Згідно із статистичними даними, з 803 ухвал місцевих судів міста Миколаєва та Миколаївської області (далі – місцеві суди), перегляд яких здійснювали колегії суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області за апеляційними скаргами, за результатами апеляційного розгляду усього було скасовано 450 ухвал. У тому числі, з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції – 216 ухвал, з постановленням нової ухвали – 67. Тоді як, у 2013 році з 882 справ з апеляційними скаргами на ухвали місцевих судів, розглянутих в апеляційній інстанції, скасовано було 472 ухвали, постановлені судами першої інстанції.
Викладене свідчить про те, що у 2014 році порівняно з минулим 2013 роком збільшився відсоток ухвал місцевих судів, скасованих за наслідками їх перегляду в апеляційній інстанції. Якщо у 2013 році було скасовано 53,5% ухвал місцевих судів, то у 2014 року цей же показник складав 56,17%.
Питому вагу з ухвал, переглянутих в апеляційному порядку, складали ухвали постановлені суддями Центрального, Заводського, Ленінського, Корабельного районних судів м. Миколаєва, Первомайського і Вознесенського міськрайонних та Южноукраїнського міського судів Миколаївської області.
При цьому, зі 158 ухвал Центрального районного суду м. Миколаєва за наслідками перегляду в апеляційній інстанції скасовано 101 ухвалу (63,92%), зі 124 ухвал Заводського районного суду м. Миколаєва – 69 (55,64%), зі 116 ухвал Ленінського районного суду м. Миколаєва – 33 (28,4%), з 43 ухвал Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області – 21 (48,8%), з 41 ухвали Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області – 21 (51,2%), з 35 ухвал Корабельного районного суду м. Миколаєва – 22 (62,85%), з 31 ухвали Южноукраїнського міського суду Миколаївської області скасовано 18 (58,06%).
Стосовно категорій ухвал, які переглядалися в апеляційному порядку, слід зазначити наступне.
У 2014 році в апеляційній інстанції були переглянуті 6 ухвал про відмову в прийнятті заяви про видачу судового наказу або скасування судового наказу, з яких скасовано 3 ухвали, у тому числі 1 з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Підставами скасування ухвал даної категорії були помилкові висновки судів першої інстанції щодо відсутності підстав для відкриття наказного провадження.
Так, відмовляючи на підставі п. 2 ч. 3 ст. 100 ЦПК України в прийнятті заяви про видачу судового наказу про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги та трьох процентів річних, суд першої інстанції вбачав наявність спору про право.
Однак, не врахував при цьому, що відповідно до п.3 ч.1 ст. 96 ЦПК судовий наказ може бути видано якщо заявлено вимогу про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням трьох відсотків річних, нарахованих заявником на суму заборгованості.
Колегія суддів апеляційного суду не погодилася з таким висновком місцевого суду, у зв’язку з чим, ухвалою від 2 квітня 2014 року зазначена ухвала суду першої інстанції скасована, а матеріали заяви передані до того ж суду для вирішення питання про видачу судового наказу.
З 174 ухвал місцевих судів про повернення заяви позивачеві (заявникові) переглянутих в апеляційній інстанції колегіями суддів апеляційного суду було скасовано 143 ухвали, у тому числі 88 – з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції. Питома вага скасованих ухвал складає 82,2% від загальної кількості ухвал цієї категорії, переглянутих апеляційним судом. У 2013 році цей же показник складав 71,65% (зі 127 переглянутих ухвал 91 скасована).
Поширеною причиною скасування ухвал про повернення позовної заяви як неподаною є не врахування судами першої інстанції положень ст. 119 ЦПК, що не передбачає обов’язкове надання разом із позовною заявою доказів, а недоліки, які судді місцевих судів зазначали в оскаржуваних ухвалах, могли бути усунені у попередньому судовому засіданні відповідно до ч. 6 ст. 130 ЦПК України. До того ж, суди не завжди враховували положення п. 7 постанови № 2 Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», згідно з якими, відсутність деяких доказів не перешкоджає відкриттю провадження та їх подання можливе на наступних стадіях цивільного процесу.
Зокрема, 18 серпня 2014 року Б. зверталася до Центрального районного суду м. Миколаєва з наступними позовними заявами:
- до Держави в особі Державної казначейської служби України та УМВС України в Миколаївській області, третя особа слідчий Центрального РВ ММУ УМВС України в Миколаївській;
- до Державної казначейської служби України та УМВС України в Миколаївській області про відшкодування моральної шкоди, завданої тяганиною збоку слідчого Центрального РВ ММУ УМВС України в Миколаївській області при розслідуванні кримінальної справи.
Ухвалами судді Центрального районного суду м. Миколаєва вказані позовні заяви були залишені без руху, а потім повернуті як не подані ухвалами від 23 вересня 2014 року.
При цьому, залишаючи обидві позовні заяви Б. без руху, а потім повертаючи їх позивачу, суддя вказувала, що в кожній з них позивач не уточнила позовні вимоги, були відсутні посилання на відповідні обставини та докази, не вказано в чому полягає шкода для позивача, не зазначено, з яких підстав позивачем є саме Б., враховуючи той факт, що зверталась до Центрального РВ ММУ УМВС України в Миколаївській області вона в інтересах Щ., та не уточнено підстави для стягнення моральної шкоди.
Колегії суддів апеляційного суду, перевіряючи законність і обґрунтованість таких судових рішень, з висновками судді не погодилися, зазначивши, що суддя тлумачив положення ст. 119 ЦПК України розширено, внаслідок чого висунув позивачеві безпідставні та необґрунтовані вимоги щодо необхідності усунення недоліків у позовній заяві. Тоді як, такі недоліки, навіть за умови їх наявності, не могли тягнути подібного правового наслідку.
При цьому, колегії суддів апеляційного суду, які розглядали апеляційні скарги Б., також зазначали, що кожна із зазначених вище позовних заяв містила усі необхідні відомості про права та обов’язки сторін, а також вимоги про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту інтересів. Зокрема, колегії суддів дійшли висновку, що позивач сформулювала та зазначила підстави, які, як на її думку, безспірно тягнуть за собою стягнення на її користь відшкодування моральної шкоди, у визначеному нею розмірі, а також зазначила, в чому така шкода полягає та винних в її заподіянні осіб.
У зв’язку з чим, ухвалами колегій суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду від 24 та від 25 грудня 2014 року, зазначені вище ухвали Центрального районного суду м. Миколаєва від 23 вересня 2014 року, скасовані, а матеріали позовних заяв Б. направлені до Центрального районного суду м. Миколаєва для вирішення питання щодо можливості відкриття провадження у цивільних справах.
Слід зазначити, що скасовуючи ухвали місцевих судів про повернення позовної заяви як не поданої саме з підстав не відповідності їх п. 6 ч. 1 ст. 119 ЦПК України, колегії суддів апеляційного суду неодноразово вказували на те, що не подання доказів не є таким недоліком позовної заяви, який би перешкоджав суду відкрити провадження у справі і розпочати її розгляд, оскільки подання доказів, їх оцінка та обґрунтування позовних вимог можливі і на наступних стадіях цивільного процесу.
Подеколи судді залишали заяву без руху, а потім повертали її заявнику внаслідок розширеного тлумачення положень ст. 119 ЦПК України, а тому безпідставно вимагали усувати недоліки або вчиняти процесуальні дії, які, виходячи з обставин спору позивач не мав вчиняти.
Наприклад, ухвалою Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 10 січня 2014 року визнана неподаною та повернута заявнику на підставі ч. 2 ст. 121 ЦПК України заява Ж. про надання йому права на побачення з дитиною. Вказана заява, раніше, ухвалою від 27 грудня 2013 року була залишена без руху з підстав незрозумілості змісту вимог заявника, кола учасників процесу та не надання висновку органу опіки і піклування, щодо шляхів розв’язання спору.
Колегія суддів апеляційного суду ухвалою від 17 лютого 2014 року скасувала ухвалу про повернення заяви як неподаної з направленням матеріалів до того ж суду першої інстанції для вирішення питання щодо можливості відкриття провадження у справі.
Підставою для скасування вказаної ухвали колегія суддів апеляційного суду вважала наступні обставини.
Так, під час апеляційного розгляду було встановлено, що заява Ж. містила усі необхідні відомості про права та обов’язки сторін й вимоги про здійснення судом певних дій із зазначенням способу судового захисту його інтересів.
На думку колегії суддів, Ж. сформулював та зазначив обставини, якими обґрунтовує вимоги, в міру розуміння ним викладених у заяві правовідносин, а не зазначення інших заінтересованих осіб у заяві не є таким її недоліком, який би перешкоджав суду відкрити провадження у справі. До того ж, вказаний недолік, який дійсно мав місце, можливо було усунути в судовомузасіданні.
Що ж до вимог судді, про надання заявником разом із заявою висновку органу опіки і піклування, щодо шляхів вирішення спору, то вони, як ввжав апеляційний суд, теж не могли слугувати вчиненню оскаржених процесуальних дій, оскільки не ґрунтуються на законі. Так, з буквального, системно-логічного тлумачення ч. ч. 4 та 5 ст.19 СК України не випливає висновок про те, що на особі, яка звертається до суду, лежить обов’язок отримати від органу опіки та піклування висновок, щодо шляхів розв’язання спору, для надання його до суду. Названі норми передбачають обов’язковість участі органу опіки та піклування в розгляді такої категорії спору.
Окрім того, постановляючи оскаржувану ухвалу, міськрайонний суд не звернув уваги на те, що така заява подана в порядку окремого провадження та не вчинив процесуальні дії у відповідності до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» від 31 березня 1995 року № 5.
Нерідко суди першої інстанції повертали як неподані позовні заяви банків про стягнення заборгованості за кредитним договором, вважаючи недоліками таких позовних заяв нечітко викладений зміст позовних вимог, а саме:
- відсутність відомостей стосовно строків та розміру щомісячних поточних платежів, які належало виконувати позичальнику;
- не зазначено дату останнього виплаченого боржником щомісячного платежу;
- не конкретизовано, за які порушення умов договору боржнику нараховані штрафи;
- розрахунок заборгованості за договором містив незрозумілі цифри, що не давало можливості суду перевірити розмір кредитної заборгованості;
- відсутність відомостей про обставини надання кредиту, його умови, факти належного чи неналежного виконання зобов’язань, підстави нарахування штрафних санкцій та інше;
- не надання доказів (наприклад, виписки з особового рахунку позичальника).
Колегії суддів апеляційного суду також скасовували ухвали місцевих судів у подібних справах, вважаючи їх такими, що постановленні з порушенням норм процесуального права.
Так, ухвалою апеляційного суду від 6 березня 2014 року була скасована з поверненням матеріалів позовної заяви для вирішення питання про відкриття провадження у справі ухвала судді Доманівського районного суду Миколаївської області від 16 січня 2014 року про повернення як неподаної позовної заяви Банку до П.
З цих же підстав, ухвалою апеляційного суду від 14 серпня 2014 року скасована і ухвала судді Березанського районного суду Миколаївської області від 19 червня 2014 року про повернення як неподаної позовної заяви Банку до Н.
Ще однією підставою скасування ухвал місцевих судів про повернення позовних заяв було не дотримання або невірне тлумачення положень ЦПК про підсудність.
Зокрема, ухвалою апеляційного суду від 3 квітня 2014 року скасовано ухвалу судді Заводського районного суду м. Миколаєва від 11 березня 2014 року про повернення позовної заяви Д. про захист прав споживача шляхом розірвання договору купівлі-продажу та кредитного договору, а матеріали позову направлені до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Постановляючи вказану ухвалу про повернення позовної заяви, суд першої інстанції дійшов висновку про не підсуднісить справи Заводському районному суду м. Миколаєва, оскільки вважав, що позивач повинна була звертатися до суду за місцем реєстрації одного з відповідів, а не за його фактичною адресою, зазначеною в договорі купівлі-продажу.
З такими висновками суду першої інстанції апеляційний суд не погодився з огляду на положення ст. 93 ЦК України, згідно з якими місцезнаходженням юридичної особи є фактичне місце ведення діяльності чи розташування офісу, з якого проводиться щоденне керування юридичної особи та здійснення управління та обліку.
В іншому випадку, суд першої інстанції вважав підставою для повернення позовної заяви зняття відповідача з реєстрації за місцем проживання в межах населеного пункту на який поширюється юрисдикція місцевого суду.
А саме, ухвалою апеляційного суду від 21 серпня 2014 року скасовано ухвалу судді Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області від 18 липня 2014 року про повернення позовної заяви Банку про стягнення заборгованості за кредитним договором, а матеріали позовної заяви направлені до того ж суду для повторного вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Приймаючи таке процесуальне рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки у 2009 році відповідач була знята з реєстрації у м. Первомайську Миколаївської області з вибуттям до м.Одеса, то справа не підсудна Первомайському міськрайонному суду Миколаївської області, а позовна заява має бути повернута позивачеві за п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК.
Проте колегія суддів апеляційного суду не погодилася з висновком суду першої інстанції з огляду на наступні положення норм процесуального права.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 122 ЦПК, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі суддя має отримати інформацію про реєстрацію місця проживання (перебування) фізичної особи. Якщо за результатами отриманої інформації буде встановлено, що справа не підсудна цьому суду, суд повертає позовну заяву на підставі п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК. Однак, якщо отримана інформація не дає можливості встановити зареєстроване місце проживання (перебування) фізичної особи, суд вирішує питання про відкриття провадження у справі. Подальший виклик такої особи як відповідача у справі здійснюється через оголошення у пресі.
Між тим, матеріали позовної заяви не містили відомостей про реєстрацію відповідача за будь-якою іншою адресою, в тому числі і у м.Одеса. Тоді як, ч. 9 ст. 110 ЦПК передбачено, що позови до відповідача, місце реєстрації або проживання якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).
За таких обставин, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що пред’явлення позову за останнім відомим місцем проживання відповідача саме до Первомайського міськрайонного суду Миколаївської області не можна вважати порушенням правил підсудності та достатньою підставою для повернення позовної заяви за п. 4 ч. 3 ст. 121 ЦПК.
Також підставою для скасування ухвал місцевих судів про повернення заяв було і невірне застосування положень законодавства щодо судового збору.
Так, ухвалою апеляційного суду від 3 липня 2014 року скасовано ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 грудня 2013 року про повернення як неподаної скарги на постанову державного виконавця.
Вирішуючи питання про прийняття скарги на дії державного виконавця, суд першої інстанції залишив без руху, а потім і повернув як неподану вказану скаргу через відсутність доказів сплати судового збору. При цьому, суддя не врахував, що ні розділом VII ЦПК, ні ч. 1 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» не передбачена необхідність сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби. Натомість, виходячи з положень ст. 388 ЦПК суд здійснює розподіл витрат, пов’язаних з розглядом скарги, за результатами її вирішення.
У 2014 році з 57 ухвал місцевих судів про відмову у відкритті провадження у цивільних справах за результатми апеляційного розгляду суду було скасовано 38 ухвал. Питома вага скасованих ухвал складає 66,7% від загальної кількості ухвал цієї категорії, переглянутих апеляційним судом. У 2013 році цей же показник складав 63,5% (з 74 ухвал скасовано 47).
Найбільш поширеною причиною скасування ухвал про відмову у відкритті провадження у справі є невірне визначення юрисдикції справ.
Наприклад, ухвалою апеляційного суду від 20 лютого 2014 року скасовано ухвалу судді Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 листопада 2013 року. Вказаною ухвалою суддя, на підставі п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК відмовив у відкритті провадження по справі за позовом Б. про зобов’язання провести загальні збори товариства, прийняття рішення про вступ нових учасників та внести і зареєструвати зміни до статуту товариства.
При цьому, суд першої інстанції вважав, що дана заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Однак, колегія суддів апеляційного суду з таким висновком суду першої інстанції не погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що правовідносини, які виникли між сторонами, є корпоративними, а тому цей спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.
Натомість, колегія суддів вважала, що спори за участю спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали його учасниками, не є підвідомчими (підсудними) господарським судам з огляду на роз’яснення в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 24 жовтня 2008 року «Про практику розгляду судами корпоративних спорів». До того ж, зазначала, що в даному випадку позивачі намагаються захистити свої спадкові права на участь у діяльності господарського товариства, а не корпоративні права, які між сторонами ще не виникли, а тому цей спір є цивільно-правовим.
Апеляційним судом була перевірена законність 51 ухвали місцевих судів про закриття провадження у цивільних справах. За результатми апеляційного розгляду скасовано 31 ухвалу. Тобто, 60,8%, що майже на 7% більше ніж у 2013 році (53,12%), коли з 64 ухвал про закриття провадження апеляційний суд скасував 34.
Серед найбільш поширених підстав закриття провадження у справах, визначених в ст. 205 ЦПК, можливо виділити наступні: справа, на думку суду, не підлягала розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 205);набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв’язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК); сторони уклали мирову угоду і вона визнана судом (п. 4 ч. 1 ст. 205 ЦПК); смерть фізичної особи, яка була однією із сторін у справі, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва (п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК).
Між тим, місцеві суди, закриваючи провадження у справах, не завжди вірно застосовували вказані норми закону.
Так, ухвалою апеляційного суду від 28 січня 2014 року скасована ухвала Снігурівського районного суду Миколаївської області від 15 листопада 2013 року, якою на підставі п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК було закрито провадження у справі за позовом про стягнення витрат, пов’язаних з навчанням.
Скасовуючи вказану ухвалу, колегія суддів апеляційного суду зазначала, що не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що спір виник стосовно проходження публічної служби в міліції, а тому підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. При цьому, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, не звернув уваги на те, що спір у справі випливає з договірних правовідносин, що виникли між сторонами, однією з яких є фізична особа, а торму регулюються нормами ЦК України.
Подеколи місцеві суди не завжди перевіряли, чи дійсно спірні правовідносини по двох цивільних справах між тими ж сторонами витікають із одного і того ж кредитного договору, а тому передчасно приймали рішення про наявність передбачених п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК підстав для закриття провадження у справі.
Наприклад, ухвалою апеляційного суду від 4 березня 2014 року була скасована ухвала Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 15 січня 2014 року у справі за позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.
В даному випадку суд апеляційної інстанції, скасовуючи ухвалу і повертаючи справу для розгляду до того ж суду, зазначив, що рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 12 червня 2013 рокучастково задоволено позов Банку та стягнуто з відповідача заборгованість за кредитним договором. За умовами цього договору, Банк надав відповідачу кредит на придбання товару в розстрочку зі сплатою 12% річних на строк до 24 травня 2008 року включно. Однак, суд першої інстанції нен звернув уваги, що звертаючись з позовом, провадження у якому він закрив, позивач просив про стягнення заборгованості за іншим договором. Цей договір був без номеру і за його умовами відповідачу надавалася кредитна картка «Універсальна» з кредитним лімітом і базовою процентною ставкою 3% в місяць на залишок заборгованості.
Розглядаючи іншу справу, апеляційний суд ухвалою від 25 лютого 2014 року скасував ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 13 березня 2013 року про закриття провадження у справі за позовом Ж. до Р. про стягнення боргу за договором позики, посилаючись на те, що мирова угода, укладена Ж. та Р., яку визнав суд, суперечить приписам частин 1, 5 ст. 175 ЦПК.
Зокрема, апеляційний суд зазначав, що що оскаржувана ухвала про визнання мирової угоди, якою було змінено власника 93/100 часток квартири, порушує інтереси іншої особи. До того ж, суд першої інстанції, на думку колегії суддів, не звернув належної уваги на те, що умови мирової угоди не стосуються прав та обов’язків сторін, які випливають із договору позики і самого предмета позову.
В іншому випадку апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність процесуального правонаступництва у справі.
Так, ухвалою апеляційного суду від 29 квітня 2014 року була скасована ухвала Корабельного районного суду м. Миколаєва від 26 лютого 2014 року про закриття на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК провадження у справі за позовом Д. до Ш. та інших про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.
Перевіряючи законність даної ухвали, апеляційний суд зазначив про необґрунтованість висновку місцевого суду про те, що після смерті позивачки спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Також, у 2014 році колегіями суддів судової палати в цивільних справах було переглянуто 71 ухвалу місцевих судів про залишення заяви без розгляду. У тому числі, 3 ухвали про залишення без розгляду заяви про перегляд заочного рішення. 50 ухвал (70,4%) з них були скасовані. Питома вага цих ухвал у 2013 році складала 76,3% (103 зі 135).
Переважно місцеві суди залишали без розгляду позовні заяви у випадку, коли належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності (п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК). Піставою скасування таких ухвал було невірне застосування судом першої інстанції цієї норми процесуального закону.
Так, ухвалою апеляційного суду від 12 лютого 2014 року скасована ухвала Южноукраїнського міського суду Миколаївської області від 5 грудня 2013 року про залишення без розгляду позовної заяви про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Залишаючи позовну заяву без розгляду на підставі п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК, суд послався на те, що позивач не з’явився в судові засідання 15 та 28 листопада, а також 5 грудня 2013 року. Про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про причини своєї неявки на останнє судове засідання суд не повідомив, заяви про розгляд справи у його відсутність суду не надіслав.
З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду не погодилася, оскільки з матеріалів справи вбачалося, що 28 листопада 2013 року позивач надіслав суду заяву про розгляд справи у даний день без участі представника. Крім того, судовий виклик в судове засідання 5 грудня 2013 року позивач отримав пізніше ніж за три дні до судового засідання і на час постановлення оскаржуваної ухвали районний суд не мав даних про отримання позивачем цього судового виклику.
Крім зазначених категорій, розділ 3 «Результати перегляду ухвал (судових наказів) місцевих судів за апеляційними скаргами» статистичного звіту містить рядок, у якому обліковуються інші ухвали.
Згідно з даними статистичного звіту, питома вага цих ухвал складає більше 50% від загальної кількості ухвал переглянутих в апеляційному порядку (442 з 801). У 2013 року розглянуто 481 справу за апеляційними скаргами на такі ухвали з 882.
При цьому, за результатми перегляду ухвал цієї категорії процент скасованих ухвал складає зазвичай менше половини – 41,8% (185 з 442) у 2014 році та для порівняння – майже 41% (197 з 481) у 2013 році.
Серед таких ухвал питому вагу складають наступні категорії ухвал:
- про відкриття провадження у справі з недотримання правил підсудності;
- постановлених судами при вирішенні питань, пов’язаних з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів, посадових осіб;
- за результатами розгляду скарг, заяв в порядку судового контролю за виконанням судових рішень;
- про зупинення провадження у справі;
- щодо заяв про забезпечення доказів або забезпечення позову тощо.
Підставами скасування таких ухвал переважно було порушення судами першої інстанції норм матеріального права.
Зокрема, місцеві суди, відкриваючи провадження у справах не завжди дотримувалися правил підсудності, визначених ЦПК.
Наприклад, ухвалою апеляційного суду від 30 січня 2014 року скасовано з направленням матеріалів позову до суду першої інстанції ухвалу судді Ленінського районного суду м. Миколаєва від 11 листопада 2013 року про відкриття провадження у справі за позовом про захист прав споживача фінансових послуг, а саме про стягнення направлених позивачу грошей за міждержавним банківським переказом.
Постановляючи вказану ухвалу, суд першої інстанції, на думку апеляційного суду, не звернув уваги на вимоги ч. 5 ст. 110 ЦПК, згідно з якими позови про захист прав споживачів можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування споживача або за місцем заподіяння шкоди чи місцем виконання цих договорів.
А саме, не було перевірено місце проживання чи перебування позивача на території Ленінського району м. Миколаєва з огляду на вимоги законодавства щодо проживання і перебування на території України іноземних осіб, даних про реєстрацію чи перебування на території України за конкретною адресою позивач також не надав. Не перевірено, з яких підстав позивач визначив виконання договору саме за вказаним ним місцем проживання. Тоді як позовна заява не містила відповідних обґрунтувань, а у згаданому договорі вказана адреса банку (м. Дніпропетровськ) та відділення (м. Миколаїв). Також не було зазначено в позовній заяві про те, яка шкода завдана позивачу за вказаним ним місцем проживання.
Вирішуючи питання про зупинення провадження у справі, суди не завжди звертали увагу на те, чи є визначені законом підстави для зупинення провадження і чи не буде така ухвала перешкодою для провадження у справі.
Так, зупиняючи провадження у справі за позовом до П. про звернення стягнення на предмет іпотеки (ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 листопада 2013 року), суд першої інстанції виходив з того, що розгляд цієї справи неможливий до вирішення справиза позовом К. (зобов’язання якої П. забезпечила іпотекою) до Банку про визнання кредитора таким, що прострочив прийняття виконання зобов’язання, і яка знаходиться у провадженні Голосіївського районного суду м. Києва.
Скасовуючи вказану ухвалу, колегія суддів апеляційного суду (ухвала від 8 квітня 2014 року) зазначала, що суд першої інстанції помилково вважав, що від наслідків розгляду цивільної справи за кредитним договором, по якій П. не є стороною у спорі, залежить прийняття рішення у даній цивільній справі. Тому немає підстав вважати, що вирішення одного спору неможливе без вирішення іншого.
Вирішуючи скарги сторін виконавчого провадження на дії державного виконавця, місцеві суди, перевіряючи обґрунтованість скарг, не завжди перевіряли, а чи є взагалі заявник учасником виконавчого провадження.
З цих підстав, ухвалою апеляційного суду від 23 квітня 2014 року з направленням справи на новий розгляд була скасована ухвала Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 грудня 2013 року про задоволення скарги на дії державного виконавця щодо відмови у відкритті виконавчого провадження.
Задовольняючи скаргу та скасовуючи постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження, суд першої інстанції виходив з того, що заявниця звернулася до державного виконавця відповідно до вимог закону та не пропустила строк для пред’явлення виконавчого листа до виконання. При цьому, суд не звернув уваги нате, що виходячи з матеріалів справи, заявниця не є стягувачем, а відтак стороною виконавчого провадження відповідно до ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження».
При розгляді питань про відстрочку або розстрочку виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішення, суди першої інстанції не завжди перевіряли обґрунтованість підстав для прийняття такого процесуального рішення.
Наприклад, ухвалою апеляційного суду від 10 липня 2014 року була скасована ухвала Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 квітня 2014 року, постановлена за заявою боржників про відстрочку виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором.
Місцевий суд, як вважала колегія суддів апеляційного суду, не врахував, що відповідно до ст. 373 ЦПК суд може відстрочити виконання рішення саме у виняткових випадках. Не погодився апеляційний суд і з доводами заяви і доказами, які заявник надала на підтвердження того, що є винятковою зазначена нею обставина – підстава для застосування відстрочки.
Судова палата в цивільних справах
апеляційного суду Миколаївської області
_03_03.png)
