Аналіз застосування судами практики положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішень Європейського суду з прав людини при здійсненні цивільного судочинства за 2013 рік.

17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року. Внаслідок цього, кожна фізична особа, неурядова організація або група осіб, що знаходяться під юрисдикцією України, отримали право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися зі скаргою про порушення Україною прав і свобод, гарантованих Конвенцією до Європейського суду з прав людини – однієї з найбільш поважних і впливових міжнародних судових установ.

Оскільки Конвенція ратифікована Верховною Радою України, вона може застосовуватись українськими суддями так само, як використовується українське законодавство.

Крім того, з огляду на досвід інших країн можна прогнозувати, що при доцільному використанні Конвенції в практиці здійснення судочинства зменшиться і кількість звернень проти нашої держави до Європейського суду з прав людини зі скаргами про порушення в Україні тих прав, що гарантуються конвенцією.

Однак, використання норм Конвенції має бути доцільним. У випадку, коли в національному законодавстві питання повністю врегульовано і це законодавство відповідає міжнародним стандартам в галузі прав людини, використання Конвенції може тільки переобтяжити рішення суду.

Як свідчить практика, судами Миколаївської області  застосовувалися положення статей 6, 8,10 Конвенції, а також ст. 1 Протоколу № 1 до неї і, відповідно до них, рішення Європейського суду.

Вивчені судові рішення вказують на те, що місцеві суди області здебільшого правильно застосовували положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, рішення Європейського суду з прав людини як частини національного законодавства України згідно із положеннями Конституції України при вирішенні цивільних справ протягом аналізуємого періоду.

          Практика Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод застосовувались при винесенні рішень у 47 цивільних справах,  а саме при винесенні рішень:

-Центральним районним судом м. Миколаєва -5;

-Арбузинським районним судом Миколаївської області-1;

-Первомайським міськрайонним судом Миколаївської області-1;

-Врадіївським районним судом Миколаївської області-1;

-Снігурівським районним судом Миколаївської області-1;

-Южноукраїнським міським районним судом Миколаївської області-5;

-Очаківським міськрайонним судом Миколаївської області-36;

-Миколаївським районним судом Миколаївської області-1;

-Вознесенським міськрайонним судом Миколаївської області-1.

Узагальнюючи практику застосування Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, протоколів до неї, практики Європейського суду з прав людини, встановлено, що Центральним районним судом при постановленні рішень використовувались норми Конвенції, які гарантують право на захист власності (ч. 1 ст. 1 Протоколу №1 до Конвенції).

Також при розгляді цивільних справ Центральний районний суд м. Миколаєва посилається на прецедентне право органів, що діють на підставі Конвенції. Наприклад, у справі за позовом про оспорювання свідоцтва про право власності на житло Центральним  районним судом м. Миколаєва від 23 вересня 2013 року прийнято рішення, яким у задоволенні позову відмовлено на підставі як національного законодавства (ст. 251 ЦПК України про трирічний строк позовної давності для захисту порушеного права), так і практики Європейського суду з прав людини (п. 137 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Волков проти України», яке є обов’язковим на території України, строк давності забезпечує правову визначеність та захищає потенційних відповідачів від застарілих вимог, які вкрай важко спростувати, та дозволяє запобігти несправедливості, що може виникнути внаслідок рішень щодо подій, що мали місце у далекому минулому, та на підставі доказів, що з часом стають неналежними та недостатніми).

Посилання на п. 137 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Волков проти України» містяться також а ряді справ за позовами про стягнення заборгованості.

    Практика Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод застосовувались при винесенні рішень і ухвал по 35 цивільних справах, а саме при винесенні рішень по 34 справах, при винесенні ухвали по 1 справі Очаківським міськрайонним судом Миколаївської області. З яких- 34 рішення були винесені по справах стосовно земельних правовідносин, а саме за позовами Очаківського міжрайонного екологічного прокурора Дніпровської екологічної прокуратури в інтересах держави в особі Миколаївської обласної ради, регіонального ландшафтного парку «Кінбурнська коса», державної інспекції сільського господарства в Миколаївській області про визнання незаконним та скасування рішення Покровської сільської ради Очаківського району Миколаївської області, визнання недійсним та скасування державних актів на право власності на земельні ділянки та повернення земельних ділянок.

    Питання у зв’язку з чим при винесенні рішень по вищезазначеним справам застосовувалась практика Європейського суду з прав людини та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод:

    «…Згідно зі ст. 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами. Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого   Королівства» від 24 червня   2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила. Оскільки ставиться питання про позбавлення особи права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку має місце «непропорційне» втручання у право особи на мирне володіння своїм майном, що є порушенням статті 1 Першого протоколу Конвенції».

    По цивільній справі за позовом приватного сільськогосподарського підприємства «Україна» до Торчило Олесі Валентинівни, Торчила Миколи Сергійовича та Кіняшевої Катерини Вікторівни про відшкодування збитків 13 cерпня 2013 року була винесена ухвала з посиланням на практику Європейського суду, а саме «…Згідно практики Європейського суду з прав людини (рішення від 09 листопада 2006 року у справі «Білуга проти України», від 28 жовтня 1998 року у справі «Ветштайн проти Швейцарії», тощо), важливим питанням є довіра, яку суди повинні вселяти у громадськість у демократичному суспільстві. Судді зобов’язані викликати довіру в учасників судового розгляду. Сам факт недовіри сторони в неупередженості та справедливості судді в розгляді справи може в майбутньому призвести до недовіри в об'єктивності, справедливості, неупередженості та законності судового рішення в даній справі і, як наслідок, до недовіри громадян щодо їх права на справедливий судовий розгляд.»

        У 2013 році Снігурівським районним судом Миколаївської області розглянута одна цивільна справа з постановлянням рішення, яке містить посилання на рішення Європейського суду з прав людини, а саме цивільна справа за позовом  органу опіки та піклування Снігурівської районної державної адміністрації Миколаївської області до Лавро М.В. про відібрання малолітньої дитини без позбавлення батьківських прав. Рішенням суду від 06 березня 2013 року позивачу відмовлено у задоволенні позовних вимог за безпідставністю вимог (ненадання позивачем доказів на підтвердження своїх вимог). У рішенні суддя Лисенко М.Є послався на ст.17 Закону України від 23 лютого 2006 року №3477-ІУ “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, згідно з якою суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело прав. Згідно п.п.58-60 рішення Європейського суду з прав людини  у справі “Савіни проти України”, суд, зауважив, що витребувана конкретна інформація у цьому зв'язку могла б допомогти визначити, чи виконали відповідні органи свій конвенційний обов'язок зі збереження єдності сім'ї і чи дослідили вони достатнім чином ефективність менш суворих альтернативних заходів перед тим, як клопотати про відібрання дітей від батьків, а національні органи обґрунтували своє рішення про відібрання дітей від батьків, ці аргументи не були достатніми для виправлення такого серйозного втручання в сімейне життя заявників. 

       Наведені приклади щодо застосування судами області  положень Конвенції та рішень Європейського суду не є всеосяжними та вичерпними. Однак, вони свідчать про те, що суди можуть забезпечувати справедливий судовий захист, що спрямовується на:

-встановлення балансу між наявністю у людини прав і свобод з одного боку, та розумінням і дотриманням цих прав державою – з іншого;

-відправлення правосуддя на такому рівні, який би гарантував кожній людині право на справедливий судовий розгляд;

-потужний правовий потенціал Конвенції та рішень Європейського суду

Отже, останнім часом судді все більше звертають увагу на практику Європейського суду з прав людини, посилаючись на неї  у своїх рішеннях, що має позитивне значення у справі наближення до загальноприйнятих світових стандартів судочинства і захисту прав людини.