Узагальнення практики вирішення судами Сумської області у 2013 році – першому півріччі 2014 року процесуальних питань, пов’язаних із виконанням судових рішень у цивільних справах

І. Вступ

Це узагальнення проводиться за завданням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (лист від 02 березня 2014 року №24-789/0/14) для підготовки відповідної постанови Пленуму.

Основною нормативною базою для розгляду справ цих категорій є:

- Цивільний процесуальний кодекс України і особливо його Розділ VІ;

- Закон України «Про державну виконавчу службу»;

- Закон України «Про виконавче провадження»;

- Інструкція про проведення виконавчих дій, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року з подальшими змінами.

Оскільки Україна ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод, то відповідно судам слід керуватись принципами вказаної Конвенції й конкретними рішеннями Європейського суду, які вказують, що судовий розгляд цивільної справи закінчується моментом виконання судового рішення.

Також потрібно враховувати положення Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень», який набрав чинності з 01 січня 2013 року.

Метою даного узагальнення є перевірка якості розгляду цивільних справ зазначеної категорії, визначення проблемних питань, які виникають при їх розгляді місцевими судами і при апеляційному перегляді, аналіз причин допущених помилок, та надання пропозицій щодо їх вирішення.

ІІ. Особливості вирішення судами окремих категорій справ визначених розділом VI ЦПК України, проблеми та характерні помилки

 1. Негайне виконання судових рішень

За загальним правилом судове рішення підлягає примусовому виконанню лише після набрання ним законної сили. Винятками є випадки допущення рішень до негайного виконання (ст.367 ЦПК України).

Цією статтею встановлено вичерпний перелік рішень, що підлягають обов’язковому негайному виконанню, тому допускаючи негайне виконання за ч.1 вказаної норми, яка містить імперативний припис, суд не зобов’язаний мотивувати такий висновок.

У той же час, звертаючи до негайного виконання за ч.2 даної статті, яка вказує що суд «може допустити негайне його виконання у разі стягнення всієї суми боргу при присудженні платежів, визначених пунктами 1, 2 і 3 частини першої», суду слід вказати мотиви з яких він виходив. Проте у цих випадках суд не вправі допускати стягнення на майбутнє, наприклад при присудженні періодичних платежів.

Обов’язок суду допустити рішення до негайного виконання кореспондує з правом стягувача звернутися з виконавчим листом до органів державної виконавчої служби, тому виходячи з принципів диспозитивності цивільного процесу, саме залежно від волевиявлення стягувача й визначатиметься реальне звернення судового рішення до негайного виконання.

Відповідно до ч.2, 4 ст.25 Закону України «Про виконавче провадження», якщо рішення підлягає негайному виконанню державний виконавець відкриває провадження не пізніше наступного дня після отримання виконавчого документа.

Лише у справах окремого провадження (пункти 6, 7 ч.1 ст.367) суд зобов’язаний негайно надіслати копію свого рішення (ухвали) банку або медичному закладу для його виконання ще до набрання законної сили.

В цілому суди враховують вимоги ст.367 ЦПК України та у випадку задоволення позовних вимог допускають до негайного виконання ті рішення, які зазначені у вказаній нормі. Однак, не завжди звертають увагу на те, що серед вказаних у даному переліку справ зазначені також спори про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи (п.3 ч.1), та іноді не виконують вимогу закону про допущення негайного виконання саме цих судових рішень.

 2. Звернення судових рішень до виконання

Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України питання, пов’язані із зверненням судового рішення до виконання, вирішує місцевий суд, який розглянув справу.

За змістом цієї норми та з урахуванням положень Інструкції з діловодства в місцевих загальних судах, апеляційних судах областей, апеляційних судах міст Києва та Севастополя, Апеляційному суді Автономної Республіки Крим та Вищому спеціалізованому суді України з розгляду цивільних і кримінальних справ, затвердженої наказом ДСАУ від 17 грудня 2013 року №173, навіть у випадку скасування рішення місцевого суду судами вищих інстанцій з ухваленням нового рішення, пов’язані із зверненням судового рішення до виконання питання, вирішує суд першої інстанції.

У визначених ч.2 ст.368 ЦПК України випадках суди видають стягувачам за їх заявою декілька виконавчих листів за одним судовим рішенням.

Передбачений Законом України «Про виконавче провадження» (ст.19) процесуальний порядок звернення стягувача до органу державної виконавчої служби передбачає подання ним не лише виконавчого документу, але і його особистої письмової заяви про примусове виконання.

У той же час, в силу ч.3 ст.368 ЦПК України виконавчі документи про стягнення судового збору на користь держави надсилаються судом безпосередньо до місцевих органів державної податкової служби.

З вивчених справ убачається, що ці вимоги закону місцевими судами в цілому дотримуються.

Винятки зустрічаються при виконанні вимог ч.4 ст.368 ЦПК України: нерідко видаючи виконавчий лист стягувачеві, місцеві суди копії документів, які підтверджують виконання ухвали про забезпечення позову, видають йому тільки за окремим зверненням.

Також не всі суди звертають увагу на вимогу ст.1 Закону України «Про виконавче провадження» про те, що виконавчі листи видаються лише на ті судові рішення, які підлягають примусовому виконанню.

3. Оформлення виконавчого листа, виправлення помилки та визнання його таким, що не підлягає виконанню

Виконавчі листи повинні виписуватися без виправлень і в силу ч.1 ст.369 ЦПК України мають відповідати вимогам до виконавчого документа, встановленим ст.18 Закону України «Про виконавче провадження».

В силу ч.2 цієї статті виправлення помилки у виконавчому листі відноситься до компетенції місцевого суду, який його видав.

Проте судам слід чітко відрізняти помилку від інших недоліків чи спірних питань, які стосуються змісту виконавчих листів.

Нерідко як помилку суди розцінюють і такий недолік виконавчого документа, як відсутність у ньому індивідуального ідентифікаційного номера боржника.

Вирішуючи це питання потрібно звертати увагу і на правову позицію висловлену Верховним Судом України у постанові від 21 травня 2014 року №6-45цс14 по справі за скаргою КП «Житомирське трамвайно-тролейбусне управління».

 Відповідно до ч.4 ст.369 ЦПК України виконавчий лист може бути визнаним таким, що не підлягає виконанню, в разі, якщо його було видано помилково. Наприклад, за рішенням суду, яке ще не набрало законної сили, або за рішенням, яке не підлягає примусовому виконанню. В цих випадках відбувається так звана «ревізія» факту видачі неправильно виданого виконавчого листа.

У разі, якщо стягнення за таким виконавчим листом вже відбулося повністю або частково, суд одночасно на вимогу боржника стягує на його користь безпідставно одержане стягувачем за виконавчим листом. В даному разі йдеться про так зване «подвійне виконання» за одним виконавчим листом. Застосувати положення про поворот виконання при цьому неможливо, оскільки ст.380 ЦПК України чітко визначає випадки, коли поворот виконання застосовується. У разі, якщо вищестоящі суди рішення не скасовували, не змінювали, однак виконання за виконавчим листом відбулося неправомірно, слід використовувати саме положення цієї статті.

Вирішення питання про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, віднесено до розділу VI ЦПК України, а не до позовного провадження, як це здійснюється в разі визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, з чого випливає, що визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не ставить і не повинно ставити під сумнів законність рішення суду.

Для визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, обставини, з якими пов’язується відсутність обов’язку боржника, виникають вже після винесення судом рішення, тому процедура визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, не може стосуватися питання законності вже ухваленого рішення суду, не може замінювати собою апеляційне оскарження рішення суду, тобто факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не можуть оспорюватися при вирішенні питання визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню.

Слід звернути увагу, що ст.369 ЦПК України не може застосовуватися до тих виконавчих листів, щодо яких встановлена спеціальна процедура вирішення певних питань, що передбачено нормами не ЦПК України, а нормами іншого законодавства, зокрема, неможливості визнання таким, що не підлягає виконанню виконавчого листа, що виданий на виконання вироку в частині майнових стягнень, визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, виданого адміністративним судом або виданого на виконання рішення третейського суду.

4. Видача дубліката виконавчого листа або судового наказу

Відповідно до ч.1 ст.370 ЦПК України замість втраченого оригіналу цих виконавчих документів суд, який його видав, має право видати дублікат.

При цьому вирішуючи відповідну заяву суду слід перевірити обставини втрати оригіналу виконавчого листа або судового наказу та мати на увазі, що стягувач вправі подати таку заяву до суду у будь-якому випадку втрати (ч.2 ст.12 Закону України «Про виконавче провадження»), а державний виконавець лише за умови втрати виконавчого документу при здійсненні виконавчого провадження (п.8 ч.3 ст.11 Закону України «Про виконавче провадження»).

Новелою ст.370 ЦПК України є право суду видати дублікат за заявою державного виконавця у випадку встановлення кількох місць роботи чи отримання доходів боржника.

Судам слід звертати увагу на обов’язок стягувача сплатити судовий збір за видачу дубліката виконавчого листа або судового наказу (ч.3 названої статті). Розмір судового збору визначено п.2 ч.4 ст.4 Закону України «Про судовий збір».

 5. Поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання

Чинний ЦПК України (ст.371 ЦПК України) та ст.24 Закону України «Про виконавче провадження» дозволяють поновлення пропущеного строку пред’явлення виконавчого документа до виконання тільки за заявою стягувачів та за наявності поважних причин.

Заява про поновлення строку подається одночасно з пред'явленням виконавчого документа до суду, який видав виконавчий документ або до суду за місцем виконання.

Нерідко самі суди несвоєчасно вирішують заяви осіб про видачу виконавчих листів, що впливає на вчасність їх звернення до виконання.

Поновлення пропущеного строку слід відрізняти від переривання строку давності для пред'явлення виконавчого листа до виконання (ст.23 Закону «Про виконавче провадження»).

Необхідно враховувати, що в силу ч.2, 3 ст.24 Закону України «Про виконавче провадження» суд може поновити строк для пред’явлення до виконання виконавчого документа, виданого лише судом. Щодо інших виконавчих документів пропущені строки поновленню не підлягають.

Також судам потрібно звертати увагу на дотримання положень щодо юрисдикції.

 6. Мирова угода в процесі виконання

Відповідно до принципу диспозитивності сторони можуть і у виконавчому провадженні укласти мирову угоду, а стягувач має право відмовитися від примусового виконання рішення (ч.1 ст.372 ЦПК України). Ці дії мають бути відображені у відповідних письмових документах і визнані судом, оскільки вирішення питання про затвердження мирової угоди та відмови від примусового виконання рішення належить до компетенції суду. Відповідна письмова заява подається державному виконавцеві, який передає її до суду для визнання.

Суд зобов’язаний роз’яснити сторонам наслідки затвердження відмови від примусового виконання рішення чи мирової угоди, бо згідно з п. п.1, 2 ч.1 ст.49 Закону України «Про виконавче провадження» прийняття судом відмови стягувача від стягнення або затвердження судом мирової угоди між стягувачем та боржником є підставами для закінчення виконавчого провадження.

Згідно з ч.2 ст.372 ЦПК України визнаючи мирову угоду чи відмову стягувача від примусового виконання, суд зобов'язаний перевірити чи це не суперечить закону і не порушує права чи свободи інших осіб.

Для того щоб суд визнав мирову угоду, він має переконатися в її здійсненності. Так, визнаючи мирову угоду про поділ житлового будинку, слід перевірити чи є технічна можливість поділу відповідно до умов мирової угоди. У випадку невизнання відмови від стягнення або мирової угоди суд повинен мотивувати свої висновки про це в ухвалі.

Питання щодо визнання судом мирової угоди може вирішуватися судом лише в рамках виконавчого провадження, тобто після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження, що відповідно означає, що суд не може визнавати мирові угоди, укладені в проміжок часу між набранням рішенням суду законної сили і до моменту відкриття виконавчого провадження, після закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачеві, зокрема у випадках коли виконавче провадження відсутнє чи вже перебуває в архіві органу ДВС.

Визнання мирової угоди стосується всіх виконавчих документів, тому правила ст.372 ЦПК України про мирову угоду мають застосовуватися судом у виконавчому провадженні не лише щодо виконавчих листів, виданих на підставі судових рішень, але й за іншими виконавчими документами, перелік яких надається у ст.17 Закону України «Про виконавче провадження».

Мирова угода не може вирішувати питання про права та обов’язки сторін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися права та обов’язків інших фізичних чи юридичних осіб, які не є сторонами виконавчого провадження.

Укладення мирової угоди неможливе і в тих випадках, коли ті чи інші відносини чітко врегульовано законом і вони не можуть змінюватися волевиявленням сторін.

Нерідко сторони виконавчого провадження намагаються шляхом укладення мирових угод здійснити перехід прав власності на нерухоме майно.

У таких випадках видається правильною практика тих місцевих судів, які відмовляють у визнанні таких мирових угод, незважаючи на положення ст.328, 380 ЦК України і ст.19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно і їх обтяжень», згідно з якими право власності на житловий будинок набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема з правочинів, а підтвердженням прав на нерухоме майно є рішення судів, що набрали законної сили, зокрема ухвали про затвердження (визнання) мирової угоди. При цьому суди виходять з того, що вказане житло не було предметом судового спору, а тому в рахунок примусового стягнення грошових коштів слід застосовувати спеціальний порядок звернення стягнення на таке нерухоме майно, який визначений ст.ст.52, 58, 62, 63 Закону України «Про виконавче провадження» та яким передбачено вчинення ряду дій (опис, арешт, оцінка, внесення відомостей до відповідних реєстрів) та реалізація шляхом продажу з прилюдних торгів. Наприклад:

7. Відстрочка і розстрочка, зміна чи встановлення способу і порядку виконання

У процесі виконання виконавчого документа державним виконавцем можуть виникнути обставини, що перешкоджають або утруднюють примусове виконання. До таких можна віднести обставини, які свідчать про те, що майнове становище боржника не дає змоги виконати вимоги виконавчого документа у встановлені строки чи є спосіб або порядок виконання, більш вигідний для боржника.

 Статтею 373 ЦПК України конкретизовані ці обставини, однак їх перелік не є вичерпним. Зокрема, питання про відстрочку або розстрочку виконання рішення може виникати і у разі тимчасової відсутності заробітку у боржника, його переїзду на інше місце проживання, зміни умов життя та інших, що заслуговують на увагу обставин.

Відстрочка – відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається судом, а розстрочка – це спосіб виконання зобов'язання, при якому виконання проводиться не одночасно і в повному обсязі, а частинами і в строки, встановленні наперед.

Порядок виконання рішення - це визначена законодавством послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем, а також права і обов'язки суб'єктів виконавчого провадження під час їх вчинення.

 Зміст поняття «спосіб виконання рішення» можна встановити з аналізу ст.16 ЦК України. Так, способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди. При вирішенні питання про зміну способу виконання суд повинен з'ясовувати обставини, що свідчать про неможливість виконання рішення.

Відстрочка та розстрочка виконання застосовується на захист інтересів боржника. Зміна способу та порядку виконання можуть бути також і в інтересах стягувача, якщо мова йде про випадки, коли реалізація рішення знаходиться під загрозою або виявляється неможливою.

При задоволенні заяви в ухвалі суду повинен бути вказаний строк відстрочки (розстрочки), а при розстрочці, крім того, і розмір періодичних платежів, що підлягають стягненню за рахунок погашення присудженої суми. Межі дії відстрочки можуть визначатися як конретною датою, так і настанням певної події.

Розстрочка можлива при виконанні рішення, яке стосується предметів, що діляться (гроші, майно, не визначене індивідуальними ознаками тощо).

Зміна способу виконання рішення можлива шляхом видозмінення зазначеної у рішенні форми виконання: майнової на грошову, і навпаки, грошової на майнову, що можливе у разі відсутності у боржника присудженого позивачеві майна в натурі або грошових коштів, достатніх для погашення заборгованості.

Зміну способу та порядку виконання слід відрізняти від укладення сторонами виконавчого провадження мирової угоди в процесі примусового виконання: мирова угода передбачає поступки з боку обох сторін виконавчого провадження, стягувач за умовами мирової угоди не має матеріальних претензій до боржника, наслідком чого є закінчення виконавчого провадження державним виконавцем; при вирішенні судом питань зміни способу та порядку виконання виконавче провадження продовжує здійснюватися.

Питання відстрочки та розстрочки місцевими судами області вирішуються в переважній більшості правильно, а от при розгляді звернень про зміну чи встановлення способу і порядку виконання нерідко допускаються помилки.

 8.Тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу

Вирішення судом питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу може мати місце у випадку виконання рішення суду про відібрання дитини та передачі її стягувачеві.

При цьому в разі потреби державний виконавець може згідно зі ст.374 ЦПК України звернутися з таким поданням до суду. Інші особи ініціювати розгляд такого питання судом не мають права, а вправі лише звернутися до державного виконавця з відповідним клопотанням.

Суд вирішує питання про тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу у десятиденний строк у судовому засіданні з викликом сторін, але їх неявка не перешкоджає розгляду цього питання.

 У той же час в силу ч.2 вказаної статті участь органів опіки та піклування, які зобов'язані дати висновок на підставі матеріалів справи є обов'язковою, тому в разі відсутності такого висновку і неявки представника органу опіки та піклування, розгляд справи належить відкладати.

Справи цієї категорії на узагальнення не надходили.

 9. Оголошення розшуку боржника або дитини

В силу ч.3 ст.375 ЦПК України та п.10 ч.3 ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» суб’єктом звернення до суду з таким поданням також є лише державний виконавець.

Обов’язковий розшук проводиться у разі відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) боржника за виконавчими документами про стягнення аліментів, відшкодування шкоди завданої каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я, у зв’язку з втратою годувальника, а також відсутності відомостей про місце проживання (знаходження) дитини за виконавчими документами про її відібрання.

Факультативний розшук проводиться за іншими виконавчими документами.

Оскільки процесуальний закон не визначає форму розгляду цього питання, а в силу ч.2 ст.375 ЦПК України суд вправі витребувати від державного виконавця всі необхідні документи для вирішення питання оголошення розшуку, вважається можливим вирішення судом такого подання без проведення судового засідання.

Зважаючи на те, що розшук фізичної особи-боржника і дитини здійснюють органи внутрішніх справ, копія ухвали суду направляється до цього правоохоронного органу.

10. Примусове проникнення до житла чи іншого володіння особи

Виходячи з із закріпленого в міжнародному (ст.12, п.2 ст.29 Загальної декларації прав людини 1948 року, ст.8, ст.18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року) та національному (ч.1 ст.30 Конституції України) законодавстві принципу недоторканості житла, не допускається проникнення до житла або іншого володіння особи, проведення в них обшуку чи огляду інакше як за мотивованим рішенням суду.

Відповідно до п.10 ч.3 ст.11 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець у процесі здійснення виконавчого провадження має право звертатися до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про проникнення до житла чи іншого володіння боржника-фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, стосовно якої складено виконавчий документ про її відібрання.

Порядок вирішення судами даного питання врегульовано ст.376 ЦПК України.

Вирішуючи вказані подання суду потрібно особливу увагу приділяти дослідженню матеріалів виконавчого провадження, зокрема щодо обізнаності боржника з наявністю постанови про відкриття виконавчого провадження, причин невиконання рішення у наданий державним виконавцем строк для добровільного виконання, та обставин ухилення боржника від вчинення виконавчих дій.

11. Звернення стягнення на грошові кошти, що знаходяться на рахунках

До ч.1 ст.377 ЦПК України Законом від 04 листопада 2010 року було внесено зміни, тому звернення державного виконавця до суду та наявність відповідного судового рішення необхідне лише для випадків звернення стягнення на належні боржнику грошові кошти від інших осіб, що знаходяться на рахунках цих осіб в установах банків та інших фінансових установах.

Подання державного виконавця повинно бути погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби.

Частина 4 ст.55 Закону України «Про виконавче провадження» вказує, що на належні боржникові у разі передачі від інших осіб кошти, що перебувають на рахунка у банках та інших фінансових установах, стягнення звертається державним виконавцем на підставі ухвали суду в порядку, встановленому цим Законом.

Справи цієї категорії на узагальнення не надходили.

12. Тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України

З 09 березня 2011 року набрав чинності Закон України від 04 листопада 2010 року №2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», яким закріплено право державного виконавця, у разі ухилення боржника від виконання зобов'язань покладених на нього рішенням, звертатись до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду боржника за межі України.

ЦПК України доповнено статтею 377-1 (набрала чинності 08 березня 2011 року), якою в цілому врегульовано порядок вирішення судом питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України.

Відповідне роз’яснення з цих питань надав Верховний суд України узагальнивши судову практику щодо вирішення питання про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України (лист від 01 лютого 2013 року).

Важливе значення даного узагальнення, зокрема полягає у визначенні юрисдикції цієї категорії справ: «Таким чином, ст.377-1 ЦПК України є спеціальною нормою, яка застосовується на стадії виконання судових рішень, ухвалених незалежно від виду судочинства та рішень інших органів (посадових осіб). Якщо на підставі вироку судом було видано виконавчий лист про майнові стягнення, питання обмеження права боржника за цим листом на виїзд з України вирішуються за ст.377-1 ЦПК України».

У випадку недостатності в поданні та додатках до нього необхідної інформації про стан виконання рішення боржником та перевірки наявності фактів його ухилення від виконання, суди не завжди витребовують для огляду матеріали виконавчого провадження чи їх належним чином засвідчені копії, а обмежуються матеріалами подання, що нерідко зумовлює витребування цих документів апеляційним судом та за умови виявлення інших істотних обставин призводить до скасування рішень судів першої інстанції.

Чинним цивільно-процесуальним законодавством не врегульовано порядок вирішення скасування встановлених судом тимчасових обмежень божника у праві виїзду за межі України.

На практиці державні виконавці звертаються з такими поданнями до судів, які застосовуючи відповідно до ч.8 ст.8 ЦПК України аналогію закону, розглядають ці звернення також за правилами ст.377-1 ЦПК України, однак у судовому засіданні та з повідомленням сторін виконавчого провадження.

За загальним правилом, підставою для зняття боржника з контролю Державною прикордонною службою України є фактичне виконання ним своїх зобов’язань, що підтверджується копією постанови про закінчення виконавчого провадження. У той же час, по справам про стягнення аліментів на дитину виконання продовжується до досягнення нею повноліття, у зв’язку з чим таку постанову державний виконавець достроково винести не може. Тому встановивши, що боржник погасив заборгованість із сплати аліментів та своєчасно вносить поточні платежі, суди задовольняють подання відділу ДВС та скасовують раніше встановлені судом боржнику обмеження.

13. Заміна сторони виконавчого провадження

Під правонаступництвом у виконавчому проваджені необхідно розуміти заміну однієї зі сторін (стягувача або боржника) з переходом прав та обов'язків до іншої особи (правонаступника), яка раніше не брала участі у виконавчому провадженні. Правонаступництво можливе на всіх стадіях виконавчого провадження - з моменту відкриття виконавчого провадження до його закінчення. Підставами правонаступництва є смерть громадянина-сторони виконавчого провадження, оголошення його померлим, реорганізація юридичної особи, відступлення права вимоги, переведення боргу (гл.47 ЦК України).

Заміна судом сторони виконавчого провадження її правонаступником відбувається за поданням державного виконавця чи за заявою сторони, а також самої заінтересованої сторони (ч.5 ст.8 Закону «Про виконавче провадження»).

Відповідна правова позиція з цього питання висловлена Верховним Судом України в постанові від 20 листопада 2013 року (справа №6-122цс13).

 14. Визначення частки боржника у майні, яким він володіє спільно з іншими особами

У тому випадку коли боржник є співвласником майна, державний виконавець може звернути на нього стягнення лише після визначення судом частки боржника.

Про цій категорії справ, крім стягувача та боржника, суду потрібно залучати до участі у справі й тих заінтересованих осіб, спільно з якими боржник володіє майном на праві власності.

 15. Поворот виконання

Питання про поворот виконання судових рішень, які вже виконані, виникає у випадку їх скасування або зміни судом апеляційної чи касаційної інстанції. Під поворотом виконання слід розуміти повернення позивачем відповідачеві всього одержаного ним за скасованим (зміненим) рішенням.

За судовим рішенням про поворот виконання видається виконавчий лист.

Питання про поворот виконання рішення розглядається судом, до якого справу передано на новий розгляд, або судом апеляційної чи касаційної інстанції. Якщо ж цей обов'язок не був виконаний, то відповідач вправі в межах строку позовної давності звернутися до суду, у якому перебуває справа, із заявою про поворот виконання рішення.

Строк позовної давності починає спливати з моменту набрання законної сили рішенням чи ухвалою суду про відмову в задоволенні позову, задоволення позовних вимог в меншому розмірі, закриття провадження у справі чи залишення заяви без розгляду.

Поворот виконання рішення, якщо цього вимагає відповідач, можливий у будь-якому випадку незалежно від того, в якому порядку (апеляційному, касаційному чи за нововиявленими обставинами) скасоване судове рішення.

Винятковими є лише випадки передбачені у ст.382 ЦПК України. Так, поворот виконання рішення суду у справах про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи допускається лише у разі одночасного існування двох умов:

а) скасування рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами;

б) скасоване рішення було обґрунтоване на повідомлених позивачем неправдивих відомостях або поданих ним підроблених документах.

У всіх інших випадках поворот виконання не допускається.

За загальним правилом правовідносин не допускається поворот виконання рішення і у справах про стягнення аліментів, заробітної плати чи інших виплат, що випливають трудових правовідносин. Проте якщо рішення було обґрунтоване на підроблених документах або на завідомо неправдивих відомостях позивача, то поворот виконання допускається у будь-якому випадку незалежно від того в якому порядку скасоване рішення.

 ІІІ. Дотримання строків і порядку розгляду справ

 Ураховуючи важливість вирішення передбачених ст.ст.367-382 ЦПК України процесуальних питань для забезпечення виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб), слід особливу увагу звертати на дотримання процесуальних строків розгляду відповідних заяв і подань.

Десятиденні строки розгляду прямо визначені у ст.ст.369, 370, 371, 373, 374, 375, 378, 379 ЦПК України.

Згідно з положеннями ст.ст.369, 370, 371, 378, 379 ЦПК України, відповідні заяви мають бути розглянуті в судовому засіданні.

Причому ст.ст.369, 371 381 ЦПК України передбачають лише повідомлення сторін та заінтересованих осіб, а ст.ст.370, 374 ЦПК України - їх виклик, причому остання (тимчасове влаштування дитини до дитячого або лікувального закладу) вимагає обов’язкову участь представника органу опіки.

В разі відсутності такого висновку і неявки представника органу опіки та піклування, розгляд справи належить відкладати.

У ст.372 (мирова угода), ст.373 (відстрочка і розстрочка виконання, зміна чи встановлення способу і порядку виконання, ст.375 (оголошення розшуку боржника або дитини) – йдеться про вирішення звернень судом, але не вказано про судове засідання.

Ця неврегульованість може привести до думки про можливість розгляду судом питання щодо визнання мирової угоди у виконавчому провадженні без виклику сторін виконавчого провадження та без судового засідання.

Однак у такому випадку суд був би позбавлений можливості виконати передбачені законом вимоги щодо роз’яснення сторонам наслідків її затвердження, перевірки законності мирової угоди та чи не будуть порушені при її укладенні права або свободи інших осіб.

Досить часто питання оголошення розшуку боржника або дитини неможливо вирішити без з’ясування у державного виконавця, стягувача або за матеріалами виконавчого провадження ряду істотних обставин.

Тому видається правильним, застосовуючи аналогію процесуального закону призначати вирішення даних заяв у судовому засіданні у десятиденний строк з повідомленням державного виконавця і сторін виконавчого провадження.

Окремі норми (ст.ст.376, 377, 377-1 ЦПК України) зобов’язують до негайного вирішення подань державного виконавця за його участю, однак без повідомлення чи виклику сторін та інших заінтересованих осіб.

Глава 6 ЦПК України «Процесуальні строки» та ст.157 ЦПК України, якою регулюється питання щодо строків розгляду справ, не містять такого поняття, як «негайний розгляд справи» і не розкривають його значення. Однак відповідне тлумачення дав Верховний суд України з посиланням на ч.4 ст.30 Закону України «Про виконавче провадження» та положення Конвенції і прецедентну практику Європейського суду з прав людини: подання має бути розглянуте в день його надходження до суду, проте не пізніше наступного дня.

Деякі суди на вказані вимоги процесуального закону та роз’яснення судів вищої інстанції не зважають.

Іноді подання державних виконавців та заяви сторін виконавчого провадження суди повертають для належного оформлення листами.

Правильною є практика, коли суди залишають такі подання і заяви осіб без руху, надаючи строк для усунення недоліків, а в разі невиконання такої ухвали - повертають ці подання відповідно до ст.121 ЦПК України.

Крім того, вирішуючи звернення за ст.ст.367-382 ЦПК України місцеві суди нерідко не залучають інших осіб, які брали участь у вирішенні спору по суті, та інтереси яких може зачіпати відповідна ухвала суду щодо виконання судових рішень, а також при перебуванні виконавчого документу на примусовому виконанні – відповідний орган ДВС.

 ІV. Висновки та пропозиції

 Зважаючи на порівняно невелику кількість справ вказаної категорії у судах області, можна зробити висновок про те, що судові рішення у цивільних справах переважно виконуються правильно і своєчасно та не потребують звернення до судів для вирішення питання щодо їх виконання.

У більшості справ місцеві суди дотримуються визначених ст.ст.367-382 ЦПК України строків та порядку вирішення заяв і подань.

Слід зауважити, що переважно допускаються помилки при розгляді звернень про зміну чи встановлення способу і порядку виконання рішень та про обмеження виїзду боржника за межі України.

У випадках недостатності в поданні державного виконавця і у додатках до нього необхідної інформації про стан виконання рішення боржником та щодо фактів його ухилення від виконання, суди не завжди витребовують для огляду матеріали виконавчого провадження чи їх належним чином засвідчені копії, а обмежуються матеріалами подання, що нерідко зумовлює витребування цих документів апеляційним судом та за умови виявлення інших істотних обставин призводить до скасування рішень судів першої інстанції.

Неприпустимим є порушення окремими судами скорочених процесуальних строків розгляду звернень по вказаним категоріям справ.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконавче провадження» судовий наказ відноситься до виконавчих документів. У той же час, у ст.369 ЦПК України йдеться виключно про виконавчі листи, тому виникають певні проблеми щодо питання, у якому порядку слід виправляти помилку в судовому наказі та чи може бути судовий наказ визнаний таким, що не підлягає виконанню.

Чинним цивільно-процесуальним законодавством не врегульовано порядок вирішення скасування встановлених судом обмежень божника у праві виїзду за межі України.

Оскільки інші процесуальні кодекси - Господарський процесуальний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України та Кримінальний процесуальний кодекс України - не містять відповідних норм у розділах, що регулюють вирішення процесуальних питань, пов'язаних із виконанням судових рішень, ухвалених за нормами цих кодексів, видається доцільним внести відповідні законодавчі зміни до цих Кодексів.

Потребують уніфікації положення ст.372 ЦПК України в частині визнання судом відмови стягувача від примусового виконання. Зокрема, зі змісту ст.174 ЦПК України «Відмова від позову, визнання позову відповідачем» вбачається, що суд при вирішенні питання щодо відмови позивача від позову не зобов’язаний перевіряти, чи не суперечить така відмова закону та чи не порушує права, свободи або інтереси інших осіб. У той же час за змістом ст.372 ЦПК України суд вже має ці обставини перевіряти.

24 липня 2014 року