А НА Л І З

судової палати у цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області за 2016 рік щодо причин скасування судових рішень; порушення процесуальних строків при розгляді справ; застосування практики Європейського суду з прав людини та дотримання судовими інстанціями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

 

1. Аналіз причин скасування судових рішень у цивільних справах та вжиття заходів щодо недопущення у подальшій роботі подібних порушень.

Усього в 2016 році судді апеляційного суду Миколаївської області розглянули  2706 цивільних справ (1929 – з апеляційними скаргами на рішення та 776 – на ухвали місцевих судів), тоді як, у 2015 році було розглянуто 2592 цивільних справ (1907 – з апеляційними скаргами на рішення, 685 – на ухвали місцевих судів).

З розглянутих 1929 цивільних справ з апеляційними скаргами на рішення місцевих судів, у 852 (44,2%) справах апеляційні скарги відхилені, а рішення залишені без змін. Скасовані рішення у 582 справах (30,2%). Змінено 208 рішень (10,8%).

Порівняно з 2015 роком вказані показники мають незначні зміни. Так, у минулому році відсоток скасувань складав 35,13% (670 рішення з 1907), змінено було 12,48% (238) рішень, а без змін – 52,38% (999).

Питому вагу з рішень, переглянутих в апеляційному порядку, традиційно складали рішення ухвалені суддями районних судів м. Миколаєва: Центрального (315), Ленінського (244), Заводського (237).

Порівняно з 2015 роком кількість рішень цих судів, переглянутих в апеляційному порядку, дещо змінилася. Так, у 2015 році апеляційним судом були розглянуті апеляційні скарги у 301 справах Ленінського і 276 у справах Центрального районних судів, а рішень Заводського районного суду було переглянуто 307.

Як і у минулому році, у 2016 році показник оскаржених рішень Корабельного районного суду залишився майже на тому ж рівні, було переглянуто 94 рішення, з яких 27 справ скасованих (28,72%), 47 залишених без змін (50%) та 19 змінено (20,21%).

Показники оскаржених рішень Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області дещо збільшилися. У 2016 році становлять: з 68 переглянутих - 24 скасовано (35,29%), (у 2015 році – з 62 переглянутих 16 скасовано (25,8%)). Проте у Первомайському міськрайонному суді Миколаївської області зменшилися, з 96 переглянутих - 34 скасовано (35,42%), (у 2015 році - з 77 переглянутих 29 скасовано (37,66%)).

Кількість таких рішень у Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області становить 42 з яких скасовано 11 (26,19%), (у 2015 році – з 29 скасовано 13 (44,82%)) та Арбузинського районного суду Миколаївської області – з 30 скасовано 8 (26,67%), (у 2015 році – з 12 скасовано 4 (33,33%)), зазначені показники  у 2016 році суттєво зменшилися.

Крім того, було переглянуто 74 рішення, ухвалених суддями Южноукраїнського міського суду Миколаївської області, з яких 39- скасовано (55,4%), 6 – змінено (8,21%), 27 (36,49%)– залишено без змін. Це найбільший відсоток скасованих із усіх судів Миколаївської області.

У Братському районному суді миколаївської області ситуація не набагато краща, показник скасованих становить 52%.

Дещо змінилися показники якості розгляду справ.

Наприклад, якщо у 2015 році у Центральному районному суді м. Миколаєва дещо зменшився відсоток скасованих рішень та збільшився відсоток залишених без змін. Так, у 2016 році з 315 переглянутих рішень у справах, скасовано було 34,6% (109) рішень, 48,57% (153) рішень залишено без змін та 13,97% (44) – змінено. У 2015 році з 124 справ скасовано було  48, що становить 38,71%.

Залишається високим відсоток скасованих рішень Веселинівському та Кривоозерському районних судах Миколаївської області, це 50%. Так, у Веселинівському з 30 справ – 15 скасованих (у 2015 році цей відсоток становив 21,43%), та у Кривоозерському з 8 справ – 4 скасованих, як і у 2015 році показник не змінився.

У 2016 році, у Баштанському та Миколаївському районних судах Миколаївської області відсоток скасованих рішень становить 42,86%; у Новобузькому районному суді Миколаївської області – 40,74%; У Казанківському  районному суді Миколаївської області  - 36,95%.

Найменше скасованих рішень відповідно до звітності у 2016 році у Єланецькому районному суді Миколаївської області - 18,18% та у Березнегуватському районному суді Миколаївської області – 21,05%.

Як вбачається з даних статистичної звітності за 2016 рік, найпоширенішою категорією справ позовного провадження, законність і обґрунтованість рішень в яких переглядав апеляційний суд, залишаються спори, що виникають з договорів. Ця категорія справ протягом останніх років, як правило складає не менше третини всіх рішень у справах позовного провадження, які розглядає апеляційний суд.

Так, з 1642 справ позовного провадження у 2016 році, спори, що виникають з договорів складали 714 справ (43,48%), з них 460 (28,01%) – із договорів позики, кредиту, банківського вкладу.

Судова практика у справах, спори в яких виникають з договорів позики, кредиту, банківського вкладу залишається неоднозначною, а тому і відсоток скасувань у справах цієї категорії не менше третини (31,7% у 2015 році та 38,47% у 2016 році).

Іншими категоріями справ, які складали питому вагу від розглянутих апеляційним судом складали спори про право приватної власності та інші речові права. Так, з 181 справи цієї категорії 71 рішення було скасовано, з них 68 із ухваленням нового рішення.

Також апеляційним судом розглянуто значну кількість справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин – 230, з них 99 про стягнення аліментів.

Крім того було розглянуто 88 справ у спорах про спадкове право і 99 – у спорах, що виникають із трудових правовідносин.

Вказані категорії спорів з року в рік складають питому вагу від цивільних справ позовного провадження, які розглядають загальні суди.

Причинами скасування рішень у 2016 році були, як правило, неправильне застосування суддями місцевих судів норм матеріального та порушення норм процесуального права, а також неправильна оцінка доказів.

Прикладом неповного з’ясування судом обставин, що мають значення для справи значення для справи (п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України), які потягли за собою скасування рішення місцевого суду є наступна цивільна справа.

Так, рішенням Вознесенського районного суду Миколаївської області від 19 жовтня 2015 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ПАТ «Акцент-Банк» до громадянина В.Р.О. про  стягнення заборгованості за кредитним договором.

Ухвалюючи вказане рішення, суд першої інстанції виходив з того, що закінчення строку дії кредитного договору, виключає можливість нарахування неустойки (пені) поза строком дії такого договору.

Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що суд неповно з’ясував обставини справи, які мають значення для вирішення спору, та дійшла висновку про наявність підстав для задоволення позову частково, що стало підставою для скасування рішення з ухваленням нового.

Внаслідок недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими (п. 2 ч. 1 ст. 309 ЦПК) було скасовано рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 2 червня 2015 року у справі за позовом громадянки К.Ю.Г. до громадянина К.Л.В. про захист честі, гідності та відшкодування моральної шкоди.

Вказаним рішенням суд першої інстанції задовольнив позов частково. Визнав поширені відповідачем відомості про позивача такими, що принижують його честь та гідність і стягнув з відповідача на користь позивача 200 грн. моральної шкоди. В іншій частині позовних вимог було відмовлено.

Колегія суддів апеляційного суду вказане рішення скасувала і ухвалила нове про відмову в задоволенні позову, оскільки вважала, що належних та безспірних доказів, які б підтверджували факт скоєння відповідачем неправомірних дій відносно позивача суду надано не було, а рішення суду першої інстанції ґрунтується на припущеннях, що є неприпустимим.

Крім того, обґрунтовуючи рішення, колегія суддів апеляційного суду зазначала, що приймаючи до уваги пояснення свідків громадян К.В.В. та М.С.А., допитаних за клопотанням позивача, суд першої інстанції залишив поза увагою той факт, що між вказаними свідками та відповідачем тривалий час існували неприязні стосунки, що підтверджується наданими відповідачем зверненнями до керівництва ринку, де всі ці особи здійснюють підприємницьку діяльність, та до прокуратури Заводського району м. Миколаєва.

Тоді як, прийнятий судом першої інстанції письмовий доказ (лист Заводського РВ ММУ УМВС України в Миколаївській області) не був належно оформленим, а його зміст суперечив встановленим обставинам справи.

Іншим прикладом скасування рішення суду першої інстанції з підстав, зазначених в п. 2 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є рішення у спорі між спадкоємцями щодо права власності на нерухоме майно, придбане спадкодавцем за життя.

Так, рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 травня 2015 року за позовом громадянина М.І.В. до громадянки М.Д.В. та інших про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна дійсним та визнання права власності на нерухоме майно.

Вказаним рішенням позов був задоволений частково. Визнано дійсним договір купівлі-продажу квартири № 1093 від 9 липня 1999 року за реєстровим № 170, укладений між громадянами М.В.М. та В.Т.М.

Водночас, відмовляючи у задоволенні вимог про визнання права власності на частину спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що квартира не належить до спільної сумісної власності подружжя, оскільки на момент укладання договору купівлі-продажу квартири шлюбні відносини між громадянином М.В.М. та позивачем були фактично припинені.

Перевіряючи законність та обґрунтованість вказаного рішення, колегія суддів апеляційного суду зазначила, що висновок суду першої інстанції про припинення шлюбних відносин подружжя на момент придбання спірної квартири ґрунтувався виключно на поясненнях відповідача З.Н.О. та на тій обставині, що позивач не була зареєстрована у спірній квартирі.

Тоді як, з матеріалів справи вбачалося, що між громадянами М.І.В. і З.Н.О. наявний конфлікт, що підтверджується копіями судових рішень, наявних в матеріалах справи.

Таким чином, колегія суддів апеляційного суду встановила, що матеріали справи не містили доказів, які б свідчили, що спірне майно придбано виключно за особисті кошти громадянина М.В.М. під час фактичного припинення шлюбу, а тому вважала помилковим висновок суду першої інстанції про те, що на спірне майно не розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя.

У зв’язку з чим, рішення суду в частині вирішення вимог про визнання права власності на частину квартири було скасоване з ухваленням в цій частині нового рішення про визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину спірної квартири.

Прикладом порушення або неправильним застосуванням норм матеріального або процесуального права (п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України) є рішення Очаківського місьрайонного суду Миколаївської області від 26 січня 2016 року, ухвалене у справі за позовом В.Т.А., в інт. малолітньої В.В.О. до М.І.А, треті особи Б.А.М., Б.В.Є. про визнання правочину недійсним та скасування державної реєстрації права власності.

Позивач зазначала, що Б.А.М. за згодою Б.В.Є. подарував відповідачу житловий будинок в м. Очакові, а також земельну ділянку, чим порушив права малолітньої, яка на момент укладення договору проживала у  спірному будинку та відповідно до положень Житлового кодексу Української РСР набула право користування ним, проте не було отримано згоди органу опіки та піклування, у зв’язку з цим просила суд визнати договір дарування не дійсним та скасувати державну реєстрацію права власності відповідача на це майно.

Рішенням Очаківського місьрайонного суду Миколаївської області від 26 січня 2016 року позов задоволено.

Задовольняючи позов, суд виходив з того, що відповідачем у справі є лише обдарована особа М.І.А.

Проте, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, оскільки позов пред’явлений лише до однієї із сторін договору – обдаровуваної М.І.А., без залучення як відповідача дарувальника.

При цьому, колегія суддів вважає можливим вийти за межі доводів апеляційної скарги відповідно до вимог ч.3, ст.303 ЦПК України, оскільки під час розгляду справи встановлено порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

Оскільки суд першої інстанції при вирішенні спору не звернув належної уваги на зазначені обставини та не дав належної оцінки, рішення суду було скасоване з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Ішим прикладом невідповідності висновків суду обставинам справи є рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 12 лютого 2015 року за позовом Г.О.Д. до ПАТ «Миколаївобленерго» про визнання дій по відключенню від електромережі незаконними, стягнення завданої шкоди.

Позивач зазначала, що є спадкоємцем Л.Д.М., який був споживачем електричної енергії.

5 жовтня 2011 року представники відповідача здійснили відключення її будинку від мережі електропостачання в зв’язку з тим, що вона нібито має заборгованість у розмірі 41, 36 грн. Оскільки електрична енергія їй була необхідна вона сплатила неіснуючий борг, кошти за відключення і за підключення, а також транспортні витрати. Однак, попередження про відключення вона не отримувала. Більш того, боргу за спожиту електричну енергію не мала.

Посилаючись на вищевикладені обставини, позивач просила визнати дії відповідача по відключенню від електромережі незаконними та стягнути завдану їй матеріальну шкоду у розмірі 479, 05 грн.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не мав достовірних даних про отримання позивачем попередження про відключення від електропостачання.

Проте колегія суддів апеляційного суду визнала цей висновок суду першої інстанції таким, що не ґрунтується на матеріалах справи, оскільки спростовувався наявними в них доказами. Зокрема, рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 15 червня 2011 року, яким за Г.О.Д. визнано право власності на житловий будинок в порядку спадкування після смерті 30 жовтня 2005 року Л М.Д., яка, в свою чергу, фактично успадкувала цей будинок після смерті Л.Д.М. 24 липня 1967 року.

Особовий рахунок на користування електричною енергію за вказаною адресою відкрито на Л.Д.М., а Г.О.Д., як онука померлого, користується будинком та споживає електричну енергію, постачання якої здійснює відповідач.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважав доведеним, що між сторонами виникли фактичні договірні відносини щодо постачання та споживання електроенергії. І саме на позивача покладалася відповідальність у разі порушення правил.

Також, колегія суддів апеляційного суду встановила, що посилання позивача на не отримання нею рахунку-попередження №501584 від 23 серпня 2011 року спростовуються доказами, наявними в матеріалах справи.

З наданої до суду довідки про розмір платежів та копій квитанцій, вбачається, що позивач своєчасно не сплачувала щомісячно за спожиту електроенергію.

За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду вважала встановленим, що позивач фактично користувалась електричною енергією (що зафіксував лічильник), неодноразово порушувала терміни оплати спожитої електричної енергії та сплачувала за спожиту електроенергію не у повному обсязі, що призвело до накопичення заборгованості, внаслідок чого будинок позивача працівниками ПАТ «Миколаївобленерго» був відключений від електроенергії.

Встановивши фактичні обставини справи, дослідивши надані сторонами докази в їх сукупності, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового – про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки відключення відповідачем від електропостачання будинку позивачки було правомірним.

Прикладом порушення або неправильного застосування норм матеріального або процесуального права судом (п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України) є рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2005 року за позовом О.Л.С. до адміністрації Заводського району м. Миколаєва, Ч.А.В., К.А.С., Б.Б., Б.В.А. про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (справа № 2-3853/05).

Як підставу позову позивач зазначала, що вона є власником 11/100 частин житлового будинку в м. Миколаєві. Протягом 1994-2003 років нею було самочинно збудовано  двоповерховий житловий будинок. Посилаючись на те, що збудований нею будинок, господарські споруди відповідають вимогам будівельних, санітарнщ-епідеміологічних, архітектурних норм та правил, однак будівництво було проведено без розробки та погодження технічної документації, здачі об’єкта в експлуатацію. просила визнати за нею право власності на зазначені споруди.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 23 вересня 2005 року позов О.Л.С. задоволено.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що адміністрація Заводського району міста Миколаєва є належним відповідачем по справі, та в порушення вимого ч.1 ст.33 ЦПК України не вирішив питання про залучення до участі в справі Миколаївську міську раду, до виключної компетенції якої відповідно до ст.10 п.34, ч.1 ст.26 ЗУ «Про місцеве самоврядування» відносяться вирішення в інтересах територіальної громади питань регулювання земельних відносин.

У зв’язку з чим, рішенням апеляційного суду вказане рішення суду першої інстанції було скасоване з ухваленням нового – про відмову в задоволенні позову.

Не надання належної оцінки доказам у справі стало підставою і для скасування рішення Южноукраїнського  міського суду Миколаївської області від 24 листопада 2015 року за позовом А.Л.В. до КП «ЖЕО»  про здійснення перерахунку оплати комунальних послуг, стягнення упущеної вигоди, відшкодування моральної шкоди (справа № 486/802/15-ц).

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначала, що є власницею квартири №10 по бульвару Шевченка, квартири №46 по пр-ту Миру, квартири №23 по вулиці Дружби народів в м. Южноукраїнську Миколаївської області, а відповідач надає послуги з утримання будинків та прибудинкових територій за вказаними адресами.

Посилаючись на те, що рішенням апеляційного суду Миколаївської області від 28 травня 2013 року встановлено факт переплати, але перерахунок відповідачем не було проведено та відмовляється його здійснити, позивач просила здійснити перерахунок та зайво сплачені кошти зарахувати за 2015 р.

Рішенням суду І інстанції позов задоволено в частині перерахунку та покладення обов’язку частині задоволення моральної шкоди задоволено частково.

Задовольняючи позов в частині стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції вважав, що для цього є передбачені законом підстави.

 Між тим, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що не було надано будь-яких доказів, що внаслідок не проведення перерахунку оплати за послуги було завдано шкоди здоров’ю, а тому відсутні визначені законом підстави для задоволення її вимог про відшкодування моральної шкоди.

 Підставою для скасування цього рішення колегія суддів зазначила, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам у справі.

Прикладом скасування рішення суду І інстанції з закриттям провадження у справі (ст. 310 ЦПК України) є наступна справа.

Так, ухвалою апеляційного суду від 10 жовтня 2016 року було скасовано заочне рішення Ленінського районного суду м. Миколаєва від 16 травня 2016 року за позовом О.О.С до Л.П.Т., про визнання угоди купівлі-продажу дійсною та визнання права власності на земельну ділянку (справа № 490/925/15-ц).

Вказаним рішенням у задоволенні позову було відмовлено за недоведеністю.

Однак, під час апеляційного розгляду було встановлено, що в матеріалах справи містились не вручені конверти на ім’я відповідача О.В.А., з позначкою «адресат помер».

При цьому, судом першої інстанції при підготовці справи до розгляду вчинені дії для з’ясування місця проживання О.В.А., шляхом направлення запиту в сектор адресно-довідкового бюро УМВС України в Миколаївській області та отримана відповідь, що О.В.А., на території Миколаївської області не зареєстрований. Хоча з матеріалів справи вбачалось, що місцем його реєстрації було с. Невади, Немирівського району Харківської області.

З наданого на запит суду апеляційної інстанції актового запису про смерть № 5 від 05 жовтня 2012 року, який складено Невадівською сільською радою Немирівського району Харківської області., вбачалось, що О.В.А. помер 28 серпня 2012 року. Тоді як позивач звернулася до суду з позовом у січні 2015 року, тобто після смерті відповідача.

У силу ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, яка була стороною у справі, якщо спірні правовідносини допускають правонаступництво.

Однак, цивільна справа, стороною якої на час пред'явлення позову є померла особа розглядатися не може і суд помилково відкрив провадження у справі, у зв’язку з чим в силу положень п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. 310 ЦПК оскаржуване рішення суду в частині вирішення позовних вимог І.Л.Б. до О.В.А було скасоване із закриттям провадження у справі.

Із залишенням заяви без розгляду (ст. 310 ЦПК України) було скасовано рішення Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 5 серпня 2010 року, ухвалене за заявою Первомайського міжрайонного прокурора в інтересах Лисогірської сільської ради Первомайського району Миколаївської області про визнання спадщини відумерлою (справа № 2-о-122/2009).

В заяві прокурор зазначав, що 10 лютого 2004 року померла Г. М.М., якій належали дві земельні частки (паї) в межах території Лисогірської сільської ради.

Посилаючись на те, що протягом встановленого законом строку після смерті спадкодавця ніхто зі спадкоємців не звернувся з заявою про прийняття спадщини, прокурор просив визнати спадщину у вигляді права на земельні частки (паї)  відумерлою та передати їх у власність територіальної громади Лисогірської сільської ради.

Задовольняючи заяву прокурора, суд першої інстанції виходив з доведеності заявлених вимог та наявності всіх передбачених статтею 1277 ЦК України підстав для визнання спадщини Г.М.М. відумерлою в порядку окремого провадження.

Проте, згідно з ч. 6 ст. 235 ЦПК, якщо під час розгляду справи в порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз’яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах.

З матеріалів справи вбачалося, що після смерті Г.М.М. спадкова справа не заводилась, свідоцтва про право на спадщину не видавалися, спадкоємці до нотаріальної контори не звертались.

На підставі цих доказів суд першої інстанції вважав встановленими факт відсутності спадкоємців після смерті Г.М.М. та доведеними умови застосування правил статті 1277 ЦК України.

Разом з тим, суду апеляційної інстанції були надані докази того, що на час смерті Г.М.М. з нею у будинку в с. Лиса Гора Первомайського району проживала її сестра Г.А.М., яка померла 3 лютого 2005 року.

27 грудня 2005 року помер брат Г.М.М. та Г.А.М. – Г.І.М., сину якого Г.І.В. рішенням Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 3 лютого 2014 року та додатковим рішенням від 23 травня 2014 року визначено додатковий строк для прийняття спадщини.

Зазначені обставини не встановлюють права Г.В.І., який і оскаржив вказане судове рішення, на спірне майно, але свідчать про наявність спору про право, що відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК перешкоджало суду першої інстанції розглядати заяву прокурора за правилами окремого провадження.

Оскільки суд першої інстанції не встановив всіх суттєвих обставин справи, не перевірив доводів прокурора про відсутність спадкоємців, не визначив обсяг спадкового майна та не залучив до участі у справі всіх зацікавлених осіб, рішення суду було скасовано, а заява прокурора - залишена без розгляду на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК.

Причини скасування в апеляційній інстанції ухвал місцевих судів Миколаївської області у 2016 році загалом залишилися аналогічними з попередніми роками.

Згідно із статистичними даними, з 580 ухвал (у 2015 році – 687) місцевих судів міста Миколаєва та Миколаївської області (далі – місцеві суди), перегляд яких здійснювали колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області за апеляційними скаргами, за результатами апеляційного розгляду усього було скасовано 336 ухвал ( у 2015 році – 359). У тому числі, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції – 191 ухвала (у 2015 році – 151), з постановленням нової ухвали – 69 (у 2015 році 62).

Викладене свідчить про те, що у 2016 році порівняно з минулим 2015 роком збільшився відсоток ухвал місцевих судів, скасованих за наслідками їх перегляду в апеляційній інстанції. Якщо у 2015 році було скасовано 52,26% ухвал місцевих судів, то у 2016 році цей же показник склав 57,93%

Питому вагу з ухвал, переглянутих в апеляційному порядку, складали ухвали постановлені суддями Ленінського, Заводського, Центрального, Корабельного районних судів м. Миколаєва, Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області та Миколаївського і Жовтневого районних судів Миколаївської області.

При цьому, за наслідками перегляду в апеляційній інстанції скасовано:

1. 8 із 10 ухвал Снігурівського районного суду Миколаївської області (80%);
2. 8 із 10 ухвал Баштанського районного суду Миколаївської області (80%);
3. 29 із 37 ухвал Южноукраїнського міського суду Миколаївської області (78,4%);
4. 15 із 20 ухвали Корабельного районного суду м. Миколаєва (75%);
5. 5 із 7 Кривоозерського районного суду Миколаївської області (71,4%);
6. 16 із 23 ухвал Новоодеського районного суду Миколаївської області (69,6%);
7. 62 із 94 ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва (65,9%);
8. 18 із 28 ухвали Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області (64,3%);
9. 12 із 19 ухвал Миколаївського районного суду Миколаївської області (63,1%);
10. 11 із 18 ухвал Жовтневого районного суду Миколаївської області (61,1%);
11. 55 із 104 ухвал Заводського районного суду м. Миколаєва (52,9%);
12. 16 із 31 ухвал Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області (51,6%);
13. 5 із 10 ухвал Братський районний суд Миколаївської області (50%);
14. 9 із 18 ухвал Березанського районного суду Миколаївської області (50%);
15. 3 із 6 ухвал Арбузинського районного суду Миколаївської області (50%);
16. 2 із 4 ухвал Новобузького районного суду Миколаївської області (50%);
17. 46 із 98 ухвал Ленінського районного суду м. Миколаєва (46,9%);
18. 5 із 11 ухвал Веселинівського районного суду Миколаївської області (45,5%);
19. 3 із 7 ухвал Казанківського районного суду Миколаївської області (42,8%);
20. 6 із 15 ухвал Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області (40%);
21. 1 із 3 ухвали Врадіївського районного суду Миколаївської області (33,3%);
22. 1 із 4 ухвал Доманівського районного суду Миколаївської області (25%);
23. скасованих немає, 2 із 2 ухвал Березнегуватського районного суду Миколаївської області залишено без змін (0%);
24. Ні однієї ухвали не оскаржувалося постановлених Єланецьким районним судом Миколаївської області (0%).

 

Стосовно категорій ухвал, які переглядалися в апеляційному порядку, слід зазначити наступне.

У 2016 році в апеляційній інстанції було переглянуто 1 ухвалу про відмову в прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування судового наказу, яка була задоволена.

З 90 ухвал місцевих судів про повернення заяви позивачеві (заявникові) переглянутих в апеляційній інстанції колегіями суддів апеляційного суду було скасовано 72 ухвал, у тому числі 51 – з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Питома вага скасованих ухвал складає 80% від загальної кількості ухвал цієї категорії, переглянутих апеляційним судом. У 2015 році цей же показник складав 84,3% (зі 89 переглянутих ухвал 75 скасовано, у тому числі для продовження розгляду до суду першої інстанції направлено 32 справ).

Поширеною причиною скасування ухвал про повернення позовної заяви як неподаної є не врахування судами першої інстанції положень ст. 119 ЦПК, що не передбачає обов’язкове надання разом із позовною заявою доказів, а недоліки, які судді місцевих судів зазначали в оскаржуваних ухвалах, могли бути усунені у попередньому судовому засіданні відповідно до ч. 6 ст. 130 ЦПК.

До того ж, суди не завжди враховували положення п. 7 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», згідно з якими, відсутність деяких доказів не перешкоджає відкриттю провадження та їх подання можливе на наступних стадіях цивільного процесу.

Зокрема, слід зазначити, що скасовуючи ухвали місцевих судів про повернення позовної заяви як не поданої саме з підстав не відповідності їх п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК, колегії суддів апеляційного суду неодноразово вказували на те, що не подання доказів не є таким недоліком позовної заяви, який би перешкоджав суду відкрити провадження у справі і розпочати її розгляд, оскільки подання доказів, їх оцінка та обґрунтування позовних вимог можливі і на наступних стадіях цивільного процесу.

Подеколи судді залишали заяву без руху, а потім повертали її заявнику внаслідок розширеного тлумачення положень ст. 119 ЦПК України, а тому безпідставно вимагали усувати недоліки або вчиняти процесуальні дії, які, виходячи з обставин спору позивач не мав вчиняти.

Наприклад, 25 серпня 2015 року А.Ю.В.  звернулася до Корабельного районного суду м. Миколаєва з позовом до Р.С.С. про позбавлення батьківських прав.

Ухвалою судді від 30 жовтня 2015 року вказана позовна заява залишена без руху для усунення недоліків, а потім ухвалою від 15 листопада 2015 року повернута позивачу як неподана на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК України.

Залишаючи позовну заяву без руху, а потім повертаючи її позивачу, суддя вказувала, що, зокрема, до позовної заяви не додано висновку Органу опіки і піклування про доцільність позбавлення батьківських прав та актів обстеження житлових умов дитини.

Колегія суддів апеляційного суду, перевіряючи законність і обґрунтованість зазначеного судового рішення, з висновками судді місцевого суду не погодилася, зазначивши, що суддя не врахувала вимог ст. 119 ЦПК України та безпідставно посилалася на відсутність необхідних доказів,  внаслідок чого висунула позивачеві безпідставні та необґрунтовані вимоги щодо необхідності усунення недоліків у позовній заяві.

Крім того, колегія суддів вказувала, що стаття 19 СК України передбачає обов’язкову участь органу опіки та піклування при розгляді спорів про позбавлення батьківських прав та надання останнім суду письмового висновку щодо розв’язання спору. 

Тобто, вимога про обов’язковість подання позивачем разом з позовною заявою висновку Органу опіки та піклування є безпідставною.

Зазначене  є неприпустимим, адже вказане питання підлягає з’ясуванню підчас судового розгляду, а не на стадії відкриття провадження у справі.

Крім того, позивачем на виконання вимог ухвали судді від, на адресу Корабельного районного суду м. Миколаєва надіслано заяву, яка отримана ним 26 листопада 2014 року, проте зареєстрована 4 грудня 2014 року.

Інших недоліків, які б унеможливлювали відкриття провадження у справі, суддею не зазначено.

У зв’язку з чим, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 лютого 2016 року ухвалу судді Корабельного районного суду м. Миколаєва від 1 грудня 2014 року скасовано, а матеріали справи повернуті до того ж суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Ще однією поширеною підставою скасування ухвал місцевих судів про повернення позовних заяв було не дотримання або невірне тлумачення положень ЦПК про підсудність.

Так, ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 22 січня 2015 року на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК повернуто позовну заяву В.Є.С. за її позовом до ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» про стягнення матеріальної та моральної шкоди, спричиненої внаслідок порушення відповідачем умов кредитного договору.

Повертаючи вказану позовну заяву, суд виходив з того, що місце знаходження відповідача за адміністративно – територіальним поділом не відноситься до Заводського районного суду м. Миколаєва та на спірні правовідносини положення Закону України «Про захист прав споживачів» не розповсюджується.

Колегія суддів не погодилась з таким висновком місцевого суду та ухвалою від 18 березня 2015 року скасувала вказану ухвалу, а справу направила до того ж суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі з огляду на наступні положення норм процесуального права.

Згідно з п. 5 ст. 110 ЦПК, позови про захист прав споживачів можуть пред'являтися також за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи виконання договору.

Матеріали справи містили відомості про те, що 10 березня 2010 року В.Є.С. було укладено з Банком кредитний договір, шляхом перерахування коштів на платіжну картку «Кредитка «Універсальна». При цьому, В.Є.С. зареєстрована за адресою, яка за адміністративно-територіальним поділом м. Миколаєва відноситься до Заводського району.

Тому, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що звернувшись з позовом до Заводського районного суду м. Миколаєва, В.Є.С. скористалася своїм правом споживача і звернулася за захистом порушених прав до суду за місцем свого проживання.

Наступним прикладом невірного тлумачення положень ЦПК про підсудність є  ухвала судді Доманівського районного суду Миколаївської області від 23 лютого 2015 року про повернення на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК позовної заяви ПАТ «Державний ощадний банк України».

В даному випадку, суд першої інстанції вважав підставою для повернення позовної заяви зняття відповідача з реєстрації за місцем проживання в межах населеного пункту, на який поширюється юрисдикція місцевого суду.

Зокрема, повертаючи позовну заяву банку, суддя виходив з того, що згідно з довідкою Доманівського РС УДМС, відповідач Ш.В.В. був зареєстрований у смт. Доманівка до 14 травня 2008 року та вибув до іншого населеного пункту (с. Червоний Орач Кривоозерського району Миколаївської області), а тому справа підсудна не Доманівському, а Кривоозерському районному суду Миколаївської області.

Між тим, матеріали справи містили відомості про те, що відповідач був зареєстрований у смт. Доманівка по вул. Кірова до 14 травня 2008 року та вибув у с. Червоний Орач Кривоозерського району Миколаївської області. Однак, відомостей про те, що відповідач зареєструвався у с. Червоний Орач Кривоозерського району Миколаївської області матеріали не містили.

Натомість, при розгляді матеріалів позову до Ш.В.В., поданого банком у Кривоозерський районний суд, було встановлено, що за відомостями адресно-довідкової картотеки Кривоозерського РС (довідка від 11 грудня 2014 р.) Ш.В.В. не значиться.

За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що вибуття зі зняттям з реєстрації за останнім місцем проживання, не є достатньою підставою для висновку про непідсудність спору цьому суду. 

У зв’язку з цим ухвалою колегії суддів апеляційного суду від 26 березня 2015 року ухвалу Доманівського районного суду Миколаївської області від 23 лютого 2015 року скасовано, а справу направлено до того ж суду для вирішення питання про відкриття провадження відповідно до ст. ст. 119-121 ЦПК.

Нерідко суди першої інстанції повертали як неподані позовні заяви на підставі п. 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК (позовна заява подана без дотримання порядку, визначеного ч. 3 ст.118 ЦПК). А саме, коли позовна заява може бути подана тільки у разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.

Так, для розгляду в Заводському районному суді м. Миколаєва надійшло декілька аналогічних позовних заяв, зокрема Д.Л.Є. Л.М.Д., Т. Л.Є., К.Є.М. до ВАТ «Малярно-ізоляційне підприємство «Райдуга» про захист трудових прав.

Позивачі зазначали, що звільнилися з ВАТ «Малярно-ізоляційне підприємство «Райдуга» у зв’язку з банкрутством підприємства. На день звільнення підприємство мало заборгованість по заробітній платі за відповідний період, яка була виплачена тільки у вересні 2014 року.

Посилаючись на порушення відповідачем строків виплати заробітної плати та строків розрахунку при звільненні, позивачі просили стягнути з відповідача середній заробіток за час затримки розрахунку, компенсацію втраченого внаслідок інфляції заробітку та моральну шкоду у відповідних розмірах.

Ухвалами судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2015 року вказані позовні заяви повернуті позивачам на підставі п. 6 ч. 3 ст. 121 ЦПК.

Повертаючи позовні заяви, суддя виходила з того, що оскільки вони містили вимоги про стягнення нарахованої, але невиплаченої заробітної плати (ст. 96 ЦПК), а інші вимоги є похідними, то такі позовні заяви можуть бути подані до суду тільки у разі відмови у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом.

Колегії суддів апеляційного суду не погодилися з такими висновками судді Заводського районного суду м. Миколаєва, та зазначили, що зі змісту вказаних позовних заяв вбачається, що вимогами позивачів є стягнення компенсації втрати частини заробітку у зв’язку з порушенням строків виплати, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та відшкодування моральної шкоди. Жодна з цих вимог прямо не передбачена ч. 1 ст. 96 ЦПК, а документів, які би підтверджували нарахування та розмір компенсації за порушення строків виплати заробітної плати (довідки, розрахунковий лист, копія платіжної відомості тощо), матеріали справи не містять. Тому, висновок судді місцевого суду про те, що заявлені вимоги мають розглядатись судом шляхом видачі судового наказу, а подачі позовної заяви має передувати відмова у прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування його судом, не відповідає змісту статей 96 та 118 ЦПК.

У зв’язку з чим, ухвалами апеляційного суду від 19 березня 2015 року, 25 березня 2015 року, 19 березня 2015 року та 23 березня 2015 року ухвали судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 19 січня 2015 року були скасовані, а матеріали позовних заяв направлені до того ж суду для повторного вирішення питання про відкриття провадження у справі відповідно до вимог статей 119-121 ЦПК.

У 2016 році із 40 ухвал місцевих судів про відмову у відкритті провадження у цивільних справах за результатами апеляційного розгляду суду було скасовано 20 ухвали. Питома вага скасованих ухвал складає 50% від загальної кількості ухвал цієї категорії, переглянутих апеляційним судом. У 2015 році цей же показник складав 53,7% (з 41 ухвал скасовано 22).

Найбільш поширеними причинами скасування ухвал про відмову у відкритті провадження у справі є неправильне тлумачення та застосування судами пунктів 1,2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України та ч.4 ст. 256 ЦПК України.

Наприклад, ухвалою апеляційного суду від 6 липня 2015 року скасовано ухвалу судді Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 15 червня 2015 року, якою на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК було відмовлено у відкритті провадження у справі.

Колегія суддів зазначала, що якщо відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме – обґрунтованою відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, такі обставини мають бути оцінені судом під час розгляду справи по суті і не можуть бути підставою відмови у відкритті провадження у справі за п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК. При цьому, суд першої інстанції не взяв до уваги, що спори про спадкування підлягають розгляду судами виключно у порядку цивільного судочинства.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала судді Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 15 червня 2015 року є помилковою і підлягає скасуванню, а справа – поверненню до суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Прикладом невірного застосування судом першої інстанції п. 2 ч. 2 ст. 122 ЦПК України, є також ухвала судді Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 25 червня 2015 року, якою відмовлено у відкритті провадження у справі з тих підстав, що є рішення, яке набрало законної сили у спорі між тими ж самими сторонами про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі за даним позовом суддя виходив з того, що набрало законної сили рішення суду ухвалене між тими ж сторонами про визначення додаткового строку для прийняття спадщини після смерті матері заявника, яка померла в 2003 році.

Проте, зі змісту позовної заяви вбачається, що позивачка просить визначити додатковий строк для прийняття спадщини після смерті свого батька, який помер 21 лютого 2008 року.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення, на яке міститься посилання в оскаржуваній ухвалі, хоча і ухвалено між тими ж сторонами, однак воно не стосується того ж предмету та тих же підстав, які зазначені в даному позові. В зв’язку з цим, підстави для відмови у відкритті провадження у справі за правилами наведеної процесуальної норми були відсутні.

Прикладом невірного застосування судом першої інстанції ч. 4 ст. 256 ЦПК, є ухвала судді Жовтневого районного суду Миколаївської області від 9 лютого 2015 року про відмову у відкритті провадження за заявою про встановлення належності правовстановлюючих документів.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, місцевий суд вважав, що, оскільки заповіт не є правовстановлюючим документом, вирішення питання про належність спадкодавцеві державного акту про право власності на землю не вирішить спір щодо спадкових прав заявника.

При цьому, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, не звернув уваги на те, що зі змісту заяви та доданих до неї документів не вбачається, що інші особи оспорюють, не визнають або заперечують право заявника на спадкування після спадкодавця, а отже висновок суду про наявність спору про право є помилковим.

З урахуванням викладеного, висновок судді про відмову у відкритті провадження у справі на підставі ч. 4 ст. 256 ЦПК України є помилковим, а тому ухвалою апеляційного суду від 10 березня 2015 року вказану ухвалу місцевого суду в силу п. 4 ст. 311 ЦПК було скасовано, а заяву повернуто до того ж суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

 

Апеляційним судом була перевірена законність 41 ухвал місцевих судів про закриття провадження у цивільних справах.

За результатами апеляційного розгляду скасовано 22 ухвали. Тобто, 53,6%, що майже на 14,5% менше ніж у 2015 році (68,1%) та менше ніж у 2014 році (60,8%).

Серед найбільш поширених підстав закриття провадження у справах, визначених в ст. 205 ЦПК, можливо виділити наступні: справа, на думку суду, не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 205); набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК); сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом (п. 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК); смерть фізичної особи, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Між тим, місцеві суди, закриваючи провадження у справах, не завжди вірно застосовували вказані норми закону.

Так, розгляд Центральним районним судом м. Миколаєва справи за позовом К.І.К. до Департаменту праці та соціального захисту населення Миколаївської міської ради про захист соціальних прав.

У даному випадку ухвалою судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 травня 2014 року було відкрите провадження у справі в порядку адміністративного судочинства та заведена обліково-статистична картка на адміністративну справу (провадження № 2-а 490/1277/2014).

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 12 листопада 2014 року провадження у справі було закрите на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК у зв’язку з тим, що справа не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства.

Скасовуючи дану ухвалу, колегія суддів апеляційного суду зазначала, що сам по собі висновок суду про те, що справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства є вірним. Однак така ухвала не може залишатися в силі, оскільки такий висновок зроблений у справі цивільне судочинство щодо якої відкрите не було. Провадження в порядку цивільного судочинства відповідно до вимог ст. 122 ЦПК у даній справі не відкривалось, а відкрите в порядку адміністративного судочинства провадження закрите не було і ухвала про відкриття такого провадження сторонами не оскаржена.

Проте, в порушення вимог ч. 1 ст. 18, ст. 22 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» щодо розгляду справ цивільної або адміністративної юрисдикції в порядку, передбаченому відповідним процесуальним законом, суд здійснив судочинство по адміністративній справі за правилами, передбаченими Цивільним процесуальним кодексом.

За таких обставин, суд порушив норми процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, тому оскаржувана ухвала на підставі п. 4 ч. 1  ст. 311 ЦПК була скасована, а справа направлена до суду першої інстанції для продовження її розгляду згідно з ухвалою про відкриття провадження від 21 травня 2014 року.

Інший приклад, ухвалою апеляційного суду від 4 лютого 2015 року скасовано ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 листопада 2014 року про закриття провадження на підставі п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК в частині вирішення позовних вимог ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» до Є(Д) А.О. про стягнення 18 911, 54 грн. заборгованості за процентами та 1416, 09 грн. штрафів за період з 10 липня 2007 року по 13 жовтня 2013 року, а справу в цій частині направлено для продовження розгляду до того ж суду.

Постановляючи ухвалу про закриття провадження у справі, місцевий суд виходив з того, що 25 липня 2007 року Центральним районним судом м. Миколаєва вже було видано судовий наказ за заявою ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК» про стягнення з Є(Д) А.О.  4916,58 грн. боргу за кредитним договором, а тому має місце спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Апеляційний суд не погодився з таким висновком місцевого суду, скасував зазначену ухвалу в частині вирішення позовних вимог Банку до Є(Д) А.О. про стягнення 18 911, 54 грн. заборгованості за процентами та 1416, 09 грн. штрафів за період з 10 липня 2007 року по 13 жовтня 2013 року та повернув справу для подовження розгляду до того ж суду.

При цьому колегія суддів вказувала, що Банк повторно звернувся до суду з вимогою щодо стягнення з відповідача заборгованості за кредитом в сумі 3711, 83 грн. та процентів в сумі 1204, 75 грн., нарахованих за період з 27 серпня 2006 року по 10 липня 2007 року. А тому судом правомірно закрито провадження по справі в частині позовних вимог щодо стягнення з відповідача цих сум.

В той же час, суд не звернув уваги на те, що позовні вимоги щодо стягнення з відповідача 18 911, 54 грн. заборгованості за процентами та 1416, 09 грн. штрафів, нарахованих з 10 липня 2007 року по 13 жовтня 2013 року, позивачем заявлені вперше. Таким чином, судом першої інстанції провадження в частині цих вимог закрито з порушенням норм процесуального права.

В іншому випадку апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність процесуального правонаступництва у справі.

Так, ухвалою від 10 лютого 2015 року апеляційний суд скасував ухвалу Снігурівського районного суду Миколаївської області від 15 грудня 2014 року про закриття провадження у справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України за позовом ПАТ «Миколаївобленерго» до К. Т. про стягнення збитків.

Скасовуючи вказану ухвалу місцевого суду та повертаючи справу до того ж суду для подовження розгляду, колегія суддів вказувала, що закриваючи провадження у справі з підстав п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК, суд першої інстанцій не звернув увагу на те, що даний спір виник з правовідносин про надання послуг, а це не є особистими правовідносинами, що не допускають правонаступництва, оскільки здійснення цього права не пов'язане з певною особою, а тому може здійснюватись і спадкоємцями цієї особи на передбачених законом умовах.

Враховуючи викладене, колегія суддів прийшла до висновку, що оскаржена ухвала місцевого суду не відповідає вимогам процесуального права, а тому відповідно до положень ст. 312 ЦПК України підлягає скасуванню.

Також, у 2016 році колегіями суддів судової палати в цивільних справах було переглянуто 74 ухвали місцевих судів про залишення заяви без розгляду. 59 ухвал були скасовані. Питома вага цих ухвал у 2015 році складала 70% (42 зі 60).

Переважно місцеві суди залишали без розгляду позовні заяви у випадку, коли належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК). Підставою скасування таких ухвал було невірне застосування судом першої інстанції цієї норми процесуального закону.

Наприклад, ухвалою апеляційного суду від 11 березня 2016 скасована ухвала Веселинівського районного суду від 20 січня 2016 року, постановлена за позовом ПАТ «АльфаБанк» до Ч.А.В. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Постановляючи вказану ухвалу, місцевий суд виходив з того, що представник позивача не з’являвся в судові засідання, які призначались на 30 вересня, 6, 20, 28 жовтня і 6 листопада 2015 року.

У зв’язку з цим, 20 січня 2016 року судом була постановлена ухвала про залишення позову без розгляду.

При цьому, в матеріалах справи відсутні відомості про направлення повідомлення Банку про дане судове засідання, а в позовній заяві Банк просив розглянути справу у відсутність його представника.

Проте, постановляючи оскаржувану ухвалу, суд залишив поза увагою вказані обставини і постановив ухвалу, яка суперечить вимогам ч. 3 ст. 169 і п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

У зв’язку з цим, зазначена ухвала місцевого суду була скасована апеляційним судом, а справа направлена до того ж суду першої інстанції для продовження її розгляду.

Крім зазначених категорій, розділ 3 «Результати перегляду ухвал (судових наказів) місцевих судів за апеляційними скаргами» статистичного звіту містить рядок, у якому обліковуються інші ухвали.

Згідно з даними статистичного звіту, питома вага цих ухвал складає майже 57,6% від загальної кількості ухвал переглянутих в апеляційному порядку (334 з 580). У 2015 році розглянуто 439 справи за апеляційними скаргами на такі ухвали з 687 (більше 63,9%).

При цьому, за результатами перегляду ухвал цієї категорії процент скасованих ухвал складає – 48,5% (162 з 334), у 2015 році для порівняння – 41% (180 з 439).

Серед таких ухвал питому вагу складають справи наступні категорії:

- про відкриття провадження у справі з недотримання правил підсудності;

- постановлених судами при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб;

- за результатами розгляду скарг, заяв в порядку судового контролю за виконанням судових рішень;

- про зупинення провадження у справі;

- щодо заяв про забезпечення доказів або забезпечення позову тощо.

Підставами скасування таких ухвал переважно було порушення судами першої інстанції норм процесуального права.

Зокрема, місцеві суди, відкриваючи провадження у справах не завжди дотримувалися правил підсудності, визначених ЦПК.

Наприклад, ухвалою апеляційного суду від 22 січня 2016 року скасовано ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 8 грудня 2015 року про відмову у задоволенні заяви Л.О.М. про зміну способу виконання судового рішення та питання про зміну способу виконання судового рішення передано на новий розгляд до того ж суду.

Відмовляючи у задоволенні заяви Л.О.М., суд першої інстанції виходив з того, що стягнення вартості ремонтно-відновлювальних робіт змінює суть судового рішення, за яким К.К.О. зобов’язано провести певні ремонтні роботи, а тому вимога позивача є не зміною способу виконання, а іншим способом захисту порушеного права, та не може бути задоволена за правилами статті 373 ЦПК.

Між тим, на думку колегії суддів, для вирішення питання про можливість застосування правил статті 373 ЦПК для зміни способу необхідно встановити наявність обставин, передбачених цією нормою, а також визначити, чи є вимога заявника іншим способом виконання рішення в межах заявлених вимог або це є інший спосіб захисту порушеного права, який виходить за межі вирішеного судом спору.

Звертаючись до суду із заявою в порядку статті 373 ЦПК про стягнення вартості ремонтно-відновлювальних робіт, Л.О.М. просив змінити спосіб відшкодуванням майнової шкоди, а саме з відшкодування майнової шкоди в натурі на відшкодування цієї шкоди у грошовому виразі (збитки) (п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що запропонована заявником заміна способу відшкодування майнової шкоди є зміною способу захисту цивільного права, що виходить за межі вирішеного спору, не відповідає статтям 16, 22 ЦК та не може вважатись обґрунтованим.

Дійшовши висновку про неможливість заміни одного способу відшкодування на іншій, суд першої інстанції взагалі не досліджував підстави, зазначені в ст. 373 ЦПК. А саме, не перевірив, чи дійсно судове рішення взагалі не виконувалось, а  висновок спеціаліста по визначенню технічного стану будинку на червень 2014 року є недійсним; чи є обставини, які дійсно перешкоджають або утруднюють виконання рішення у той спосіб, який  зазначено в судовому рішенні; чи такими обставинами є лише небажання відповідачки виконати судовий обов’язок; чи є відшкодування збитків єдино можливим  способом виконання рішення за наявних обставин; які заходи ще не вжиті заявником для дійсного поновлення  прав та чи існують інші шляхи захисту прав стягувача на стадії виконання.

При вирішенні питання про зміну способу виконання судового рішення суд першої інстанції не  вірно застосував норми цивільного законодавства, та не встановив обставин, передбачених статтею 373 ЦПК, що є порушенням норм  права та порядку вирішення цього питання.

Такі порушення стали підставою для скасування ухвали суду та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Заходи, вжиті для підвищення рівня здійснення судочинства.

Проведений аналіз причин скасування судових рішень місцевих судів Миколаївської області у цивільних справах за 2016 рік дозволяє дійти наступних висновків.

Основною причиною скасування та зміни в апеляційній інстанції рішень місцевих судів є неповне з’ясування судами обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права.

Причинами скасування ухвал, залишається, нажаль, порушення норм процесуального права при вирішенні судом (суддею) того чи іншого питання як на стадії порушення цивільної справи, під час судового розгляду, так і на стадії виконання судового рішення.

Апеляційним судом з метою усунення виявлених недоліків постійно проводиться робота з надання методичної допомоги місцевим судам під час щомісячних занять з суддями області, шляхом надання окремих роз’яснень щодо застосування норм права.

У 2016 році судді-куратори надавали методичну допомогу і здійснювали планові перевірки стану здійснення судочинства в місцевих судах. Зокрема, в, Ленінському, Центральному, Корабельному, Заводському районних судах м. Миколаєва, Жовтневому, Южноукраїнському, Новобузькому районних судах Миколаївської області.

За результатами цих заходів були складені відповідні довідки, копії яких направлені головам місцевих судів для обговорення на нарадах та вжиття заходів для усунення недоліків в роботі.

Крім того, на друге півріччя в апеляційному суді було заплановано стажування судді Южноукраїнського районного суду Миколаївської області. Підставою стажування стала велика кількість скасованих рішень.

Під час семінарських занять та при наданні методичної допомоги постійно звертається увага суддів місцевих судів на необхідність при вирішенні процесуальних питань більш ретельно вивчати матеріали справ, більш предметно підходити до застосування норм процесуального права, враховуючи при цьому, тлумачення норм ЦПК в рішеннях Конституційного Суду України, роз’яснення Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ, викладені в постановах Пленумів цих судів, а також в інформаційних листах.

 

2. Аналіз порушення процесуальних строків при розгляді цивільних справ.

Згідно з даними статистичної звітності ТУ ДСА України в Миколаївській області про розгляд судами першої інстанції справ у порядку цивільного судочинства, за 2016 рік в провадженні судів перебувало 34 512 цивільних справ в порівнянні з 2015 роком (29 814) на 4 698 справ більше.

Розглянуто 32 267 справи (на 13,6 % більше в порівнянні з 2015 роком (25 033 справ). З них з порушенням строку встановленого ЦПК України розглянуто 1 520 справ, що на 4,7 % менше порівняно з 2015 роком (2 855 справи).

Не розглянутими на кінець звітного періоду залишилося 5 175 справ (на 2,3 % більше ніж у 2014 році (4 781 справи), з яких по 384 справам провадження зупинено (425 – у 2015 році).

Згідно з даними звіту судів першої інстанції про розгляд справ у порядку цивільного судочинства за 2016 рік, всього залишок нерозглянутих цивільних справ, у яких відкладено розгляд та не закінчено провадження на кінець звітного періоду складав 2 140 справ (у 2015 році - 1970 справ).

У тому числі, відкладених у зв’язку з неявкою одного з учасників процесу було 1 199 справа, що, в свою чергу, на 0,2 % більше ніж у 2015 році (1081).

З цієї кількості справ, кількість нерозглянутих справ в строк:

• понад 6 місяців до 1 року складала 80 справ (у 2015 році - 89 справ);

• понад 1 рік і до 2 років – 23 справи (у 2015 році - 42 справи);
• понад 2 роки – 2 справи (у 2015 році - 3 справи).

А всього 104 цивільні справи, що на 30 справ менше в порівнянні з 2015 роком.

Таким чином, можна зробити висновок, що у 2016 році спостерігалась тенденція до збільшення надходження цивільних справ, а відповідно і збільшення залишку на кінець звітного періоду.

Крім того, у порівнянні з 2015 р. спостерігається тенденція зменшення кількості справ розглянутих з порушенням строку встановленого ЦПК України.

Під час проведення даного аналізу було встановлено, що найпоширенішими причинами відкладення розгляду судами області справ та їх тривалого розгляду є:

• неявка сторін у судове засідання;
• клопотання учасників процесу про відкладення розгляду справи;
• відкладення розгляду справи через необхідність витребування доказів:
• зупинення розгляду справи у зв’язку із необхідністю призначення експертизи;
• зупинення розгляду справи до розгляду іншої справи, що має значення для її вирішення;
• подання учасниками процесу апеляційних скарг на ухвали суду, оскарження яких призводить до зупинення провадження по справі;
• перебування судді у відпустці;
• перебування судді в нарадчій кімнаті;
• значна завантаженість суддів окремих судів, складність справ.

Однією з найпоширеніших з них є неявка сторін, або однієї зі сторін в судове засідання.

Так, по цивільній справі за позовом О.С.О. до К.О.О.. про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, що знаходиться в провадженні Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області:

ухвалою суду від 11 червня 2016 року відкрито провадження по справі та призначено до розгляду на 30 червня 2016 року;

30 червня 2016 року судовий розгляд по справі відкладено на 27 липня 2016року у зв’язку із неявкою позивача;

27 липня 2016 року судовий розгляд по справі відкладено на 16 жовтня 2015 року у зв’язку із неявкою представника позивача;

16 жовтня 2016 року судовий розгляд по справі відкладено на 5 листопада 2016 року у зв’язку із неявкою третьої особи;

5 листопада 2016 року оголошено перерву по справі до 7 грудня 2016 року;

7 грудня 2016 року оголошено перерву по справі до 24 грудня 2016 року у зв’язку із неявкою відповідача;

24 грудня 2016 року оголошено перерву по справі до 17 січня 2017 року у зв’язку з неявкою відповідача.

Отже, по зазначеній справі тяганина щодо її розгляду зумовлена тим, що суддя 5 разів на тривалий час відкладав розгляд справи через неявку одного з учасників справи у судове засідання.

Аналогічні причини тривалого розгляду справи спостерігалися і у цивільних справи за позовами ПАТ КБ «ПРИВАТБАНК», про стягнення заборгованості, що є у кожному районному суді, та у зв’язку з не неявкою відповідачів не одноразово відкладається слухання.

 

Загалом, однією із причин неявки сторін суди вважають незадовільний стан в питанні доставки та вручення судових викликів (за умови відсутності відомостей про вручення судових повісток).

В інших випадках, навмисна неявка до судового засідання це є зловживання сторонами та їх представниками своїми процесуальними правами, задля затягування часу при вирішенні справ.

З довідок судів про рух справ, розгляд яких триває понад шість місяців вбачається, що поширеною причиною відкладення розгляду справ є розгляд головуючим у справі суддею іншої справи, перебування судді у нарадчій кімнаті по іншій справі або перебування у відпустці. В рамках окремих справ такі відкладення є неодноразовими, що певною мірою свідчить й про неналежну організацію та планування роботи цими суддями.

Так, по цивільній справі за позовом Є.Т.П. до ПАТ КБ «УкрСиббанк» про зобов’язання усунення порушень договору споживчого кредиту, що знаходиться в провадженні Центрального районного суду м. Миколаєва:

ухвалою суду від 19 травня 2015 року відкрито провадження по справі та розгляд справи призначено на 4 червня 2015 року;

4 червня 2015 року за клопотанням представника відповідача судовий розгляд по справі відкладено на 18 серпня 2015 року (в період з 29 червня 2015 року по 18 серпня 2015 року суддя перебувала у плановій щорічній відпустці);

18 серпня 2015 року за клопотанням сторін судовий розгляд по справі відкладено на 2 вересня 2015 року;

2 вересня 2015 року у зв’язку із знаходженням судді в нарадчій кімнаті розгляд справи відкладено на 1 жовтня 2015 року;

1 жовтня 2015 року у зв’язку із знаходженням судді в нарадчій кімнаті розгляд справи відкладено на 30 жовтня 2015 року;

30 жовтня 2015 року у зв’язку із знаходженням судді у відпустці в період з 26 жовтня по 6 листопада 2015 року, розгляд справи відкладено на 19 листопада 2015 року;

19 листопада 2015 року у зв’язку з необхідністю витребування документів розгляд справи відкладено на 11 грудня 2015 року;

11 грудня 2015 року справу відкладено на 19 січня 2016 року.

За цією справою видно, що через знаходження судді у нарадчій кімнаті, розгляд справи відкладався майже два місяці. Стільки ж він відклався через перебування судді у щорічній відпустці.

До інших причин відкладення розгляду судами справ та їх тривалого розгляду є оскарження учасниками процесу ухвал суду, яке призводить до зупинення провадження по справі.

Так, по цивільній справі за позовом ПАТ «Дельта Банк» до З.О.О., З.Г.Б. та ТОВ «Миколаївська федерація атлетизму» про стягнення заборгованості, що перебуває в проваджені ленінського районного суду м. Миколаєва:

ухвалою суду від 18 червня 2014 року відкрито провадження по справі;

20 серпня 2014 року до суду надійшла апеляційна скарга на зазначену ухвалу про відкриття провадження;

21 серпня 2014 року справу направлено до апеляційного суду Миколаївської області;

ухвалою суду Миколаївської області від 9 жовтня 2014 року апеляційну скаргу відхилено, ухвалу про відкриття провадження залишено без змін;

27 жовтня 2014 року справа надійшла з апеляційного суду Миколаївської області до районного суду;

розгляд справи призначено на 24 листопада 2014 року;

24 листопада 2014 року у зв’язку з неявкою відповідачів по справі оголошено перерву;

25 листопада 2014 року до суду надійшла апеляційна скарга на ухвалу про відкриття провадження від 18 червня 2014 року та справу направлено до апеляційного суду;

ухвалою суду Миколаївської області від 1 грудня 2014 року апеляційну скаргу відхилено, ухвалу про відкриття провадження залишено без змін;

11 грудня 2014 року справа надійшла з апеляційного суду Миколаївської області до районного суду;

розгляд справи призначено на 4 лютого 2015 року;

28 січня 2015 року до суду надійшла третя апеляційна скарга на ухвалу про відкриття провадження від 18 червня 2014 року та справу знову направлено до апеляційного суду;

Ухвалою апеляційного суду від 19 лютого 2015 року апеляційну скаргу відхилено, ухвалу про відкриття провадження залишено без змін;

26 лютого 2015 року справа надійшла з апеляційного суду до районного, розгляд справи призначено на 25 березня 2015 року;

25 березня 2015 року по справі оголошено перерву за клопотанням представника відповідача;

9 квітня 2015 року по справі оголошено перерву за клопотанням представника позивача;

30 квітня 2015 року по справі оголошено перерву для надання додаткових доказів;

22 травня 2015 року оголошено перерву до 15 липня 2015 року у зв’язку із неявкою представника позивача (у період з 2 червня по 14 липня 2015 року суддя знаходилась у щорічній відпустці);

15 липня 2015 року по справі оголошено перерву за клопотанням представника відповідача;

ухвалою суду від 28 липня 2015 року провадження по справі зупинено у зв’язку з призначенням судової бухгалтерсько-економічної експертизи.

Як відстежується за рухом справи, відповідачами тричі було подано апеляційні скарги на ухвалу про відкриття провадження, в наслідок чого, справа протягом тривалого часу перебувала в апеляційному суді, з чого можна припустити навмисне зловживання відповідачами та їх представниками своїх процесуальних прав задля затягування часу.

Однією з поширених причин тривалого розгляду справи також є зупинення провадження у справі є розгляд іншої справи, вирішення якої, як на думку суду, має суттєве значення для розгляду справи по суті.

Так, у цивільній справі, за позовом С.С.В., С.В.Ф., С.К.С. та С.Д.С. до Миколаївської міської ради про визнання права власності, що розглядається Центральним районним судом м. Миколаєва:

ухвалою суду від 8 червня 2015 року провадження у справі відкрито та призначено її розгляд на 23 червня 2015 року;

ухвалою суду від 23 червня 2015 року провадження по справі зупинено до набрання законної сили рішенням Центрального суду м. Миколаєва по іншій цивільній справі № 490/3975/15-ц, що розглядається в порядку цивільного судочинства.

Станом на 1 січня 2016 року провадження по справі не відновлено, та, з огляду на це, провадження зупинено вже понад шість місяців.

Також, вбачається, що однією з найпоширеніших причин тривалого розгляду є тривале проведення судових експертиз. Ця причина впливає на оперативність розгляду значної кількості справ. Нерідко суд під час розгляду справ, з метою забезпечення повноти та об'єктивності дослідження всіх обставин справи, змушений призначати проведення декількох експертиз, у тому числі додаткових, комісійних.

Так, по цивільній справі за позовом З.В.М. до Г.В.О., треті особи Миколаївська міська рада, К.Н.І., А.І.С., С.І.О., С.В.П., Я.О.С., С. Л.О., Я.Н.А., про усунення перешкод у користуванні власністю, що перебуває у проваджені Центрального районного суду м. Миколаєва:

ухвалою суду від 3 лютого 2016 року провадження по справі відкрито;

ухвалою суду від 22 квітня 2016 року по справі призначено судову будівельно-технічну експертизу та зупинено провадження у справі;

ухвалою суду від 7 вересня 2016 року провадження по справі відновлено та розгляд призначено на 19 вересня 2016 року;

ухвалою суду від 16 вересня 2016 року по справі призначено додаткову судову будівельно-технічну експертизу та зупинено провадження у справі;

21 грудня 2016 року про провадження по справі відновлено та розгляд призначено на 22 січня 2017 року.

Отже, загальний час, протягом якого провадження було зупинено через призначення експертизи, дорівнює більше семи місяців.

Загалом, перебування справ в експертній установі в середньому становить від 6 місяців і до року.

Місцеві суди зазначають, що здійснюють контроль за строками виконання судових доручень та намагаються узгодити строки проведення експертиз, як це передбачено п. 1.13 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Мін'юсту від 8 жовтня 1998 року №53/5 (зі змінами та доповненнями), проте експертизи проводяться тривалий час, що тягне за собою збільшення строків розгляду справ. Експертні установи повідомляють про неможливість виконати експертизи у короткий термін у зв'язку зі значним навантаженням, відпускними періодами, або з несвоєчасною оплатою експертних послуг.

Отже, викладене дозволяє дійти висновку, що порушення строків розгляду цивільних справ пов’язано як з об’єктивними так і з суб’єктивними причинами.

Головними причинами тривалого розгляду справ є зупинення провадження за ухвалами суду з підстав призначення експертизи або у зв’язку з розглядом іншої справи в порядку цивільного, кримінального або адміністративного судочинства.

Однак, при розгляді деяких справ вбачається навмисне затягування розгляду справи сторонами, тобто зловживання процесуальними правами (наприклад, це систематична неявка без поважних причин в судове засідання сторін та їх представників, оскарження ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у зв’язку порушенням, за думкою апелянта, правил підсудності тощо).

Встановлені вимоги закону щодо подання суду доказів під час попереднього судового засідання або до початку розгляду справи по суті (ст. 131 ЦПК України) сторонами не виконується, що змушує суд відкладати слухання справи на іншу дату для витребування доказів після тривалого розгляду справи.

За такого, у судах необхідно більш широко запроваджувати практику погодження часу розгляду справи із адвокатами, представниками, старанно готуватись до судового розгляду справи, маючи за мету забезпечення своєчасного і правильного вирішення справи.

Для усунення суб’єктивних факторів, кожному судді слід проаналізувати процес відкриття провадження у цивільних справах, їх призначення, підготовки до розгляду, що дасть можливість скоротити строки розгляду справ та якість такого розгляду, вдосконалювати рівень фахової підготовки.

Необхідно вживати заходи щодо усунення випадків поверхового дослідження наявних доказів і неналежного повідомлення учасників процесу, випадків необґрунтованого відкладення справ та зупинення провадження у справах. Принципово реагувати на кожний факт зриву судового засідання.

Слід запровадити у судах ретельний аналіз стану виконання запитів, інформацій, експертиз певними суб'єктами й невідкладно реагувати у випадках їх невиконання.

Суддям необхідно рішуче виконувати норми ЦПК України, щодо заходів процесуального примусу й права вчинення процесуальних дій у відсутність учасника судового процесу.

Також, необхідно вживати заходи щодо усунення випадків незадовільної підготовки справ до судового розгляду, поверхового дослідження наявних доказів і неналежного повідомлення учасників процесу, випадків необґрунтованого відкладення справ та зупинення провадження у справах. Принципово реагувати на кожний факт зриву судового засідання.

При цьому, важливо, зазначити, що проблема оперативності розгляду цивільних справ у розумні строки є багатоаспектною, яка залежить не тільки від діяльності судді, а й самих учасників процесу. Вирішення цієї проблеми можливо не лише завдяки внесенню відповідних змін до законодавства, а й завдяки добросовісному виконанню сторонами своїх процесуальних обов'язків, які, безумовно, повинні забезпечуватись дієвим механізмом впливу.

Частину цієї проблеми можливо вирішити в процесі вдосконалення законодавства щодо подолання завантаженості суддів, встановлення реальних строків розгляду цивільних справ, встановлення дієвого механізму застосування заходів примусу до осіб, що зловживають своїми процесуальними правами.

Проблеми ж добросовісного виконання сторонами своїх процесуальних обов'язків є більше соціальними, ніж правовими, вирішення яких можливо в контексті підвищення загальної правосвідомості та в процесі розвитку самого суспільства.

В цілому, для прискорення розгляду справ суддями, в провадженні яких знаходяться справи, неодноразово направляються запити до відповідних організацій-виконавців для з’ясування конкретних строків виконання ухвал суду та надання своєчасної відповіді.

По справам, які тривалий час знаходяться на експертизах, судами направляються нагадування та запити до експертних установ з метою попередження про своєчасність виконання експертизи, а також отримання інформації про хід та терміни її виконання. Проте, зазначені заходи потребують більш завчасного та систематично підходу.

З метою покращення здійснення правосуддя суддями постійно аналізується стан організації роботи суду, де особлива увага зосереджена саме на дотриманні строків розгляду судових справ. З цією метою головами суду спрямовані зусилля на викорінення фактів тяганини та скорочення кількості судових справ, що не знаходять свого вирішення тривалий час, здійснюється контроль за проходженням цивільних справ у кожного судді.

Для запобігання порушень процесуальних строків при розгляді цивільних справ, з суддями та іншими працівниками суду постійно проводяться оперативні наради, на яких вказується на недопущення тяганини при призначенні та розгляді справ, звертається увага суддів на дотриманні вимог процесуального законодавства, що регулює організаційні питання забезпечення діяльності суду, наголошується на необхідність вжиття додаткових заходів щодо недопущення випадків безпідставного відкладення цивільних справ та посилення контролю щодо усунення обставин, які були підставою для зупинення провадження у справах.

На оперативних нарадах судів та зборах суддів постійно звертається увага на підвищення особистої відповідальності суддів за своєчасний та якісний розгляд судових справ і на те, що дотримання суддями встановлених законом строків розгляду є їх обов'язком.

 

3. Аналіз застосування судами практики положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішень Європейського суду з прав людини при здійсненні судочинства у 2016 році

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвеція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний  міжнародний договір, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України. Ратифікація Конвенції відбулася на підставі Закону України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року. Конвенція набула чинності для України 11 вересня 1997 року.

Саме цей міжнародний договір зумовив необхідність реформування національного законодавства з метою приведення останнього у відповідність із міжнародними стандартами в галузі прав людини.

Конвенція є частиною національного законодавства України і підлягає застосуванню поряд з національним законодавством України. При цьому, на законодавчому рівні діє принцип примату норм міжнародного права у випадку, якщо вони суперечать нормам національного законодавства України. Таким чином, норми Конвенції повинні застосовуватися національними судами, так само, як внутрішнє законодавство, і як норми прямої дії.

Зміст Конвенції відображає два основних аспекти її дії, матеріально-правовий та процесуальний. У частині її норм містяться ті положення про право та основні свободи, здійснення яких гарантується Високими Договірними Сторонами за цим міжнародним договором. Такими, зокрема, є норми статей 2-15. Закріплені в них права є тими стандартами, які мають дотримуватись держави, що взяли на себе зобов’язання за Конвенцією.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод складається з преамбули та 59 статей, при цьому основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які поступово розширюють перелік прав та свобод або вносять зміни до Конвенції. Особливістю Конвенції є те, що вона забезпечує права і основоположні свободи на національному рівні та гарантує дієву та ефективну систему їх захисту на наднаціональному (міжнародному) рівні.

Аналізуючи практику застосування Європейського суду з прав людини та дотримання  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод місцевими судами Миколаєва та  Миколаївської області, встановлено, що  з 24 місцевих  судів Миколаєва та Миколаївської  області у 2015 році при розгляді цивільних справ 16 місцевих судів Миколаєва та Миколаївської  області застосовували практику Європейського суду. Також, слід зазначити, що частіше всього посилались на норми Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у Березанському, Заводському, Очаківському та Центральному районних судах.

Як свідчить практика, судами Миколаївської області застосовувалися положення статей 6, 8,10 Конвенції, а також ст. 1 Протоколу № 1 до неї і, відповідно до них, рішення Європейського суду.

Вивчені судові рішення вказують на те, що місцеві суди області здебільшого правильно застосовували положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, рішення Європейського суду з прав людини як частини національного законодавства України згідно із положеннями Конституції України при вирішенні цивільних справ протягом звітного періоду.

Практика Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод застосовувались при винесенні рішень у 79 цивільних справах, а саме при винесенні рішень та ухвал:

- Ленінським районним судом м. Миколаєва – 27;

- Березанським  районним судом Миколаївської області - 21;

- Южноукраїнським міським судом Миколаївської області – 19;

- Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області - 14;

- Арбузинський районний суд Миколаївської області – 13;

- Очаківським міськрайонним судом Миколаївської області - 11;

- Снігурівський районний суд Миколаївської області – 9;

- Кривоозерським районним судом Миколаївської області – 9;

- Центральним районним судом м. Миколаєва - 5;

- Первомайським міськрайонним судом Миколаївської області – 4;

- Врадіївським районним судом Миколаївської області - 3;

- Заводським районним судом м. Миколаєва – 3;

- Єланецьким районним судом Миколаївської області – 2;

- Миколаївським районним судом Миколаївської області - 2;

- Казанківським районним судом Миколаївської області – 1;

- Березнегуватським районним судом Миколаївської області – 1;

- Жовтневим районним судом Миколаївської області – 1;

- Новобузьким районним судом Миколаївської області – 1;

- Новоодеським  районним судом Миколаївської області – 0;

- Корабельний районний суд м. Миколаєва – 0;

         - Веселинівський районний суд Миколаївської області – 0.

        

Так, при розгляді цивільної справи Березанським районним судом Миколаївської області, за позовом заступника прокурора Миколаївськоїобласті в інтересах держави в особі Миколаївської ОДА до Березанської РДА та С.Я.Я. про визнання незаконними та скасування розпорядження, визнання недійсним та скасування свідоцтва про право власності, витребування земельної ділянки, районний суд своїм рішення позовну заяву задовольнив в повному обсязі, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України у справі за №6-92цч13 від 18.09.2013 року.

 В цій справі Березанський районний суд Миколаївської області зазначив, що створена Конвенцією система захисту покладає саме на національні органи влади обов’язок визначальної оцінки щодо існування проблеми суспільного значення, яка виправдовує як заходи позбавлення права власності, так і необхідності запровадження заходів з усунення несправедливості.

Фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про безоплатну передачу земельної ділянки у власність державі землі, яка вибула з її власності незаконно.

Посилання на рішення Європейського суду  прав  людини у справах «Споронг і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та ін.. проти сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Геції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісного заходу втручання  в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст.1 Першого протокому, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес;ичи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення ст 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Практика Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї застосовувались у Очаківському міськрайонному суді Миколаївської області у 11 справах.

Наприклад, у справі за позовом С.С.О. і інтересах С.Н.М. до К.О.М., С.Н.М., С.О.В про захист честі, гідності, ділової репутації шляхом визнання недостовірними відомостей та відшкодування моральної шкоди.

Посилаючись на те, що позивач 10 років працювала на посаді директора школи та 28 серпня 2015 року відповідачі, які є членами педагогічного колективу, подали письмове звернення на ім’я начальника відділу освіти, молоді і спорту Очаківської райдержадміністрації в якому висловили їй недовіру як керівнику навчального закладу та виклали інформацію, яку вважає недостовірною необґрунтованою та такою що принижує її честь, гідність та ділову репутацію. 

Дослідивши надані докази, суд дійшов переконання, що автори звернення висловили свою особисту думку та дали суб’єктивну оцінку її роботи, та своїм рішенням відмовив в задоволені позовних вимог, посилаючись на практику Европейського суду з прав людини, а саме на справу «Лінгенс проти Австрії»,1986 року, яким встановлено, що межі припустимої критики особи, яка добровільно презентує себе як публічну, мають бути більш широкими, аніж приватної особи, оскільки публічна особа неминуче та свідомо виставляє себе, свої вчинки і слова на прискіпливий розгляд широкої громадськості.

Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області у 2016 році розглянуто 14 проваджень, в яких застосовувалась практика Європейського суду, з них 12 ухвал та 2 рішення.

Так, 29 січня 2016 року було розглянуто справу за позовом Органу опіки та піклування виконавчого комітету Вознесенської міської ради Миколаївської області до З.С.Я. про  позбавлення батьківських прав.

Позивач зазначала, що неповнолітній З.С.Т., 02.07.2017 року народження самостійно звернувся за допомогою до Центру соціально-психологічної реабілітації дітей Служби у справах дітей Вознесенської міської ради, та скаржився, що його мати постійно вживає спиртні напої.

З метою надання допомоги сім’ї, яка опинилася в складних життєвих обставинах та повернення дитини додому, сім’я З.С.Я.  була взята у програму соціального супроводу Вознесенським міським центром соціальних служб сім’ї, дітей та молоді міської ради. Проте З.С.Я. не виконувала рекомендації та не бажала змінюватися, у зв’язку з чим Органу опіки та піклування виконавчого комітету Вознесенської міської ради Миколаївської області звернувся до суду з зазначеним позовом.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволені позову про позбавлення цих прав, попередивши про необхідність змінити ставлення до виховання дитини і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов’язків.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Савін проти України», яке  18 березня 2009 року набуло статус остаточного, підкреслив, що при вирішенні питання про відібрання дітей від батьків необхідно чітко встановити, чим зумовлено незадовільність виховання дітей; чи є такі дії єдиним безальтернативним вирішенням цієї проблеми та чи є достатньо виправданим таке серйозне втручання в сімейне життя. При цьому необхідно самим дітям надавати можливість висловлювати свою думку.

 

 

Як свідчить судова практика, суди першої інстанції частіше стали  застосовувати  практику Європейського суду з прав людини та Конвенцію щодо спорів, які витікають із сімейних відносин і стосуються захисту прав неповнолітніх дітей.

Так, задовольняючи позов Первомайської селищної ради Жовтневого району Миколаївської області до В.Т.О. про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, Жовтневий районний суд Миколаївської області у своєму рішенні від 13 січня 2015 року  застосував статтю 3 Конвенції про права дитини, якою передбачено, що у всіх діях відносно дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється найкращому забезпеченню інтересів дитини, а також дитинi забезпечується такий захист i пiклування, якi необхiднi для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків.

При цьому Жовтневим районним судом Миколаївської області була застосована практика  Європейського суду з прав людини , яка викладена у рішенні по справі «Савіни проти України», яке 18 березня 2009 року набуло статусу остаточного, вказав, в тому числі, на необхідність з'ясовувати, чи був відповідний процес прийняття рішень справедливим і здатним забезпечити належний захист інтересів; чи було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини; чи зазнаватиме дитина, якщо її залишать під опікою батьків, жорстокого поводження та чи страждатиме вона через відсутність піклування, через неповноцінне виховання та відсутність емоційної підтримки; чи виправдовується встановлення державної опіки над дитиною станом її фізичного або психічного здоров'я; чи ґрунтуються висновки національних органів на достатній доказовій базі (яка, за потреби, може включати показання свідків, висновки компетентних органів, психологічні та інші експертні висновки та медичні довідки); чи мали заінтересовані сторони, зокрема батьки, достатні можливості брати участь у вирішенні такого питання.

 Враховуючи положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини, суд першої інстанції дійшов висновку, що  відповідач підлягає позбавленню батьківських прав відносно її малолітньої дитини та вважає, що такий крайній захід впливу на відповідача, як позбавлення її батьківських прав, в даному випадку є необхідним та відповідає інтересам малолітнього, оскільки повернення дитини під опіку відповідача може мати негативні наслідки для фізичного та психоемоційного розвитку малолітнього.

Така ж практика Європейського суду з прав людини  застосовувалась й іншими судами області по 8 справам про  позбавлення батьківських  прав та  по 1 справі про відібрання дитини.

Наведені приклади щодо застосування судами області положень Конвенції та рішень Європейського суду не є всеосяжними та вичерпними. Однак, вони свідчать про те, що суди можуть забезпечувати справедливий судовий захист, що спрямовується на:

- встановлення балансу між наявністю у людини прав і свобод з одного боку, та розумінням і дотриманням цих прав державою - з іншого;

- відправлення правосуддя на такому рівні, який би гарантував кожній людині право на справедливий судовий розгляд;

- потужний правовий потенціал Конвенції та рішень Європейського суду.

Отже, останнім часом судді все більше звертають увагу на практику Європейського суду з прав людини, посилаючись на неї у своїх рішеннях, що має позитивне значення у справі, наближення до загальноприйнятих світових стандартів судочинства і захисту прав людини.

Більш того, практику мають вивчати та активно використовувати суди всіх рівнів та юрисдикцій, що сприятиме утвердженню норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод при розгляді цивільних та кримінальних справ.

У підсумку, слід зазначити, що на практиці в судочинстві із застосуванням навіть обґрунтованих посилань на рішення Європейського суду виникає ряд проблем. Тому, зважаючи на велику кількість прогалин та суперечностей в чинному законодавстві, більш переконливими та дієвими для суддів залишаються узагальнення та роз'яснення найвищого органу в судовій системі загальної юрисдикції України, щодо однаковості та правильності розуміння норм та приписів, у застосуванні яких виникають труднощі.

 

 

Секретар судової палати у цивільних

справах апеляційного суду

Миколаївської області                                                      П.П. Лисенко