УЗАГАЛЬНЕННЯ практики застосування місцевими судами Миколаївської області положень ст. 207 ЦПК України

У цивільному судочинстві неявка однієї із сторін на розгляд справи завжди сприймалась негативно, оскільки така поведінка перешкоджала швидкому та справедливому її розгляду.

Тому законодавець робив усе можливе аби не допустити такої поведінки як з боку відповідача, так і позивача.

В римському праві, наприклад, було передбачено, якщо позивач не з’явився для судового розгляду, справа припинялась.

Подібні ж наслідки неявки позивача були закріплені і в більш пізніх законодавчих актах, зокрема в Першому Литовському статуті (1529 рік), а згодом і в Другому Литовському статуті (1566 рік).

Відповідно до ст. 208 ЦПК України судові рішення викладаються у формі ухвали, рішення, постанови.

Залишення заяви без розгляду – це форма закінчення розгляду цивільної справи без ухвалення судового рішення у зв’язку із виникненням обставин, які перешкоджають розгляду справи, але можуть бути усунуті в майбутньому.

Питання залишення заяви без розгляду, суд вирішує шляхом постановлення ухвали.

Підстави залишення заяви без розгляду визначені в статтях 207, 235 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК). Роз’яснення щодо застосування цих положень процесуального закону надані також і в постановах Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» № 2 від 12 червня 2009 року та «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14.

Мета даного узагальнення – проаналізувати судову практику постановлення місцевими судами Миколаївської області ухвал про залишення заяв без розгляду; виявити складні та спірні питання у судовій практиці й законодавстві; підготувати пропозиції для забезпечення правильного та однакового застосування судами норм права.

В узагальненні проаналізовано практику застосування судами положень ст. ст. 207, 256 ЦПК за 2014 рік.

 

Аналіз статистичних даних.

 

З вивчених матеріалів судової практики та статистичних даних вбачається, що протягом 2014 року апеляційним судом була розглянута 71 апеляційна скарга на ухвали судів першої інстанції щодо залишення заяв без розгляду.

Переважно, зазначеними ухвалами суди першої інстанції залишали без розгляду заяви з наступних підстав:

- згідно з п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК, у зв’язку з повторною неявкою в судове засідання належним чином повідомленого позивача, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

- згідно з п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК, якщо провадження у справі було відкрито за заявою, поданою без додержання вимог викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений законом строк.

За наслідками перегляду 50 ухвал скасовано. З них, 37 – постановлених згідно з п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК, 8 – відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК. Крім того, скасовано 2 ухвали про залишення судом першої інстанції заяви у справі окремого провадження, оскільки суд вбачав наявність спору про право. Скасовано також і 3 ухвали про залишення без розгляду заяв про перегляд заочного рішення.

Зі скасованих ухвал найбільша кількість (17) були постановлені Центральним районним судом м. Миколаєва, Заводським районним судом м. Миколаєва (9) і Южноукраїнським міським судом Миколаївської області (5).

Серед суддів найбільша кількість скасованих ухвал цієї категорії у суддів Центрального районного суду м. Миколаєва Подзігун Г.В. та Алєйнікова В.О. (по 4 ухвали).

 

Підстави залишення заяви без розгляду.

 

Умови залишення заяви без розгляду, як зазначалося вище передбачені ст. 207 ЦПК, відповідно до якої, суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо:

1) заяву подано особою, яка не має цивільної процесуальної дієздатності;

2) заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи;

3) належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

4) спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав розглядається в іншому суді;

5) позивач подав заяву про залишення позову без розгляду;

6) між сторонами укладено договір про передачу спору на вирішення до третейського суду і від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі та перевірки їх доказами заперечення проти вирішення спору в суді;

7) особа, в інтересах якої у встановлених законом випадках відкрито провадження у справі за заявою іншої особи, не підтримує заявлених вимог і від неї надійшла відповідна заява;

8) провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк;

9) позивач до закінчення розгляду справи покинув судове засідання і не подав до суду заяви про розгляд справи за його відсутності.

При цьому, закон не перешкоджає особі, заяву якої залишено без розгляду, звернутися до суду повторно після усунення умов, що були підставою для залишення заяви без розгляду.

Згідно з наведеними вище статистичними даними, питому вагу складають саме підстави залишення заяв без розгляду, визначені в пунктах 3, 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Застосування п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК пов’язано з положеннями ст. 169 цього ж Кодексу, в частині першій якої визначені підстави, за яких суд відкладає розгляд справи в межах встановлених законом строків. Зокрема, у випадках:

1) неявки в судове засідання однієї із сторін або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, про яких нема відомостей, що їм вручені судові повістки;

2) першої неявки в судове засідання сторони або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених у встановленому порядку про час і місце судового розгляду, якщо вони повідомили про причини неявки, які судом визнано поважними;

3) першої неявки без поважних причин належним чином повідомленого позивача в судове засідання або неповідомлення ним про причини неявки, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності;

4) якщо суд визнає потрібним, щоб сторона, яка подала заяву про розгляд справи за її відсутності, дала особисті пояснення.

Однак, у разі повторної неявки в судове засідання позивача, повідомленого належним чином, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Системне тлумачення частини третьої ст. 169 та п. 3 частини першої ст. 207 ЦПК дозволяє дійти висновку, що застосування інституту залишення заяви без розгляду у випадку повторної неявки позивача в судове засідання можливе лише за сукупності певних установлених законом умов:

- належного повідомлення позивача про час та місце судового засідання;

- повторної неявки позивача в судове засідання;

- ненадходження від позивача клопотання про розгляд справи за його відсутності.

 

Належне повідомлення.

 

Зі змісту ст. 74 ЦПК України вбачається, що належним повідомлення є за сукупності таких умов:

- конкретний спосіб повідомлення, передбачений цивільним процесуальним законодавством;

- дотримання встановленої законом процедури повідомлення з урахуванням обраного способу;

- своєчасність такого повідомлення;

- наявність у суду доказів, що підтверджують фіксацію повідомлення або виклику.

Саме не дотримання вказаних положень закону нерідко було підставою скасування ухвал судів першої інстанції про залишення без розгляду заяв на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Так, через відсутність в матеріалах справи даних про вручення позивачу повідомлення про призначення справи до розгляду, ухвалою апеляційного суду від 8 січня 2014 року була скасована ухвала Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 червня 2013 року у справі за позовом про визнання виконавчих написів такими, що не підлягають виконанню.

В іншому випадку суд першої інстанції порушив вимоги ЦПК щодо своєчасності судового виклику.

Так, залишаючи без розгляду позовну заяву про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції виходив з того, що представник позивача належно повідомлений повторно не з’явився в судове засідання (ухвала Южноукраїнського суду Миколаївської області від 5 травня 2013 року).

Однак, колегія суддів апеляційного суду не погодилася з таким висновком суду першої інстанції та скасувала її ухвалою від 12 лютого 2014 року. При цьому, суд апеляційної інстанції зазначив, що судові повістки, як вбачається з повідомлень про вручення поштового відправлення, були отримані позивачем пізніше призначених днів судових засідань. Тому дійшов висновку про неналежне повідомлення позивача про час і місце судового розгляду.

З цих же підстав, ухвалою апеляційного суду від 8 квітня 2014 року була скасована ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 січня 2014 року про залишення без розгляду позову про відшкодування в порядку регресу витрат, пов’язаних з виплатою страхового відшкодування.

Відповідно до частин 1, 3, 4 ст. 76 ЦПК, судові повістки, адресовані фізичним особам, вручаються їм під розписку, а юридичним особам – відповідній службовій особі, яка розписується про одержання повістки. Якщо особу, якій адресовано судову повістку, не виявлено в місці проживання, повістку під розписку вручають будь-кому з повнолітніх членів сім’ї, які проживають разом з нею, а за їх відсутності – відповідній житлово-експлуатаційній організації або виконавчому органу місцевого самоврядування. У разі відсутності адресата особа, що доставляє судову повістку, негайно повертає її до суду з поміткою про причини невручення.

Між тим, суди першої інстанції не завжди звертали увагу на відсутність доказів отримання судового виклику позивачем.

У зв’язку з чим, колегія суддів апеляційного суду, перевіряючи законність ухвали Приморського районного суду м. Одеси від 6 червня 2014 року у справі за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю, не погодилася з висновком місцевого суду про наявність підстав для залишення позову без розгляду (ухвала апеляційного суду від 15 вересня 2014 року).

Скасовуючи зазначену вище ухвалу районного суду, колегія суддів апеляційного суду виходила з того, що позивач дійсно двічі не з’явився в судове засіданні, а саме 29 квітня та 6 червня 2014 року. Однак, лист із судовим викликом на 6 червня 2014 року повернувся до суду без вручення, з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

При вирішенні іншої справи, ухвалою Доманівського районного суду Миколаївської області від 7 жовтня 2014 року була залишена без розгляду позовна заява про зобов’язання спростувати недостовірну інформацію та відшкодування моральної шкоди.

Суд першої інстанції вважав, що позивач про час і місце судового розгляду повідомлена належним чином, але двічі не з’явилась в судове засідання, представника не направила, причини неявки суду не повідомила та не надала заяву про розгляд справи без її участі.

Колегія суддів апеляційного суду не погодилась з висновками суду першої інстанції та в ухвалі від 13 листопада 2014 року зазначила, що справа призначалась до розгляду на 17 вересня та 7 жовтня 2014 року. Про розгляд справи 17 вересня 2014 року позивач дійсно була повідомлена і в судове засідання не з’явилась. Однак, докази належного повідомлення про розгляд справи 7 жовтня 2014 року в матеріалах справи відсутні.

Підставою скасування однієї з ухвал про залишення позову без розгляду стало також і не дотримання судом першої інстанції положень ч. 3 ст. 191 ЦПК щодо порядку ознайомлення осіб, які беруть участь у справі про день нового судового засідання або його продовження при відкладенні розгляду справи або оголошенні перерви.

Зокрема, скасовуючи ухвалу Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 березня 2009 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за теплову енергію, апеляційний суд в ухвалі від 11 червня 2014 року зазначив, що численні розписки в матеріалах цієї справи, розгляд якої неодноразово відкладався, не свідчать по належне повідомлення позивача. Вказані розписки не містили прізвище та підпис уповноважених представників позивача, які б ці повідомлення отримали.

Наказом ДСА України від 1 червня 2013 року № 73 затверджено Порядок надсилання учасникам судового процесу текстів судових повісток у вигляді SMS-повідомлень.

Пунктом 2 вказаного Порядку передбачено, що текст судової повістки може бути надісланий судом учаснику SMS-повідомленням лише після подання ним до суду заявки про намір отримання судової повістки в електронному вигляді за допомогою SMS-повідомлення. Така заявка оформляється безпосередньо в суді або шляхом роздруковування та заповнення учасником форми, яка розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України.

Тобто для застосування вказаного Порядку необхідно, щоб учасник судового процесу подав відповідну заявку.

Однак, місцеві суди, залишаючи позовні заяви без розгляду, не завжди звертали увагу на вказані норми права.

Наприклад, ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 31 березня 2014 року позов про стягнення заборгованості за договором про надання послуг був залишений без розгляду, оскільки суд першої інстанції виходив з того, що позивач повторно не з’явилась в судове засідання, будучи повідомлена про нього SMS-повідомленням.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції колегія суддів погодилася з доводами апеляційної скарги та в ухвалі від 29 вересня 2014 року зазначила, що позивач не подавала заяви про надсилання їй тексту судової повістки SMS-повідомленням. Тому не можна вважати, що передбачений законом порядок повідомлення позивача про час судового засідання дотриманий.

 

Повторна неявка в судове засідання.

 

Під повторністю неявки в судове засідання в цивільному процесі слід розуміти другу неявку підряд належно повідомленого позивача.

За таких обставин, застосування п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК як підстави залишення заяви без розгляду можливе лише у разі85двократної, послідовної неявки позивача безпосередньо в судове засідання з розгляду справи.

Між тим, не завжди місцеві суди встановлюють наявність саме повторної неявки позивача в судове засідання.

З вказаної підстави ухвалою апеляційного суду від 30 липня 2014 року була скасована ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва від 6 червня 2014 року в справі за позовом про стягнення боргу.

Колегія суддів апеляційного суду, скасовуючи вказану ухвалу зазначала, що представник позивача в перше судове засідання, призначене на 19 травня 2014 року не з’явився, не був належним чином повідомлений про час і місце судового розгляду, оскільки відсутні дані про отримання ним судової повістки. Виклик в судове засідання, призначене на 6 червня 2014 року він отримав, але не з’явився. За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що ознака повторності неявки в судове засідання відсутня.

За аналогічних обставин, ухвалою апеляційного суду від 16 січня 2014 року була скасована ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва від 14 листопада 2013 року у справі за позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

В іншому випадку, залишаючи заяву без розгляду суд першої інстанції також вважав, що представник позивача повторно не з’явився в судове засідання.

Так, ухвалою апеляційного суду від 17 квітня 2014 року була скасовано ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 січня 2014 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Скасовуючи ухвалу колегія суддів зазначала, що 8 січня 2014 року представник позивача був присутній в судовому засіданні, про що свідчить розписка. В судове засідання 29 січня 2014 року, представник не з’явився, але подав заяву з проханням відкласти розгляд справи. Тобто, на думку апеляційного суду, ознака повторності неявки в судове засідання в даному випадку була відсутня. Вимоги п. 2 ч. 1 ст. 169 ЦПК суд першої інстанції не виконав.

З підстав відсутності ознак повторної неявки в судове засідання, ухвалою апеляційного суду від 10 грудня 2014 року була скасована ухвала Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 3 листопада 2014 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Колегія суддів апеляційного суду в своїй ухвалі зазначала, що дана справа призначалась до розгляду на 23 липня, 7 серпня, 18 вересня і 3 листопада 2014 року. При цьому, 7 серпня судове засідання не відбулося, оскільки суддя перебував у нарадчій кімнаті. 18 вересня засідання також не відбулося у зв’язку з відпусткою судді. При цьому, докази того, що позивачу була вручена судова повістка на 23 липня та 18 вересня 2014 року у матеріалах справи відсутні.

Ще один приклад. Ухвалою апеляційного суду від 10 лютого 2014 року з таких же підстав була скасована ухвала Заводського районного суду м. Миколаєва від 26 червня 2013 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Апеляційним суд, розглядаючи справу, дійшов висновку, що ознак повторності у випадках неявки позивача немає. При цьому, встановив, що справа призначалась на 25 квітня 2013 року, але її розгляд не відбувся у зв’язку з неявкою представника. Після чого, розгляд відкладався неодноразово. 16 травня та 6 червня 2013 року слухання справи не відбулися, оскільки суд задовольнив клопотання представника позивача про відкладення розгляду, а 26 червня 2013 року в судове засідання представник позивача не з’явився, але дані про те, що він був повідомлений про час і місце судового розгляду в матеріалах справи відсутні.

Важливою умовою, яка дає право кваліфікувати повторну неявку позивача як підставу залишення заяви без розгляду, про що, зокрема, зазначено в п. 3 ч. 1 ст. 169 та п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК, є не надходження від позивача клопотання про розгляд справи за його відсутності.

Вказані вимоги закону місцеві суди області також не завжди враховували, що стало причиною скасування постановлених ними ухвал про залишення заяви без розгляду відповідно до ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Так, ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 18 лютого 2014 року залишено без розгляду позов про стягнення заборгованості по оплаті за навчання з тих підстав, що представник позивача повторно не з’явився в судове засідання.

Однак, колегія суддів апеляційного суду скасовуючи ухвалу районного суду, в ухвалі від 7 липня 2014 року зазначала, що в матеріалах справи є декілька заяв представника позивача про розгляд справи у його відсутність, але на вказані обставини суд першої інстанції уваги не звернув.

За аналогічних обставин, ухвалою апеляційного суду від 23 грудня 2014 року була скасована ухвала Заводського районного суду м. Миколаєва від 16 вересня 2014 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Аналогічну помилку, на думку колегії суддів апеляційного суду, викладену в ухвалі від 20 лютого 2014 року, допустив Южноукраїнський міський суд Миколаївської області, постановляючи ухвалу від 5 грудня 2013 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

З цих же підстав, ухвалою апеляційного суду від 21 серпня 2014 року була скасована ухвала Снігурівського районного суду Миколаївської області від 16 липня 2014 року про залишення без розгляду позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором. Залишаючи позовну заяву без розгляду з підстав, передбачених п. 3 ч.1 ст. 207 ЦПК, суд першої інстанції виходив з того, що позивач, будучи належним чином повідомлений про розгляд справи, повторно (20 травня, 2 липня та 16 липня 2014 року) не з’явився в судове засідання та від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Однак, колегія суддів апеляційного суду вважала цей висновок суду першої інстанції таким, що не узгоджується з матеріалами справи та не відповідає вимогам чинного процесуального законодавства. Скасовуючи ухвалу, колегія суддів зазначала, що представник позивача 16 липня 2014 року дійсно не прибув в судове засідання, але своєчасно подав заяву про розгляд справи у його відсутність. Тоді як, 20 травня і 2 липня 2014 року представник позивача, згідно із журналом судового засідання, приймала участь в засіданнях, надавала пояснення, додаткові документи.

Слід зазначити, що відповідно до п. 4 частини першої ст. 169 ЦПК, суд може визнати особисту явку сторони в судове засідання для дачі пояснень по справі обов’язковою у двох випадках:

1) тоді, коли від неї надійшло клопотання про розгляд справи за її відсутності (перше речення п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК);

2) тоді, коли вона бере участь у розгляді справи через свого представника (у іншому випадку не було б сенсу зазначати у другому реченні п. 4 ч. 1 ст. 169 ЦПК про можливість виклику сторін для особистих пояснень у випадку їх участі у справі через представника).

Проте, механізму забезпечення виконання таких повноважень суду законодавець не передбачив. Адже єдиним, що може суд вчинити у разі участі сторони через представника, якщо визнає особисту явку сторони обов’язковою, це відкласти розгляд справи (принаймні, так випливає зі змісту частини першої ст. 169 ЦПК). Але й тоді постає логічне питання, а скільки разів суд може отак відкладати розгляд справи, якщо сторона і далі не з’являтиметься в судове засідання?

Вирішення цього питання викладено у п. 11 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 10 від 30 вересня 2011 року «Про судову практику в цивільних справах про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб». Відповідно до роз’яснень Пленуму, при повторній неявці заявника у справі про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, явка якого визнана судом обов’язковою, настають наслідки, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Однак, постає нове питання, чи можна керуватися зазначеними роз’ясненнями при розгляді й інших категорій справ? Адже, зазначене питання має і практичне значення.

Так, ухвалою Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 28 жовтня 2014 року була залишена без розгляду позовна заява про звернення стягнення на предмет іпотеки. Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції вважав, що належно повідомлений позивач неодноразово не з’являвся в судові засідання, хоча ухвалами суду його явка визнана обов’язковою.

Колегія суддів, скасовуючи ухвалу та повертаючи справу для продовження розгляду, в ухвалі від 16 грудня 2014 року зазначила, що суд першої інстанції не звернув уваги на заяву представника позивача про розгляд справи у його відсутність.

Крім того, колегія суддів вважала, що місцевий суд не врахував відсутність в нормах ЦПК окремих наслідків невиконання позивачем ухвали про обов’язкову явку до суду для дачі особистих пояснень.

З огляду на викладене, є пропозиція доповнити частину першу ст. 207 ЦПК пунктом такого змісту «належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, особиста явка якого була визнана обов’язковою, незалежно від присутності в судовому засіданні його представника чи надходження від позивача клопотання про розгляд справи за його відсутності».

У нормах чинного ЦПК (ч. 3 ст. 169, п. 3 ч. 1 ст. 207) інститут залишення заяви без розгляду застосовується незалежно від того, поважною є причина повторної неявки позивача в судове засідання чи ні. Тому, вбачається, що відмова законодавця від врахування причин повторної неявки позивача в судове засідання при застосуванні її правових наслідків, фактично, прирівняла участь позивача в судовому засіданні до можливості реалізації права на судовий захист. Адже тепер, якщо позивач хоче вирішення справи, йому необхідно з’являтись у судові засідання навіть в тих випадках, коли він не має об’єктивної можливості для цього, а обставини, які перешкоджають його явці, не залежать від його волі і позивач не міг передбачити, а тим паче, вплинути на них.

З огляду на це, не можна визнати виправданими останні законодавчі зміни в правовому регулюванні цієї процедури.

До того ж, системний аналіз положень ЦПК свідчить, що при визначенні правових наслідків неявки в судове засідання інших осіб, які беруть участь у справі (за винятком позивача), законодавець приймає до уваги причини їх неявки. Наприклад, для відповідача це передбачено в ч. 1 ст. 224 ЦПК, а для представника сторони – в ч. 2 ст. 169 ЦПК.

Причини неявки є ключовим моментом при визначенні правових наслідків неявки сторін і у попереднє судове засідання (ч. 9 ст. 130 ЦПК) чи при застосуванні заходів процесуального примусу (ч. 1 ст. 93, ч. 1 ст. 94 ЦПК).

У зв’язку з цим, здається дивним та невиправданим вибірковий підхід законодавця щодо врахування причин неявки учасників цивільного процесу в судове засідання при визначенні правових наслідків такої неявки.

Крім цього, якщо залишення заяви без розгляду в разі повторної неявки позивача в судове засідання розцінювати як цивільно-процесуальну санкцію щодо недобросовісного позивача за зловживання ним своїми процесуальними правами, то постає питання, а чи можна говорити про зловживання позивачем своїми правами у випадку його неявки в судове засідання з поважних причин? Очевидно, питання риторичне. У зв’язку з вищезазначеним, слід визнати виправданою приналежність до умов залишення заяви без розгляду в разі повторної неявки позивача в судове засідання відсутність поважних причин неявки в судове засідання або не повідомлення про них.

Саме такий підхід та принцип верховенства права був застосований апеляційним судом в ухвалі від 28 травня 2014 року, якою скасовано ухвалу Новоодеського районного суду Миколаївської області від 20 лютого 2014 року у справі за позовом про поділ майна подружжя.

Залишаючи вказану позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що позивач повторно не з’явилася в судове засідання.

Колегія суддів апеляційного суду, з висновком місцевого суду не погодилася, вважаючи, що суд не врахував наступні обставини. Зокрема, не звернув уваги на те, що позивач сплатила 1200 грн. судового збору. В судове засідання, призначене на 28 січня 2014 року вона не з’явилася через несприятливі погодні умови, а 20 лютого 2014 року не з’явилася в судове засідання через хворобу.

За аналогічних обставин, ухвалою апеляційного суду від 7 квітня 2014 року скасована ухвала Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 25 лютого 2014 року у справі за позовом про відновлення стану земельної ділянки.

Зокрема, колегія суддів апеляційного суду, скасовуючи ухвалу суду першої інстанції зазначила, що особа з позовною заявою звернулася у вересні 2011 року, неодноразово приймала участь в судових засіданнях. Після відновлення провадження 21 січня 2014 року, справа призначалась до розгляду на 12 та 25 лютого 2014 року, про що позивач була належним чином повідомлена. Однак, 25 лютого 2014 року з’явилася в судове засідання із запізненням у зв’язку з несприятливими погодними умовами.

У зв’язку з наведеним, є нагальна потреба викласти в наступній редакції ч. 3 ст. 169 та п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК: «належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо повідомлені ним причини визнані неповажними і від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності».

 

Залишення заяви без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

 

Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК України заява залишається без розгляду, якщо провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк.

Фактично, йдеться про процесуальне порушення з боку судді, який відкрив провадження за позовною заявою, що не відповідала вимогам закону і це призвело до певних витрат (фінансових, витрат часу, тощо), оскільки залучені учасники процесу вчиняли певні дії.

У даному випадку мова може йти і про порушення права на справедливий судовий розгляд, передбаченого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналіз наведеної норми ЦПК дозволяє дійти висновку, що для її застосування необхідна наявність декількох умов:

1) позовна заява подана без додержання вимог, викладених у статтях 119 і 120 ЦПК, не сплачено судовий збір;

2) постановлено ухвалу про відкриття провадження у справі;

3) позивач не усунув недоліків позовної заяви, не сплатив судовий збір у встановлений судом строк.

Як свідчать матеріали судової практики апеляційного суду, суди першої інстанції не завжди виконують вимоги зазначеної вище норми закону.

Так, ухвалою Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 5 лютого 2014 року позовну заяву про стягнення заборгованості за кредитним договором залишено без розгляду на підставі п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Залишаючи позовну заяву без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не виконав вимоги ухвали суду від 23 січня 2014 року про залишення позову без руху. Зокрема, не надав доказів невиконання відповідачем рішення Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 30 вересня 2008 року та чіткого і детального розрахунку суми пені і заборгованості за відсотками, а також їх обґрунтування.

Ухвалою апеляційного суду від 22 квітня 2014 року зазначена вище ухвала місцевого суду була скасована.

Приймаючи таке рішення, колегія суддів апеляційного суду вважала, що викладені в оскаржуваній ухвалі недоліки позовної заяви не свідчать про її невідповідність вимогам ст.ст. 119, 120 ЦПК. До того ж, апеляційний суд зазначав, що в ст. 119 ЦПК не передбачено обов’язкове надання разом із позовною заявою доказів, а зазначені в оскаржуваній ухвалі недоліки можуть бути усунені у попередньому судовому засіданні відповідно до ч. 6 ст.130 ЦПК. Крім того, на думку колегії суддів, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що, враховуючи встановлені статтями 10, 11 ЦПК України принципи змагальності та диспозитивності цивільного судочинства, недоведеність позивачем своїх вимог не є підставою для залишення позовної заяви без розгляду.

За аналогічних обставин, ухвалою апеляційного суду від 6 серпня 2014 року була скасована ухвала Веселинівського районного суду Миколаївської області від 5 травня 2014 року у справі за позовом про звернення стягнення на житловий будинок та виселення.

Скасовуючи ухвалу, колегія суддів апеляційного суду звернула увагу суду першої інстанції на роз’яснення, що містяться в пунктах 7, 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства про розгляді справ у суді першої інстанції» № 2 від 12 червня 2009 року, відповідно до яких суд не вправі через неподання доказів при пред’явленні позову залишати заяву без руху та повертати її заявнику.

Взагалі, невірне тлумачення судами першої інстанції положень ст. 119 ЦПК нерідко є причиною скасування ухвал про залишення заяви без руху з підстав п. 8 ч. 1 ст. 207 ЦПК.

Наприклад, ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 26 лютого 2014 року позовна заява про стягнення заборгованості за договором була залишена без розгляду з підстав не відповідності вимогам ст. 119 ЦПК тому, що не містила даних про місце реєстрації відповідачки.

Колегія суддів апеляційного суду, розглядаючи апеляційну скаргу позивача, з висновками суду першої інстанції не погодилися і ухвалою від 19 вересня 2014 року вказану ухвалу районного суду скасувала, вказавши на відсутність підстав для залишення позову без розгляду.

При цьому, апеляційний суд зазначав, що позивач виконав вимоги п. 2 ч. 2 ст. 119 ЦПК, оскільки відповідно до правил ч. 1 ст. 109 цього ж Кодексу зазначив останнє відоме йому місце реєстрації відповідача в Центральному районі м. Миколаєва і місцевий суд ухвалою від 8 жовтня 2013 року відкрив провадження у справі. Однак, вже після відкриття провадження у справі з довідки адресного бюро від 11 листопада 2013 року стало відомо, що відповідач була знята з реєстрації в м. Миколаєві 18 червня 2013 року та вибула в інше місто, без зазначення точної адреси.

Аналогічну помилку цей же районний суд допустив і при вирішенні іншої цивільної справи.

Зокрема, ухвалою апеляційного суду від 1 квітня 2014 року за наведених у попередньому випадку обставин була скасована ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва від 29 січня 2014 року про залишення без розгляду позовної заяви про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В іншому випадку, той районний суд залишив позов без розгляду через невідповідність адреси відповідача, зазначеної в позові даним довідки адресного бюро.

З вказаної підстави, Центральний районний суд м. Миколаєва ухвалою від 29 січня 2014 року залишив без розгляду позов про стягнення заборгованості.

Скасовуючи цю ухвалу, колегія суддів апеляційного суду в ухвалі від 20 березня 2014 року зазначила, що фактично підставою залишення позову без розгляду було порушення позивачем правил підсудності. Тоді як, питання про застосування наслідків порушення правил підсудності після відкриття провадження у справі мали вирішуватися відповідно до статей 115, 116 ЦПК.

 

Підстави скасування ухвал місцевих судів про залишення без розгляду заяв у справах окремого провадження.

 

Положення ч. 6 ст. 235 ЦПК надає суду право залишати заяви без розгляду (відмовляти у їх прийнятті) в справах окремого провадження у разі, якщо буде встановлено наявність спору про право, який розглядається в порядку позовного провадження.

Однак, чинне цивільне процесуальне законодавство не передбачає такої можливості, якщо для розгляду в позовному провадженні подано заяву, що підлягає розгляду в порядку окремого провадження. В останньому випадку суд не відмовляє у прийнятті заяви і не залишає її без розгляду, а застосовує при прийнятті заяви правила ст. 119 ЦПК щодо відповідного її оформлення і розглядає справу у відповідному провадженні.

У постановах Пленуму Верховного Суду України неодноразово зазначалися наслідки виникнення спору про право цивільне в порядку окремого провадження.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31 березня 1995 року, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, якщо встановлення факту не пов’язується з наступним вирішенням спору про право.

На законодавчому рівні не визначено поняття – спір про право. Однак, аналіз ст. 3 ЦПК дає можливість дійти висновку, що спір про право – об’єктивно виражене протиріччя волевиявлень двох сторін, що складається з вимоги одного боку і фактичного невиконання цієї вимоги з іншого боку.

Для того, щоб з’ясувати наявність спору про право необхідно виконати вимоги закону щодо розгляду справ окремого провадження. Зокрема, залучити до участі в справі заінтересованих осіб та розглянути справу за їх участю.

Саме через невиконання цією вимоги закону судами першої інстанції, постановлені ними ухвали про залишення заяв без розгляду були скасовані апеляційним судом.

Зокрема, ухвалою апеляційного суду від 2 жовтня 2014 року була скасована ухвала Очаківського міськрайонного суду Миколаївської області від 23 липня 2014 року про залишення без розгляду заяви про встановлення факту належності правовстановлюючого документу.

Колегія суддів апеляційного суду вважала, що суд першої інстанції передчасно дійшов висновку про наявність спору про право, оскільки не залучив до участі в справі всіх заінтересованих осіб і розглянув справу без їх участі.

 

Висновки.

 

Таким чином, ефективність судового розгляду питань, пов’язаних із залишенням заяв без розгляду, залежить від удосконалення механізму їх законодавчого врегулювання та від точного і неухильного додержання судами  положень законодавства України. Вважаємо, що узагальнення сприятиме правильному розгляду судами зазначеної категорії справ.

 

Суддя апеляційного суду

Миколаївської області                                                     Л.М. Прокопчук

 

Заступник голови апеляційного суду

Миколаївської області                                                     В.І. Козаченко