодо спорів, які є предметом даного узагальнення, обліковувались за рядком № 48 класифікатору категорієй цивільних справ – спори, що виникають із сімейних правовідносин.

Із статистичних даних, наданих судами першої інстанції, вбачається, що за 2014 рік такими судами розглянуто 242 справи, а за 2015 рік – 253 справи. Найбільшу кількість таких справ за ці роки було розглянуто Заводським – 88, Корабельним – 82, Ленінським – 58 та Вознесеньким – 57 -  судами, тоді як Центральним та Очаківским судами – по 19 справ, Жовтневим – 18, Очаківським – 16, Снігурівським – 14, Арбузинським та Доманівським – по 13 справ, Баштанським та Южноукраїнським – по 12 справ, Миколаївським – 9 справ, Березанським, Новобузьким та Казанківським – по 6 справ, Березнегуватським та Новоодеським – по 5 справ, Братським, Веселинівським, Врадіївським та Єланецьким – по 4 справи, а Кривоозерським – 3 справи.

Апеляційним судом Миколаївської області у 2014 році було розглянуто 54 цивільні справи вищезазначеної категорії, з яких у 28 справах рішення суду першої інстанції залишено без змін, у 12 справах – рішення суду першої інстанції скасовано (в частині або повністю) та ухвалено нове рішення, а у 13 справах – рішення змінено. У 2015 році було розглянуто 47 справ, з яких у 22 справах рішення суду першої інстанції залишено без змін, у 16 справах – рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, а у 8 справах – рішення змінено.

 

 

ВИЗНАЧЕННЯ ПОЧАТКУ ПЕРЕБІГУ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ ДЛЯ ПРЕД’ЯВЛЕННЯ ПОЗОВУ ПРО ПОДІЛ МАЙНА

 

Аналіз надісланих для узагальнення справ свідчить, що запеечуючи проти позову про поділ спільного майна відповідачі досить часто посилаються на пропуск позивачами строків позовної давності, а тому питання щодо визначення початку перебігу таких строків є актуальним.

Згідно зі статтею 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починаться з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в статті 261 ЦК України, згідно якої перебіг позовної давності починаться від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Частиною третьою статті 29 КпШС України передбачалося, що для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі статтею 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Сімейним кодексом України також врегульовано застосування позовної давності до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Так, позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано (ч. 1 ст. 72 СК України).

До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72 СК).

Постановою Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-258цс15 було зроблено правовий висновок про те, що вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначені початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Аналогічні роз’яснення також містяться у пункті 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 11 від 21.12.2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Проте не завжди суди дотримуються вищевикладених вимог закону.

Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 28 листопада 2014 року відмовлено у позові К.І.В. до К.О.Г. про поділ майна подружжя - квартиру, що була придбана у період шлюбу сторін за договором купівлі-продажу від 30 вересня 1997 року - в зв’язку із пропуском позивачем позовної давності. При цьому суд виходив з того, що після розірвання шлюбу з вересня 2004 року позивач виїхала зі спірної квартири та протягом більше дев'яти років в ній не проживала. Вимоги заявила лише після звернення відповідача до неї за погодженням продажу даного нерухомого майн, а тому на час звернення до суду з даним позовом в грудні 2013 року строк позовної давності сплив.

Дане рішення Центрального районного суду м. Миколаєва було скасовано рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 03 лютого 2015 року та ухвалено нове рішення – про часткове задоволення позову                       К. І.В. Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що сам по собі факт непроживання позивачки у спірній квартирі після розірвання шлюбу із відповідачем не може бути підставою вважати, що саме з цього часу починається перебіг позовної давності, оскільки спір щодо поділу квартири виник між сторонами тільки у листопаді 2013 року. Отже, саме з цього часу починається перебіг позовної давності, а тому висновок районного суду про пропуск К.І.В. позовної давності на пред’явлення вимоги про поділ спільного майна подружжя є помилковим (справа № 490/14465/13-ц). 

 

Прикладом правильного застосування судом позовної давності є рішення Снігурівського районного суду Миколаївської області від 1 вересня 2015 року, ухвалене за позовом Я.Т.П. до Я.В.В. про поділ майна подружжя, а саме, поділ у рівних частках придбаної у період шлюбу сторін за договором купівлі-продажі квартири. Як було встановлено судом, сторони з 11 жовтня 2003 року по 27 липня 2010 року перебували у шлюбі. Задовольняючи позов, суд вважав необґрунтованим доводи відповідача про пропуск Я.Т.П. позовної давності, який вважав, що перебіг позовної давності починається з березня 2010 року, тоді як із позовом вона звернулась у серпні 2015 року. Так, судом було встановлено, що в спірній квартирі сторони проживали після розірвання шлюбу з листопада 2010 року по жовтень 2014 року, а відтак саме після цього часу Я.Т.П. дізналась про порушення свого права, коли остаточно припинила проживання у спірній квартирі, забрала з квартири свої речі і частину спільного рухомого майна, після чого і виник спір про поділ квартири. За такого, перебіг позовної давності починається з жовтня 2014 рок, а тому позов поданий у межах позовної давності (справа №485/1446/15-ц).

Ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 21 жовтня 20105 року вищевказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

 

 

РОЗМІР ЧАСТОК МАЙНА ДРУЖИНИ ТА ЧОЛОВІКА ПРИ ПОДІЛІ МАЙНА, ЩО Є ОБ'ЄКТОМ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

 

Частиною 1 ст. 70 СК України встановлені засади рівності часток подружжя у спільному майні. Так, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України в окремих випадках суд може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення (зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї), а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування).

При цьому, як роз’яснено у п. 30 Постанови Верховного Суду України N 11 від 21.12.2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», рішення суду повинно містити мотиви та обґрунтування відступу від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні.

 

При вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, суди в більшості випадків дотримуються викладених вимог закону.

Разом із тим мали місце непоодинокі випадки, коли суди відступали від засади рівності часток подружжя, враховуючи при цьому обставини, з яким закон не пов’язує зменшення частки одного з подружжя і відповідно збільшення частки другого з подружжя.

Так, рішенням Миколаївського районного суду Миколаївської області від 24 лютого 2014 року частково задоволено позов П.О.В. до П.І.П. Постановлено розірвати шлюб сторін, а також провести поділ спільного майна подружжя, визнавши за позивачем право власності на 1/3 частку, а за відповідачкою - на 2/3 частки квартири, що була придбана під час шлюбу за спільні кошти. Вирішуючи спір в частині вимог про поділ спільного майна подружжя, суд першої інстанції виходив з наявності підстав для збільшення частки відповідачки, оскільки з нею проживає дитина.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 3 квітня 2014 року рішення суду першої інстанції в частині поділу майна подружжя змінено та визнано право власності сторін по 1/2 частки квартири за кожним. Ухвалююче таке рішення колегія суддів виходила з того, що для застосування ч. 3 ст. 70 СК України необхідна певна умова, а саме наявність аліментних зобов'язань, яких недостатньо для забезпечення відповідних потреб дитини. Між тим, з матеріалів справи та пояснень сторін вбачається, що позивач не має аліментних зобов'язань ні перед дружиною – П.І.П, ні перед донькою, яка проживає з відповідачкою. За таких обставин, підстави для збільшення частки відповідачки, передбачені ч. 3 ст. 70 СК України, відсутні. Тому, при визначені часток майна сторін, необхідно виходити з рівності цих часток відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України (справа №480/664/13-ц).

 

Ще одним прикладом помилкового тлумачення судом положеннь сімейного законодавства щодо умов, за яких частка подружжя може бути збільшена, є наступне рішення.

Задовольняючи частково позов Ш(З) О.С. до З.В.О. про поділ спільного майна подружжя та визнаючи право власності за позивачкою на 2/3 частини спірної квартири, а за відповідачем - на 1/3 частину квартири, Центральний районний суд м. Миколаєва у рішенні від 2 липня 2015 року виходив з того, що з позивачкою проживає неповнолітній син, який потребує лікування, а відповідач ухиляється від матеріального забезпечення сина та має заборгованість по сплаті аліментів, що свідчить про недостатність розміру призначених судом аліментів для забезпечення розвитку та лікування дитини.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 19 серпня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволення вимог позивачки про поділ квартири змінено та визнано за сторонами право власності на квартиру по 1/2 частині за кожним. При цьому колегія суддів виходила з того, що судом першої інстанції помилково прийнято до уваги наявну у відповідача заборгованість по сплаті аліментів як підставу для застосування ч. 3 ст. 70 СК України, тоді як зазначена норма закону як умову для можливого збільшення частки одного з подружжя зазначає недостатність розміру аліментів на дитину, для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування (справа №490/5583/14-ц).

 

Також положення ч. 3 ст. 70 СК України безпідставно були застосовані Центральним районним судом м. Миколаєва при вирішенні позову Н.О.В до Н.А.В. про поділ квартири, яка є спільним майном подружжя. Так, рішенням цього суду від 12 січня 2015 року визнано за                          Н. А.В. право власності на 1/3 частину квартири, а за Н.О.В. визнано право власності на 2/3 частини вказаної квартири. Задовольняючи частково позов Н.А.В., суд першої інстанції відступив від засади рівності часток, оскільки з відповідачкою проживає неповнолітній син, який потребує лікування.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 25 лютого 2015 року рішення суду першої інстанції було скасовано та ухвалено нове рішення, яким визнано за сторонами право власності на квартиру по 1/2 частині за кожним. Ухвалюючи таке рішення колегія суддів дійшла висновку, що посилання суду першої інстанції на недостатність сплачуваних аліментів на лікування дитини ґрунтується лише на припущеннях, належних доказів на підтвердження вказаних обставин матеріали справи не містять. За такого, висновок суду про наявність підстав для відступлення від засад рівності часток подружжя не ґрунтується на доказах, які були б досліджені судом (справа №490/719/14-ц).

 

 

ПОДІЛ МАЙНА ПОДРУЖЖЯ ПРИ НАЯВНОСТІ УКЛАДЕНОГО ШЛЮБНОГО ДОГОВОРУ

 

Якщо шлюбним договором змінено передбачений загальними нормами Сімейного кодексу України режим спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору.

У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним.

Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов'язки.

При цьому слід мати на увазі, що у частинах четвертій, п'ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

У правових позиціях Верховного Суду України, викладених у постанові від 28 січня 2015 року у справі № 6-230цс14, був наданий висновок щодо правомірності домовленості сторін шлюбного договору про правовий режим майна, набутого ними до реєстрації шлюбу та юридичної значимості добровільно визнаного сторонами спільного проживання однією сім'єю до реєстрації шлюбу і набуття ними в цей період спільного майна при застосуванні судом зазначених правових норм. При цьому Верховний Суд України дійшов висновку, що критерієм правозгідності (правомірності) шлюбного договору є, по-перше, відсутність суперечностей між його змістом та вимогами закону, тобто відповідність договору імперативним нормам та, по-друге, дотримання моральних засад суспільства.

 

З аналізу  витребуваних з місцевих судів Миколаївської області справ вбачається, що спорів про поділ майна за шлюбним договором, суди області не розглядали.

 

 

ОСОБЛИВОСТІ РОЗГЛЯДУ СПОРІВ ЩОДО ПОДІЛУ ЖИТЛА, ЯКЕ НАБУТЕ ОДНИМ ІЗ ПОДРУЖЖЯ ПІД ЧАС ШЛЮБУ ВНАСЛІДОК ПРИВАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО ЖИТЛОВОГО ФОНДУ, ТА ЗЕМЕЛЬНОЇ ДІЛЯНКИ ЯКА НАБУТА ВНАСЛІДОК БЕЗОПЛАТНОЇ ПЕРЕДАЧІ ОДНОМУ З ПОДРУЖЖЯ ІЗ ЗЕМЕЛЬ ДЕРЖАВНОЇ АБО КОМУНАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ, У ТОМУ ЧИСЛІ ПРИВАТИЗАЦІЇ.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності; акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Згідно зі ст. 58 Конституції України та ч. 2 ст. 5 ЦК України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VI «Про внесення зміни до статті 61 Сімейного кодексу України щодо об’єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 8 лютого 2011 року, статтю 61 СК України доповнено частиною п’ятою, якою визначено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VI «Про внесення зміни до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності 13 червня 2012 року, частину п’яту статті 61 СК України виключено. Крім того доповнено частину першу статті 57 СК України, якою визначене майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, пунктами 4 і 5 такого змісту:

"4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" ;

5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України ".

Отже, при вирішенні спорів щодо поділу вищезазначеного майна необхідно застосовувати положення закону, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Зазначена правова позиція неодноразова була висловлена Верховним Судом України, зокрема, у постановах від 15 лютого 2012 року у справі № 6-98цс11, від 22 лютого 2012 року у справі № 6-99цс11, від 6 лютого 2013 року у справі № 6-175цс12.

Як правило, суди вірно застосовують вищевикладені положення закону.

Наприклад, рішенням Жовтевого районного суду Миколаївської області від 19 лютого 2014 року було відмовлено у позові Г.О.Г. до Г.Т.М. про визнання права власності на 1/2 частку квартир в порядку поділу майна подружжя, що були приватизовані відповідачем в період шлюбу із позивачкою в порядку, передбаченому Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду". При цьому суд виходив з того, що належні відповідачу на підставі свідоцтв про право власності на житло від 27.03.2006р. та від 12.12.2005р. спірні квартири одержані ним у власність із державного житлового фонду безоплатно, а тому є його особистою приватною власністю, тоді як на час виникнення спірних правовідносин Сімейний Кодекс України не містив правової норми, згідно якої об'єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, якою ст. 61 СК була доповнена Законом України від 11.01.2011р. № 2913-VІ (справа № 477/2631/13-ц).

 

Прикладом правильного застосування норм закону при розгляді спору про поділ земельної ділянки, що була набута одним із подружжя під час шлюбу внаслідок безоплатної передачі її із земель державної власності, є рішення Березанського районного суду Миколаївської області                               від 4 листопада 2014 року. Даним рішенням відмовлено у задоволенні позову П.О.П. до П.О.Г. про визнання права власності на 1/2 частину земельної ділянки. Ухвалюючи рішення суд виходив з того, що право власності на спірну земельну ділянку виникло у відповідача 25 жовтня 2012 року, тобто, під час дії статті 61 СК України в редакції Закону України від 17 травня 2012 року № 4766-VI, яким до того ж було доповнено статтю 57 СК України пунктом 5, відповідно до якого до майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка, віднесено земельну ділянку, набуту нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

При цьому судом було встановлено, що на час розгляду спора на виділеній у власність відпововідачу для будівництва і обслуговування будинку спірній земельній ділянці споруд та будівель немає (справа №469/1219/14-ц).

Зазначені рішення суду в апеляційному порядку не були оскаржені.

 

Відповідно до ч. 1 ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Згідно роз'яснень, викладених у п. 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" від 16 квітня 2004 року № 7 (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду. Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України.

Частиною 4 ст. 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

Проте, зазначене не завжди приймається до уваги судами при вирішенні спорів, коли предметом поділу є земельна ділянка, що була приватизована в період чинності статті 61 СК України в редакції, що діяла до внесення до неї змін Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VI у разі, коли на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, і який також є предметом поділу.

Так, рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 23 жовтня 2014 року був частково задоволений позов С. Ю.Є. до С.Є.Я. про поділ майна подружжя. Судом було встановлено, що сторони, перебуваючи з 20.11.1971р. у шлюбі, за час сумісного проживання побудовали житловий будинок, право власності на який зареєстровано за відповідачем на підставі свідоцтва, виданого 24.12.1981 року. За такого, керуючись ст. 22 КпШС України, суд дійшов висновку, що зазначене майно підлягає поділу між подружжям у рівних частках.

Також судом було встановлено, що спірний будинок розташований на земельній ділянці, яка була надана для його будівництва і обслуговування, та на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, виданого 24.12.2010 року Олександрівською селищною радою Вознесенського району Миколаївської області, право власності на неї зареєстровано за відповідачем. Виходячи з норм СК України в редакції, чинній на час виникнення права власності на зазначену земельну ділянку, за якими приватизована земельна ділянка не є спільним майном подружжя, судом було відмовлено у поділі цієї ділянки  (справа № 473/3331/14-ц)

Вказане рішення в апеляційному порядку не було оскаржено.

Між тим, у даному випадку, виключаючи із об'єктів спільної сумісної власності подружжя земельну ділянку, суд правильно виходив із того, що зазначена земельна ділянка отримана відповідачем у порядку безоплатної приватизації. У той же час, відмовляючи у визнанні за позивачкою права власності ½ частину цієї ділянки, суд не врахував, що таке право остання набула у зв'язку з визнанням за нею права власності на ½ частину будинку, який розташований на вказаній земельній ділянці.

 

Маються випадки коли суди не завжди звертають увагу на те, який закон був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 січня 2015 року відмовлено у позові Н.К.В. до М.О.Д. про поділ майна подружжя та визнання права власності на ¼ частину квартири, яка в період шлюбу сторін в порядку приватизації державного житлового фонду була передана у спільну часткову власність відповідача та дочці сторін по справі по 1/2 частині кожному відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 17 травня 2011 року.  

Відмовляючи в задоволенні вимог суд першої інстанції виходив із того, що 1/2 частина спірної квартири належить відповідачу на праві особистої приватної власності, оскільки була приватизована ним у порядку, передбаченому Законом України "Про приватизацію державного житлового фонду", а тому вказане майно не може вважатися об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Дане рішення Центрального районного суду м. Миколаєва було скасовано рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 7 липня 2015 року та ухвалено нове рішення – про задоволення позову Н.К.В. При цьому колегія суддів виходила з безпідставності застосування судом першої інстанції при вирішенні справи п. 4 ч.1 ст. 57 СК України до правовідносин, що виникли до набрання чинності даної норми закону. Оскільки на час набуття спірної квартири була чинною ч. 5 ст. 61 СК України, то колегія суддів дійшла висновку, що 1/2 частина спірної квартираи є спільною сумісною власністю сторін (справа №490/8102/14-ц).

 

 

ВИНИКНЕННЯ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ НА МАЙНО, ЩО НАЛЕЖАЛО ДРУЖИНІ, ЧОЛОВІКОВІ

 

В силу ч. 1 ст. 62 СК України якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об'єктом права спільної сумісної власності.

Істотність збільшення вартості такого майна визначається судом у кожному конкретному випадку, виходячи із співвідношення вартості об'єкту, що існував до поліпшення, та його вартості після поліпшення, з урахуванням принципів справедливості, розумності і добросовісності. При цьому, сам по собі розмір грошових затрат подружжя чи одного з них, а також і визначена на час розгляду справи ринкова вартість спірного майна не є тим фактором, який єдиний безумовно свідчить про істотність збільшення вартості майна як обєкту. 

Судами, як правило, вірно застосовуються положення ст. 62 СК України.

Так, рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 3 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 28 травня 2015 року, в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом А.Т.В. до А.М.В. в частині визнання належного останньому на підставі договору дарування житлового будинку спільним майном подружжя та у стягненні ½ частини вартості проведення ремонтних робіт у будинку та будівництва гаражу - відмовлено. Ухвалюючи таке рішення, суд виходив з недоведеності А.Т.В. того, що за час спільного проживання однією сім'єю з відповідачем вартість жилого будинку була істотно збільшена (наприклад, збільшено жилу площу або значно покращено стан будинку), за рахунок їх з А.М.В. коштів та її трудової участі, та недоведеності вартості проведених ремонтних робіт, їх обсягів та наявності домовленості з А.М.В. що її участь у проведенні робіт у будинку не є безоплатною (справа № 478/670/14-ц).

 

 

ВИЗНАННЯ МАЙНА, НАБУТОГО ЗА ЧАС ШЛЮБУ, ОСОБИСТОЮ ПРИВАТНОЮ ВЛАСНІСТЮ ЧОЛОВІКА, ДРУЖИНИ.

 

Відповідно до п.3 ч.1 ст. 57 СК України не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.

Згідно ч. 7 ст. 57 СК України якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні відповідно до розміру внеску, є його особистою власністю.

Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною власністю до настання таких обставин.

Верховний Суд України у постановах від 1 липня 2015 у справі № 6-612цс15, від 16 грудня 2015 року у справі № 6-2641цс15 неодноразово звертав увагу на те, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи  норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти  або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями:

          1) час набуття майна;

2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

           Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

          У зв’язку з викладеним у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може  вважатися об’єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об’єктів права спільної сумісної власності подружжя.

 

Прикладом правильного застосування вищевикладених норм закону та правових висновків Верховного Суду України є наступна справа.

Так, рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 19 травня 2015 року у справі за позовом Я.Т.С. до Я.О.А. відмовлено у задовленні вимог позивачки про визнання квартири спільною сумісною власністю та визнання права власності на ½ частку цього майна (справа № 2/489/1102/2015). Ухвалюючи таке рішеня, суд виходив з того, що спірна квартира була придбана відповідачем хоча і в період шлюбу сторін, проте за його власні кошти, отримані від продажу належної йому на підставі договору дарування квартири, а відтак згідно вимог п.3 ч.1 ст. 57 СК України це є його особистою приватною власністю.

Рішення суду в апеляційному порядку не було оскаржено.

 

Ще одним прикладом вирішеня аналогічної справи судом є справа а позовом Д.В.М. до Д.В.М. про поділ майна подружжя (справа № 2/489/82/2015).

Відмовляючи у задоволенні позову про поділ у рівних частках квартири, Ленінський районний суд м. Миколаєва у рішенні від 16 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської обасті від 1 квітня 2015 року, виходив з того, що спірна квартира була придбана відповідачем хоча і в період шлюбу сторін, проте за його власні кошти, отримані від продажу належного йому спадкового майна.

 

Як приклад розгляду судом спору про поділ майна, набутого одним із подружжя за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин заслуговує на увагу така справа.

Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 20 лютого 2014 року у справі за позовом К.О.П. до Д.В.А., Є.Н.О. про визнання майна особистою приватною власністю та зустрічним позовом Д.В.А. до К.О.П. і Є.Н.О. по визнання квартири спільною сумсною власністю подружжя та визнання права власності в порядку спадкування вимоги за первісним позовом задоволено, а у задоволенні зустрічного позову відмовлено (справа № 1412/10119/2012).

Ухвалюючи рішення про задоволення вимог про визнання спірної квартири особистою приватною власністю К.О.П., суд виходив з того, що дане майно було придбано в період шлюбу позивачки із К.(Р.) В.П. (який помер в період розгляду справі судом у зв'язку із чим до участі у справі було залучено його спадкоємців – відповідачів Д.В.А. та Є.Н.О.), проте під час фактичного припинення ними шлюбних відносин за особисті кошти позивачки.

Рішення суду в апеляційному порядку не було оскаржено.

 

 

ПОДІЛ МАЙНА МІЖ ЧОЛОВІКОМ І ЖІНКОЮ, ЯКІ ПРОЖИВАЮТЬ ОДНІЄЮ СІМ'ЄЮ, АЛЕ НЕ ПЕРЕБУВАЮТЬ У ШЛЮБІ МІЖ СОБОЮ АБО В БУДЬ-ЯКОМУ ІНШОМУ ШЛЮБІ

 

Відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" (в редакції, що була чинною до прийняття постанови N 11 Пленумом Верховного Суду України від 21.12.2007р.), спори про поділ майна осіб, які живуть однією сім'єю, але не перебувають у зареєстрованому шлюбі, мають вирішуватися згідно з пунктом 1 статті 17 Закону України від 7 лютого 1991 року № 697-XII "Про власність", відповідних норм Цивільного кодексу Української РСР та з урахуванням пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності". Правила статей 22, 28, 29 КпШС України в цих випадках не застосовуються.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про власність" (який був чинним до 20 червня 2007 року), майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки кожного визначається ступенем його трудової участі.

Частиною другою статті 112 ЦК Української РСР 1963 року визначено, що сумісною власністю є спільна власність без визначення часток.

За змістом пункту 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", розглядаючи позови, пов'язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є не лише майно, нажите подружжям за час шлюбу (статті 16 Закону "Про власність", статті 22 КпШС України), а й майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (пункту 1 статті 17, статті 18, пункту 2 статті 17 Закону України "Про власність"), тощо.

Отже, майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб, як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого до 1 січня 2004 року особами, які проживали однією сім'єю, але не перебували в зареєстрованому шлюбі, необхідно було встановити не лише обставини щодо спільного проживання сторін у справі, а й ті обставини, що спірне майно придбавалось сторонами внаслідок спільної праці. Тобто сам факт спільного проживання сторін у справі не є підставою для визнання права власності на половину майна за кожною зі сторін. Частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожного зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним із подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання майна вкладені, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в цьому майні, відповідно до розміру внеску, є її власністю.

Тільки в разі встановлення цих фактів та обставин положення частини першої статті 24 КпШС України, частини першої статті 17 Закону України "Про власність" вважається правильно застосованим із дотриманням рекомендацій, які містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" та від 22 грудня 1995 року № 29 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності".

Така правова позиція висловлена в постановах Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-66цс13, від 25 грудня 2013 року у справі № 6-135цс13, від 11 березня 2015 року у справі №  6-211цс14, від 23 вересня 2015 року у справі №6-1026цс15.

Як приклад правильного розуміння судом цих положень є рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 29 грудня 2014 року у справі за позовом Т.О.І. до Т.В.М. про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності на частку спільного нерухомого майна, яке було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 16 лютого 2015р.

Т.О.І., обґрунтовуючи позов, вказувала, що з січня 2000 року вона та відповідач стали проживати однією сім'єю без реєстрації шлюбу, разом вони вели спільне господарство, мали єдиний бюджет, підтримували сімейно-шлюбні стосунки, а 22 червня 2002 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-проджу придбали квартиру, покупцем якої зазначено відповідача. 2 вересня 2005 року вони зареєстрували шлюб. Посилаючись на викладене, позивачка просила суд встановити факт спільного проживання її та відповідача як чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з січня 2000 року по вересень 2005 року, визнати спірну квартиру спільним сумісним майном подружжя, а також поділити майно, виділивши у власність кожному з них по 1/2 частці вказаної квартири.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив з того, що оскільки, права і обов'язки щодо спірного майна виникають в момент його придбання, правовий режим майна, придбаного у 2002 році і правовідносини між позивачкою і відповідачем із приводу нього не можуть регулюватися нормами СК, який набув чинності з 1 січня 2004 року. Між тим, позивач станом на час придбання спірної квартири в шлюбі з відповідачем не перебувала, переконливих доказів, які підтверджували б факт вкладання сумісної праці чи сумісних коштів у придбання спірної квартири, суду не надала, а відтак її вимоги щодо поділу квартири задоволенню не підлягають у зв’язку із недоведеністю.

У відповідності до положень ст.256 ЦПК України встановлення юридичних фактів у судовому порядку можливе якщо від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб.

Враховуючи, що під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого в період до набрання чинності СК України, під час спільного проживання особами, які не перебували у зареєстрованому шлюбі між собою, слід установити не лише обставини щодо факту їх спільного проживання, а й ті обставини, що спірне майно було ними придбане внаслідок спільної праці, то встановлення самого по собі факту проживання позивачки із відповідачем однією сім'єю без реєстрації шлюбу - не має юридичного значення.

За такого, факт сумісного проживання чоловіка та жінки однією сім'єю без реєстрації шлюбу не має правового значення для вирішення цього спору, а тому судом також відмовлено у задоволенні вимог Т.О.І. про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу з вересня 2000 року до часу реєстрації шлюбу із відповідачем (справа №488/6642/14-ц).

 

Разом з тим, деякими судами не завжди враховується, що встановлення самого по собі факту проживання жінки та чоловіка однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період до набрання чинності СК України - не має юридичного значення та помилково встановллють такі факти.

Наприклад, рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 вересня 2015 року за позовом Б.В.І. до К.С.М. про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, поділ спільного майна та визнання права власності. був, зокрема, встановлений факт проживання сторін однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 1990 року по лютий 2013 року. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області 28 жовтня 2015 року, зазначене рішення суду першої інстанції в цій частині було змінено та встановлено факт такого проживання сторін з січня 2004 року по січень 2012 року (справа №483/842/15-ц).

 

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 23 січня 2015 рокуу частково задоволено позов Ш.Н.В. Визнано факт проживання однією сім'єю Ш.Н.В. з Ш.А.А. з серпня 2000 року та визнано договір дарування спірного житлового будинку удаваним для приховування договору купівлі-продажу цього будинку. У задоволенні інших позовних вимог відмовлено. Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 15 травня 2015 року рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог Ш.Н.В. було скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення – про відмову у задоволенні даних вимог.

Скасовуючи рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області в частині встановлення факту проживання однією сім'єю, апеляційний суд виходив з того, що Сімейний кодекс набрав чинності з 01 січня 2004 року, а тому у суду першої інстанції не було правових підстав для задоволення вимог позивача про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період до 01 січня 2004 року (справа №477/1629/14-ц ).

 

З набранням чинності СК України до правовідносин, що виникли з 01 січня 2004 року застосовуються норми цього Кодексу.

Відповідно до ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюється положення глави 8 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду України від 12 грудня 2012 року у справі № 6-148цс12 був зроблений висновок, що ст. 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї. Тоді як ст. 60 СК України презюмує, що майно, набуте під час шлюбу, належить чоловікові і жінці на праві спільної сумісної власності.

Крім того, у постанові від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11 Верховний Суд України звернув увагу на те, що для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік, у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. При цьому встановлені ч. 2 ст. 3 СК України виключення, згідно з якими подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів.

Отже, якщо жінка та чоловік разом не проживали, навіть з поважних причин та за наявності спільної часткової власності, листування, відвідин одне одного тощо, то на ці правовідносини не розповсюджується дія ст. 74 СК України

Вивчення матеріалів, що надійшли для проведення аналізу, свідчить про наявність деяких труднощів у застосуванні судами зазначених правових висновків Верховного Суду України.

Так, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 14 травня 2014 року задоволено позов Б.О.В. до П.Я.А. Встановлено факт проживання позивача однією сім'єю з відповідачкою без реєстрації шлюбу з вересня 2009 року до травня 2013 року та визнано за Б.О.В. право власності на 1/2 частину частину спірної квартири і залишено за П. Я.А. право власності на ½ частину цієї квартири.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову та визнання права власності позивача на частку спільного майна, суд першої інстанції виходив з доведеності того факту, що позивач та відповідачка тривалий час проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а тому придбана у цей період однокімнатна квартира є об'єктом спільної сумісної власності, у якому частки подружжя є рівними.

Скасовуючи вказане рішення та ухвалюючи нове рішення – про відмову у задоволенні позову Б.О.В., апеляційний суд Миколаївської області у рішенні від 10 вересня 2014 року виходив з того, що судом першої інстанції дана неналежна оцінка наявних доказів та постановлено висновки, які на цих доказах не ґрунтуються, оскільки позивачем не підтверджено належними та переконливими доказами факт спільного проживання сторін, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету, взаємних прав та обов'язків, що притаманні подружжю. В зв’язку із недоведеністю позивачем факту проживання з П.Я.А. однією сім'єю без реєстрації шлюбу, відсутні і правові підстави для визнання за ним права власності на 1/2 частку придбаної відповідачкою спірної квартири (справа №522/25662/13-ц).

 

 

ПОДІЛ МАЙНА МІЖ ПОДРУЖЖЯМ У ВИПАДКАХ, КОЛИ ОДИН ІЗ НИХ (АБО ОБИДВА) – ФІЗИЧНА ОСОБА-ПІДПРИЄМЕЦЬ ТА ПОДІЛ МАЙНА МІЖ ПОДРУЖЖЯМ, ДЕ ЧОЛОВІК АБО ДРУЖИНА (АБО ОБИДВА) – УЧАСНИК ГОСПОДАРСЬКОГО ТОВАРИСТВА.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статей 57, 61 СК України та статті 52 ЦК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у постановах від 11 березня 2015 року у справі № 6-21цс15 та від 16 грудня 2015 року у справі  № 6-1109цс15 дійшла висновку, що майно фізичної особи-підприємця (яке використовується для господарської діяльності фізичної особи-підприємцем) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів.

Використання одним з подружжя зазначеного майна для здійснення підприємницької діяльності може бути враховано при обранні способу поділу цього майна.

Таким чином, майно фізичної особи-підприємця може бути об'єктом спільної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції ст. 61 СК України у спорі про поділ майна подружжя у разі, коли як чоловік так і дружина є фізичними особами-підприємцями, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 11 вересня 2013 року у справі № 6-цс13 дійшла такого висновку. Так, встановивши, що подружжя займалося підприємницькою діяльністю, за спільні кошти купили житловий будинок із надвірними спорудами, який згодом знесли і на цьому місці спільно побудували магазин з кафе-баром, у якому працювали, суд обґрунтовано визнав спірну будівлю магазину спільною сумісною власністю подружжя.

Між тим, у разі поділу спільного майна подружжя, що було передано до статутного капіталу господарського товариства, слід враховувати, що грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується в інший об'єкт - право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним з визначних є той факт, що грошові кошти набуті подружжям під час їх спільного проживання.

Отже, якщо один з подружжя є учасником господарського товариства і вносить до його статутного капіталу майно, придбане за рахунок спільних коштів подружжя, то таке майно переходить у власність цього підприємства, а в іншого з подружжя право власності на майно (тобто речове право) трансформується в право вимоги (зобов'язальне право), сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства

Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року у справі № 6-5цс14 та від 3 червня 2015 року у справі № 6-38цс15

Проте, суди не завжди враховують висновки Верховного Суду України, викладені у вищевказаних постановах.

Так, рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 09 червня 2015 року задоволено первісний та зустрічний позови Д.В.О. та Д.О.Ф. про розірвання шлюбу та поділ майна подружжя. Шлюб, зареєстрований сторонами розірвано. Визнано за Д.В.О. та Дікусар О.Ф. право власності на ½ частку за кожним на спірне рухоме та нерухоме майно, а також на Приватну продовольчу компанію «З.т». Задовольняючи позовні вимоги Д.В.О. про визнання за ним права власності на ½ частку зазначеного підприємства суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 60, 70 СК України та того, що Д.О.Ф. є учасником цього підприємства, яке було засновано під час перебування сторін у шлюбі за рахунок спільних коштів

Д.О.Ф., посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права при ухваленні даного рішення суду, оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі просила рішення скасувати в частині задоволення позовних вимог Д.В.О. про визнання за ним права власності на ½ частку Приватної продовольчої компанії «З.т» та ухвалити в цій частині нове рішення – про відмову у задоволенні даних позовних вимог.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 22 вересня 2015 року рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. – про відмову у задоволенні позовних вимог Д.В.О. про визнання за ним права власності на ½ частку Приватної продовольчої компанії «З.т». Увалюючи таке рішення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що судом першої інстанції не враховані правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 19 лютого 2014 року у справі № 6-5цс14 та від 03.06.2015р. у справі № 6-38цс15 та неправильно застосовані норми права. Так, встановивши, що до статутного капіталу Приватної продовольчої компанії «З.т» були внесені спільні кошти подружжя, суд не звернув належної уваги на те, що це майно стало власністю цього підприємства, а право власності на майно подружжя, який не є учасником підприємства, трансформується в право вимоги, сутність якого полягає у праві вимоги виплати половини вартості внесеного майна в разі поділу майна подружжя або право вимоги половини отриманого доходу від діяльності підприємства. Проте, таких вимог позивачем не було заявлено (справа № 490/1266/15-ц ).

 

 

ПОДІЛ НОВОЗБУДОВАНОГО ТА НЕДОБУДОВАНОГО НЕРУХОМОГО МАЙНА

 

Майном відповідно до ч. 1 ст. 190 та ст. 179 ЦК України є окремі речі, сукупність речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Отже, новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак до цього, не будучи житловим будинком з юридичної точки зору, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, відтак є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними.

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання.

Такі правові висновки містяться в постановах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 року у справі №6-388цс15, від 16 грудня 2015 року у справі №6-2710цс15.

Як свідчить аналіз справ, що надійшли для проведення цього узагальнення, суди, як правило, відмовляють у поділі новозбудованого та недобудованого нерухомого майна, яке не було прийнято в експлуатацію та не пройшло державної реєстрації права власності.

Прикладом вирішення спору щодо поділу нерухомого майна у випадку відсутності державної реєстрації права власності є наступна справа.

Так, К.К.С. звернулась з позовом до К.Н.В., в якому зазначала, що з 18 жовтня 1986 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з К.В.Є. Після розірвання шлюбу 24 грудня 1996 року вони продовжували сумісне проживання, мали спільній бюджет та продовжували стосунки, що притаманні подружжю. За час спільного проживання вони приватизували в рівних частках квартиру,придбали автомобіль, а також спільно будували протягом 2004-2012 років торгівельний павільйон магазину. 10.10.2013 року К.В.Є. помер. Спадкоємцем за законом першої черги є донька померлого - відповідач К.Н.В. Посилаючись на викладене К.К.С. просила встановити факт проживання однією сім'єю з К.В.Є. без реєстрації шлюбу у період з 25 грудня 1996 року по 10 жовтня 2013 року; визнати спільною сумісною власністю подружжя зазначене майно та визнати за нею право власності на 1/4 частку квартири 3/4 частки автомобілю та 3/4 частки павільйону магазину.

К.Н.В. позов не визнала, звернулася із зустрічним позовом про визнання за нею в порядку спадкування права власності на 1/2 частину квартири, автомобіль та павільйон магазину.

Рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 3 листопада 2014 року первісний та зустрічний позови задоволені частково. Встановлено факт проживання К.Н.В та К.В.Є. однією сім'єю без реєстрації шлюбу у період з 1 січня 2004 року по по 10 жовтня 2013 року. Визнано за кожною із сторін право власності на 1/2 частку автомобілю. За К.Н.В. також визнано право власності на 1/2 частку квартири. У решті вимог сторін відмовлено.

Частково задовольняючи позови, суд першої інстанції виходив з таких обставин: доведеності факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу К.Н.В та К.В.Є. у період 2004-2013 років, набуття ними у цей період за спільні кошти автомобіля, наявності підстав для визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину автомобіля та відсутності підстав для визнання спільною сумісною власністю квартири та торгівельного павільйону - магазину. Оскільки за життя К.В.Є. набув у встановленому порядку право власності на 1/2 частку квартири та автомобіл, суд визнав за відповідачкою право власності за правом спадкування на ці частки майна.

Відмовляючи у задоволенні вимог про визнання за К.К.С. права власності на частку торгівельного павільйону –магазину в порядку поділу спільного сумісного майна, суд виходив з того, що вказаний об"єкт було збудовано до 01.01.2004р., тому він не може бути визнаний об"єктом спільної сумісної власності, а подальша перебудова цього павільйону не впливає на виникнення права спільної сумісної власності.

Рішенням Апеляційного суду Миколааївської області від 15 січня 2015 року рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 3 листопада 2014 року змінено. Виключено з мотивувальної частини рішення висновки суду про те, що приміщення торгівельного павільйону -магазину було збудовано до 1 січня 2004 рок у зв’язку із недоведеністю даного факту. В іншій частині рішення залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції та одночасно залишаючи без змін висновок суду про відмову у задоволенні вимог К.К.С. про визнання за нею права власності на частину реконструйованого торгівельного павільйону, як спільно набутого майна, апеляційний суд виходив з того, що відомості про передачу у власність та реєстрацію права власності за К.В.Є. на спірний торгівельний павільйон у період до 2004 року відсутні. Після закінчення будівельних робіт по реконструкції об'єкту та складання у квітні 2012 року декларації про готовність об'єкту до експлуатації державна реєстрація права власності на нерухоме майно як новозбудований або реконструйований об'єкт за К.В.Є. також не здійснювалась. Отже, відповідно до вимог ч. 2 статті 331 ЦК України Котович В.Є.  не набув у передбаченому законом порядку право власності на дане нерухоме майно (справа №489/1851/14-ц)..

 

 

СПОСОБИ ТА ПОРЯДОК ПОДІЛУ МАЙНА, ЩО Є ОБ'ЄКТОМ ПРАВА СПІЛЬНОЇ СУМІСНОЇ ВЛАСНОСТІ ПОДРУЖЖЯ

 

Майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України). Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбачених ЦК України (частина четверта статті 71 СК України).

Так, присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку допускається лише за наявності згоди цієї особи на таке присудження, крім випадків, передбачених статтею 365 ЦК України.

Положеннями цієї статті передбачають підстави, за наявності яких суд може задовольнити позов співвласника про припинення права особи на частку у спільному майні, якщо: частка є незначною і не може бути виділена в натурі; річ є неподільною; спільне володіння і користування майном є неможливим, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.

Крім того, відповідно до частини третьої статті 370 ЦК України виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності, здійснюється у порядку, встановленому статтею 364 цього Кодексу, частиною другою якої передбачено, що якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Згідно із частиною п'ятою статті 71 СК України присудження одному з подружжя грошової компенсації можливе за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Наявність цієї умови дозволяє створити ефективний механізм охорони прав співвласників, право на частку яких припиняється, щодо гарантованого отримання вартості частки в разі ухвалення судового рішення. Адже на підставі цього рішення не тільки припиняється право, але й набувається право на частку іншим співвласником.

Отже, процедура внесення суми відшкодування вартості частини майна на депозит суду, з одного боку, є гарантією справедливої сатисфакції особі у зв'язку з припиненням її права на частку у спільному майні, а з іншого боку, є технічною функцією щодо забезпечення виконання однією стороною у справі своїх зобов'язань перед іншою.

У пункті 25 постанови від 21 грудня 2007 року № 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя" Пленум Верховного суду України роз'яснив, що, вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі, суди мають застосовувати положення частин четвертої, п'ятої статті 71 СК України щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації може мати місце з підстав, передбачених статтею 365 ЦК України, за умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом (стаття 11 цього Кодексу) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Отже, в разі, коли один з подружжя не вчинив передбачених частиною п'ятою статті 71 СК України дій щодо попереднього внесення відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду, а неподільні речі не можуть бути реально поділені між сторонами відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності.

Така ж правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 30 березня 2016 року у справі № 6-2811цс15.

Як правило, суди вірно застосовують зазначені положення закону та враховують висновки Верховного Суду України, викладені у постановах, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстав, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 355 ЦПК України.

Так, рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області задоволено позов Б.А.Ю. до Б.А.І. про поділ у рівних частках придбаної в період шлюбу сторін за спільні кошти на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,900 га, призначеної для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд. Судом було встановлено, що сторони бажають поділити спірну ділянку, проте не можуть досягти згоди з приводу способу поділу. Зокрема позивачка наполягає на закріпленні за нею права власності на половину спірної ділянки, відповідач - на сплаті компенсації за частку останньої та виділення йому всієї ділянки одним массивом.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що на спірній ділянці містяться виключно самочинно збудовані об'єкти нерухомого майна, які належним чином не легалізовані та не зареєстровані власниками ділянки, що не позбавляє сторони можливості в подальшому узаконити вказані будівлі та споруди та може вплинути на порядок реального поділу ділянки в майбутньому, а тому такий поділ ділянки між сторонами є передчасним. Крім того, позивачка не згодна на отримання грошової компенсації вартості її частки, а відповідачем відповідна грошова сума на депозитний рахунок суду не вносилась. За такого, суд дійшов висновку, що поділ майна повинен бути здійснений у спосіб, який просить позивачка, а саме шляхом визнання її власником 1/2 ідеальної частки спірного майна (справа №473/1210/15-ц).

 

Прикладом присудження судом грошової компенсації одному з подружжя замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно є рішення Доманівського районного суду Миколаївської області від 13 травня 2015 року у справі за позовом Г.О.М. до Б.В.В. про поділ майна подружжя - придбаних у період шлюбу за спільні кошти автомобіля та бензопили (справа № 475/237/15-ц).

Задовольняючи позовні вимоги Г.О.М. про виділення відповідачу автомобіля і бензопили та стягнення з нього на її користь грошової компенсації, що відповідає половині вартості спірного майна, суд виходив з того, що саме такий спосіб поділу майна був запропонований позивачкою та відповідач не заперечував проти виплати грошової компенсації, виходячи з узгодженої сторонами вартості майна.

Разом із тим, при розгляді даної справи відповідачем відповідна грошова сума на депозитний рахунок суду не вносилась.

Рішення суду в апеляційному порядку не було оскаржено.

 

В іншій справі, що заслуговує на увагу, позовні вимоги про поділ спільного майна подружжя у натурі були вирішені наступним чином.

Рішенням Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 6 жовтня 2015 року позов В.М.С. до В.Т.М. задоволено. Визнано об'єктами спільної сумісної власності подружжя наступне майно: автомобіля, мопеда, холодильника, ліжка-дивану, м'ясорубки-овочерізки, пральної машини, мікрохвильової печі, та виділено у власність позивачки: мопед, холодильник, ліжко-диван, пральну машину та мікрохвильову піч. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з рівності часток дружини і чоловіка у спільному майні. Виділивши відповідачу у власність автомобіль, а позивачці - мопед, суд вважав можливим провести поділ неділимих речей таким шляхом, а саме: без попереднього внесення сторонами грошової компенсації на депозитний рахунок суду, у зв'язку з наявністю згоди одного із подружжя на виділ у його та іншого власність саме такого виду транспортного засобу, в тому числі, на виділ у власність відповідача транспортного засобу більшої вартості, ніж той, про виділ якого у своє користування просила позивачка.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 25 листопада 2015 року рішення Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 6 жовтня 2015 року в частині обсягу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності сторін було змінено та відмовлено у задоволенні позовних вимог про визнання ліжка-дивану спільною сумісною власністю подружжя та його поділ. В зв’язку з чим, а також враховуючи, що судом першої інстанції не було зазначено яке саме майно виділяється відповідачу, було змінено рішення в частині поділу майна. Виділено у власність позивачки холодильник, м'ясорубку-овочерізку, пральну машину та мопед на загальну суму 10 400 грн. Виділено у власність відповідача автомобіль і мікрохвильову піч на загальну суму 10 500 грн. 00 коп. Стягнуто з відповідача на користь позивачки 100грн. грошової компенсації (справа №483/931/15-ц).

 

 

ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМИ ДОГОВОРІВ ЩОДО РОЗПОРЯДЖЕННЯ СПІЛЬНИМ МАЙНОМ

 

Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) передбачено ч. 1 ст. 63 СК України.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

За змістом ч. 1 ст. 67 СК України дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.

Згідно з вимогами ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Частиною 4 ст. 369 ЦК України встановлено, що правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

У п.30 Постанови Пленуму Верховного Суду України N 11 від 21.12.2007р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» роз’яснено, що у випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі.

Верховний Суд України у постановах від 7 жовтня 2015 року, у справі №1622цс15, від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-1568цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16 неодноразово висловлював свою правову позицію щодо застосування ст.ст. 203, 369, 578 ЦК України, ст.ст. 65, 74 та ст. 6 Закону України «Про іпотеку».

Так, Верховним Судом України зазначено, що відповідно до статті 578 ЦК України та статті 6 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Така згода за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Згідно із частиною першою статті 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Разом з тим, відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, пунктом 6 статті 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до частини другої статті 369 ЦК України та частини другої статті 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

З аналізу зазначених норм закону у їх взаємозв’язку Верховний Суд України дійшов висновку, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

 

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції статей 60, 65 СК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у постанові від 8 квітня 2015 року у справі № 6-7цс15 зазначила про наступне.

За нормами частини четвертої статті 203 ЦК України правочин має вчинятись у формі встановленій законом.

Отже, згода одного з подружжя на відчуження цінного спільного сумісного майна має бути надана у письмовій формі.

Однак, відповідно до положень частин першої та другої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, встановленої законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна зі сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним

Законодавством не встановлено недійсності правочину при відчуженні спільного сумісного майна подружжя без письмової згоди одного з подружжя, а тому при розгляді спорів про розподіл цінного спірного майна та визнання недійсними правочинів з відчуження такого без письмової згоди одного з подружжя, за умови наявності іншої згоди, суди мають виходити з права одного з подружжя на відповідну компенсацію вартості відчуженого не в інтересах сім‘ї майна.

У випадку порушення письмової форми надання згоди на вчинення відчуження цінного спільного майна подружжя (правочину) якщо один з подружжя надав таку згоду усно, а другий з подружжя погодився з такою згодою, то такий правочин може бути визнаний дійсним.

 

Прикладом вирішення спору про визнання недійсним договору щодо розпоряджання цінним рухомим майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, вчиненого після розірвання шлюбу без згоди співвласника, є рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 серпня 2014 року за позовом Є.А.Б. до Є.А.Б., Т.С.О. про визнання договору купівлі - продажу автомобіля недійсним, визнання права власності на ½ частини цього транспортного засобу в порядку поділу майна подружжя (справа № 487/2234/14-ц).

Позивачка зазначала, що в період шлюбу з Є.А.Б. на спільні кошти ними був придбаний автомобіль, який після розірвання шлюбу був проданий відповідачем без її згоди відповідачці Т.С.О. Посилаючись на те, що спірний автомобіль є спільною сумісною власністю подружжя, був відчужений відповідачем незаконно, просила суд визнати недійсним договір купівлі - продажу вказаного транспортного засобу та в порядку поділу майна подружжя стягнути з Є.А.Б. на її користь 1/2 частини вартості автомобіля.

Задовольняючи частково позов та стягуючи з відповідача на користь позивачки компенсацію 1/2 частини вартості відчуженого автомобіля та відмовляючи в задоволенні позовних вимог про визнання договору купівлі - продажу автомобіля недійсним, суд першої інстанції виходив із доведеності факту належності спірного майна до спільної сумісної власності позивачки і відповідача та рівності їх прав на це майно, а також факту відчуження відповідачем автомобіля іншій особі без згоди позивачки. При цьому суд вважав, що оскільки позивачкою одночасно заявлено вимоги як про визнання договору купівлі – продажу недійсним, так і про стягнення компенсації половини вартості відчуженого автомобіля, то належним способом захисту порушених прав Є.Г.Л. є саме стягнення такої компенсації, у зв’язку із чим в іншій частині позовних вимог слід відмовити.

Рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 22 вересня 2014 року рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 серпня 2014 року змінено в частині розміру компенсації за частку у спільному майні, належну до стягнення з відповідача. В іншій частині рішення залишено без змін.

 

Слід зауважити, що як вбачається з аналізу витребуваних з місцевих судів справ, у більшості випадків коли один із подружжя здійснив відчуження спільного сумісного майна проти волі іншого подружя та не в інтересах сімї, предметом позову того із подружжя, чиї права порушені, є не визнання такої угоди недійсною, а стягнення компенсації за частку у спільному майні.

Прикладом вирішення судом такого спору є рішення Баштанського районного суду Миколаївської області від 11 грудня 2014 року у справі за позовом Г.ОА. до Б.В.І. про поділ майна подружжя шяхом стягнення компенсації вартості частки у спільній сумісній власності – придбаного у період шлюбу автомобіля (справа № 468/1811/14-ц).

При вирішення даного спору судом було встановлено, що спірний автомобіль відносився до об'єктів спільної сумісної власності подружжя та частки сторін у праві власності на даний автомобіль рівні. Відповідач самостійно розпорядився даним автомобілем, продавши його іншій особі в період, коли шлюб сторін ще не був розірвани., Суд вважає безпідставними посиланням відповідача на презумпцію згоди іншого подружжя на розпорядження спільним майном в період шлюбу оскільки письмова згода дружини на продаж цього цінного майна відсутня, до того ж сам відповідач визнав, що розпорядився спірним автомобілем без згоди позивачки, крім того, сторони хоч і перебували на час продажу автомобіля в зареєстрованому шлюбі, але шлюбні відносини між ними були припинені більше ніж півроку до відчуження автомобіля. При цьому відповідачем не було доведено факту сплати ним позивачці належніх їй коштів від продажу спільного майна, а позивачка такий факт заперечувала.

Втановивши такі обставини, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача на користь позивачки компенсацію вартості її частки у спільному майні.

Рішення суду в апеляційному порядку не було оскаржено.

 

Ще одним прикладом вирішення судом аналогічного спору є наступне рішення.

Так, рішенням Врадіївського районного суду Миколаївської області від 10 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 25 листопада 2014 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року, задоволено частково позов В.У.В. до В.А.В. Визнано спільною сумісною власністю подружжя В.А.В. та В.У.В. житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами. Визнано за кожною із сторін право власності на ½ частину цього будинку з надвірними будівлями та спорудами. Стягнута з В.А.В. на користь В.У.В. грошова компенсація ½ частки вартості автомобіля (справа №474/924/14ц).

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення з відповідача компенсації ½ частки вартості автомобіля, суд першої інстанції виходив з того, що спірний автомобіль був їх спільною власністю та кожен з них має рівні частки у цьому майні. Даний автомобіль був проданий відповідачем іншій особі без згоди на те позивачки і відповідачем не було доведено, що кошти від продажу автомобіля були витрачені на потреби сім’ї, а позивачка вказані обставини не визнавала. За таких обставин, суд дійшов висновку про необхідність при поділі спільного сумісного майна сторін врахування вартості автомобіля, який був відчужений В.А.В. без згоди позивачки і не в інтересах сім’ї, та стягнення з відповідача на користь В.У.В. половини вартості спірного автомобіля.

 

В іншій справі, що заслуговує на увагу, були вирішені позовні вимоги про визнання недійсним договору щодо розпоряджання нерухомим майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності, вчиненого після розірвання шлюбу без згоди співвласника

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 15 травня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 1 вересня 2015 року, позов С.І.А. до С.В.В., С.В.О., що діє в інтересах неповнолітньої С.П.В. задоволено. Визнано недійсним укладений відповідачами договір дарування квартири (справа № 490/9354/14-ц).

При вирішені справи судом було встановлено, що в період шлюбу С.І.А. і С.В.В. ними на підставі договорів купівлі-продажу були придбані дві квартири, які рішенням Центрального виконавчого комітету Миколаївської міської ради об'єднані в одну квартиру, у зв'язку з чим відповідачеві було видано свідоцтво про право власності на новий об'єкт нерухомості. Після розірвання шлюбу, без отримання згоди позивачки С.В.В. за нотаріально посвідченим договором подарував вказане нерухоме майно неповнолітній С.П.В. Крім того, судом не був встановлеий факт обізнаності позивачки про відчуження спірної квартири.

Задовольняючи позов, суд виходив з положень частин 1-3 ст. 65 СК України, правила якої діяли на час укладення спірної угоди, зокрема, приписів закону щодо нотаріального посвідчення згоди на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а тому спірний договір дарування є недійсним в силу ч. 1 ст 203 та ч 1 ст. 215 ЦК України.

 

 

За результатами проведення узагальнення можна зробити висновок, що в цілому практика розгляду судами Миколаївської області спорів даної категорії є вірною, системних помилок у затосуванні судом чинного законодавства при розгляді справ цієї категорії не виявлено.

Між тим, деякі питання потребують додаткових роз’яснень, зокрема, є необхідність вдосконалення судової практики відносно визнання недійсними нотаріально посвідчених договорів відчуження спільного майна без згоди другого подружжя.

Крім того, аналіз практики розгляду вказаної категорії справ звертає увагу ще на одне проблемне питання, яке витікає з принципів змагальності та диспозитивності і неможливості суду за власної ініціативи збирати докази. В переважній більшості справ даної категорії вирішувалось питання права власності на нерухомість або інше цінне майо наприклад, транспортні засоби), але зважаючи на пасивність сторін у наданні додаткових доказів та враховуючи вказані вище принціпи цивільного судочинства, суди не мали змоги перевірити наявнсть чи відсутність відповідних обтяжень вказаного майна (застава, арешт та інше), що, можливо, не вплинуло на вирішення суті позовних вимог, але б могло вплинути на визначення кола заінтересованих в результатах розгляду справи осіб.

 

 

 

Суддя апеляційного суду

Миколаївської області                                                 В.В.Коломієць  

(тел.0512-50-17-45)

 

Помічник судді – Ю.О. Романенко

(тел.0512-50-17-49)