Узагальнення практики розгляду місцевими загальними судами Миколаївської області та апеляційним судом Миколаївської області цивільних справ за заявами про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною; поновлення ци

Узагальнення практики розгляду місцевими загальними судами Миколаївської області та апеляційним судом Миколаївської області цивільних справ за заявами про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною; поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; встановлення над фізичною особою опіки та піклувальника; призначення опікуна чи піклувальника.

 

 

План

1.Вступ

2.Законодавче врегулювання справ за заявами про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною; встановлення над фізичною особою опіки та піклувальника; призначення опікуна чи піклувальника.

 

3.Визначення підсудності розгляду справ вищезазначених категорій. Зміст заяв та строки їх подання.

 

4. Особливості розгляду вказаних справ. Ухвалення судового рішення.

 

5. Висновок

 

 

 

 

 

Вступ

 

Цивільне законодавство, визначаючи фізичну особу як учасника цивільних правовідносин, виходить з наявності у фізичної особи цивільної правоздатності та дієздатності (ст.ст.24,25,30 ЦК України).

Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження і не може обмежуватись. Обсяг цивільної дієздатності регламентується законодавством відповідно до віку фізичної особи, який є юридичним фактом цивільного права. Обсяг дієздатності може бути обмежений виключно у випадках і в порядку, передбачених законом.

Цивільна дієздатність є важливою складовою правосуб’єктності фізичної особи, що дозволяє їй виступати учасником цивільних відносин у повній мірі, своїми діями набувати цивільних прав та виконувати цивільні обов’язки.

В окремих випадках, визначених актами цивільного законодавства, особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздатною.

Справи даної категорії розглядаються лише в порядку окремого провадження.

Разом з тим змістовно вони пов'язані з матеріальним правом, оскільки під цивільною дієздатністю фізичної особи розуміється здатність такої особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання (ст.30 ЦК України).

Актуальність теми узагальнення полягає в тому, що розгляд справ окремого провадження спрямовується на встановлення певних обставин, юридичних фактів, наявність чи відсутність яких може бути спірною, залежно від характеру вимоги, переданої на розгляд суду. Кожна зі справ окремого провадження має свої, лише їй властиві особливості. Однак усі ці справи мають спільні риси, що відрізняють їх від справ позовного провадження. Все це свідчить про необхідність здійснення комплексного дослідження процесуальних особливостей порушення, підготовки, судового розгляду в справах окремого провадження.

За завданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 серпня 2014 року                             №222-1183/0/4 апеляційним судом Миколаївської області проведено узагальнення практики розгляду судами справ за заявами: 1) про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; 2) визнання фізичної особи недієздатною; 3) поновлення цивільної дієздатності фізичної особи;                      4) встановлення над фізичною особою опіки та піклувальника;                               5) призначення опікуна чи піклувальника.

У продовж 2012 – І півріччя 2014 року на розгляді у місцевих  загальних судах Миколаївської області знаходилось 284 цивільних справ, з яких:

- 14 справ за заявами про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, по яким - 4 справи розглянуто по суті та ухвалено судове рішення про задоволення заяви, по 3 справам постановлена ухвала про залишення заяви без розгляду та по 7 справам постановлена ухвала про повернення заяви заявнику;

- 248 справ за заявами про визнання фізичної особи недієздатною, по яким - 215 справ розглянуто по суті та ухвалено рішення про задоволення заяви; по 18 справам постановлена ухвала про залишення заяви без розгляду, по 9 справам постановлена ухвала, якою заява визнана неподаною та повернута заявнику, по 4 справам закрито провадження й по 1 справі відмовлено у відкритті провадження у справі;

- 13 справ за заявами про призначення опікуна чи піклувальника, по яким 11 справ розглянуто по суті та ухвалено рішення про задоволення заяви,  по 1 справі постановлена ухвала  про повернення  заяви заявнику  й по                         1 справі – провадження у справі закрито;

- 9 справ за заявами про встановлення опіки та  піклування, по яким справа розглянута по суті  та ухвалено рішення про задоволення  заяви.

За вказаний період справи за заявами про поновлення цивільної  дієздатності фізичної особи на розгляд до загальних місцевих судів Миколаївської області не надходили.

В апеляційному порядку протягом 2012 – 2013 років переглянуто дві цивільні справи по яким апеляційною інстанцією постановлені ухвали про залишення судових рішень першої інстанції без змін. Станом на 2014 рік  на розгляді апеляційної інстанції перебуває одна справа, що знаходиться у залишку на кінець звітного періоду «Перше півріччя 2014 року» у зв’язку з призначенням експертизи.

  

Законодавче врегулювання справ за заявами про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи недієздатною; встановлення над фізичною особою опіки та піклувальника; призначення опікуна чи піклувальника

 

Основними законодавчими актами, які регулюють дані цивільні  справи - є Конституція України, Сімейний кодекс України, Цивільний кодекс України, Правила опіки та піклування, Закон України                                 «Про охорону дитинства», Закон України «Про психіатричну допомогу».

При розгляді справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною, встановлення над фізичною особою опіки та піклування, призначення опікуна чи піклувальника, суди першої інстанції в першу чергу керувались ЦК України та ЦПК України.

Так, відповідно до ст.36 ЦК України суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу» від                     22 лютого 2000 року (з наступними змінами та доповненнями) психічні розлади класифікуються із дотриманням вимог чинної в Україні Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті. При цьому, психічний розлад, як підстава для обмеження цивільної дієздатності фізичної особи повинен бути підтверджений судово-психіатричною експертизою, яка проводиться відповідно до Закону України «Про судову експертизу» від 25 лютого 1994 року (з наступними змінами та доповненнями) та наказу Міністерства охорони здоров’я України «Про порядок проведення судово - психіатричної експертизи» від 08 жовтня 2001 року за №397.

Суд може також обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим самим ставить себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Як зазначено в постанові Пленуму Верховного Суду України  «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» за №3 від 28 березня 1972 року, обмеження в дієздатності громадянина внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами спрямовано на посилення боротьби з пияцтвом та зловживанням наркотичними засобами і має велике значення для запобігання порушенням громадського порядку та виховання громадян у дусі свідомого ставлення до праці, сім’ї, додержання Конституції та законів України, поважання прав і свобод, честі і гідності інших людей. 

Фізична особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, може бути, відповідно до ст.39 ЦК України, визнана судом недієздатною.

Згідно Закону України «Про психіатричну допомогу» від    22 лютого 2000 року (з наступними змінами та доповненнями) під тяжким психічним розладом розуміють порушення психічної діяльності функціонального характеру (затьмарення свідомості, порушення адаптації та сприйняття, мислення, волі, емоцій, інтелекту чи пам’яті), яке позбавляє особу здатності адекватно усвідомлювати оточуючу дійсність, оцінювати свій психічний стан і поведінку.

Отже, оскільки психічний розлад є підставою як для обмеження цивільної дієздатності, так і для визнання фізичної особи недієздатною, характер (ступінь) психічного розладу має кваліфікуюче значення для застосування відповідних статей ЦК України.

Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення такого правового статусу фізичної особи, як обмеження у дієздатності чи визнання її недієздатною.

Фізична особа визнається недієздатною лише на підставі  рішення суду, у порядку, встановленому ЦПК України.  

Так, судовий порядок розгляду справ про обмеження цивільної дієздатності, визнання фізичної особи недієздатною визначається                         гл.2 розд. IV ЦПК України.

Необхідність судового порядку визнання громадянина обмежено дієздатним або недієздатним обумовлюється істотною зміною правового становища громадянина, який на невизначений період позбавляється можливості самостійно здійснювати свої права і обов'язки. Судова процедура покликана гарантувати правомірність правообмежень, які вживаються до громадянина, особливо якщо судовий розгляд ініційовано особами, що претендують на роль опікунів або піклувальників.

Слід також зазначити, що за ЦК України в редакції 1963 року не можна було обмежити дієздатність фізичної особи з підстав психічного розладу, а також неповнолітню особу. Якщо спиртними напоями або наркотичними засобами зловживали особи віком від 15 до 18 років, у результаті чого їх потрібно було позбавити права самостійно розпоряджатися своїм заробітком, питання про встановлення над ними піклування вирішувалося органами опіки та піклування.

Оскільки дієздатність фізичної особи безпосередньо визначається станом її психічного здоров'я, у Законі України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 року №1489-ІІІ міститься презумпція психічного здоров'я. Стаття 3 вищевказаного Закону передбачає, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Закріплення презумпції цивільної дієздатності відбиває сутність дієздатності як специфічного цивільного права та є юридичною гарантією забезпечення дієздатності та реалізації цивільної правосуб'єктності фізичних осіб у сфері цивільно-правового регулювання. У зв'язку з цим у ЦК України невипадково спеціально врегульовано питання про відшкодування моральної шкоди фізичній особі заявником, якщо суд відмовить у задоволенні заяви про визнання цієї особи недієздатною і буде встановлено, що вимога була заявлена недобросовісно без достатньої для цього підстави  (ч.3 ст.39 ЦК України).

У п.8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» від 28 березня 1972 року за №3 також роз’яснено, що від вирішення питання щодо дієздатності громадянина залежить можливість його участі у розв’язанні інших цивільних справ. Тому заяви про визнання громадянина недієздатним підлягають розглядові окремо від інших вимог у порядку, передбаченому ЦПК України. Одночасно зі спором про право цивільне питання про недієздатність громадянина може вирішуватися судом лише в тому разі, коли спір виник після смерті цього громадянина.

Справи про визнання фізичної особи обмежено дієздатною повинні розглядатися за загальними правилами з участю цієї особи. Оскільки стан здоров'я — це оціночне поняття, то при вирішенні питання про явку особи до суду мова повинна йти про фактичну можливість особи з'явитися в судове засідання, а також про змогу особисто дати пояснення по справі. Ці питання суд не може вирішити самостійно без висновку експерта.

З урахуванням необхідності законодавчого визначення наслідків неможливості участі в судовому засіданні громадянина, стосовно якого розглядається справа, слід зазначити, що чинну норму не можна визнати задовільною, оскільки вона передбачає можливість розгляду справи без участі громадянина, не містить процесуальних гарантій реалізації його права на судовий захист і не сприяє єдності судової практики.

У рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи від                   08 жовтня 1977 року 818 (1977) «Про положення психічно хворих», рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 22 лютого 1983 року                   К (83) 2 «Щодо правового захисту осіб, що страждають психічними розладами, примусово утримуються як пацієнти», від 23 лютого 1999 р.               К (99) 4 «Про принципи, що стосуються правового захисту недієздатних дорослих», від 24 лютого 2004 року Кес (2004) 10 «Щодо захисту прав людини і гідності осіб з психічним розладом» передбачається, що особи з психічними розладами повинні мати можливість здійснювати свої права, а обмеження їх прав допускаються лише відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і не можуть ґрунтуватися на одному лише факті наявності у особи психічного захворювання. Державам — членам Ради Європи пропонується в законодавчому регулюванні передбачити, що судове рішення не може ухвалюватися на підставі одного лише медичного висновку, що особі, що страждає психічним захворюванням, як і будь-якій іншій особі, має забезпечуватися право бути вислуханим і що на випадок передбачуваного правопорушення протягом всього розгляду присутнім повинен бути адвокат.

У Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи К (99) 4 сформульовані також загальні і процедурні принципи правового захисту недієздатних дорослих. Так, до процедурних принципів належать, зокрема, принцип дотримання права особи бути вислуханим особисто у будь-якому розгляді, який може зачіпати його правоздатність, а також принцип розумної тривалості застосування міри захисту і можливості її періодичного перегляду і оскарження.

Європейський суд з прав людини має прецедентну практику застосування положень ст.ст.5 та 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту таких прав, як право на свободу та особисту недоторканність та право на справедливий судовий розгляд. Особливо знаковим щодо цього стало рішення Суду від  24 жовтня 1979 року у справі Винтерверп (Winterwerp) против Нидерландов. Ухвалюючи рішення, суд виходив із того, що у справах осіб, що страждають психічним розладом, національні суди володіють певною свободою розсуду, наприклад, вони можуть застосовувати процесуальні заходи для забезпечення належного відправлення правосуддя, захисту здоров'я відповідної особи тощо, які, проте, не повинні зачіпати саму сутність права особи на справедливий судовий розгляд. У зв'язку з цим Європейський суд з прав людини визнав невиправданим рішення судді розглянути справу на підставі письмових доказів, без особистої присутності громадянина і заслуховування його доводів і визнав, що в даному розгляді мало місце порушення принципу змагальності і тим самим порушення  ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Разом з тим слід зазначити, що при вирішенні справ вказаної категорії   місцевими загальними судами Миколаївської області  не застосовувалися   міжнародно – правові акти та рішення Європейського суду з прав людини.

   

ІІ. Визначення підсудності розгляду справ  вищезазначених категорій. Зміст заяв та строки її подання.

Підсудність

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої особи, чи визнання фізичної особи недієздатною подається до суду за місцем проживання цієї особи, а якщо вона перебуває на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі, - за місцезнаходженням цього закладу.

Тобто у нормі про підсудність суду таких категорій справ, як: обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (у тому числі й неповнолітньої) та визнання фізичної особи недієздатною, відповідно як у одній, так і у іншій категорії справ законом передбачено можливість подання заяв за місцем проживання особи, яку обмежують у дієздатності чи визнають недієздатною, а якщо такі особи перебувають на лікуванні у наркологічному або психіатричному закладі - за місцезнаходженням цього закладу.

З наданих до апеляційного суду Миколаївської області цивільних справ вищевказаних категорій, вбачається, що  місцеві загальні суди Миколаївської області розглядали заяви з дотриманням правил підсудності відповідно до положень чинного ЦПК України.

 

Особи, які можуть бути заявниками

Цивільне процесуальне законодавство визначає коло осіб, які вправі звернутися до суду із заявою про обмеження дієздатності та визнання недієздатності  фізичної особи.

Обмеження дієздатності чи визнання особи недієздатною зачіпає суттєві права та інтереси особи, тому закон виходить з того, що право на порушення справи повинно мати обмежене коло осіб. Перелік цих осіб є вичерпним і розширювальному тлумаченню не підлягає.

Так, відповідно до ст.237 ЦПК України заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи може бути подана членами її сім'ї, органом опіки і піклування, наркологічним або психіатричним закладом.

Заява про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права може бути подана батьками (усиновлювачами), піклувальниками, органом опіки і піклування.

Заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами, незалежно від їх спільного проживання, органом опіки і піклування, психіатричним закладом.

Членами сім'ї особи, стосовно якої порушується справа про обмеження її у дієздатності чи визнання її недієздатною, вважаються один із подружжя, діти, батьки, а також інші родичі та непрацездатні утриманці.

У практиці й теорії актуальним є питання про склад членів сім'ї особи, стосовно якої порушено цивільну справу.

Чинне законодавство не знає загального універсального поняття сім'ї та членів сім'ї. У різних галузях права і навіть в окремих нормативних актах у межах однієї галузі по-різному визначається коло членів сім'ї, зв'язаних між собою визначеними правами й обов'язками.

Найточніше цю думку висловив свого часу  В.С. Толстой, який звернув увагу на те, що майже у кожній з галузей права термін «сім'я» має своє специфічне значення, що відповідає потребам регулювання даної області суспільних відносин. Поняття «член сім'ї» є похідним від поняття «сім'я» і так само, як і останнє, містить у собі сукупність істотних ознак. Кожна з цих ознак, у свою чергу, враховується законодавцем, і зокрема, ним може надаватися значення юридичних фактів. Однак зміст загальноприйнятого наукового поняття «член сім'ї» залишається незмінним: член сім'ї — це громадянин, зв'язаний з певною сім'єю шлюбом, спорідненням або усиновленням або іншою формою прийняття дітей на виховання, спільністю життя, а також сімейними правами та обов'язками. Якщо відсутня одна з цих ознак, то суб'єкта не можна визнавати членом сім'ї. Однак у багатьох нормах цивільного права і права соціального забезпечення членами сім'ї відповідного суб'єкта (наймача, спадкодавця, пенсіонера) іменуються особи, які в сімейних правовідносинах з ним не перебувають. Так, наприклад, згідно з ч.2 ст.64 ЖК України членами сім'ї наймача можуть бути визнані особи, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Відсутність сімейно-правових підстав у даному випадку немов підмінюється іншими обставинами (спільним проживанням і веденням спільного господарства), але ці обставини свідчать про наявність тільки однієї з ознак сім'ї — спільності життя. Як відзначив В.С. Толстой, власне відносинам між особами, що не належать до членів сім'ї, надається таке ж юридичне значення, як і сімейним зв'язкам.

З системно - логічного  аналізу можна дійти висновку, що  коло членів сім'ї, що мають право порушувати справу про обмеження дієздатності особи, не збігається з колом членів сім'ї, що мають право порушувати справу про визнання особи недієздатною.

Якщо у справах про обмеження дієздатності поняття члена сім'ї визначається спільним проживанням як необхідною умовою залежності матеріальних ускладнень сім'ї від зловживання громадянином спиртними напоями, наркотичними засобами тощо, то у справах про визнання громадянина недієздатним зацікавленість родича має місце і при відсутності спільного проживання і ведення загального господарства. Не випадково              ч.3 ст.237 ЦПК України передбачає, що заява про визнання фізичної особи недієздатною може бути подана членами її сім'ї, близькими родичами незалежно від їх спільного проживання.

Конкретизує поняття членів сім'ї та близьких родичів і ст.52 ЦПК України, яка передбачає право особи відмовитися від давання показань у суді. Відповідно до цієї статті фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів своєї сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач, усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).

Отже, врахування такого критерію, як спільне проживання і спільне ведення господарства, крім наявності родинних відносин, дозволить краще визначити в ході розгляду справи ступінь наслідків, що настали від зловживання громадянином спиртними напоями або наркотичними засобами, і вже в момент подачі особою заяви вирішити питання про його юридичну заінтересованість у розгляді справи.

Слід також зазначити, що незареєстрований шлюб не є підставою відсутності сімейних відносин між батьками та дітьми. Сімейні відносини і витікають між матір'ю і дітьми, народженими у незареєстрованому шлюбі, між самими братами та сестрами; фактичний батько може визнати батьківство, батьківство може бути встановлено в судовому порядку. Отже, порушити справу про визнання громадянина обмежено дієздатним можуть, наприклад, діти стосовно матері-одиночки (або навпаки); брати або сестри щодо інших братів та сестер, хоча б вони і народились у незареєстрованому шлюбі; діти відносно батька (або навпаки), який визнав батьківство чи якого визнано батьком за судовим рішенням. Необхідно лише, щоб у всіх подібних випадках особи, які порушують справу, складали з особою, відносно якої порушено справу, єдину сім'ю.

Що стосується заявників у справах про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення них цього права, то ними можуть бути батьки (усиновлювачі), піклувальники, органи опіки та піклування, тобто особи, на яких за законом покладені обов'язки із забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Право на порушення справи про визнання особи недієздатною внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу мають батьки, діти, один із подружжя незалежно від того, чи мешкають вони разом із цією особою та чи перебувають на її утриманні, а також інші родичі і непрацездатні утриманці, які мешкають з нею однією сім'єю.

Близькі родичі (один із подружжя, батьки, діти) особи, яка страждає психічною хворобою, юридично заінтересовані у порушенні справи, навіть коли вони мешкають окремо від цієї особи.

Пленум Верховного Суду України в наведеній вище постанові «Про судову практику в справах про визнання громадянина обмежено дієздатним чи недієздатним» у п.2 роз’яснив, що повнолітні члени сім'ї громадянина, інтересів яких безпосередньо стосується порушення справи про визнання його обмежено дієздатним або недієздатним, беруть участь у процесі як заявники в тому випадку, коли вони самі звертаються до суду, та і у випадку залучення їх до справи у зв'язку із заявою, поданою в їх інтересах профспілковою або іншою громадською організацією, прокурором, органом опіки і піклування, психіатричним лікувальним закладом.

Як видно, коло осіб, зокрема, тлумачення обсягу поняття членів сім'ї щодо заявників у справах про обмеження цивільної дієздатності та визнання фізичної особи недієздатною є різним.

Також, цивільна справа про визнання фізичної особи обмежено дієздатною чи визнання фізичної особи недієздатною може бути розпочата за заявою органів опіки і піклування.

Відповідно до положень ст.56 ЦК України органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад.

Права та обов'язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами.

Згідно із Правилами опіки та піклування, затвердженими наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999 року №34/166/131/88), зареєстрованого в Міністерстві юстиції  України 17 червня 1999 року за №387/3680, органами, які приймають рішення щодо опіки і піклування, є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети міських, районних у містах, сільських, селищних рад (п.1.3).

Безпосереднє ведення справ щодо опіки і піклування покладається у межах їх компетенції на відповідні відділи й управління місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва і Севастополя, виконавчих комітетів міських чи районних у містах рад.

У селищах і селах справами опіки і піклування безпосередньо відають виконавчі комітети сільських і селищних рад.

Органи освіти здійснюють діяльність з питань виявлення, обліку та передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до дитячих будинків, шкіл-інтернатів різних профілів, на усиновлення, під опіку (піклування) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи у справах сім'ї та молоді, служби у справах неповнолітніх здійснюють діяльність із питань виявлення, обліку та тимчасового влаштування безпритульних дітей, влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що утримуються в державних дитячих закладах, на виховання в сім'ї (прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу) та з інших питань, що належать до їх компетенції.

Органи соціального захисту населення здійснюють діяльність щодо забезпечення догляду, надання соціально-побутового та медичного обслуговування громадянам похилого віку, інвалідам і дітям із вадами фізичного та розумового розвитку, які цього потребують.

Аналіз судової практики розгляду місцевими загальними судами Миколаївської області вказаних справ показує, що фактично до суду з заявами зверталися члени сім’ї та близькі родичі. Але є такі цивільні справи, в яких приймав участь і прокурор. Останній звертався до суду із заявами в інтересах особи, стосовно якої розглядалась справа та в інтересах особи, яка виявила бажання бути опікуном (піклувальником) такої особи.

Так за досліджуваний період, на розгляд до Кривоозерського районного суду Миколаївської області надійшло декілька справ за заявою прокурора Кривоозерського району Миколаївської області  про визнання фізичної особи недієздатною та встановлення опіки (цивільні справи: №1415/540/2012, №1415/1124/2012,  №1415/681/2012).

Такі ж справи за заявою прокурора надходили і до Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області (справа №1420/1500/2012)  та до Корабельного районного суду міста Миколаєва  (справа №2-0/1414/1/2012).

При цьому, як свідчить судова практика, прокурори широко використовують своє право на звернення до суду, але постає питання про можливість прокурора бути представником по даній категорії справ, оскільки відповідно до ст.45 ЦПК України у випадках, встановлених законом, прокурор може звертатись до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб, або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах.

Закон прямо не встановлює підстави звернення прокурора до суду із заявами про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною, хоча таке звернення прокурора до суду буде відповідати завданням та функціям прокуратури, а також завданням та повноваженням прокурора в судовому процесі, визначеним в Законі України «Про прокуратуру».

Отже, з врахуванням викладеного, заявником по даній категорії цивільних справ може бути окрім вище перерахованих у ст.237 ЦПК України, також і прокурор.

 

Зміст заяви про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною

 

Заява повинна відповідати як загальним вимогам, передбаченим у ст.119 ЦПК України, так і спеціальним, які містяться у ст.238 ЦПК України.

У заяві про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи мають бути викладені обставини, що свідчать про психічний розлад, істотно впливають на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, чи обставини, що підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім’ю, а також  інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Доказами, що підтверджують ці обставини, можуть бути показання свідків, акти міліції і громадських організацій, акти адміністрації про усунення від роботи у зв’язку з появою в нетверезому або наркотичному стані, документи про прибуток сім’ї і кількість її членів та інші матеріали.

У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або позбавлення її цього права повинні бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки для неповнолітнього для здійснення ним цього права.

У заяві про визнання фізичної особи недієздатною мають бути викладені обставини і докази, які підтверджують хронічне стійке психічне захворювання, внаслідок чого особа не може розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Такими доказами можуть бути виписки з історії хвороби, довідки про стан здоров’я, видані лікувально-профілактичними закладами, показання свідків, які підтверджують вчинення особою дій, що не властиві психічно здоровій людині, та інше.

Кожна із обставин, якими заявники мотивують свої вимоги, має бути підтверджена доказами (п.6 ч.1 ст.119 ЦПК України).

Як свідчить практика розгляду вказаних справ, у місцевих судах   проблемних питань щодо прийняття заяв по вищевказаним  категоріям та  їх підготовки до судового розгляду не виникало.

 

 

 

 

Призначення судово - психіатричної експертизи.

Судовий розгляд.

 

Відповідно до положень ст.239 ЦПК України суд за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначає для встановлення її психічного стану судово - психіатричну експертизу.

У виняткових випадках, коли особа, щодо якої відкрито провадження у справі про обмеження її у цивільній дієздатності чи визнання її недієздатною, явно ухиляється від проходження експертизи, суд у судовому засіданні за участю лікаря-психіатра може постановити ухвалу про примусове направлення фізичної особи на судово-психіатричну експертизу.

Разом з тим, зміст ч.2 ст.239 ЦПК України підлягає тлумаченню з токи зору того, якою мірою закріплений у ній припис можна розглядати виключно як примусове призначення судово-психіатричної експертизи. Річ у тім, що громадянин може сам наполягати на проведенні судової експертизи або може відмовитись від її проведення. До того ж, відповідно до Конституції України жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам (ч.2 ст.28 Конституції України). Окрім того, відповідно до ч.1 ст.64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Втім, випадків примусового направлення фізичної особи на                      судово-психіатричну експертизу, при розгляді місцевими загальними судами Миколаївської області справ зазначеної категорії, не було.

Слід також відмітити, що призначення і проведення                                 судово-психіатричної експертизи — це одна з найважливіших процесуальних дій, яка має бути проведена в ході підготовки до судового розгляду справ про визнання фізичної особи обмежено дієздатною або недієздатною. Така експертиза повинна призначатися лише за наявності достатніх даних про психічну хворобу фізичної особи.

Під достатніми даними слід розуміти відповідні документи медичного характеру (виписки із історії хвороби різних психіатричних закладів, медична книжка, довідки про травми, які могли порушити психіку громадянина, вроджені психічні вади, про знаходження особи у психіатричних лікувальних закладах; акти, заяви громадян, які свідчать про дії, що не властиві психічно нормальній людині, тощо). При цьому, достатність даних у кожному окремому випадку визначає суддя виходячи з конкретних обставин справи.

Неможливо допускати призначення такої експертизи тільки на підставі заяви про порушення справи без достатньо обґрунтованих припущень про наявність у громадянина душевної хвороби.

Порядок призначення і проведення судово-психіатричної експертизи, а також дослідження висновку експерта регулюється ст.ст.143-145,189 ЦПК України, а також Правилами проведення судово-психіатричної експертизи (Наказ Міністерства охорони здоров'я України від 08 жовтня 2001 року за №219/6507).

За наявності достатніх даних для призначення експертизи судом постановляється ухвала, в якій на вирішення експертів мають бути поставлені наступні запитання:

1) чи хворіє даний громадянин на психічну хворобу;

2) чи розуміє він значення своїх дій та чи може останній керувати ними;

3) чи може особа в силу свого стану здоров’я брати особисто участь у розгляді цивільної справи.

Як свідчить аналіз судової практики, деякі місцеві суди, при прийнятті заяв даної категорії справ та ухваленні рішень по суті, не звертали належної уваги на вищевказане. 

Характерним прикладом є Братський районний суд Миколаївської області, який вирішуючи справу за заявою про визнання особи недієздатною та встановлення над особою опіки, ухвалив рішення про визнання особи недієздатною взагалі без висновку судово-психіатричної експертизи (справи: №2-0/1405/25/12,  №2-0-4/2012). Вказані справи в апеляційному порядку не переглядались.

Разом з тим, у судовому засіданні при дослідженні матеріалів справи про обмеження цивільної дієздатності або визнанні громадянина недієздатним істотне значення мають дослідження та оцінка судово-психіатричної експертизи, яка є допустимим засобом доказування.

Оцінка висновку експерта припускає перевірку дотримання встановленої законом процесуальної форми призначення і проведення експертизи, тому що доказ, отриманий судом з істотним порушенням процесуальної форми, не може бути судовим доказом. Висновок експерта повинен оцінюватися також із погляду об'єктивності й компетентності експерта у розгляді питань, що перед ним поставлені, а також з точки зору форми і змісту експертного висновку. У процесуальній літературі висловлено думку, що до змісту оцінки висновку експерта входить також перевірка наукової обґрунтованості висновків експерта.

Так, згідно висновків експертів, як правило, по більшості справам, що надішли до апеляційного суду, було встановлено, що особи, відносно яких порушувалось питання про визнання їх недієздатними, дійсно мають психічну хворобу та за своїм психічним станом не розуміють значення своїх дій та не можуть ними керувати. Проте,  також є справи, в яких містяться висновки експертів про те, що людина, відносно якої порушувалось питання, не хворіє на психічну хворобу.

Зокрема, апеляційним судом Миколаївської області переглядалось рішення Заводського районного суду міста Миколаєва, яким відмовлено у задоволенні заяви про визнання фізичної особи недієздатною, з посиланням на те, що відсутні підстави для визнання такої особи недієздатною. В основу судового рішення було покладено акт судово - психіатричної експертизи, проведеної експертною комісією Миколаївської обласної психіатричної лікарні, відповідно до якого особа, відносно якої порушувалось питання про визнання її недієздатною, хронічним захворюванням не страждала та розуміла значення своїх дій та могла керувати ними. Ухвалою апеляційного  суду Миколаївської області вказане рішення залишено без змін (провадження №22ц -784/3377/13).

 

 

 

 

Особливості розгляду вказаних справ. Ухвалення судового рішення.

Справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представника органу опіки та піклування. Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її недієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуванням стану її здоров'я.

2. Судові витрати, пов'язані з провадженням справи про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, відносяться на рахунок держави.
3. Суд, установивши, що заявник діяв недобросовісно без достатньої для цього підстави, стягує із заявника всі судові витрати.

Для процедури окремого провадження за загальними правилами цього провадження судові витрати по справі не відшкодовуються.

Так, за правилами ч.7 ст.235 ЦПК України у справах окремого провадження при ухваленні судом рішення судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

За логікою цієї норми, заінтересовані особи в окремому провадженні звільняються від судових витрат. Тому застосування цієї статті можливе лише у системному зв'язку із загальними нормами, які регламентують судові витрати.

ЦПК України передбачає особливості підготовки справ окремого провадження, які зумовлені специфікою кожної категорії справ і відображені в спеціальних статтях ЦПК України, які регламентують порядок розгляду справ окремого провадження.

В окремому провадженні відсутні інститути сторін (позивач та відповідач), третіх осіб, немає позову. Не діють такі інститути позовного провадження, як зустрічний позов, відмова від позову, визнання позову, мирова угода.

Слід відмітити і те, що, як правило, у більшості справах, що надіслані до апеляційної інстанції,  заінтересованою особою виступали органи опіки та піклування тієї територіальної громади, де проживає особа, яку необхідно визнати недієздатною. Разом з тим, розглядаючи справи зазначеної категорії, деякі місцеві суди не завжди перевіряли процесуальне становище сторін.

Так, 08 листопада 2010 року Корабельним районним судом міста Миколаєва постановлена ухвала про відкриття провадження у справі за заявою прокурора Корабельного району міста Миколаєва, в якій  процесуальне становище органу опіки та піклування виконавчого комітету Миколаївської міської ради в порушення ч.4 ст. 235 ЦПК України визначено як зацікавлена особа (справа 2-о/1414/1/2012). Такої ж помилки допустився вищевказаний місцевий суд і при ухвалені судового рішення по цивільній справі за №488/873/13-ц, а також Баштанський районний суд Миколаївської області при ухвалені рішення у справі за заявою про встановлення опіки №1402/19/12.  

Рішення суду у справах окремого провадження не підлягають примусовому виконанню, але мають загальнообов'язковий характер                   (ст.14 ЦПК України). Вони реалізуються шляхом оформлення майнових або особистих немайнових прав громадян, а саме: видачею свідоцтва про право власності; виправленням, поновленням чи анулюванням запису актів громадянського стану тощо.

За змістом обмеження дієздатності передбачає, що громадянин може укладати угоди щодо розпорядження майном, одержувати заробітну платню або інші доходи лише за згодою піклувальника за винятком дрібних побутових угод. При визнанні громадянина недієздатним всі угоди від його імені здійснює опікун. Дії опікуна та піклувальника зумовлюються захистом інтересів особи, яка обмежена у дієздатності або визнана недієздатною. Цим самим охороняються матеріальні права та інтереси цих громадян і членів їх сімей, оскільки усуваються можливості цієї особи діяти на шкоду собі та своїй сім'ї. Ці заходи також спрямовані на боротьбу з пияцтвом та вживанням наркотичних засобів.

У справах про визнання громадянина недієздатним законодавець виходить з презумпції, що звернення заявників небезпідставні, отже, у такому разі людина хвора, тому її неможливо визнавати стороною в справі, хоча фактично така особа втратить дієздатність лише після набрання відповідним судовим рішенням законної сили. Але хвора людина, яка не здатна розуміти значення своїх дій, з гуманістичних принципів також позбавляється прав та обов'язків за ЦК, а процесуальні представники без того комплексу прав, які має особисто довіритель, не можуть бути стороною в тому обсязі, яким наділяє ЦПК України цю особу. Якщо формально й надати право особі, справа про обмеження якої розглядається в суді, бути стороною, то після винесення рішення про обмеження її в дієздатності виникне питання про те, що рішення треба скасовувати, оскільки участь у справі стороною брала недієздатна особа. Навіть угоду про представництво інтересів такої особи в суді неможливо вважати дійсною, якщо вона не було укладена заздалегідь.

Слід також зауважити, що у ст.240 ЦПК України порівняно зі ст.259 ЦПК України в редакції 1963 року не сказано про те, чи є обов'язковою участь органу опіки та піклування при розгляді таких справ. За такого, у кожному конкретному випадку суд повинен вирішувати питання про необхідність участі у справі органу опіки та піклування.

Вивчивши всі розглянуті судами справи, необхідно відмітити, що в більшості випадках представники органів опіки та піклування в судові засідання не з’являлись, надавали заяви про слухання справи у їх відсутність, проти задоволення заяв не заперечували.

В деяких випадках, місцеві суди розглядали справи у відсутність представника та його письмової заяви про розгляд  справи у відсутність.

Так, Братський районний суд Миколаївської області  21 січня 2014 року ухвалив рішення про задоволення заяви про визнання фізичної особи недієздатною, без участі представника органу опіки та  піклування та відсутності у справі заяви про розгляд справи  у  його  відсутність (справа №471/1803/13-ц).

Підводячи підсумок, слід також зазначити для захисту прав та інтересів громадянина від безпідставного обмеження або позбавлення дієздатності слід передбачити досить значні процесуальні зміни. Отже, у такому разі, щоб запобігти можливості порушення прав громадянина, деякими вченими пропонується ввести норму в ЦПК України, за якою суд буде приймати рішення про виклик громадянина, щодо якого розглядається справа, з урахуванням думки щодо цього питання усіх осіб, що мають брати участь у судовому розгляді, і лише після цього приймати відповідне рішення з урахуванням висновків судово-психіатричної експертизи.

Значної уваги також заслуговує питання про ставлення                               заінтересованих осіб до можливості визнання громадянина недієздатним, а саме - як вони сприймають поведінку такого громадянина, їх думка з приводу можливості цієї особи усвідомлювати значення своїх дій та брати участь у справі. Тому, в разі, якщо заінтересовані особи (близькі родичі) вважають громадянина таким, що може розуміти значення своїх дій, їм може надаватись право порушувати у суді клопотання про надання цій особі процесуального становища заінтересованої особи або просити суд впевнитись у розумових можливостях такого громадянина в судовому засіданні.

Пропонується також повнолітніх членів сім'ї громадянина, інтересів яких безпосередньо стосується справа про визнання його обмежено дієздатним чи недієздатним, не відносити «автоматично» до заявників, коли заяву подано в «їх інтересах» органом опіки та піклування, наркологічним чи психіатричним лікувальним закладом, як це пропонується в постанові Пленуму Верховного Суду України (абзац 4 п. 2), а надати їм право самостійно обирати позицію у справі, тобто брати участь як заінтересовані особи. Так само, як і участь органів опіки та піклування не слід ототожнювати лише з позицією захисту прав громадянина, оскільки внаслідок їх функціональних обов'язків у цих справах вони мають представляти державні інтереси у об'єктивному розгляді справи.

Також, слід відмітити, що якщо провадження у справі відкрито на підставі заяви опіки і піклування, наркологічного чи психіатричного закладу, то воно не може бути закрите у зв'язку із запереченням члена сім'ї громадянина проти розгляду цієї справи.

Отже, до розгляду справи, як правило, мають притягуватися усі повнолітні члени сім'ї та органи опіки та піклування, які, залежно від того, на підставі чиєї заяви відкрито провадження повинні займати становище заявника чи заінтересованої особи у справі.

Неявка громадянина, щодо якого розглядається справа, в судове засідання, якщо суд визнав його явку можливою виходячи зі стану здоров'я, не позбавляє суд права розглянути справу за його відсутності при додержанні вимог, передбачених ст.169 ЦПК України.

Також  слід відмити, що при розгляді таких справ місцевими загальними судами  за період 2012 – І півріччя 2014 року, не було виявлено випадків недобросовісної дії заявників по справі.

До осіб, що мають перевіряти дієздатність громадян - здатність їх розуміти значення своїх дій або керувати ними, віднесено й нотаріусів, які згідно з Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України в разі виникнення у них підстав вважати громадянина таким, що не може розуміти значення своїх дій, мають повідомляти про це осіб або органи, зазначені у  ст.237 ЦПК України. Отже, дії громадянина в державній нотаріальній конторі або на робочому місці приватного нотаріуса за оцінкою нотаріусів можуть також розглядатись як докази неадекватної поведінки, що можуть бути прийняті судом до розгляду.

За результатами розгляду справи про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною суд ухвалює рішення.

Частина 1 ст.241 ЦПК України встановлює вимоги щодо змісту резолютивної частини судового рішення по справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною.

За наявності підстав суд обмежує дієздатність фізичної особи, визнає фізичну особу недієздатною. Крім того, суд встановлює над такими особами піклування або опіку, а також призначає піклувальника чи опікуна.

Зміст цієї статті корегується зі ст.60 ЦК України. Відповідно до             частин 1 і 2 ст.60 ЦК України суд встановлює опіку над фізичною особою у разі визнання її недієздатною, а також піклування над фізичною особою у разі обмеження її цивільної дієздатності і призначає відповідно опікуна чи піклувальника за поданням органу опіки та піклування. Крім того, суд встановлює опіку над малолітньою особою та піклування над неповнолітньою особою за поданням органу опіки та піклування, якщо при розгляді справи буде встановлено, що вона позбавлена батьківського піклування. Тобто ці правові положення були закладені в цивільному законодавстві і перейшли до ЦПК України.

До цього слід додати, що призначення піклувальника чи опікуна віднесено цивільним законодавством до повноважень суду лише при розгляді справ про обмеження цивільної дієздатності, визнання особи недієздатною, а також при розгляді інших цивільних справ, якщо стало відомо, що дитина залишилася без батьківського піклування (при розгляді судом справи про позбавлення батьківських прав тощо). Лише за таких умов суд встановлює опіку чи піклування та призначає за поданням органу опіки та піклування опікуна чи піклувальника.

В інших випадках відповідно до ст.ст.61 та 63 ЦК  України опіка та піклування встановлюються органами опіки та піклування. Ці органи також призначають опікунів або піклувальників.

У частині 1 ст.241 ЦПК України закріплено вимогу про вирішення рішенням суду питання про призначення піклувальника чи опікуна за поданням органу опіки та піклування. Отже, така регламентація відносить до сфери судової юрисдикції та повноважень суду призначення піклувальників чи опікунів.

При цьому функції опіки та піклування залишаються за органами опіки та піклування, у тому числі щодо осіб, які обмежені у цивільній дієздатності або визнані недієздатними судом. Опіка та піклування — правовий інститут, який регулює суспільні відносини, пов'язані з установленням опіки та піклування, здійсненням функцій опіки та піклування та зупиненням опіки та піклування. Крім того, під опікою та піклуванням слід також розуміти чи систему способів, спрямованих на забезпечення діяльності органів опіки та піклування, а також опікунів та попечителів. Інститут опіки та піклування включає і адміністративно- правові норми, що регулюють відносини між органами опіки та піклування, з одного боку, та опікунами та піклувальниками — з іншого.

Віднесення до компетенції суду встановлення опіки та піклування та призначення опікунів або піклувальників судовим рішенням ставить питання про механізм їх практичного вирішення при розгляді справ про обмеження цивільної дієздатності та визнання фізичної особи недієздатною. Перш за все, виходячи з вимог процесуального законодавства, питання про призначення опікуна або піклувальника входить до предмета судового розгляду як похідне від головних юридичних фактів, що становлять предмет доказування по цих справах. Це означає, що повноваження суду в цьому відношенні пов'язані з розглядом питання про призначення опікуна або піклувальника на підставі тих пропозицій та висновків по справі, які зроблені органом опіки та піклування як органу спеціальної компетенції, на якого за законом покладені функції опіки та піклування. Виходячи з процесуальних функцій органів опіки та піклування та їх процесуального статусу в цивільному процесі, підстав та процесуальних форм їх участі (ст. 45 ЦПК України), їх подання про призначення конкретної особи опікуном або піклувальником може міститися в окремому документі або письмовому висновку, який робить представник органу опіки та піклування в судовому засіданні.

Подання органу опіки та піклування має оцінюватися судом з точки зору його обґрунтованості і не є обов'язковим для суду.

Оскільки призначення опікуна або піклувальника входить до предмета судового розгляду у справі, то відповідно до загальних правил цивільного судочинства члени сім'ї як заінтересовані особи можуть давати пояснення щодо обґрунтованості подання органу опіки та піклування. Крім того, як заінтересовані особи вони можуть робити свої пропозиції щодо призначення опікунів або піклувальників, у тому числі пропонувати призначити їх. Оскільки опіка та піклування здійснюються в інтересах осіб, яких суд обмежив у дієздатності або визнав недієздатними, а також враховуючи підстави обмеження дієздатності та визнання недієздатним, природно, що члени сім'ї передусім можуть бути опікунами або піклувальниками.

Тому при поданні заяви до суду про визнання особи недієздатною (або про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи) у ній може бути зазначено, щоб суд як визнав особу недієздатною (чи обмежив фізичну особу в дієздатності), так і встановив опіку (піклування) та призначив за відповідним поданням органу опіки та піклування опікуна (чи піклувальника).

Отже, переважно, місцеві суди формулюють резолютивну частину рішення з врахуванням  вищевикладеного. Хоча, єдиної практики  щодо формулювання резолютивної частини рішення у справах  даної категорії  немає.

Так,  місцеві загальні  суди Миколаївської області ухвалюючи рішення по справам даної категорії, визнавали фізичну особу недієздатною  чи обмежено дієздатною,   встановлювали опіку (піклування)  та  призначали за поданням органу опіки та піклування опікуна чи піклувальника  (як правило це заявник по справі). 

 

Визначення моменту визнання фізичної особи недієздатною в рішенні суду.

Згідно ст.40 ЦК України, фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Частиною 2 ст.40 ЦК України передбачено, що якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово – психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день з якого вона визнається недієздатною.

Так, Корабельний районний суду міста Миколаєва ухвалюючи рішення про визнання фізичної особи недієздатною, зазначив  в резолютивній частині  рішення рік з якого така особа визнається недієздатною. В подальшому вказане рішення стало підставою для звернення опікуна з позовом про визнання іпотечного договору недійсним, який підписала особа, що визнана  недієздатною (справа  №2-о/1414/13/2012).

         В інших випадках, особа визнавалась недієздатною та цивільна дієздатність  фізичної особи вважалась обмеженою  з моменту набрання законної сили рішенням суду  про це.

Окрім того. слід також зазначити, що за правилами ч.2 ст.241 ЦПК України своїм рішенням суд може звільнити опікуна або піклувальника та призначити опікуном або піклувальником іншу особу.

Так, суд за заявою органу опіки та піклування чи особи, призначеної піклувальником або опікуном, у місячний строк звільняє її від повноважень піклувальника або опікуна і призначає за поданням органу опіки та піклування іншу особу, про що постановляє ухвалу. Суд за заявою особи, над якою встановлено піклування, може звільнити піклувальника від його повноважень і призначити за поданням органу опіки та піклування іншого піклувальника, про що постановляє ухвалу.

Ці приписи закону є похідними від ст.75 ЦК України, яка передбачає таку форму припинення опіки або піклування, як їх звільнення.

У цивілістичній літературі відзначається, що за своєю природою звільнення опікуна та піклувальника — це засіб захисту інтересів підопічного. Передумовою звільнення опікуна чи піклувальника є наявність об'єктивних обставин, які вказують на те, що продовження відносин опіки (піклування) за участю призначеного опікуна чи піклувальника суперечить інтересам підопічної особи. Добровільність відносин опіки та піклування           (ч.3 ст.63 ЦК України) передбачає право опікуна чи піклувальника самостійно звернутися до суду із заявою про звільнення від виконання своїх обов'язків  (ч.1 ст.75 ЦК України). Строк для розгляду заяви встановлюється для з'ясування мотивів поданої заяви. І хоча закон не містить їх переліку, вони завжди визначаються з урахуванням конкретних обставин справи.

Слід зауважити, що зміст даної норми права не дає відповіді на те, чи питання про звільнення опікуна чи піклувальника розглядається в межах справи, по якій ухвалено рішення про обмеження дієздатності чи визнання фізичної особи недієздатною, чи це питання має розглядатися в межах самостійної справи.

За такого, оскільки призначення опікуна та піклувальника має похідний характер, питання про звільнення опікуна чи піклувальника та призначення ухвалою суду нового  повинно вирішуватися  в межах первинної справи.

Крім того, слід зазначити, що згідно з ч.5 ст.241 ЦПК України рішення суду після набрання ним законної сили надсилається судом органу опіки та піклування, органам ведення Державного реєстру виборців за місцем проживання фізичної особи.

Втім, у справах розглянутих місцевими судами Миколаївської області  відсутні відмітки про направлення копії рішення, після набрання ними законної сили до відповідних  установ.

 

 

 

 

Висновок

За час дії Цивільного процесуального кодексу України                       напрацьовується судова практика розгляду справ окремого провадження. Підвищений практичний інтерес щодо цього становить саме досліджувана категорія справи.

Підводячи підсумок, можна виділити, що окреме провадження – це процесуальний порядок розгляду визначених ЦПК України справ про встановлення певних обставин (юридичних фактів) або певного юридичного стану осіб.

В окреме провадження об’єднуються різні категорії справ, спільною ознакою є відсутність спору (підвідомчому суду) і сторін з протилежними юридичними інтересами.

Особливістю справ даного провадження є й те, що при розгляді таких справ не застосовуються деякі інститути і категорії властиві позовному провадженню: співучасть; відмова від позову; треті особи; визнання позову; мирова угода.  

В ході проведення даного узагальнення можливо дійти висновків, що місцеві суди при вирішенні переважної більшості справ дотримувались вимог закону щодо виду провадження, підсудності, складу суду та осіб, що беруть участь у розгляді таких справ.

Разом з тим, узагальнення практики розгляду судами справ, дає підстави вважати, що та кількість помилок, що була відображена у ньому, є наслідком неналежної підготовки справ до судового розгляду і як наслідок, таке призводить до помилкових рішень.

          Результати проведеного узагальнення також свідчать про наявні проблеми при розгляді справ, зокрема, неоднакову практику застосування судами норм матеріального і процесуального права.