А Н А Л І З судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Миколаївської області за 2016 рік щодо причин скасування судових рішень; порушення процесуальних строків при розгляді справ та порушення строків утримання осіб під вартою при розг

А  Н  А  Л   І   З

судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Миколаївської  області за 2016 рік щодо причин скасування судових рішень; порушення процесуальних строків при розгляді справ та порушення строків утримання осіб під вартою при розгляді кримінальних справ; застосування практики Європейського суду з прав людини та дотримання судовими інстанціями Конвенції про захист прав людини і  основоположних свобод

 

 

1.  Аналіз причин скасування судових рішень та вжиття заходів щодо    недопущення в подальшій роботі подібних порушень

 

Кримінальні справи за  КПК України в редакції 1960 року.

 

Протягом 2016 року в апеляційному порядку кримінальних справ за вироками по  КПК України в редакції 1960 року скасовано не було.

 

Скасування судових рішень по кримінальним провадженням апеляційним судом Миколаївської області за КПК України 2012 року.

 

У 2016 році в апеляційному порядку було скасовано 154 вироки щодо 179 осіб.

Згідно ст. 409 КПК України підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є:

1) неповнота судового розгляду;

2) невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження;

3) істотне порушення вимог кримінального процесуального закону;

4) неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

5) підставою для скасування або зміни вироку суду першої інстанції може бути також невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого

 

Так, із закриттям кримінального провадження було скасовано 10 вироків щодо 10 осіб.

У тому числі закриті з наступних підстав згідно ст. 284 КПК України:

• У зв’язку у зі смертю обвинуваченого – 1 вирок

Так наприклад, ухвала апеляційного суду Миколаївської області від 30.08.2016 року за апеляційною скаргою прокурора на вирок Баштанського районного суду Миколаївської області від 16 лютого 2016 року. Апеляційний суд в своїй ухвалі про закриття провадження зазначив:

У зв’язку з тим, що обвинувачений не з’являвся в судові засідання без поважних причин (10 травня 2016 р., 31 травня 2016 р., 30 червня 2016р.), ухвалою апеляційного суду від 30 червня 2016 року було постановлено рішення про застосування до обвинуваченого примусового приводу через органи поліції. В процесі направлення даної ухвали суду для виконання, секретарем судового засідання було встановлено зі слів старшого інспектора Баштанського відділу поліції Д.О .В. , що громадянин Б.Г.І. помер 10 липня 2016 року.

 Згідно з даними, викладеними в актовому записі про смерть № 2676 від 11 липня 2016 року, одержаними на запит апеляційного суду з Миколаївського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану (№ 05.01/05-43/2210), громадянин Б.Г.І. помер 10 липня 2016 року у віці 67 років. Документ, що підтверджує факт смерті – остаточне лікарське свідоцтво про смерть № 1945 від 11.07.2016р., видане Миколаївським обласним бюро СМЕ Миколаївської області.  

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 284 КПК України, кримінальне провадження закривається в разі, якщо помер обвинувачений.

А тому відповідно до ст.. 284 КПК України вирок Баштанського районного суду Миколаївської області від 16 лютого 2016 року відносно громадянина  Б.Г.І. скасований та провадження закрито.

 

• Невстановлення достатніх доказів для доведення винуватості особи в суді і вичерпані можливості їх отримати - 5 справ щодо 5 осіб

Так, ухвалою апеляційного суду від 10 лютого 2016 року скасовано    вирок Березнегуватського районного суду  Миколаївської області від 25 жовтня 2015  року відносно громадянина Д.В.А., а кримінальне провадження закрити на підставі п.3 ч.1 ст. 284 КПК України через недостатність доказів для доведення винуватості Джаяні В.А. в суді і вичерпаністю можливості їх отримання. Вирок Березнегуватського районного суду  Миколаївської області від 25 жовтня 2015  року відносно   громадянина Т.С.О. змінено, виключено із доведеного за ч.3 ст. 185 КК України обвинувачення громадянина Т.С.О. кваліфікуючу ознаку – попередню змову групою осіб.

Апеляційний суд в своїй ухвалі зазначив:

 що судом першої інстанції  належним чином не надано оцінки показанням свідка С.Е.П. в судовому засіданні, який  обвинувачених не впізнав, пославшись на погану пам’ять.  При цьому  свідок   зазначив, що під час пред’явлення для впізнання фотокарток він одного впізнав по кучерявому волоссю, а на другого показав, не будучи впевненим.

що допитаний в апеляційній інстанції в порядку ч.3 ст. 404 КПК України, свідок С.Е.П. підтвердив показання, які надавав в суді першої інстанції і додав, що за день в пункті прийому здає металобрухту багато осіб. Також підтвердив те, що власноручно підписав протоколи пред’явлення фотознімків для впізнання, але в судовому засіданні обвинуваченого Д.В.А. не впізнає.

що судом першої інстанції при ухваленні обвинувального вироку  відносно громадянина Д.В.А. не зважено на те, що особа має визнаватися винною лише за наявності беззаперечних, безсумнівних та узгоджених між собою доказів причетності даної особи до вчинення  злочину.

Колегія  суддів   прийшла  до  висновку,  що  судом першої інстанції  допущена невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження відповідно до вимог п.2 ч.1 ст. 409 КПК України є підставою  для скасування вироку.

            За  таких  обставин та у зв’язку із не встановленням достатніх доказів для доведення винуватості громадянина Д.В.А. в суді і вичерпаністю можливості їх отримання, апеляційний суд дійшов висновку, що кримінальне провадження  відносно нього підлягає закриттю на підставі  п.3 ч.1 ст. 284 КПК України..

 

Так, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 23 травня 2016 року вирок Братського районного суду Миколаївської області від 24.02.2016р. відносно громадянина Ф.Є.А., якого засуджено за ч. 1 ст. 304 КК України на 3 роки позбавлення волі скасований  в частині засудження за ч.1  ст. 304 КК України, а кримінальне провадження в цій частині закрито на підставі п.3 ч.1 ст. 284 КПК України через недостатність доказів для доведеності винуватості громадянина Ф.Є.А. в суді і вичерпаністю можливості їх отримати.

Так, апеляційний суд зазначив, що  стороною обвинувачення не було надано прямих, безперечних доказів, які б вказували на причетність Ф.Є.А. до скоєння кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст. 304 КК України.

Допущена судом першої інстанції невідповідність висновків фактичним обставинам кримінального провадження, відповідно до вимог п.2 ч.1 ст. 409 КПК України є підставою для скасування вироку.

При цьому у зв’язку із тим, що не встановлені достатні докази для доведення винуватості Ф.Є.А. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 304 КК України в суді і вичерпані можливості їх отримання, то кримінальне провадження відносно нього підлягає закриттю на підставі п.3 ч.1 ст. 284 КПК України.

 

         Також одне провадження було закрито у зв’язку з відмовою потерпілої від обвинувачення в порядку приватного обвинувачення

Приклад: Під час апеляційного розгляду потерпіла М.Т.Ю. подала заяву з клопотанням про закриття кримінального провадження відносно обвинуваченого М.О.В. у зв'язку з відмовою від раніше висунутого нею обвинувачення, з чим погодились всі інші учасники судового розгляду.

       Відповідно до п.7 ч.1 ст. 284 КПК України кримінальне провадження підлягає закриттю, якщо потерпілий відмовився від обвинувачення у кримінальному провадженні в формі приватного обвинувачення.

       На підставі викладеного ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 11.05.2016 року   вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24.02.2016 року відносно громадянина М.О.В. скасовано, а кримінальне провадження відносно громадянина М.О.В., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ст.185 ч.3 КК України  закрито на підставі п.7 ч.1 ст.284 КПК України, в зв’язку з відмовою потерпілої М.Т.Ю. від обвинувачення М.О.В. у кримінальному провадженні в формі приватного обвинувачення.

         Та два провадження було закрито у зв’язку із звільнення особи від кримінальної відповідальності

Приклад: ухвалою апеляційного суду Миколаївської області  від 09 грудня 2016 року відносно громадянина Л.А.В. вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 12 травня 2016 року скасовано та кримінальне провадження закрито через встановлення відсутності в діянні громадянина               Л.А.В. складу кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст. 345 КК України, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.

При цьому, апеляційний суд зазначив, що поза увагою суду першої інстанції залишилися пояснення обвинуваченого Л.А.В., який вину не визнав та стверджував про відсутність у нього умислу на навмисне спричинення працівнику поліції тілесних ушкоджень.

Також стороною обвинувачення не спростовані пояснення громадянина Л.А.В. про те, що він називав поліцейським дійсну адресу проживання. Стороною обвинувачення не встановлені особи, які перебували під час доставлення обвинуваченого до центру реінтеграції бездомних громадян (працівники центру), хоча Л.А.В. заявляв про цю обставину під час судового розгляду.

На думку колегії суддів, працівники поліції не дотрималися вимог ст. 43 Закону України «Про Національну поліцію» щодо порядку застосування поліцейських заходів примусу, оскільки поліцейські були зобов’язані заздалегідь попередити особу про застосування спеціальних засобів і надати їй достатньо часу для виконання законної вимоги поліцейського, чого зроблено не було.

Апеляційний суд під час апеляційного розгляду встановив, що дії працівників поліції були неправомірними, виникають обґрунтовані сумніви у правдивості показань потерпілого Л.Є.В. та свідків О.В.С., Б.Ю.І. щодо обставин та механізму заподіяння Л.Є.В. тілесного ушкодження. Стороною обвинувачення не спростовані показання Л.А.В. про те, що він навмисно не заподіяв удар потерпілому, і що його дії носили необережний характер, а такі дії виключають кримінальну відповідальність за ч.2 ст. 345 КК України.

 

Так, вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 листопада 2015 року К.А.В. засуджено за ст. 301 ч.2 КК України до штрафу у сумі 1700 грн. з конфіскацією порнографічної відеопродукції.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 04 лютого 2016 року вирок суду першої інстанції скасовано та кримінальне провадження закрито на підставі п.1 ч.2 ст.284 КПК України, а К.А.В. звільнено від кримінальної відповідальності за ч.2 ст. 301 КК України у зв’язку із зміною обстановки відповідно до вимог ст. 48 КК України.

Апеляційний суд ухвалюючи дане рішення зазначив, що під час кримінального провадження К.А.В. видалив власну сторінку у соціальній мережі “VK” (В контакті) та створив нову, в якій розмістив звернення до користувачів соціальних мереж із закликом ігнорувати порнографічні відеоролики і врахувавши наведене та з огляду на виключно позитивних даних про особу винного, апеляційний суд дійшов до висновку, що К.А.В. перестав бути суспільно небезпечною особою, оскільки він сам та обстановка навколо нього зазнала таких змін, що унеможливлюють вчинення ним нового злочину.

Найбільш поширенішою підставою закриття апеляційним судом кримінального провадження є не доведеність винуватості особи в суді.

Згідно ст. 420 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції і ухвалює свій вирок у разі: необхідності застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення; необхідності застосування більш суворого покарання; скасування необґрунтовано виправдувального вироку суду першої інстанції; неправильне звільнення особи від відбування покарання.

 

Так, із ухваленням нового вироку  було скасовано 74 справи щодо 82 осіб з яких:

• скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції - 6 вироків;
• необхідність застосування більш суворого покарання – 38 справ.
• необхідність застосування закону про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення 17 вироків (щодо 20 осіб);
• Неправильне звільнення обвинуваченого від відбування покарання – 15 справ (щодо 18 осіб).

Так, наприклад вироком апеляційного суду Миколаївської області від 28 грудня 2016 року за апеляційною скаргою прокурора прокуратури Центрального району м. Миколаєва Коновалова В.О. на вирок  Центрального  районного суду м. Миколаєва  від 15 жовтня 2015 року відносно громадянки Т.Т.С., яка виправдана за обвинуваченням у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 130 КК України, за недоведеністю вини, скасований та ухвалений новий вирок, якою громадянку Т.Т.С. визнати винуватою за ст.130 ч.1 КК України та призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік.

Так апеляційним судом встановлено, що 09 липня 2010 року Т.Т.С. після проходження медичних обстежень, пов’язаних з її вагітністю, була направлена до центру з профілактики та боротьби зі СНІДом Миколаївської області. 19.07.2010 року Т.Т.С., перебуваючи в кабінеті центру  боротьби та профілактики ВІЛ/СНІД Миколаївської області, відповідно до Закону України «Про запобігання захворювання на синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) та соціальний захист населення» від 03.03.1998 року, була поставлена до відома про те, що вона інфікована вірусом імунодефіциту людини.

19 липня 2010 року Т.Т.С. була поставлена на диспансерний облік як особа, інфікована вірусом імунодефіциту людини, що викликає особливо-небезпечне захворювання – синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД), яке через відсутність у даний час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування, призводить до смерті. Після проведення дообстеження Т.Т.С. був встановлений діагноз: ВІЛ-інфекція, безсимптомне носійство.

Також, Т.Т.С., як інфікована вірусом імунодефіциту людини, 10 серпня 2010 року в приміщенні жіночої консультації № 1 м. Миколаєва, була під особистий підпис попереджена, що вона може бути джерелом зараження ВІЛ для інших осіб, тобто лікування не буде запобігати можливості зараження нею інших осіб і вона свідомо поставить іншу особу в небезпеку зараження ВІЛ.

Незважаючи на це, Ткаченко Т.С., діючи умисно, усвідомлюючи небезпечний характер своїх діянь, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки, ігноруючи попередження особи, інфікованої вірусом імунодефіциту людини, яке нею підписано 10.08.2010 року в жіночій консультації № 1 м. Миколаєва, в період часу з січня по серпень 2013 року регулярно здійснювала статеві контакти зі своїм співмешканцем В.М.М. без застосування запобіжних заходів, не поставивши його до відома про наявність у неї ВІЛ та поставивши його в небезпеку зараження ВІЛ.

Визнання судом першої інстанції потерпілого В.М.М. зацікавленою особою, яка мала намір обмовити Т.Т.С., і, як наслідок, оцінка його свідчень як недостовірних, зроблені ґрунтуючись на матеріалах іншого кримінального провадження  -  №12013160020005741. При цьому, судовий розгляд має відбуватися лише стосовно особи, якій висунуте обвинувачення і лише в межах висунутого обвинувачення відповідно до обвинувального акту.

Крім того, судом першої інстанції було зроблено хибний висновок про те, що оскільки В.М.М. не є особою, яка інфікована на ВІЛ, то жодних негативних наслідків від дій Т.Т.С., про які йдеться в обвинувальному акті, не настало. 

Так, зазначає апеляційний суд, для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 130 КК України належить лише встановити, що особа достовірно знала (усвідомлювала) про наявність у неї ВІЛ ще до вступу в статеві відносини, але свідомо поставила іншу особу в небезпеку зараження цим вірусом. Згода особи на такі відносини й те, що вона не захворіла на ВІЛ, не має значення для кваліфікації діяння за ч. 1 ст. 130 КК України.

Таким чином, враховуючи наведені вище докази в їх сукупності, апеляційний суд прийшов до висновку про повне доведення вини Т.Т.С. у вчиненні вказаного кримінального правопорушення і кваліфікував її дії за ст.130 ч.1 КК України, як  свідоме поставлення потерпілого В.М.М. в небезпеку зараження ВІЛ.

Посилання апелянта на допущені судом першої інстанції порушення в частині необгрунтованого відновлення судового слідства після виходу суду до нарадчої кімнати, не можна вважати істотними порушеннями вимог КПК України, що є підставою для скасування вироку.

Тому, виправдувальний вирок суду першої інстанції підлягає скасуванню як необґрунтований, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 420 КПК України, з постановленням  нового вироку.

Призначаючи покарання громадянці Т.Т.С. за ч.1 ст.130 КК України, апеляційний суд, враховував характер та тяжкість вчиненого злочину, який є злочином середньої тяжкості, дані про особу обвинуваченої, яка характеризується посередньо, не працює, проживала з матір’ю та малолітньою донькою Мілєною, 2014 року народження, перебуває в декретній відпустці, на обліку у лікарів нарколога та психіатра не перебуває. Обставини, що обтяжують та пом’якшують покарання не встановлені.  

 

Так, вироком апеляційного суду Миколаївської області  від 01 квітня 2016 року за апеляційною скаргою прокурора Ленінського відділу Миколаївської місцевої прокуратури №2 Докторович Т.В. на вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 26 січня 2016 року відносно С.С.В., якого засуджено за ч.2 ст. 309 КК України з призначенням 2 роки 6 місяців позбавлення волі та за ст. 311 ч.1 КК України з призначенням 2 роки обмеження волі.

На підставі ст. 70 ч.1 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення більш суворого покарання менш суворим, призначено покарання у виді 2 років 6 місяців позбавлення волі. На підставі ч.4 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом поглинення менш суворого покарання за ч.1 ст.309 КК України у виді 2 років позбавлення волі із застосуванням ст.75 КК України з іспитовим строком 1 рік, призначеного за вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17.12.2015 року, більш суворим, призначеним за даний злочин, остаточно призначено С.С.В. до відбування 2 роки 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ст.75 КК України С.С.В. звільнений від відбування покарання з випробуванням строком на 2 роки з застосуванням обов’язків передбачених п.п.3,4 ст.76 КК України.

Так, апеляційний суд зазначив, що з матеріалів кримінального провадження слідує, що при призначенні покаранні судом першої інстанції фактично не надано належної оцінки даним щодо особи обвинуваченого, який раніше судимий, вживає наркотичні засоби, в зв’язку з чим перебуває на обліку, соціально корисною працею не займається, існує за рахунок тимчасових заробітків. Не враховано і те, що С.С.В. вчинив даний злочин в стані алкогольного сп’яніння, що підтверджується медичною довідкою.

При призначені покарання за оскаржуваним вироком, суд врахував вирок Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 грудня 2015 року, яким С.С.В. визнано винним у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст. 309 КК України та призначено покарання у виді 2 років позбавлення волі з іспитовим строком  1 рік та, на підставі ч.4 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, призначив остаточне покарання із застосуванням ст. 75 КК України.

При цьому, судом залишено поза увагою, що С.С.В. був засуджений за ст.309 ч.1 КК України за події, вчинені ним 30.10.2015 року. Тобто, більше ніж за місяць, С.С.В. вчинив аналогічний злочин, що свідчить про його схильність до скоєння злочинів та небажання ставати на шлях виправлення.

Кримінальні правопорушення, за які С.С.В. засуджений оскаржуваним вироком, вчинені 07.12.2015 року, тобто до постановлення вироку суду від 17 грудня 2015 року. Призначаючи покарання на підставі ч.1 ст.70 КК України за вказаним вироком, суд фактично призначив його реальне відбування, а тому застосування положень ч.4 ст.70 КК України та складання міри покарання, яке належить відбувати реально із покаранням, від якого він був звільнений з випробувальним терміном, є неприпустимим.

Тому, апеляційним судом ухвалений свій вирок частині призначення покарання, а саме ухвалено вважати С.С.В. засудженим за ст. 309 ч.2 КК України до 2 років 6 місяців позбавлення волі, за ст. 311 ч. 1 КК України до 2 років обмеження волі.

На підставі ч.1 ст.70 КК України, шляхом поглинення менш сурового покарання більш суровим, вважати С.С.В.  засудженим до покарання у виді 2 років 6 місяців позбавлення волі.

На підставі ч.4 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, за цим вироком та вироком Ленінського районного суду м. Миколаєва від 17 грудня 2015 року, остаточно призначити С.С.В. покарання у виді 2 років 6 місяців позбавлення волі та 2 років позбавлення волі з іспитовим строком на 1 рік, з покладенням на нього обов’язків, передбачених п.п.3,4 ст.76 КК України, яке слід виконувати самостійно.

 

Так, вироком апеляційного  суду від 08 грудня 2016 року за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Миколаївської області Білоуса О.В. на вирок Корабельного районного суду м. Миколаєва від 04 жовтня 2016 року, яким вироком суду В.М.Г. визнано винуватим та призначено покарання: за ч.2 ст.307 КК України із застосуванням ст. 69 КК України у виді  позбавлення волі строком на 3 роки без конфіскації майна; за ч. 1 ст. 317 КК України – у виді позбавлення волі строком на 3 роки; за ч. 2 ст. 309 КК України – у виді позбавлення волі строком на 2 роки. На підставі ч.1 ст. 70 КК України, за сукупністю злочинів, шляхом часткового складання призначених покарань, остаточно визначено  В.М.Г. покарання у виді позбавлення волі строком на 3 роки 1 місяць  без конфіскації майна. Відповідно до положень ч. 5 ст. 72 КК України зараховано у строк відбування призначеного В.М.Г. покарання, строк тримання його під вартою, як запобіжного заходу, обраного слідчим суддею на стадії досудового розслідування в межах даного кримінального провадження, за період з 15.09.2015 року по 04.10.2016 року (включно) з розрахунку один день попереднього ув'язнення за два дні позбавлення волі.

Громадянина К.С.С. визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 307 КК України, та йому призначено покарання із застосуванням ст. 69 КК України у виді позбавлення волі строком на 3 роки без конфіскації майна. На підставі ст. 75 КК України К.С.С. звільнено від відбування  призначеного покарання з встановленням іспитового строку – 3 роки, та покладено обов’язки, передбачені п.2,3,4 ч.1 ст. 76 КК України.

Апеляційний суд зазначив, що судом не вірно враховані дані, що характеризують особи обвинувачених, які наявні в матеріалах провадження. Згідно з довідкою-характеристикою громадянин В,М.Г. за місцем проживання фактично характеризується негативно, а не посередньо, на що послався суд (а.с. 144). Вказано, що до Корабельного РВ ММУ неодноразово надходили скарги від мешканців сусідніх будинків про те, що в квартирі, де проживає В,М.Г. збираються особи, які ведуть антигромадський спосіб життя та вживають наркотичні речовини. Також зазначено, що Веренікін М.Г. вживає наркотичні речовини та підтримує зв’язки з особами, які схильні до скоєння правопорушень.

В матеріалах справи також містяться дані про те, що матір В.М.Г. – громадянка В,Л.М., 1946 року народження, перебуває на «Д» обліку в КЗ «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 7» із діагнозом: гіпертонічна хвороба ІІ ст., ст. ІІ, ризик високий, а його батько – В,Г.С. помер 25.02.2016 року у віці 76 років.

Що стосується даних про особу К,С.С., то відповідно до вимог ст.89 КК України, він є особою, яка раніше не судима. Відповідно до клопотання лікаря-нарколога Миколаївської ЦРЛ Давидова І.В., громадянин К,С.С. з 06.04.2016 року знаходиться в програмі замісної підтримуючої терапії «Метадол». В цьому документі також зазначено, що він зловживає опіоїдами з 2014 року. З виписки із медичної карти хворого кабінету ЗПТ вбачається, що останній прийом препарату метадолу був здійснений К,С.С. 06.07.2016 року. Відповідно даних медичних довідок та результатів комп’ютерної томографії, у громадянина К.С.С. діагностовано грижі міжхребцевих дисків. 

Тобто, з наведених характеризуючих даних та обставин вчинення кримінальних правопорушень вбачається, що на момент вчинення кримінальних правопорушень обвинувачені вживали наркотичні речовини, перебували в колі наркозалежних осіб, які ведуть антигромадський спосіб життя. Згідно з положеннями Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» № 7 від 24.10.2003 року, необхідно вирішувати питання про призначення передбаченого законом більш суворого покарання особам, які вчинили злочини на ґрунті наркоманії. Проте, судом даним обставинам належна оцінка не дана та обвинуваченим призначено покарання нижче від найнижчої межі, передбаченої санкцією ч.2 ст.307 КК України.

Посилання суду першої інстанції на те, що  відсутність  обтяжуючих покарання обставин та відсутність наслідків у виді спричинення матеріальної шкоди слід врахувати як обставини, що позитивно характеризують обвинувачених також є безпідставними.

Обвинуваченими вчинено тяжкий злочин, передбачений ч. 2 ст. 307 КК України, який створює загрозу та спричиняє фактичну шкоду здоров'ю невизначеного кола осіб від незаконного збуту наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів. Крім того, цей злочин не відносяться до категорії злочинів проти власності, а тому врахування судом першої інстанції відсутності спричинення злочином матеріальної шкоди, є невірним.

Апеляційний суд вважає, що застосовуючи положення ст. 69 КК України, суд своє рішення не мотивував, дані про особи обвинувачених належним чином не врахував, визнавши ряд обставин такими, що пом'якшують покарання, не зазначивши про те, яким чином вони істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Оскільки апеляційний суд вважає, що судом першої інстанції при призначенні покарання були безпідставно застосовані до обвинувачених положення ст. 69 КК України, а санкція ч. 2 ст. 307 КК України передбачає призначення покарання у виді позбавлення волі на строк від 6 до 9 років, то не підлягають застосуванню до К.С.С. положення ст. 75 КК України.

Виходячи з наведеного, вирок суду підлягає скасуванню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 413 КПК України в частині призначення покарання у зв'язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, а саме застосування закону, який не підлягає застосуванню, та необхідності ухвалення в цій частині нового вироку у відповідності до вимог п. 4 ч. 1 ст. 420 КПК України. Тому апеляційним судом вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання був скасований із ухвалення свого вироку, яким до обвинувачених застосовано реальне позбавлення волі.

 

Так, через невідповідність висновків суду першої інстанції, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження скасовано вироків щодо 15 осіб:

Так, через невідповідність висновків суду першої інстанції, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, вирок Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 березня 2016 року в частині виправдування П.К.Б. ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 04.11.2016 року скасовано вирок на підставі п. 2 ч. 1 ст. 409 КПК України, з ухваленням в цій частині свого вироку судом апеляційної інстанції на підставі п. 3 ч. 1 ст. 420 КПК України.

Так, апеляційний суд зазначив, що безпосередньо досліджені судом апеляційної інстанції в порядку ч.3 ст. 404 КПК України, є достатніми для визнання доведеним обвинувачення П.К.Б. в  нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із погрозою застосування насильства, небезпечного для життя та здоров’я потерпілого, тобто вчинення П.К.Б. злочину, передбаченого ч. 1 ст. 187 КК України, за  викладених в обвинувальному акті від 14 березня 2016 року обставин.

З урахуванням наведеного вище, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про безпідставність виправдання П.К.Б. в цій частині обвинувачення.

 

 

Відповідно до ч.2 ст.412 КПК України істотним порушеннями вимог кримінального процесуального закону через які судові рішення у будь-якому разі підлягають скасуванню є:

1) наявність підстав для закриття судом провадження в кримінальній справі його не було закрито;

2) судове рішення ухвалено незаконним складом суду;

3) судове провадження здійснено за відсутності обвинуваченого, крім випадків, передбачених статтею 381 цього Кодексу, або прокурора, крім випадків, коли його участь не є обов'язковою;

4) судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь є обов'язковою;

5) судове провадження здійснено за відсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання;

6) порушено правила підсудності;

7) у матеріалах провадження відсутній журнал судового засідання або технічний носій інформації, на якому зафіксовано судове провадження в суді першої інстанції.

 

         Так, із призначенням нового судового розгляду було скасовано 69справ (щодо 86 осіб) з яких переважна більшість скасовувалась через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону  у відповідності з ч.2 ст. 412 КПК, у тому числі через:

• ухвалення судового рішення незаконним складом суду щодо 2-х осіб;
• здійснення судового провадження за відсутності обвинуваченого 1 справа відносно 3 осіб;
• здійснення судового провадження за відсутності потерпілого, не повідомленого належним чином 3 справи щодо 3 осіб;
• порушенням правил підсудності 1 справа 1 особа.

 

Приклад: ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 13 грудня 2016 року за  апеляційною скаргою прокурора прокуратури Врадіївського району Миколаївської області на вирок Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 13.02.2015 року у відношенні Ч.М.В. засудженої за ч.3 ст.307 КК України із застосуванням ст.69 КК України у виді 3 років позбавлення  волі без конфіскації майна; за ч.1 ст.310 КК України у виді штрафу в розмірі 100 неоподаткованих мінімумів доходів громадян, що складає 1700 грн. На підставі ч.1 ст.70 КК України за сукупністю злочинів, остаточно  призначено покарання у виді 3 років позбавлення  волі без конфіскації майна та штрафу в розмірі 1700 грн., який на підставі ч.3 ст.72 КК України виконувати самостійно. На підставі ст.75 КК України, Чумак М.В. звільнено від відбування покарання з випробуванням  з іспитовим строком 2 роки, з покладенням обов’язків передбачених п. п. 2,3 ч.1 ст.76 КК України.

Апеляційний суд скасовуючи вироку суду першої інстанції зазначив, що суд першої інстанції порушив вимоги ст.ст. 370, 374 КПК України, та  не виклав у вироку формулювання обвинувачення, не вказав час, місце, спосіб вчинення та наслідки кримінального правопорушення, форму вини та мотив кримінального правопорушення. Так, суд 1-ої інстанції, кваліфікуючи дії обвинуваченої  Ч.М.В. за ч. 3 ст.307 КК України як  незаконне зберігання  наркотичних засобів в  особливо великих розмірах з метою збуту,  не зазначив встановлені ним фактичні обставини справи, а лише обмежився посиланням на те, що Ч.М.В. в 2014 році на території  свого домогосподарства, в підсобному приміщенні  незаконно зберігала кущі снодійного маку, загальна вага яких, в перерахунку на суху речовину, склала 47614,1 г.

Виходячи з цього та у зв’язку з допущенними судом 1-ої інстанції істотними порушеннями кримінального процесуального закону, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення (ч.1 ст.412 КПК України), оскаржуваний вирок є таким, що не відповідає вимогам ст.ст. 94, 370, 374 КПК України, а тому підлягає скасуванню з призначенням нового судового розгляду в суді 1-ої інстанції.

    Водночас згідно п.1 ст. 415 КПК України, суд апеляційної інстанції скасовує вирок  чи ухвалу і призначає новий розгляд у суді першої інстанції, якщо встановлено порушення, передбачені пунктами 2,3,4,5,6,7  частини другої ст.  412 КПК  України. Тобто такий розгляд даного кримінального провадження відносно  Ч.М.В. з порушенням вимог ст.ст. 94, 370,  373, 374 КПК України, у положеннях кримінально-процесуального закону не врегульований.

За таких обставин, апеляційний суд вважає за необхідне застосувати загальні засади кримінального провадження, а саме положення ч.1 ст. 9 КПК України, з яких вбачається, що під час кримінального провадження суд зобов’язаний неухильно додержуватися вимог Конституції України, кримінального процесуального кодексу, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства, тобто суд під час розгляду кримінального провадження повинен дотримуватися законності.

А у випадках, коли положення КПК не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч.1  ст. 7 КПК України.

Таким чином, оскільки судом першої інстанції при розгляді справи порушені загальні засади кримінального провадження то вирок суду підлягає скасуванню з призначенням нового судового розгляду, в іншому складі суду згідно з вимогами розділу ІV КПК України зі стадії підготовчого засідання в якому підлягає перевірці і обвинувальний акт  на відповідність вимогам закону.

 

Також, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 31 серпня 2016 року за апеляційною скаргою прокурора Первомайської місцевої прокуратури Миколаївської області скасовано вирок Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 06 липня 2016 року відносно Ш.О.О. засудженої за ст. 185 ч.1 КК України.

Скасовуючи зазначений вирок з призначенням нового судового розгляду апеляційний суд вказав, що судом першої інстанції не дотримані вимоги  п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України, що мотивувальної частини вироку, суд першої інстанції виклав не формулювання обвинувачення, яке визнав доведеним, а зазначив, у чому органом досудового слідства обвинувачується Ш.О.О.

Тобто, у вироку відсутнє формулювання обвинувачення, яке суд визнав доведеним, як то передбачено діючим кримінальним процесуальним законодавством. Зазначені порушення вимог закону є істотними. За таких обставин, з причин істотного порушення вимог кримінального процесуального закону судове рішення підлягає скасуванню

 

Так, вироком Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 листопада 2015 року громадянина Б.О.В. засуджено за ч.2 ст. 15, п.1 ч.2 ст. 115 КК України , та призначено покарання – 10 років позбавлення волі.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 14 березня 2016 року вирок суду першої інстанції скасовано з призначенням нового судового розгляду у суді 1-ої інстанції зі стадії підготовчого провадження.

Так, апеляційний суд зазначив окрім інших істотних порушень кримінально процесуального закону зазначив, що під час підготовчого провадження при повідомленні обвинуваченому Б.О.Ф. про його права та обов’язки в порядку, передбаченому ст. 345 КПК України, головуючий суддя не роз’яснив йому його право на розгляд даного кримінального провадження судом присяжних та не з’ясував, чи зрозуміло йому це його право та порядок його реалізації. Проте, суд зобов’язаний був це зробити у відповідності до вимог ч.1 ст. 384 КПК України.

 Наявність в матеріалах кримінального провадження заяви обвинуваченого від 12.10.2015 р. про відмову від розгляду справи судом присяжних також свідчить про зазначені вище порушення кримінального процесуального закону прокурором та судом 1-ої інстанції, оскільки вказана заява написана обвинуваченим на прохання головуючого судді, поза межами судового засідання, яке фіксується технічними засобами, через майже півроку після призначення цього кримінального провадження до судового розгляду та дослідження доказів.

Вищезазначені порушення кримінального процесуального закону під час судового провадження є істотними, тобто такими, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обгрунтоване судове рішення. Згідно вимог ч.1 та п.2 ч.2 ст. 412 КПК України судове рішення у будь – якому разі підлягає скасуванню, якщо ухвалено незаконним складом суду. У відповідності з вимогами п. 1 ч. 1 ст. 415 КПК України суд апеляційної інстанції скасовує вирок чи ухвалу суду і призначає новий розгляд у суді 1-ої інстанції, якщо встановлені порушення, передбачені п.  2 ч. 2 ст. 412 КПК України.

 

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 15 листопада 2016 року за апеляційною скаргою обвинуваченого С.В.О. скасований вирок  Заводського районного суду м. Миколаєва від 4 грудня 2015 року з призначенням нового судового розгляду відносно С.В.О. засудженого за  ч. 2 ст. 186 КК України

Так, апеляційним судом зазначено,  що відповідно до п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України, у мотивувальній частині вироку, у разі визнання особи винуватою, зазначається  формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, форми вини і мотивів кримінального правопорушення.

Згідно ч. 2 ст. 186 КК України, за якою кваліфіковано дії обвинуваченого С.В.О., кримінальна відповідальність наступає за відкрите викрадення чужого майна (грабіж) поєднаний з насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого.

Тобто, однією з ознак об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 186 КК України, може бути насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» під насильством, що не є небезпечним для життя чи здоров’я  потерпілого  при грабежі  слід розуміти умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження,  що  не  спричинило  короткочасного  розладу здоров’я  або  незначної  втрати працездатності,  а також вчинення інших  насильницьких  дій  (завдання  удару,   побоїв,   незаконне позбавлення волі) за умови, що вони не були небезпечними для життя чи здоров’я в момент заподіяння. 

Судом першої інстанції визнано доведеним, що  С.В.О. відкрито заволодів майном потерпілої Н.К.В., яке було поєднане із нанесенням останній численних ударів  руками та ногами по голові, рукам та ногам.    

Проте, наявність тілесних ушкоджень у потерпілої, їх тяжкість і характер, залишилася поза увагу суду першої інстанції. Не зазначено про це і у викладених в обвинувальному акті фактичних обставинах кримінального правопорушення, які прокурор вважав встановленими, на що суд першої інстанції не звернув також уваги, і, відповідно, не зазначено про це і у формулюванні обвинувачення, визнаного судом доведеним.

Виходячи із змісту мотивувальної частини вироку, в ній, всупереч положенням  ч. 2 ст. 9,  ст. 94, ч. 3 ст. 373 ,п. 2 ч. 3 ст. 374 КПК України  та роз’яснень п. 17 постанови Пленуму Верховного  Суду України  «Про виконання  судами України законодавства і постанов Пленуму  Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» № 5 від  29 червня  1990 року, суд першої інстанції не навів мотивів  неврахування показань обвинуваченого щодо підстав заволодіння ним мобільним телефоном потерпілої.

 Згідно ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», кожен має право на справедливий суд і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

  Європейський суд з прав людини у справі «Абрамян проти Росії» від 09.10.2008 року зазначив, що у тексті підпункту «а» п. 3 ст. 6 Конвенції вказано на необхідність приділяти особливу увагу роз’ясненню обвинувачення особі, стосовно якої порушено кримінальну справу. Деталі вчинення злочину можуть відігравати вирішальну роль під час судового розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він вважається письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред’явленого йому обвинувачення (див. рішення від 19 грудня 1989 року у справі «Камасінскі проти Австрії»), п. 79). Крім того, Європейський суд з прав людини нагадує, що положення зазначеного вище підпункту «а» п. 3 ст. 6 Конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної детальної інформації щодо пред’явленого особі обвинувачення, а також про правову кваліфікацію, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого судового розгляду (див. рішення від 20.04.2006 року у справі «І.Н. та інші проти Австрії», п. 34).

  Крім того, право бути поінформованим про характер і причини обвинувачення потрібно розглянути у світлі права обвинуваченого мати можливість підготуватися до захисту, гарантованого підпунктом «в» п. 3 ст. 6 Конвенції (див. рішення від 25.03.1999 року у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції», п. 54).

  Зазначені вище порушення є істотними порушеннями вимог кримінального процесуального законодавства, які перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення,  відповідно до приписів ч. 1 ст. 412 КПК України.

  Враховуючи наведені положення ч. 6 ст. 9 КПК України  та порушення судом першої інстанції загальних засад кримінального провадження – законності, забезпечення права на захист, доступ до правосуддя (п. 2, 13, 14 ч. 1 ст. 7 КПК України), ухвалений вирок підлягав скасуванню з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.

 

Також, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області суду від 25 січня 2016 року за апеляційною скаргою прокурора Первомайської місцевої прокуратури Миколаївської області Петлеванного В.О. вирок Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 20 листопада 2015 року скасовано с призначенням нового судового розгляду відносно  Р.Л.С. яку засуджено за  ч. 1 ст. 190, ч. ч. 1,4 ст. 358 КК України.

Так, апеляційний суд зазначив, що відповідно до вимог ч.2 ст. 318 КПК України, судовий розгляд здійснюється в судовому засіданні з обов’язковою участю сторін кримінального провадження, крім випадків, передбачених цим Кодексом. У судове засідання викликаються потерпілий та інші учасники кримінального провадження. Ця норма є гарантією забезпечення принципу змагальності сторін у кримінальному судочинстві (п. 15 ч.1 ст.7, ст. 22 КПК України).

У відповідності з обвинувальним актом Р.Л.С. обвинувачується в тому, що своїми протиправними діями заподіяла державі шкоду в сумі 1929,20грн.  З огляду на це суд першої інстанції під час підготовчого судового засідання зобов’язаний був з’ясувати у сторони обвинувачення, хто саме буде представляти інтереси потерпілої сторони в цьому кримінальному провадженні, оскільки під час досудового розслідування жодна особа не була визнана представником потерпілої сторони. Однак суд цього не зробив.

Отже, суд першої інстанції, в порушення вимог ст. 22 та ст. 318 КПК України не з’ясував хто буде представляти інтереси держави в даному кримінальному провадженні  в зв’язку з чим,  потерпіла сторона не була належним чином повідомлена про місце та час підготовчого судового засідання та судового розгляду, які були здійсненні за відсутності представника потерпілої сторони.

Наведене є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону і відповідно до п.5 ч.2 ст. 412 КПК України, є підставою для скасування вироку.       

 

У 2016 році в апеляційній інстанції за апеляційними скаргами були скасовані ухвали щодо 97 осіб. У тому числі: із призначенням нового судового розгляду відносно 69 осіб; із закриттям кримінального провадження відносно 2 осіб; із постановленням нової ухвали відносно 26 осіб.

Так, через істотне порушення  кримінального процесуального закону, яке перешкодило ухвалити законне та обґрунтоване рішення (ч.1 ст.412 КПК України) 14 січня 2016 року апеляційним судом скасовано ухвалу Ленінського районного суду м. Миколаєва від 21 грудня 2015 року, якою у підготовчому засіданні відмовлено в затвердженні угоди про визнання винуватості у кримінальному провадженні на підставі обвинувального акту по обвинуваченню О.М.О. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.263 КК України, і кримінальне провадження повернуто прокурору для продовження досудового розслідування в порядку, передбаченому ст.ст.468-475 КК України.

Так, апеляційний суд зазначив, що відповідно до ч. 5 ст. 469 КПК України, укладення угоди  про визнання винуватості може ініціюватися в будь-який момент після повідомлення особі про підозру до виходу суду до нарадчої кімнати для ухвалення вироку.

З матеріалів кримінального провадження слідує, що угода про визнання винуватості була укладена між прокурором та обвинуваченим О.М.О. 10 грудня 2015 року, тобто після направлення обвинувального акту до суду і проголошена та надана суду під час судового засідання 18 грудня 2015 року. Таким чином, угода разом з обвинувальним актом до суду не надходила.

Судом не взято до уваги те, що угода про визнання винуватості укладена не під час досудового розслідування, а після надходження обвинувального акту до суду, а тому застосування положень п. 1 ч. 3 ст. 314 КПК України, щодо повернення кримінального провадження прокурору для продовження досудового розслідування, не відповідає вимогам закону.

Таким чином, перевіривши угоду на відповідність КПК України та чинному законодавству, та прийшовши до висновку щодо відмови у затвердженні угоди з підстав, викладених у ч. 7 ст. 474 КПК України, суд першої інстанції повинен був продовжити судове провадження у загальному порядку.

 

Також, через істотні порушення вимог кримінально-процесуального закону ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 17 березня 2016 року скасовано ухвалу Казанківського районного суду  Миколаївської області від 9 лютого 2016 року, якою   задоволено клопотання захисника Ляшенка М.Д. про зарахування засудженому В.Є.Г. строку попереднього ув’язнення у строк покарання.

Так апеляційний суд полилався на положення ч. 3 ст. 539 КПК України, що клопотання про вирішення питання, пов’язаного із виконанням вироку, розглядається за правилами судового розгляду, передбаченими статтями 318-380 КПК України. Проте вимог закону судом першої інстанції не дотримано, оскільки судовий розгляд відбувався без проведення судових дебатів, що порушує засади кримінального провадження, зокрема, законність та забезпечення права на захист.

Хоча у даному судовому провадженні встановлені порушення ч. 1 ст. 412 КПК України, але, з огляду на положення ч. 6 ст. 9 КПК України, на порушення судом загальних засад кримінального провадження – законності, забезпечення права на захист та, беручи до уваги положення ч. 2 ст. 404 КПК України, постановлена ухвала скасована з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції.

 

Кількість скасованих вироків та ухвали в розрізі місцевих судів Миколаївської області:               Вироки                 Ухвали

Арбузинський                         2                               1

Баштанський                           2                               1

Березанський                           2                                0

Березнегуватський                 5                                0

Братський                                1                                3

Веселиніський                         4                              3

Вознесенський                        11                              7

Врадіївський                            1                                0

Єланецький                             1                                1

Жовтневий                               7                                3

Заводський                               21                               5

Казанківський                         3                                 6

Корабельний                           13                               2

Кривоозерський                       5                                2

Ленінський                              39                               8

Миколаївський                         7                                6

Новобузький                            2                                0

Новоодеський                          5                                0

Очаківський                             7                                3

Первомайський                        10                              2

Снігурівський                           6                                13

Центральний                                        19                              11

Южноукраїнський                    5                                10

 

Аналіз даних, отриманих в результаті підготовки узагальнення дають підстави  для висновку про те, що місцеві суди під час розгляду кримінальних справ та проваджень допускають істотні порушення норм КПК що призводить до ухвалення необґрунтованих та незаконних рішень.

 

 

 

Розгляд апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів

 

Протягом звітного періоду до апеляційного суду Миколаївської області надійшло 563 апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів, що на  3 %  більше порівняно з кількістю апеляційних скарг, поданих на ухвали слідчих суддів у 2015 році (  545 проваджень).

За статистичними даними протягом 2016 року апеляційним судом Миколаївської області розглянуто по суті  488  апеляційні скарги, з них:

• 1 апеляційна скарга на ухвалу про відмову у наданні дозволу на затримання;
• 155 апеляційних скарг на ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;
• 20 апеляційні скарги на ухвали про відмову в застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою;
• 45 апеляційних скарг на ухвали про продовження строку тримання під вартою
• 4 апеляційні скарги про відмову в продовженні строку тримання під вартою;
• 8 апеляційних скарг на ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту
• 8 апеляційних скарг про відмову у застосуванні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту;
• 11 апеляційних скарг на ухвали про відмову в застосуванні запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту;
• 2 апеляційні скарги на ухвалу про відмову у направленні особи до медичного закладу для проведення психіатричної експертизи;
• 69 апеляційних скарг на ухвали про арешт майна;
• 13 апеляційних скарг про відмову у накладенні арешту на майно;
• 1 апеляційні скарги про тимчасовий доступ до речей і документів;
• 7 апеляційних скарг на ухвали про відсторонення від посади;
• 4 апеляційних скарг на ухвали про відмову у відстороненні від посади
• 33 апеляційних скарг на ухвали про відмову у задоволенні скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження;
• 4 апеляційних скарг на ухвали про відмову у задоволенні скарги на постанову прокурора про закриття кримінального провадження;
• 39 апеляційних скарг на ухвали про повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора;
• 49 апеляційні скарги на ухвали про відмову у відкритті провадження;
• 23 апеляційних скарг на інші ухвали.

 

За результатами розгляду апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів протягом 2016 року апеляційні провадження за 12 скаргами (2 % від загальної кількості апеляційних скарг, що надійшли на ухвали слідчих суддів протягом звітного періоду) було закрито у зв’язку з відмовою апелянтів від своїх вимог.

 

Так, наприклад, у зв’язку з відмовою від апеляційної скарги до початку апеляційного розгляду на підставі ст. 403 КПК України ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 11 січня 2016 року було закрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою прокурора Заводського відділу Миколаївської місцевої  прокуратури № 1  на ухвалу слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 29 грудня 2015 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання про продовження строку тримання під вартою відносно Я.В.В. 

 

За 25 апеляційними скаргами, що складає 4,4 % від загальної кількості апеляційних скарг, що надійшли на ухвали слідчих суддів, було відмовлено у відкритті провадження, оскільки їх було подано на судові рішення, які не підлягають оскарженню в апеляційному порядку.

 

Так, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 13 жовтня 2016 року відмовлено у відкритті провадження за апеляційною скаргою обвинуваченого А.С.В. на ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 вересня 2016 року, якою А.С.В. продовжено строк запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Апеляційний суд зазначив, що оскаржувана обвинуваченим ухвала постановлена під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення остаточного судового рішення, а тому відповідно до вимог ч.2 ст. 392 КПК України окремому оскарженню в апеляційному порядку не підлягає.

 

Також, 20 апеляційних скарг, що складає 3,5 % від загальної кількості апеляційних скарг, було повернуто у зв’язку з пропуском строку апеляційного оскарження, у зв’язку з відсутністю клопотання про поновлення строку, а також  апеляційні скарги повертались особі, що її подала, у разі, якщо суд апеляційної інстанції за заявою особи не знайде підстав для його поновлення.

 

Наприклад: ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 24 жовтня 2016 року повернуто апеляційну скаргу  представника ТОВ СП «Нібулон» на ухвалу слідчого судді Снігурівського районного суду  Миколаївської області  від 28.09.2016 року, якою залишено без задоволення скаргу ТОВ СП « Нібулон »  на постанову слідчого  СВ Снігурівського ВП ГУНП в Миколаївській області від 31.08.2016 р. про закриття кримінального провадження. Зі змісту ухвали вбачається, що апеляційна скарга на вказане рішення слідчого судді подана 20.10.2016 року, хоча ухвала була проголошена 28 вересня 2016 року, за участю представника ТОВ СП « Нібулон ». Тобто скарга була подана з пропуском встановленого законом строку апеляційного оскарження, оскільки строк закінчився 03.10.2016р.  Причини пропуску строку,  наведені апелянтом, суд апеляційної інстанції не визнав поважними.

 

Крім того, слід зазначити, що протягом 2016 року, 8 апеляційних скарг повернуто особам, які не мали права подавати апеляційну скаргу.

 

   Наприклад: ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 21 листопада 2016 року повернуто апеляційну скаргу громадянина З.А.І. на ухвалу слідчого судді Ленінського районного суду м. Миколаєва від 14 листопада 2016 року, якою частково задоволено клопотання начальника СВ Інгульського ВП ГУНП в Миколаївській області про накладення арешту на майно.

   Апеляційний суд вказав, що громадянин З.А.І. звернувся до Апеляційного суду Миколаївської області з апеляційною скаргою на зазначену ухвалу слідчого судді, просив скасувати вказану ухвалу слідчого судді та постановити нову, якою відмовити у задоволенні клопотання начальника СВ Інгульського ВП ГУНП в Миколаївській області про накладення арешту на майно у вигляді 2 590 доларів США, вилучених під час обшуку за місцем мешкання М.І.Ю., оскільки ці гроші належать йому – він отримав їх для лікування тяжкої хвороби.

 У відповідності до вимог п. 9-2 ст. 393 КПК України, апеляційну скаргу мають право подати фізична або юридична особа, у частині, що стосується її інтересів під час вирішення питання про долю речових доказів.

 З апеляційної скарги та доданих до неї матеріалів не вбачалося, що З.А.І. в даному кримінальному провадженні є особою, прав, свобод чи інтересів яких стосується судове рішення – були відсутні дані на підтвердження обставин, що вилучені кошти належать саме З.А.І., а тому відповідно до  п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України  апеляційний суд повернув апеляційну скаргу  особі, як таку, що подана особою, що не мала права подавати апеляційну скаргу.

За звітний період лише за 2 –ма апеляційними скаргами повернуто матеріали, оскільки особа не усунула в установлений строк недоліки апеляційної скарги, яку було залишено без руху, і 2 апеляційні скарги було повернуто, оскільки вони не підлягали розгляду в цьому суді апеляційної інстанції.

 

Таким чином, Апеляційним судом Миколаївської області було повернуто 32 апеляційні скарги що складає 5,6 % апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів від загальної кількості, що надійшли до суду протягом минулого року.

 

В 2016 році було розглянуто по суті 488 апеляційних скарг. З них 374 - залишено без задоволення, а ухвали залишено без змін.114- задоволено, ухвали скасовано і постановлено нову ухвалу, що складає 23,3% від загальної кількості розглянутих по суті апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів. 

 

Порівнюючи з минулим роком,  в 2016 році було задоволено більшу кількість апеляційних скарг, з скасуванням та ухваленням нової ухвали.

 

Так, минулого року  368 апеляційних скарг було залишено без задоволення, а ухвали слідчих суддів без змін, 96 задоволено (ухвал скасовано з постановленням нової ухвали), що склало 17,6 % від загальної кількості розглянутих по суті апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів.

 

Слід зазначити, що значна кількість ухвал слідчих суддів було скасовано у зв’язку з невідповідністю висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження.

 

1) Так, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 04 листопада 2016 року скасовано ухвалу слідчого судді Ленінського районного суду м. Миколаєва від 27 жовтня 2016 року, відносно Т.С.В.,  підозрюваного у скоєні злочину, передбаченого ст. 187 ч.2 КК України, якою слідчому відмовлено в задоволенні клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Під час апеляційного розгляду було встановлено, що Т.С.В. обгрунтовано підозрюється у скоєнні тяжкого кримінального правопорушення, за яке передбачено покарання у виді позбавлення волі строком до 10  років з конфіскацією майна.

Обґрунтованість підозри підтверджувалась наявними в матеріалах провадження даними, що містились в протоколі обшуку місця події, в ході якого було знайдено светр одного із нападників; даними рапорту працівника поліції про затримання трьох осіб, що підозрювались у вчинені розбійного нападу, одним із яких виявився Т.С.В.; даними зафіксованими в протоколах допитів С.В.О. та Х.С.С., які були свідками того, як потерпілий впізнав одним із нападників підозрюваного Т.С.В.; даними протоколу допиту свідка Р.В.В., який бачив Т.С.В. й Л.А.А. після вчинення ними розбійного нападу.

Більш того, висновки слідчого судді щодо необґрунтованості пред`явленої Т.С.В. підозри спростовувались даними протоколу допиту самого потерпілого К.О.М., який пояснив, що розбійний напад на нього було вчинено двома особами, серед яких він впізнав Т.С.В. Потерпілий зазначав, що чоловіки підійшли до нього одночасно та обидва питали про наявність у нього грошей. Після цього Л.А.А. наніс йому декілька ударів в обличчя руками, від чого він знепритомнів, та потягнув у яму, де продовжив наносити удари. Т.С.В. знаходився поряд і дивився на нього. Після цього Л.А.А. з його куртки забрав мобільний телефон, гаманець та гроші. Грошові кошти Л.А.А. і Т.С.В. відразу поділили між собою. Після цього Л.А.А. заволодів його курткою та светром, а Т.С.В. запропонував зв’язати його. Л.А.А. також пропонував нанести йому удар ножем і засипати камінням, демонстрував ніж, однак Т.С.В. від цього відмовився.

Крім того, в ході допиту підозрюваного Т.С.В. під час розгляду клопотання він також не заперечував, що наніс потерпілому декілька ударів. В суді апеляційної інстанції підтвердив вказані обставини, зазначивши, що хотів розборонити Л.А.А. і потерпілого.

Таким чином, наведене свідчить про обґрунтованість пред’явленої Т.С.В. підозри у скоєні кримінального правопорушення, передбаченого ч.2 ст.187 КК України. При цьому доведеність обвинувачення в цьому кримінальному провадженні не розглядається.

З матеріалів провадження слідувало, що Т.С.В. не працює, джерел для існування немає, стійки соціальні зв’язки у нього відсутні, раніше він неодноразово притягувався до кримінальної відповідальності  за вчинення корисливих злочинів, вчинив зазначений злочин в період іспитового строку, а тому зазначене свідчить про обґрунтованість вказаного в клопотанні слідчим ризику, передбаченого ст. 177 КПК України, – вчинення підозрюваним інших кримінальних правопорушень.

За таких обставин, колегія суддів вважала за необхідне обрати відносно Т.С.В. запобіжний захід у виді тримання під вартою.

Даних, які б вказували на те, що за станом здоров`я Т.С.В. не може утримуватись під вартою,  небуло.

Враховуючи наявність обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення, особу підозрюваного та наявність ризику, передбаченого ст. 177 КПК України, застосування до Т.С.В. запобіжного заходу, не пов'язаного з триманням під вартою, не є достатнім для запобігання ризику, зазначеного у клопотанні слідчого та в апеляційній скарзі прокурора.

Крім того, враховуючи, що злочин у вчиненні якого підозрювався  Т.С.В. вчинено із застосуванням насильства до потерпілого,  апеляційний суд вважав за можливе не визначати підозрюваному розмір застави у відповідності з вимогами ч.4 ст. 183 КПК України.

 

2) Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 04 листопада 2016 року скасовано ухвалу слідчого судді Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 11 листопада 2016 року відносно П.О.О., якою відмовлено у задоволенні клопотання слідчого СВ Очаківського ВП ГУ НП в Миколаївській області Стинки О.С. про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно П.О.О., який підозрюється у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України.

 

Під час апеляційного розгляду було встановлено, що вирішуючи питання про обрання запобіжного заходу, слідчий суддя не оцінив в сукупності всі обставини, визначені в ст. 178 КПК України та обрав запобіжний захід, який не відповідає фактичним обставинам справи та особі підозрюваного.

Так, слідчий суддя дійшов правильного висновку про наявність обгрунтованої підозри у вчиненні П.О.О. злочину, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України, яка підтверджується сукупністю здобутих під час досудового розслідування доказів.

Але  апеляційний суд не погоджується з твердженням слідчого судді про те, що прокурор не довів наявність передбачених ст.ст. 177, 194 КПК України ризіків та обставин. З матеріалів досудового розслідування вбачається, що П.О.О. раніше неодноразово судимий, в т.ч. за умисні тяжкі корисливі злочини, не працює, постійного законного джерела доходу не має, сім’ї не має, вину не визнає, не зважаючи на беззаперечність наявних доказів.

Вищевказані обставини, тяжкість покарання яке загрожує П.О.О. в разі визнання його винуватим, а також відсутність у нього стійких соціальних зв’язків достатньо переконливо свідчать про наявність ризиків, передбачених п. 1, 5 ст. 177 КПК України, а саме: здійснити спробу переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, вчинити інше кримінальне правопорушення.

Крім того, та обставина, що до теперішнього часу П.О.О. не видав органам досудового розслідування частину викрадених ним речей, підтверджує наявність ризику, передбаченого п. 2 ст. 177 КПК України, тобто знищити або сховати речі, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення.

Також слідчому судді необхідно було звернути увагу на той факт, що під час адміністративного затримання П.О.О. 09.11.2016 року у нього виявлено та вилучено металевий предмет ззовні схожий на гранату РГД-5, яка є вибухонебезпечним предметом та могла бути використана зі злочинною метою. Крім того в матеріалах кримінального провадження міститься протокол допиту свідка Ф.І.Р., який повідомляв про погрози та залякування з боку підозрюваного П.О.О.

Згідно п. 5 ч. 2 ст. 183 КПК України запобіжний захід у вигляді тримання під вартою може бути застосовано до раніше судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад 3 років.

Органами досудового розслідування П.О.О. повідомлено про підозру у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 185 КК України, санкція якої передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від 3 до 6 років. За своєю правовою кваліфікацією злочин відносится до тяжких злочинів.

Вік та стан здоров’я підозрюваного не перешкоджає можливості утримання його під вартою.

 

 

Також, досить значна кількість ухвал слідчих суддів було скасовано в зв’язку з істотним порушенням кримінального процесуального закону.

 

Так, наприклад, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 03 жовтня 2016 року скасовано ухвалу слідчого судді Центрального районного суду  м. Миколаєва  від 22.09.2016 року, якою відносно П.А.І., підозрюваного у вчиненні злочину передбаченого ст.121 ч.1 КК України, застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк до 19.11.2016 року. Як вбачалося з пояснень наданих в апеляційному суді підозрюваного П.А.І., якій підтримав апеляційну скаргу захисника, слідчий суддя, вирішуючи питання обрання йому запобіжного заходу, не вручив йому пам’ятку про права та взагалі не роз’яснив йому права, в тому числі і право на застосування технічних засобів при проведенні процесуальних дій, в яких бере участь. В зв’язку з наведеним взагалі не з’ясовував думку учасників провадження щодо наявності клопотань та необхідності звукозапису. Крім того, підозрюваний пояснив, що слідчий суддя постановив та оголосив судове рішення про обрання запобіжного заходу без виходу до нарадчої кімнати.

Прокурор І.О.А. підтвердив в апеляційному суді доводи апелянта та підозрюваного щодо обставин постановлення та оголошення судового рішення про обрання запобіжного заходу без виходу до нарадчої  кімнати.

Зазначені обставини узгоджувалися з наданими апеляційному суду матеріалами.

Так, з журналу судового засідання вбачалося, що слідчий суддя, розглядаючи клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу до Пі.А.І., не з’ясовував наявність клопотань в учасників провадження. Крім того, технічні засоби під час обрання запобіжного заходу не застосовувались.

Вказані обставини свідчать про порушення слідчим суддею права на захист підозрюваного, порядку розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу, передбаченого ст.193 КПК України (в частині роз’яснення прав підозрюваному), вимог ст.107 ч.1 КПК України (в частині застосування технічних засобів), а також ст.376 КПК України (щодо постановлення і проголошення судових рішень після виходу з нарадчої кімнати).

Зазначені порушення вимог кримінального процесуального закону України, апеляційний суд визнав істотними, оскільки вони перешкодили ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення, в зв’язку з чим оскаржувана ухвала підлягала безумовному скасуванню з постановленням нової ухвали.

 

 

Серед порушень кримінального процесуального закону, що допускають слідчі судді, слід визначити наступні:

 

 -   порушення прав учасників судового провадження.

        1) Так, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 04 квітня 2016 року скасовано ухвалу слідчого судді Березанського районного суду Миколаївської області Г.Н.О. від 18.03.2016 року, якою  відмовлено у задоволенні її скарги на постанову слідчого СВ Березанського ВП Очаківського ВП ГУНП в Миколаївській області Чикаловського Є.М. від 03.03.2016 року про закриття кримінального провадження №12013160150000357.

            Апеляційній суд в своїй ухвалі зазначив, що відповідно до вимог ч.3 ст. 306 КПК України розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов’язковою участю особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника.

Вказана норма закону реалізовується шляхом судового виклику, порядок здійснення якого, згідно ч.1 ст.135 КПК України, передбачає вручення повістки про виклик, надіслання її поштою, електронною поштою чи факсимільним зв’язком, здійснення виклику по телефону або телеграмою, а також належне підтвердження про його отримання. 

Слідчий суддя зазначених вимог закону не дотримався.

Так, з матеріалів судового провадження вбачається, що 16.03.2016 року повістка про виклик С.М.Ю. до суду опублікована на офіційному сайті суду.

Крім того, з телефонограми вбачається, що її текст того ж дня надиктований секретарем судового засідання на автовідповідач мобільного телефону, зазначеного заявницею.

Проте, жодних підтверджень отримання особою (С.М.Ю.) вказаної інформації, як цього вимагає ст.136 КПК України, матеріали провадження не містять.

Таким чином, в цьому провадженні не дотримано передбаченого законом порядку судового виклику, в зв’язку з чим судове провадження здійснено всупереч ч.3 ст. 306 КПК України - за відсутності С.М.Ю., належним чином не повідомленої про дату, час і місце судового провадження.

Вказані порушення вимог кримінально процесуального закону є істотними, оскільки перешкодили суду ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення в зв’язку з чим оскаржувана ухвала підлягає скасуванню на підставі ст.412 КПК України з постановленням нової ухвали.

Разом з тим, апеляційний суд був позбавлений можливості перевірити мотиви прийняття слідчим суддею оскаржуваного рішення і прийняти рішення по суті скарги С.М.Ю. на постанову слідчого у відповідності до вимог ст.407 ч.3 КПК України, виходячи з наступного.

Як вбачається з змісту оскаржуваної ухвали, слідчий суддя, відмовивши в задоволенні скарги С.М.Ю., взагалі не вмотивував свій висновок, підстав для закриття кримінального провадження, наведених у постанові слідчого, не перевірив, доводів скарги С.М.Ю. не проаналізував і, таким чином, її скаргу фактично не розглянув.

Нормами ст.9 ч.6 КПК України передбачено, що у випадках, коли положення Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною 1 ст.7 цього Кодексу.

            В зв’язку з тим, що норми КПК України не регулюють питання направлення матеріалів за наслідками апеляційного розгляду скарги на ухвалу слідчого судді до суду 1 інстанції, апеляційний суд, керуючись п.п.14, 16, 17 ч.1 ст.7, ст.21, ст.23, ст.24 КПК України, вважав за необхідне призначити новий розгляд цієї скарги в суді 1 інстанції, для забезпечить дотримання принципів доступу до правосуддя, безпосередності дослідження доказів та забезпечення права на оскарження судового рішення.

 

           2) Так, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 10 жовтня 2016 року скасовано ухвалу слідчого судді Миколаївського районного суду Миколаївської області від 19 вересня 2016 року, якою скаргу К.П.М. на постанову слідчого про закриття кримінального провадження повернуто заявнику.

          Апеляційній суд в своїй ухвалі зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 304 КПК України скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого прокурора, передбачені частиною першої статті 303 цього Кодексу, можуть бути подані особою протягом десяти днів з моменту прийняття рішення, вчинення дії чи бездіяльності. Якщо рішення слідчого чи прокурора оформлюється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії.

З наданих матеріалів провадження вбачалось, що К.П.М. 15.09.2016 р. звернувся до Миколаївського районного суду Миколаївської області із скаргою, в якій просив скасувати постанову слідчого СВ Миколаївського відділу поліції Очаківського відділу поліції в Миколаївській області К.В.К. про закриття кримінального провадження від 31.08.2016 р., копію якої отримав 06.09.2016 р.

Повертаючи скаргу заявнику за відсутністю клопотання про поновлення строку оскарження постанови слідчого про закриття кримінального провадження, слідчий суддя належним чином не з’ясував питання необхідності наявності такого клопотання з боку заявника з огляду на час отримання К.П.М. копії постанови слідчого.

           Зважаючи на викладене, керуючись загальними засадами кримінального провадження, визначених ст. 7 КПК України, однією з яких є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, апеляційний суд вважав, що ухвала слідчого судді підлягає скасуванню як незаконна з поверненням скарги новий розгляд, оскільки рішення слідчим суддею по суті скарги не приймалось.

 

          3) Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 11 листопада 2016 року скасовано ухвалу слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 22 вересня 2016 року, якою скаргу Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ « КБ «ПРЕМІУМ» - Т.О.О. на бездіяльність слідчого СУ ГУ НП в Миколаївській області повернуто заявнику, як особі, яка не має права подавати скаргу.

Під час апеляційного розгляду, вивчивши матеріали судового провадження та матеріали залучені до апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необґрунтованість прийнятого слідчим суддею рішення.

Так, суд апеляційної інстанції зазначив, що повноваження Т.О.О. підтверджені рішенням виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 134 від 11.02.2016 р. «Про початок процедури ліквідації ПАТ «КБ «ПРЕМІУМ» та делегування повноважень ліквідатора банку», яким його призначено Уповноваженою особою Фонду та йому делеговані всі визначені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» повноваження ліквідатора ПАТ «КБ «ПРЕМІУМ» на строк 2 роки – з 11.02.2016 р. по 10.02.2018 р. включно.

Копія даного рішення, завіреного належним чином, була залучена до скарги Т.О.О. до суду.

Є припущенням слідчого судді те, що його підпис у скарзі до суду є не оригіналом, а ксерокопією, з огляду на наявність відбитку мокрої печатки ПАТ « КБ «ПРЕМІУМ» на підпису.

З урахуванням викладеного, є обґрунтованими доводи апеляційної скарги Т.О.О. про наявність підстав для скасування оскаржуваної ухвали.

Керуючись положеннями ст. 9 ч. 6 КПК України та загальною засадою кримінального провадження - забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, визначеною ст. 7 ч.1 п. 17  КПК України, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваної ухвали та повернення скарги до суду для розгляду, оскільки рішення слідчим суддею по суті скарги не приймалось і суд апеляційної інстанції позбавлений процесуальної можливості ухвалити своє рішення по суті скарги.

 

• неправильне застосування норм кримінального процесуального закону

 

Наприклад, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 01 лютого 2016 року було скасовано ухвалу слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 04 січня 2016 року, якою Б.В.Г. відмовлено у відкритті провадження за його скаргою щодо зобов’язання прокурора Миколаївської області внести в ЄРДР відомості викладені в його заяві.

Апеляційній суд в своїй ухвалі зазначив, що приймаючи рішення за скаргою, слідчий суддя вказав, що Б.В.Г. не долучив до скарги доказів, що підтверджують звернення до прокуратури з заявою про вчинене кримінальне правопорушення, а також бездіяльності слідчого чи прокурора у внесенні відомостей про вказані кримінальні правопорушення до ЄРДР після отримання такої заяви, не зазначив реквізити, в тому числі дату звернення з  заявою про злочин, а також орган до якого її було направлено.

Пославшись на відповідь начальника відділу процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих прокуратури Миколаївської області Крупки А.А., про те, що зазначені у заяві Б.В.Г. обставини вже розглядалися прокуратурою за наслідками чого йому були наданні відповіді, а також те, що Центральним районним судом м. Миколаєва Б.В.Г. раніше було відмовлено у задоволені його скарги на зазначену ним бездіяльність прокурора, слідчий суддя відмовив у відкритті провадження за його скаргою, відповідно до ч.4 ст.304 КПК України.

Разом з тим,  відповідно до вимог   ч. 4 ст.304 КПК України,   слідчий суддя відмовляє у відкритті провадження лише у разі, якщо скарга подана на рішення, дію чи бездіяльність слідчого, прокурора, що не підлягає оскарженню.

  Згідно п.1 ч.1 ст.303 КПК України  бездіяльність слідчого або прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви або повідомлення про кримінальне правопорушення можуть бути оскарженні.

Не є підставою для відмови у відкритті провадження за скаргою заявника й вищенаведені обставини, на які послався слідчий суддя.

Крім цього, в матеріалах провадження були відсутні данні про те, що слідчим суддею перевірялась інформація надана начальником відділу процесуального керівництва у кримінальних провадження прокурором Крупкой А.А., та відсутнє посилання на конкретне  рішення суду за заявою Б.В.Г.  

За таких обставин рішення суду є суперечливим.

Виходячи з зазначених вимог закону, слідчий суддя повинен був розглянути скаргу Б.В.Г. по суті зазначених ним вимог та за результатами розгляду постановити  рішення, згідно ч.2 ст.307 КПК України.

        Враховуючи вище наведене, а також те, що рішення по суті скарги Б.В.Г. щодо не  внесення прокурором в ЄРДР відомостей, викладених в його заяві, слідчим суддею не приймалось,  оскаржена ухвала слідчого судді не ґрунтується на вимогах закону і перешкоджає розгляду скарги уповноваженим судом, вона підлягала скасуванню, а провадження за скаргою,  з урахуванням положень ст.ст. 7, 9 КПК України – направленню до суду першої інстанції для розгляду і прийняття рішення з дотриманням вимог ст.ст.303-307 КПК України.

 

           -   неправильне тлумачення кримінального процесуального закону

 

     Так, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 22 серпня 2016 року було скасовано ухвалу слідчого судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 серпня 2016 р. щодо застосування запобіжного заходу підозрюваному Д.О.В., який підозрювався у вчиненні злочину, передбаченому ст. 259 ч. 2 КК України.

 Апеляційній суд в своїй ухвалі зазначив, що слідчий суддя у відповідності до вимог ст.ст. 177, 178, 183, 194 КПК України дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для застосування підозрюваному Д.О.В. запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою. Відсутні правові підстави для застосування підозрюваному більш м’якого запобіжного заходу – особистого зобов’язання, про що просить апелянт.

Разом з тим, слідчий суддя залишив поза увагою вимоги ст. 183 ч. 3 КПК України, яка передбачає, що слідчий суддя при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатньої для забезпечення виконання підозрюваним процесуальних обов’язків. Серед вимог до ухвали слідчого судді також передбачено обґрунтування обраного розміру застави.

Відповідно до ст. 182 ч. 5 КПК України розмір застави особі, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, визначається в межах від двадцяти до вісімдесяти розмірів мінімальних заробітних плат. Визначення застави в розмірі, який перевищує 80 мінімальних заробітних плат, може бути застосовано лише у виключних випадках.

       Слідчий суддя, невірно розтлумачивши вказану норму права, при визначенні розміру застави визначив підозрюваному Д.О.В.  розмір застави – 150 000 гр., що перевищує 100 мінімальних заробітних плат. Однак, обґрунтування обраного розміру застави або встановлення виключного випадку в оскаржуваній ухвалі не було наведено.

       Апеляційний суд вважає, що застава у вказаному розмірі є завідомо непомірною для підозрюваного.

Враховуючи обставини тяжкого злочину, передбаченого ст. 259 ч.2 КК України, про вчинення якого Д.О.В. повідомлено підозру, майновий та сімейний стан підозрюваного, інші дані про його особу, встановлені ризики, передбачені ст. 177 ч.1 п.п. 1, 5 КПК України, апеляційний суд вважав, що застава у розмірі п’ятдесяти мінімальних заробітних плат, зможе достатньою мірою забезпечити виконання підозрюваним покладених на нього обов’язків, передбачених кримінальним процесуальним законом України.

За таких обставин, виходячи з вимог ст. 407 ч.3 п. 2 КПК України, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, ухвала слідчого судді – скасуванню, з постановленням нової ухвали про задоволення клопотання слідчого, застосування підозрюваному запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та визначення йому розміру застави в порядку, передбаченому ч. 3 ст. 183 КПК України, з покладенням на нього обов’язків, з числа передбачених ст. 194 ч. 5 КПК України.

 

• Прикладами неправильного тлумачення кримінального процесуального закону можуть слугувати випадки неправильного визначення слідчими суддями строку дії ухвали про застосування запобіжних заходів:

 

   Наприклад, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 19 лютого 2016 року було скасовано ухвалу слідчого судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 05.10.2016 року, якою відносно Ц.В.О. підозрюваного у вчиненні злочину, передбаченого ст.289 ч.2 КК України, застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк до 03.12.2016 року (включно).

    Апеляційній суд в своїй ухвалі зазначив, що слідчий суддя врахувавши наявність обґрунтованої підозри Ц.В.О. у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.289 КК України, конкретні обставини провадження, в числі яких вчинення злочину підозрюваним в стані алкогольного сп’яніння, його втеча з місця зупинки викраденого автомобіля працівниками поліції, наявність і вагомість доказів про вчинення підозрюваним інкримінованих дій, тяжкість злочину, в якому він підозрюється, а також тяжкість покарання, що йому загрожує в разі визнання винуватим, існування ризиків, передбачених п.п.1, 3, 5 ч.1 ст.177 КПК України, особу підозрюваного, який раніше судимий, проживає з батьком, не одружений, не має постійного місця роботи, дійшов до вірного висновку про недостатність застосування більш м'якого запобіжного заходу до підозрюваного Ц.В.О., ніж тримання під вартою.

Також, з оскаржуваної ухвали вбачається, що слідчим суддею не вірно визначений строк дії ухвали про обрання запобіжного заходу підозрюваному Ц.В.О. - до 03.12.2016 року включно.

Так, відповідно до вимог ч.1 ст.197 КПК України, зазначений строк не може перевищувати 60 днів. За такого, апеляційний суд приходить до висновку, що строк тримання під вартою підозрюваного Ц.В.О. в цьому провадженні має тривати до 01.12.2016 року, що складає 60 днів з моменту затримання підозрюваного Ц.В.О. – 03.10.2016 року. 

Крім того, доводи апелянта про безпідставне не визначення слідчим суддею розміру застави підозрюваному в цьому провадженні є слушними.

Так, відповідно до вимог ч.3 ст.183 КПК України слідчий суддя, суд при постановленні ухвали про застосування запобіжного заходу в виді тримання під вартою зобов’язаний визначити розмір застави, достатній для виконання підозрюваним обов’язків, передбачених законом, крім випадків, передбачених ч.4 цієї статті.  

Як вбачається з матеріалів провадження слідчий суддя вказаної норми закону не дотримався і за відсутністю випадків, передбачених ч.4 ст.183 КПК України, не визначив Ц.В.О. розміру застави та не визначив обов’язків підозрюваного в разі її внесення з числа, передбачених ч.5 ст.194 КПК України.

Зазначені порушення кримінального процесуального закону апеляційний суд визнав істотними в зв’язку з чим, апеляційна скарга захисника Г.М.О. в інтересах підозрюваного Ц.В.О. частково задоволена, а ухвала слідчого судді в цій частині скасована з постановленням нової ухвали.

           

            Також, серед скасованих апеляційним судом Миколаївської області ухвал слідчих суддів у зв’язку з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону слід виділити ухвали, якими скасовано ухвали слідчого судді про накладення арешту на майно, винесені з порушеннями положень ст. ст. 170 ч.4, 173 ч.1 , 2 КПК України, таких ухвал в 2016р. досить значна кількість – 27.

 

   Наприклад, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 19 лютого 2016 року було скасовано ухвалу слідчого судді Центрального районного суду  м. Миколаєва  від 30 липня 2015 року, якою на транспортний засіб  Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 02 лютого 2016 року про накладення арешту.

Апеляційній суд в своїй ухвалі зазначив, що як вбачається з подання слідчого, 30.01.2016 року на автодорозі Р-06 «Ульянівка-Миколаїв» сталося зіткнення між автомобілями «ВАЗ-21104», під керуванням водія К.Ф.Б., та «Iveco 4510», під керуванням водія Г.С.Б.

З подання слідчого вбачається, що підставою для арешту майна є дані про те, що автомобіль «ВАЗ-21104», яким керував один із учасників дорожнього руху, міг зберегти на собі сліди злочину, а, отже, є предметом, доказом злочину.

Слідчий суддя, відмовляючи у задоволенні клопотання, а саме, через неповідомлення К.Ф.Б. про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, не врахував вимоги ч.2 ст. 170 КПК України, яка передбачає, що арештованим може бути майно, яким володіє, користується чи розпоряджається підозрюваний, обвинувачений, засуджений, треті особи, юридична особа, до якої може бути застосовано заходи кримінально-правового характеру за рішенням, ухвалою суду, слідчого судді.

Також при розгляді клопотання про арешт майна слідчий суддя не дотримався вимог ч. 3 ст. 170 КПК України, яка передбачає, що підставою арешту майна є наявність ухвали слідчого судді чи суду за наявності сукупності підстав чи розумних підозр вважати, що майно є предметом, доказом злочину, засобом чи знаряддям його вчинення, набуте злочинним шляхом, є доходом від вчиненого злочину або отримане за рахунок доходів від вчиненого злочину.

З огляду на обставини кримінального провадження, враховуючи вимоги ч. 1 та ч. 2 ст. 170 КПК України щодо завдання та мети арешту, слідчий суддя при постановленні рішення не врахував, що не накладення арешту може призвести до зникнення, знищення, перетворення або відчуження транспортного засобу, а метою арешту є забезпечення кримінального провадження, в якому із транспортним засобом необхідно провести ряд експертиз та слідчих дій для встановлення фактичних обставин кримінального провадження. Таким чином, апеляційний суд прийшов до висновку, що наявні підстави, передбачені ст. 170 КПК, для накладення арешту на транспортний засіб «ВАЗ-21104», що належить К.Ф.Б. З огляду на наведене, прийняте слідчим суддею рішення підлягало скасуванню, з постановленням нової ухвали відповідно до вимог п.2 ч.3 ст. 407 КПК України.

За результатами даного узагальнення можна сказати, що слідчі судді в основному дотримуються вимог порядку розгляду скарг і клопотань, що входять до їх компетенції, а під час постановлення ухвали керуються вимогами КПК України. На слідчого суддю покладається значний об’єм функцій та обов’язків. Одночасно пред’являються до нього підвищені вимоги щодо оперативності розгляду ним віднесених до його компетенції питань.

 Але в аналізованому періоді помітна тенденція до збільшення кількості скасованих ухвал слідчих суддів. Так, у 2015 р. апеляційним судом було скасовано 17,6 % від загальної кількості розглянутих по суті апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів, а в 2016 р. ця кількість зросла до 23,3 %. 

Серед помилок, допущених слідчими суддями місцевих загальних судів Миколаївської області під час розгляду відповідних скарг та клопотань більшість стосується недотримання слідчими суддями вимог відповідності висновків, викладених у судовому рішенні, доказам, дослідженим в судовому засіданні. В основі невідповідності висновків суду 1-ої інстанції фактичним обставинам справи лежать допущені слідчими суддями помилки, які стосуються оцінки доказів та вмотивованості судових рішень. У зв’язку з зазначеним доцільним буде періодично проводити тематичні семінари із слідчими суддями щодо забезпечення правильного застосування законодавства при розгляді клопотань учасників кримінального провадження, що сприятиме підвищенню якості правосуддя.

Поряд з цим, слід зауважити незначне зменшення кількості ухвал слідчих суддів, скасованих з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону, що зумовлено напрацюванням практики розгляду клопотань та скарг слідчими суддями. Крім того, слід зазначити про покращення якості клопотань щодо питань, які відносяться до компетенції слідчих суддів, з якими зверталися сторони кримінального провадження, а також їх рівня підготовки до судового розгляду.

 

2. Аналіз порушення процесуальних строків при розгляді справ та

порушення строків утримання осіб під вартою при розгляді кримінальних справ

 

 

    Згідно звіту про оперативність розгляду місцевими судами Миколаївської області кримінальних справ за 2016 рік в провадженні судів перебувало 133 кримінальні справи, матеріалів кримінального провадження  (за КПК 2012р.) -  4 417, всього  4 550  ( на  22,83 %  менше в порівнянні з 2015 р. – 5 896 справ та проваджень), з яких закінчено  -  24 справ та розглянуто  матеріалів кримінального провадження (за  КПК  2012р.) – 3 140, всього 3 164 (   на  32 %  менше в порівнянні з 2015р.  -   4610 справ та проваджень. Залишок нерозглянутих  кримінальних справ  -  109 та  матеріалів кримінального провадження на кінець  звітного періоду (КПК 2012р.) – 1 277, всього – 1386, що  на  12%  менше в порівнянні з  2015р. -  1237, у тому числі зупинених провадженням  93 справ ( в 2015р. -  105),  257 матеріалів кримінального провадженні ( в 2015р. – 236); у яких  провадження на кінець звітного періоду не зупинено  1036 (  в 2015р.  -   896).

 

     Кількість нерозглянутих  кримінальних  справ в строк:

     понад 6 місяців  -  1 року       -    1 справа;    

     понад  1-2 років                      -    3 справи;    

     понад 2 роки                           -    12 справ

     матеріали кримінального

     провадження (КПК 2012 р.):

       понад 6 місяців -1 року         -   140 проваджень       

       понад 1-2 років                      -   109 провадження

        понад 2 роки                          -   43  проваджень   

   

           всього: 308 кримінальних справ і проваджень, що на 4,76 %  більше в порівнянні  з 2015 р.  -  294  .

            При цьому, загальна кількість нерозглянутих справ та матеріалів  кримінального провадження, за якими особи тримаються під вартою і рахуються за судами понад 6 місяців -  50 ( 74 осіб), що на 4,17 %  більше ніж в 2015 році –48 справи та проваджень (75 осіб).

 

            Згідно річного звіту Апеляційного суду Миколаївської області кримінальних справ та матеріалів кримінального провадження, не розглянутих у строк понад  6 місяців за апеляціями  у 2016 році – 15 кримінальних проваджень.  Основними причинами відкладення судового розгляду   були:  неявка обвинувачених, потерпілих, захисників, свідків.

 

                Найбільша кількість кримінальних  проваджень, не розглянутих у строк понад  6 місяців, протягом року перебувало у Ленінському районному суді  м. Миколаєва – 35 проваджень; Заводському районному судді м. Миколаєва -25 проваджень, у Центральному районному суді м. Миколаєва – 18;  у Миколаївському районному суді Миколаївської області - 20 проваджень; Очаківському міськрайонному суді Миколаївської області  - 13 проваджень; Корабельному районному суді м. Миколаєва  - 11 проваджень, Первомайському міськрайонному суді Миколаївської області - 10 проваджень, Новоодеському районному суді Миколаївської області - 9 тпроваджень,  Вознесенському міськрайонному суді Миколаївської області -  8 проваджень. У 2015 році вказана категорія кримінальних справ і проваджень виглядала наступним чином: в Заводському районному суді – 13, Центральному – 15, Миколаївському – 10, Корабельному – 13, Ленінському – 26, Очаківському міськрайонному судді – 14. 

 

 

                У тому числі проваджень (справ) по яким особи тримаються під вартою станом на 01.01.2017р.: Заводський районний суд м. Миколаєва -  9 справ; Центральний районний суд  - 2;  Ленінський районний суд м. Миколаєва – 11 справ:; Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області – 1:  Корабельний районний суд м. Миколаєва  – 4,  Вознесенський – 2 .  

          

             Найпоширенішими причинами відкладення розгляду судами області справ та їх тривалого розгляду є:

• нездійснення доставки підсудних, які утримуються під вартою, або їх хвороба;
• неявка свідків та потерпілих;
• велика кількість потерпілих та свідків по справі, які мешкають поза межами Миколаївської області, що ускладнювало їх явку до суду;
• неявка захисників та прокурорів;
• проведення експертиз та прокурорських перевірок;
• великий обсяг матеріалів справи.

 

 За статистичними даними звіту судів області щодо інформації про причини та факти відкладення розгляду справ та матеріалів кримінального провадження протягом 2015 року:

   Усього відкладено розгляд справ та матеріалів кримінальних проваджень  з причин -  6674, за фактом -  5 969 ( в 2015р. 60175/5661 відповідно),

    у тому числі:

     - нездійснення доставки до суду підсудного (обвинуваченого), який тримається під вартою -  з причин 389, за фактом 322( в 2015р  140/169);

   -  неявка підсудного (обвинуваченого) – з причин 1571; за фактом – 1491 (в 2015р.  1582/1498);

    -    хвороба підсудного (обвинуваченого) – з причин  100; за фактом -  62 (в 2015р. 17/84);

               -  неприбуття прокурора – з причин – 32;  за фактом – 31 (в 2015 р.  54/54);

      -  неприбуття захисника – з причин  292; за фактом -  258 ( в 2015р. 239/205);

 -  неприбуття свідків, потерпілих – з причин  808, за фактом -716 (в 2015р.  902/754);

     - неприбуття інших учасників кримінального провадження – з причин  11; за фактом -  98  (в 2015р. 11/98); 

   -  зміна прокурором обвинувачення: з причин – 49, за  фактом – 46 ( в 2015р -  37/46);

    -   висунення додаткового обвинувачення:  з причин -  0; за фактом – 0 ;

  - підготовка захисту обвинуваченого від зміненого чи додаткового обвинувачення: з причин  -14; за фактом – 14  (в 2015р. –16/16);

  -  проведення експертизи:  з причин – 9;  за фактом – 9 ( 2015р -  10/8);

         - інші підстави:  з причин -  3 280; за фактом -  2 926 (в 2015р. -  2936/2730).

 

      Згідно даних звіту про вжиття судами заходів для своєчасного розгляду справ протягом 2016 року судами області винесено:

• застосовано судом привід підсудного (обвинуваченого) - 397 ( 2015р. – 441) , з них кількість справ та матеріалів, у яких не виконано привід -  173 ( 2015р. -170);
• застосовано судом привід свідка, потерпілого – 182 ( в 2015р. – 167), з них кількість справ та матеріалів, у яких не виконано привід - 77 ( 2015р. –48);
• кількість справ, у яких на осіб накладено грошове стягнення – 15 ( в 2015р. – 14);
• змінено підсудному та обвинуваченому запобіжний захід на взяття під варту – 1 (в 2015р. -8);
• вжито інших заходів - 1 (в 2015р. – 1).

 

         У 2016 році 6 разів порушувалося питання про відповідальність прокурора або адвоката, які не прибули у судове засідання (ст. 324  КПК України). У 2015 році такі питання не порушувались.

 

        Таким чином, можна зробити висновок, що у 2016 році спостерігалась тенденція до збільшення кримінальних проваджень не розглянутих судами понад 6 місяців.

 

        Крім того, у порівнянні з 2015 роком судами було  більше  вжито заходів для своєчасного розгляду кримінальних справ і проваджень.

  

       Слід зазначити, що вжиті  судами  процесуальні заходи  з метою недопущення відкладення розгляду кримінальних проваджень (справ), в зв’язку з неявкою учасників процесу не є достатнім, оскільки ухвали (постанови) про привід виконуються неналежним чином, а велика кількість відкладень розгляду справ, в зв’язку з неявкою обвинувачених  може свідчити про необхідність обрання вказаним особам більш суворих запобіжних заходів. У більшості випадків причини тривалого  перебування справ на розгляді судів не залежні від суддів.  Так, це надмірний строк  виконання  експертними установами призначених судом експертиз, несвоєчасне вручення поштовими організаціями учасникам процесу судових викликів, невиконання примусових приводів учасників процесу, відсутність в суді знаків поштової оплати та конвертів, велике навантаження на одного суддю, участь суддів в інших процесах, які розглядаються за законом колегіально. Крім того, переважна кількість суддів ще й досі розміщуються у приміщеннях, в яких неможливо створити належні умови для здійснення судочинства, немає достатньої кількості залів судових засідань, що створює труднощі для належного розгляду справ.    

 

    Кримінальні справи та провадження, які перебували на розгляді місцевих судів   понад  6  місяців станом на  01.01.2016р. по яким обвинувачені  (підсудні) перебували під вартою.

 

                                                     Вознесенський районний суд (2)

 

1. Кримінальне провадження по обвинуваченню громадян Ш.Д.Г. та К.В.М. у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених п. п. 6, 12 ст. 115, ч.4 ст. 187 КК України. Справа надійшла  06.2016 року.  Тривалий розгляд справи обумовлений заміною головуючого; неявкою учасників провадження.
2. Кримінальне провадження по обвинуваченню Б.С.В. у вчиненні кримінальних правопорушень передбачених ч.3 ст. 27, п. п. 11, 12 ч.2 ст. 115, ч.1 ст. 263 КК України та Р.Л.М. за ч.2 ст. 27, п.п. 11, 12 ч.2 ст. 115, ч.1 ст. 263 КК України. Справа надійшла 09.06.2016р. Тривалий розгляд справи обумовлений: заміною головуючого, неявкою учасників провадження.

 

Заводський районний суд  м. Миколаєва (9)

    

1. Кримінальне провадження за обвинуваченням З.Д.А., Т.О.В., Л.В.А., Б.М.Ю. та К.О.М. у вчиненні злочинів, передбачених ст.ст. 257, ч.3 263, ч.4 187 КК України.  Справа надійшла  03.2015р.

Тривалий розгляд справи обумовлений  великою кількістю  підсудних та матеріалів справи., неодноразові клопотання обвинувачених про відвід колегії суддів та прокурора.

 

2. Кримінальне провадження за обвинуваченням Д.Є.В.,  Д.Р.В., Б.В.В., Т.Є.Л., у вчиненні злочинів, передбачених п.6 ч.2 ст. 115, ч.4 ст. 187, ч.1 ст. 362, ч.1 ст. 263 КК України.  Розгляд справи здійснюється у складі присяжних. Тривалий розгляд обумовлений великим обсягом матеріалів провадження.

 

3. Кримінальне провадження відносно Б.А.О. у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 185 КК України.

 

       Основними   причинами     відкладення    розгляду справи   є  не доставка обвинуваченого конвойним взводом в судове засідання.

         В Заводському районному суді м. Миколаєва за наявності 4-х залів для слухання кримінальних проваджень обладнано лише дві камери для підсудних, в яких максимально може утримуватись тільки по дві особи в кожній з урахуванням вимог роздільного тримання різних категорій осіб.  

 

4. Кримінальне провадження відносно Ч.О.Д. у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст. 185 КК України.  Справа надійшла  07.12.2015р.

         Основними  причинами    тривалого  розгляду зазначеної справи  були:

неодноразова неявка в судове засідання свідків, адвоката,  не доставка обвинуваченого.  

 

5.  Кримінальне провадження  відносно  М.Д.С. у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст. 383, ч. 2 ст. 384 КК України.  Справа надійшла  10.12.2015р.  

         Основні причини тривалого розгляду справи:         неприбуття свідків в судове засідання; хвороба судді; не доставка обвинуваченого конвоєм.

 

6. Кримінальне провадження відносно Ш.Т.В., Б.В.Л. та М.В.Г. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст.186 КК України. Справа надійшла 24 березня 2016 року.

Основними причинами тривалого розгляду справи є: неодноразова не доставка  конвоєм в судове засідання  обвинуваченого М.В.Г., який тримається під вартою,  неприбуття потерпілого та адвоката.

 

7. Кримінальне провадження відносно В.П.Г., Ільїна І.В., Ільїна О.В., Р.В.А. у вчиненні злочинів, передбачених ч.2 ст.187, 146 ч.2 КК України. Справа надійшла  28.03.2016р. 

Основними причинами тривалого розгляду справи є: недоставка обвинувачених конвоєм в судове засідання, неприбуття захисника.  

 

8. З 23 травня 2016 року в провадженні суду знаходиться кримінальне провадження відносно Ж.В.В., М.В.О. у вчиненні злочинів, передбачених п.12 ч.2 ст. 115, 187 ч.4 КК України та Ж.О.О.. Основними причинами тривалого розгляду справи є: не доставка обвинувачених конвоєм в судове засідання:, зайнятість судді в іншому провадженні.

 

9. Кримінальне провадження відносно  Г.О.С. у вчиненні злочину, передбаченого  ч.1 ст. 121 КК України. Справа надійшла 25.05.2016р. Запобіжний захід обвинуваченого – тримання під вартою. Підготовче судове засідання 26.05.2016 р.

         Основні причини тривалого розгляду справи: не доставка обвинуваченого  конвоєм в судове засідання; неявка захисника.

 

                  Ленінський районний суд м. Миколаєва (11)

 

1. 1. Кримінальне провадження відносно Б.В.А., обвинувачений за ч.4 ст. 187, ч.3 ст. 289, ч.1 ст. 263, ч.2 ст. 342 КК України - знаходиться під вартою, Л.С.Л., обвинувачений за ч.4 ст. 187, ч.3 ст. 289, ч.1 ст. 263 КК України - знаходиться під вартою, Р.О.В., обвинувачений за ч.4 ст. 187, ч.3 ст. 289, ч.1 ст. 263 КК України - знаходиться під вартою, С.М.М., обвинувачений за ч.4 ст. 187, ч.3 ст. 289, ч.1 ст. 263 КК України - знаходиться під вартою. Кримінальне провадження надійшло 12.2015р.

        Основними причинами тривалого розгляду справи є: не доставка обвинуваченого  конвоєм в судове засідання; виклик потерпілих та свідків, неявка захисника.

 

2. Кримінальне провадження № 1-кп/489/233/2016 – З.А.В., обвинувачений за ч.2 ст. 187 КК України - знаходиться під вартою. Кримінальне провадження надійшло 12.04.2016р.

        Основними причинами тривалого розгляду справи є: не доставка обвинуваченого  конвоєм в судове засідання; виклик потерпілих та свідків.

 

3. Провадження № 1-кп/489/279/16 – Г.С.О., обвинувачений за ч.3 ст. 15 ч.3 ст. 185 КК України - знаходиться під вартою

Справа надійшла 02.06.2016р.  Основними причинами тривалого розгляду справи є: не доставка обвинуваченого  конвоєм в судове засідання; виклик потерпілих та свідків.

 

4. Провадження № 1-кп/489/288/16 – М.С.О., обвинувачений за ч.2 ст. 186 КК України - знаходиться під вартою. Справа надійшла 22.06.2016р. Причинами перенесення розгляду справи були:  привід свідків, повторний привід свідків, етапування свідка з колонії, обвинувачений не доставлений конвоєм.

 

5. Провадження відносно Г.Д.І. (ст. 307 ч.2, ч.1 ст. 3117, 309 ч.2 КК України. Справа надійшла 24.03.2016р. Причинами тривалого розгляду провадження є: хвороба судді, не доставка обвинуваченого конвоєм.

 

6. Провадження відносно М.Ф.М. (ст. 186 ч.2, 187 ч.2 КК України). Справа надійшла 22.06.2016р. Причини тривалого розгляду справи: неявка потерпілих, перерозподіл справи, у зв’язку з відставкою судді, недоставка обвинуваченого конвоєм.

 

7. Провадження відносно Д.С.В. (ч.2 ст. 185 КК України). Справа надійшла 30.06.2016р. Причини тривалого розгляду не доставка конвоєм обвинуваченого.
8. Провадження відносно К.І.Д. (ч.1 ст. 115 КК України)  Справа надійшла 14.06.2016р. Причини тривалого розгляду справи:  неявка потерпілих, перерозподіл справи, у зв’язку  з відставкою судді, недоставка обвинуваченого конвоєм, неявка захисника.

 

9. Провадження відносно Р.С.О., Г.В.М.  (п. п. 6, 11, 12 КК України, 187 ч.4, 115 ч.2 п.6, 11, 12, 13, 353 ч.2 КК України). Розгляд  провадження переносився з наступних причин: виклик свідків, не доставка обвинувачених, хвороба обвинуваченого, неявка захисника, неявка присяжних.

   

      10.Провадження відносно Т.Р.В. ( ст. 258-3 ч.1 ст. 263 КК України).  Причини тривалого розгляду справи: неявка захисника, виклик свідків, не доставка конвоєм обвинуваченого, привід свідків,

 

11.Провадження відносно Л.Л.В., Б.О.А., Н.В.Г., К.О.М., С.І.М. (27 ч.5, 110 ч.2, ст. 263 ч.1,  ст. 110 ч.2 КК України). Причини перенесення розгляду справи: неявка свідків, захисників, не доставка обвинуваченого конвоєм, зайнятість судді в іншому процесі.  

 

 

                           Корабельний районний суд м  Миколаєва (4)

 

1. Кримінальне провадження відносно В.С.Ф. (п. 12, ч.2 ст. 115 КК України). Провадження надійшло до суду 12.2014р., розглядається колегіально. По справі призначалось 21 судових засідань, які відкладались з наступних підстав: хворобою судді,  зайнятість судді в іншому провадженні , привід свідків, призначення експертизи.
2. Кримінальне провадження відносно Г.Т.В. (ч. 2 ст. 307, ч.3 ст. 311 КК України). По справі призначалось 29 судових засідань, які відкладались з наступних підстав: за клопотанням обвинуваченого, захисника, виклик свідків, не доставка конвоєм  обвинуваченого, привід свідків.
3. Кримінальне провадження відносно З.С.В. ( ч.2 ст. 185 КК України). Про справі призначалось 9 судових засідань, які відкладались розглядом з наступних підстав: не доставлений конвоєм обвинувачений; за клопотанням потерпілого, у зв’язку з відпусткою судді, етапування обвинуваченого з виправної колонії.
4. Кримінальне провадження відносно В.В.І. (ч.1 ст. 115 КК України). Тривалий розгляд справи обмовлений наступними причинами: виклик свідків, не доставка конвоєм обвинуваченого, зайнятість судді в іншому провадженні, привід свідка, нагадування про привід, неявка захисника.

 

                    Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області (1)

 

1. Кримінальне провадження відносно Б.О.А. (ч.1 ст. 121 КК України). Справа надійшла до суду 28.03.2016р. Причини тривалого розгляду справи: неявка потерпілого, свідків, привід свідків, недоставляння обвинуваченого,

         

Центральний районний суд (2)

 

1. Кримінальне провадження відносно Б.В.П. ( ч.2 ст. 15, ч.4 ст. 27, ч.3 ст. 369, ч.1 ст. 190 КК України). Справа надійшла 30.10.2015р. Тривалий розгляд справи обумовлений: неявкою прокурора,, потерпілого, зайнятість судді в іншому провадженні.
2. Кримінальне провадження відносно Ц.І. (ч.2 ст. 115, ч.4 ст. 187 КК України), ГюА.В. ( ч.2 ст. 115, ч.4 ст. 187, ч.1 ст. 263 КК України).  Справа надійшла 26.05.2012 р.  Досить тривалий розгляд справи обумовлений великим обсягом матеріалів  провадження. 

 

 

 

3. Застосування практики Європейського суду з прав людини та дотримання судовими інстанціями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В ході проведення аналізу використовувалась судова практика районних судів м. Миколаєва та Миколаївської області, а також апеляційного суду Миколаївської області за 2016 рік.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї є частиною національного законодавства України.

23 лютого 2006 року прийнято надзвичайно важливий закон – Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», який регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України, з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї, з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини, зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.

Важливою є ст.17 Закону, яка передбачає застосування судами Конвенції та практики Європейського суду з прав людини, як джерела права, а ст.18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

 

Згідно інформації, наданої судами м. Миколаєва та Миколаївської області, в 2016 році посилання судами на норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце в 8 судах (52 судових рішень): Арбузинському районному суді – 6 рішень; Снігурівському районному суді – 1; Очаківському  місьрайонному суді – 3; Первомайському міськрайонному суді – 4; Южноукраїнському міському суді – 14;  Центральному районному суді м. Миколаєва – 3; Заводському районному суді м. Миколаєва – 2; Ленінському районному суді м. Миколаєва -19.

Дані судові рішення містять посилання на ст.5, ст.6, ст.7, ст.8  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Здебільшого, всі ці  посилання мали місце під час розгляду клопотань слідчими суддями: про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, домашнього арешту чи особистого зобов’язання; про надання дозволу на проведення обшуку чи іншого житла; про тимчасовий доступ до речей та документів; про встановлення строку для ознайомлення з матеріалами кримінального провадження.

Наприклад, під час розгляду Южноукраїнським міським судом Миколаївської області матеріалів кримінального провадження №12015150120000632 від 16.07.2015 року на підставі обвинувального акту відносно громадянина П.Д.В.,   у вчиненні злочину за ч. 1 ст. 286 КК України, встановлено, що акт не відповідає п.3 ч.3 ст. 314 КПК України.

Зі змісту наведених вище процесуальних норм випливає, що врученню копії обвинувального акту та копії реєстру передує затвердження обвинувального акту та його підписання прокурором. Недотримання цього порядку, тобто вручення обвинувального акту, який затверджений прокурором,  але не скріплений  печаткою свідчить про те, що такі процесуальні документи не мають юридичної сили і  є безумовною підставою для повернення обвинувального акта прокурору.

Окрім того наданий в якості додатку до обвинувального акту відносно обвинуваченого П.Д.В.  реєстр матеріалів досудового розслідування не відповідає зазначеним вимогам, оскільки в ньому не знайшли відображення всі процесуальні дії та процесуальні рішення, види заходів забезпечення кримінального провадження взагалі слідчим ігноровані.

Суд посилаючись  на ст.   ст. 129 Конституції України,  ст. 6  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 20  КПК України, дійшов висновку, що обвинувальний акт необхідно повернути прокурору для приведення у відповідність до вимог КПК України.

На підставі чого, обвинувальний акт повернуто  керівнику Первомайської місцевої прокуратури  Миколаївської області для приведення у відповідність до вимог КПК України.

Посилання на Положення  Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод   мали місце також і  при ухваленні вироків за наслідками розгляду кримінальних проваджень.

Наприклад, Заводський районний суд м. Миколаєва, при розгляді кримінального провадження по обвинуваченню П.О.О. у вчиненні кримінального правопорушення за ч.1 ст.115, ч. 1 ст. 263 КК України, ухвалюючи обвинувальний вирок, застосував положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зокрема ст.2, згідно якої, право на життя є невід`ємним правом людини, яке охороняється законом.

Очаківський міськрайонний суд Миколаївської області, при розгляді кримінального провадження за обвинуваченням Ф.Є.Ф. у вчиненні кримінального правопорушення за ч.2 ст.185, ч.3 ст. 185, ч.2 ст. 289 КК України, ухвалюючи виправдувальний вирок, застосував положення ч.2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. ст. 10, 11 Загальної декларації прав людини. Із змісту яких вбачається, що кожна людина,  яка обвинувачується у вчиненні злочину, має право вважатися безвинною доти, доки її вина не буде встановлена законним чином шляхом прилюдного розгляду її справи незалежним і безстороннім судом на основі повної рівності, з додержанням всіх вимог справедливості, і з забезпеченням всіх можливостей для захисту.

Як вбачається з інформації, наданої судами м. Миколаєва та Миколаївської області, за період 2016 року, у 14 судах, при постановленні рішень (105 рішення), мало місце посилання на рішення Європейського суду з прав людини, а саме: в Южнокраїнському міському суді – 3 ; Вознесенському міськрайонному суді – 9; Центральному районному суді м. Миколаєва - 9; Очаківському міськрайонному суді - 5; Врадіївському районному суді  -1; Березанському районному суді – 18; Арбузинському районному суді – 16; Новобузькому  районному суді – 1; Жовтневому районному суді - 3; Первомайському міськрайонному суді – 1; Ленінському районному суді м. Миколаєва – 35; Заводському районному суді                          м. Миколаєва – 1; Снігурівському районному суді – 1; Корабельному районному суді м. Миколаєва - 2.

 

У судових рішеннях, суди застосовували таку практику Європейського суду, як:  «Бакланов проти Росії», «Фрізен проти Росії», «Ізмайлов про Росії», «Коробов проти України», «Матушевський і Матушевська проти України», «Велікова проти Болгарії», «Салмон проти Туреччини», «Ерпак проти Туреччини», «Хью Джордан проти Сполученого Королівства», «Швидка проти України», «Москаленко проти України», «Заїченко проти України», «Смирнов проти Росії», «Сокуренко і Стригун проти України», Лавентс проти Латвії», «Мілінііне проти Литви», «Романаускас проти Литви», «Тейксейра де Кастро проти Португалії», «Вальян проти Росії», «Зароченцев проти України», «Абромян проти Росії», «Анатолій Руденко проти Росії», «Де Кюббер проти Бельгії», «Камасінскі проти Австрії», «Пелісьє та Сассі про Франції», «Раманаусскас проти Литви», «Тейшейро де Кастор проти Португалії», «Баннікова проти Російської Федереції», «Худобін проти Росії», «Мамедова про Росії», «Худобін проти Росії», «Раманаускас проти Литви», «Адам`як проти Польщі», «Леонід Лазаренко проти України», «Надточій проти України», «Чеботар проти Молдови», «Імакаєва проти Росії», «Пеєв проти Болгарії», «Василь Іващенко проти України», «Імакаєва проти Росії», «Комарова проти України», «Харченко проти України», «Калашников проти Росії», «Вєсєлов проти Росії», «Муравська проти України», «Шевченко поти України», «Меркулова проти України», «Рібіч проти Австрії», «Салман проти Туреччини».

 

Така практика Європейського суду застосовувалась: у зв’язку з оцінюванням доказів щодо характеру та механізму утворення виявлених у потерпілого тяжких тілесних ушкоджень; у зв’язку із незастосуванням до обвинувачених запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили;  у зв’язку з недоведеністю в діянні складу кримінального правопорушення; у зв’язку із застосуванням запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою; на підтвердження висновку, що передача справи іншому судді є безпідставною зміною складу суду, порушенням принципів об’єктивності та неупередженості розподілу; щодо визначення допустимості доказів в порядку ст.86, ч.2 ст.89 КПК України, та з інших підстав.

Наприклад, Арбузинський районний суд Миколаївської області обвинувальний акт по кримінальному провадженню № 12016150130000215 за обвинуваченням В.І.В. за ч. 2 ст. 289, ч. 1 ст. 304 КК України та П.В.В. за ч. 2 ст. 289 КК України, повернутий прокурору для приведення у відповідність вимогам кримінального процесуального закону.

Суд першої інстанції посилаючись  на практику Європейського суду з прав людини зазначає, що обвинувачений у вчиненні злочину має бути детально проінформований про причини обвинувачення, тобто про факти матеріальної дійсності, які нібито мали місце і є підставою для висунення обвинувачення, вказана позиція зазначена в справі «Маттоціа проти Італії».

Вознесенський міськрайонний суд, під час судового розгляду кримінального провадження за обвинуваченням М.А.А., у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.2 ст.307 КК України, дійшов висновку, що остання винна у вчиненні злочину та призначити їй покарання у вигляді 2 роки 6 місяців позбавлення волі без конфіскації її майна із застосуванням положень ст. 69 КК України. Обвинувачену, взято під варту в залі суду і до вступу вироку в законну силу застосовано до неї запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в СІЗО м. Миколаєва до вступу вироку в законну силу.

Судом, при ухваленні вироку було враховано, що під час досудового слідства відносно М.А.А. не було застосовано жодного запобіжного заходу. Проте, враховуючи ризики, передбачені ст.177 КПК України, тяжкість вчиненого нею злочину, суд вважав за необхідне до набрання вироком законної сили обрати відносно обвинуваченої М.А.А. запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, взявши її під варту в залі суду. Суд першої інстанції  виходив з необхідності уникнення ризику, визначеного ст.177 КПК України, зокрема того, що обвинувачена може переховуватись від суду, про що, відповідно до ч.1 ст.178 КПК України свідчить така обставина як тяжкість покарання, що загрожує у разі визнання обвинуваченої винною у вчиненні злочину, в якому вона обвинувачується, оскільки відповідно по п. 36 Рішення Європейського суду з прав людини від 20 травня 2010 року у справі «Москаленко проти України» Європейський Суд зазначив, що суворість покарання, яке може бути призначено, є належним елементом при оцінці ризику переховування від суду чи скоєння іншого злочину.

Новобузький районний суд, під час судового розгляду кримінального провадження за обвинуваченням М.К.О. у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених  ч.2 ст.289 КК України, дійшов висновку, що під час судового слідства стороною обвинувачення не надано будь-яких достовірних доказів про те, що між М.К.О. та особою, матеріали відносно якої виділені в окреме провадження дійсно була попередня змова. Так саме як і не надано суду доказів того, що трактора з поля були переміщені на базу ТОВ «Сила росту» поза волею механізаторів Т.О.М. та К.В.Б., оскільки жоден з них не вказав, що намагався перешкодити такому заволодінню, а лише пояснювали, що вони вимагали повернення їм документів, які знаходились у кабіні трактора. Згідно рішення Європейського Суду з прав людини у справі № 4291498 «Капо проти Бельгії» від 13.01.2005 року, тягар доказування винуватості лежить на стороні обвинувачення.

Судом, при ухваленні виправдувального вироку було застосовано практику Європейського суду з прав людини, а саме: рішення у справі  № 4291498 «Капо проти Бельгії» від 13.01.2005 року, тягар доказування винуватості лежить на стороні обвинувачення.

У 2016 році, при перегляді кримінальних проваджень в апеляційному порядку, апеляційним судом Миколаївської області, практика Європейського суду з прав людини  та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод застосовувалась у 15 випадках.

За результатами апеляційного розгляду, рішення суду першої інстанції скасовувалися з призначенням нового судового розгляду в суді першої інстанції та змінювались в частині призначеного покарання.

Так, ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 03.11.2016 року, вирок Снігурівського районного суду Миколаївської області від 25 травня 2016 року відносно В.В.О. скасовано, призначено новий судовий розгляд в суді першої інстанції.

В ухвалі апеляційний суд зазначив, що судом у вироку вказано, що зміст обвинувального акту у кримінальному провадженні за обвинуваченням В.В.О. у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 126 КК України вказує на те, що при складанні обвинувального акту прокурором не дотримано вимог закону, оскільки направлений прокурором обвинувальний акт не містить у собі належним чином сформульованого обвинувачення.

Окрім  того, суд  апеляційної інстанції зазначив, що обвинувальний акт не містить чіткої вказівки, за вчинення відносно якої конкретно з потерпілих (чи відносно їх обох) інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень, дії В.В.О. кваліфіковані за ч. 1 ст. 126 КК України.

Зазначене є наслідком залишення судом першої інстанції поза увагою, того, що що в обвинувальному акті відсутнє належним чином сформульоване обвинувачення та викладені в обвинувальному акті фактичні    обставини кримінального правопорушення, які прокурор вважав встановленими, є неконкретними (двозначними) з точки зору опису дій, які інкриміновані обвинуваченому В.В.О.

Залишивши зазначене поза увагою, суд першої інстанції ухвалив обвинувальний вирок відносно В.В.О., чим порушив передбачені ст. 370 КПК України вимоги.

Апеляційний суд послався на ст. 17 Закону України «Про виконання рішення застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено те, що суди застосовують при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у справі «Абрамян проти Росії» від 09.10.2008 року зазначив, що у тексті підпункту «а» п. 3 ст. 6 Конвенції вказано на необхідність приділяти особливу увагу роз’ясненню обвинувачення особі, стосовно якої порушено кримінальну справу. Деталі вчинення злочину можуть відігравати вирішальну роль під час судового розгляду кримінальної справи, оскільки саме з моменту доведення їх до відома підозрюваного він вважається письмово повідомленим про фактичні та юридичні підстави пред’явленого йому обвинувачення (рішення від 19 грудня 1989 року у справі «Камасінскі проти Австрії), п. 79).

 Крім того, Європейський суд з прав людини нагадує, що положення зазначеного вище підпункту «а» п. 3 ст. 6 Конвенції необхідно аналізувати у світлі більш загальної норми про право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 цієї статті. У кримінальній справі надання повної детальної інформації щодо пред’явленого особі обвинувачення, а також про правову кваліфікацію, яку суд може дати відповідним фактам, є важливою передумовою забезпечення справедливого судового розгляду ( рішення від 20.04.2006 року у справі «І.Н. та інші проти Австрії, п. 34).

Окрім того, право бути поінформованим про характер і причини обвинувачення потрібно розглянути у світлі права обвинуваченого мати можливість підготуватися до захисту, гарантованого підпунктом «в» п. 3 ст. 6 Конвенції (див. рішення від 25.03.1999 року у справі «Пелісьє та Сассі проти Франції , п. 54).

Зокрема, суд першої інстанції повинен розглянути кримінальне провадження в межах висунутого обвинувачення,  дати належну правову оцінку діям В.В.О. та прийняти законне, обґрунтоване і вмотивоване судове рішення у відповідності до вимог кримінального процесуального та кримінального законів.   

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 16.06.2016 року, ухвалу Южноукраїнського міського суду Миколаївської області  від 26 квітня 2016 року, якою відмовлено в задоволенні заяви громадянина У.Г.Г. про перегляд за нововиявленими обставинами вироку Арбузинського районного суду Миколаївської області від 01.07.2015р. відносно У.Д.Д. та С.В.В. скасовано та  призначено новий розгляд вказаної заяви У.Г.Г. про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами у суді 1-ої інстанції.

Так, з матеріалів кримінального провадження вбачається, що, відкривши провадження за нововиявленими обставинами у відповідності до ч.4 ст.464 КПК України, суд 1-ої інстанції своєю ухвалою від 01.04.2016р. прийняв рішення про доставку у судове засідання засудженого У.Д.Д., який перебуває у СІЗО № 20 м. Миколаєва., та про виклик інших учасників судового провадження.

 

Апеляційний суд встановив, що  згідно повідомлення СІЗО від 22.04.2016 року суду, засуджений У.Д.Д. на той час рахувався за апеляційним судом Миколаївської області. Як вбачається, суд 1-ої інстанції не оформив дозвіл на доставку засудженого до Южноукраїнського міського суду Миколаївської області. Тому, засуджений У.Д.Д. не був доставлений 26.04.2016 р. на 10 год. у судовому засіданні. При цьому з матеріалів провадження не убачається, що засуджений У.Д.Д. заявляв про своє небажання брати участь у перегляді вироку за заявою його законного представника. Однак, не зважаючи на це, суд 1-ої інстанції розглянув заяву про перегляд судового рішення без його участі.

Також, апеляційним судом встановив, що суд 1-ої інстанції про перегляд вироку за заявою У.Г.Г. засудженого С.В.В., його законного представника та захисника взагалі не повідомляв.

Апеляційний суд в своїй ухвали послався на ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка відповідно до вимог ч.1 ст. 9 Конституції України ратифікована 17.07.1997р. ЗУ "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., протоколів № 1,2,4.7 та 11 до Конвенції" говорить у тому числі й про те, що кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше право захищати себе особисто.

 Європейський суд з прав людини у справі "Коробов проти України" від 21.07.2011р. встановив, що при розгляді цієї справи в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції було допущено порушення ст. 3 п.1 ст.6 Конвенції, а саме через те, що суд розглянув справу без його участі, чим обмежив його право бути присутнім у судовому засіданні та захищатися особисто. У п. п. 40 та 41 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Стрижак проти України" від 08.11.2005р. суд вирішив, що заходи повідомлення у цій справі не були достатньою мірою забезпечені і, таким чином, заявник був позбавлений можливості надати свої аргументи під час судового розгляду. Тобто встановлено порушення п.1 ст. 6 Конвенції.

Також порушення п.1 ст. 6 Конвенції констатовано рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Жук проти України" від 21.10.2010р., зокрема в п .п. 25, 26 якого зазначено, що принцип процесуальної рівності сторін, як один з елементів реалізації права на справедливий суд, вимагає, щоб кожній стороні надавалась можливість представляти свою позицію в суді за таких обставин, які не ставлять цю сторону в суттєво невигідне становище по відношенню до протилежної сторони.

 Наведені положення Конвенції та практики Європейського суду. що відповідно ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується при розгляді справ як джерело права, однак у даному випадку не були враховані судом 1-ої інстанції. Тим самим, суд 1-ої інстанції не забезпечив права засудженого, який тримається під вартою, на доступ до правосуддя, не створів необхідних умов для забезпечення реалізації та рівності прав всім учасникам даного судового провадження.

Зокрема, суд першої інстанції повинен  здійснити перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами з дотриманням вимог кримінального процесуального закону та практики Європейського суду з прав людини, ухвалити законне й обгрунтоване судове рішення. 

Крім того, у 2016  році мали місце 24 випадки посилання на рішення Європейського суду з прав людини при розгляді місцевими судоми  Миколаївської області справ про адміністративні правопорушення, а саме: Вознесенського міськрайонного суду – 7 рішень та Ленінського районного суду м. Миколаєва – 17 рішень.

У судових рішеннях, суди застосовували таку практику Європейського суду, як:  «Гурепка проти України», «Лучанінова проти України», «Кривицька та Кривіцький про України», «Беєлер проти Італії», «Горжелік та інші проти Польщі», «Тудор проти Румунії», «Стефаніка та інші проти Румунії», «Скордіно проти Італії», «Власов проти Росії», «Лупса проти Румунії», «Слівенко проти Латвії», «Михайлюк та Петренко проти України» та інші.

Отже, на підставі проведеного аналізу, можна зробити висновок, що при розгляді кримінальних проваджень та матеріалів, судами Миколаївської області у 2016 році, посилання у судових рішеннях на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, становить на 55% більше у порівнянні з минулим роком, а застосування практики Європейського суду з прав людини - на 150 %.

Слід відзначити, що таке застосування практики Європейського суду з прав людини та дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, позначається на ефективності та справедливості правосуддя при розгляді справ.

 

Заступник голови апеляційного суду

Миколаївської області                                                             М.П. Міняйло