Апеляційний суд Сумської області

Вступна частина

Відповідно до міжнародних актів і національного права багатьох держав фундаментальним принципом судової влади є гарантія безперешкодного звернення до суду. Таке право передбачене й Конституцією України. Судово-правова реформа, що нині триває, спрямована на реальне забезпечення ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина.

У першому півріччі 2018 року районні і міськрайонні суди Сумської області, працюючи в умовах складної кадрової ситуації, яка виникла в судовій системі Держави, фактично забезпечили здійснення судочинства у кримінальних справах і провадженнях та у справах про адміністративні правопорушення на засадах захисту гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав та законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави.

В аналізуємому періоді поточного року при здійсненні правосуддя у кримінальному судочинстві за даними судової статистики в основному було розглянуто проваджень по суті саме за нормами КПК 2012 року, й невелика кількість справ і матеріалів за нормами КПК 1960 року.

Місцевими судами, як судами першої інстанції, за нормами КПК 2012 року розглядались кримінальні провадження з обвинувальними актами, з клопотаннями про застосування примусових заходів медичного характеру (ПЗМХ) і про застосування примусових заходів виховного характеру (ПЗВХ), про звільнення від кримінальної відповідальності, а також в порядку вирішення питань, пов’язаних з виконанням вироку суду.

Крім того, місцевими судами розглядались заяви про відвід судді або слідчого судді, заяви про перегляд судових рішень ( вироків або ухвал) за нововиявленими обставинами, про відновлення втрачених матеріалів кримінального провадження та питання про виконання вироку суду іноземної держави.

Надходження матеріалів кримінального провадження та справ про адміністративні правопорушення до місцевих судів та навантаження на суддів.

Динаміка надходження справ і матеріалів аналізуємої категорії є слідуючою.

Місцеві суди	Справи і матеріали кримінального судочинства				Справи та матеріали про адміністративні правопорушення
Місцеві суди	1 півріччя 2017 р. усього в т.ч. справ		1 півріччя 2018 р. усього в т.ч. справ		1 півріччя 2017 р.	1 півріччя 2018р.
Білопільський р/с	519	120	526	94	326	347
Буринський р/с	253	54	218	52	148	157
В-Писарівський р/с	219	68	313	81	203	213
Глухівський мр/с	754	152	689	127	374	495
Зарічний р/с	2149	219	3030	235	1020	945
Ковпаківський р/с	3848	216	4490	247	1359	1224
Конотопський мр/с	1306	270	1631	242	533	622
Краснопільський р/с	163	60	196	26	167	113
Кролевецький р/с	319	59	363	53	348	398
Лебединський р/с	456	106	472	95	328	434
Липоводолинський р/с	167	38	206	32	142	148
Недригайлівський р/с	245	51	286	31	164	203
Охтирський мр/с	719	172	951	148	403	766
Путивльський р/с	265	63	479	66	155	204
Роменський мр/с	869	136	1044	121	479	453
С -Будський р/с	178	51	296	43	304	222
Сумський р/с	213	139	231	148	843	873
Тростянецький р/с	367	74	383	68	193	286
Шосткинський мр/с	1162	185	1599	193	650	697
Ямпільський р/с	212	58	245	63	273	265
В с ь о г о :	14383	2291	17648	2165	8412	9065

Таким чином, у першому півріччі 2018 року до місцевих судів області загалом надійшло до розгляду 17648 справ і матеріалів кримінального судочинства, що на 3265 або на 18,5% більше , ніж у першому півріччі 2017 року, і 9065 справ та матеріалів про адміністративні правопорушення, що на 653 або на 7,2 % більше, ніж у першому півріччі 2017 року.

Слід зазначити, що за аналізуємий період в порівнянні з першим півріччям 2017 року значно збільшилася кількість надходження справ і матеріалів кримінального провадження, зокрема в таких судах:

Зарічний р/с з 2149 до 3030 ( на 881 або 29,1 %);
Ковпаківський р/с з 3848 до 4490 ( на 642 або 14,3 %);
Конотопський мр/с з 1306 до 1631 ( на 325 або 19,9 %);
Шосткинський мр/с з 1162 до 1599 ( на 437 або 27,3 %);
Охтирський мр/с з 719 до 951 ( на 232 або 24,4 %).

Всього за штатною чисельністю в місцевих судах області відправляли правосуддя у першому півріччі 2018 року 125 суддів, тоді як у 1 півріччі 2017 року – 133 судді.

Середньомісячне надходження на одного місцевого суддю в загальнообласному показнику в порівнянні з першим півріччям 2017 року по справах і матеріалах кримінального судочинства збільшилось з 19,66 справ і матеріалів до 25,67( тобто на 23,5%), а також збільшилося по справах про адміністративні правопорушення - з 11,50 справ до 13,19 ( або на 12,8%).

З аналізу показників середньомісячної навантаженості на одного суддю по кожному місцевому суду області окремо, вбачається, що в усіх судах області без винятку навантаження на одного суддю зросло.

Так, середньомісячна навантаженість справами і матеріалами кримінального судочинства у першому півріччі 2018 року склала на одного суддю:

Ковпаківського районного суду м. Суми - 54,42 ( у першому півріччі 2017р. – 46,64),
Зарічного районного суду м. Суми - 36,73 ( у першому півріччі 2017р. – 27,91),
Шосткинського міськрайонного суду – 29,07( у першому півріччі 2017р. – 19,21),
Путивльського районного суду - 29,03 ( у першому півріччі 2017р. – 12,05),
Кролевецького районного суду - 22,00 ( у першому півріччі 2017р. – 11,60), зокрема, де відправляє правосуддя один суддя,
Охтирського міськрайонного суду - 19,21 ( у першому півріччі 2017р. – 11,88),
С - Будського районного суду – 17,94 ( у першому півріччі 2017р. –10,79).

Тоді як, середньомісячна навантаженість справами і матеріалами кримінального судочинства у першому півріччі 2018 року на одного суддю Сумського районного суду склала 8,40 ( у першому півріччі 2017р. – 7,75).

Розгляд місцевими судами справ і матеріалів кримінального судочинства.

Всього у першому півріччі 2018 року районними, міськрайонними судами області розглянуто 17240 справ і матеріалів кримінального судочинства, серед яких :

справ кримінального провадження – 1831;
клопотання, скарги, заяви під час досудового розслідування ( слідчі судді) - 13962;
справи в порядку надання міжнародної правової допомоги – 23;
справи в порядку виконання судових рішень – 1375;
справи про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами – 42;
кримінальні справи, матеріали ( КПК 1960 р.) – 3;
Інші – 4.

Залишок нерозглянутих місцевими судами справ кримінального судочинства станом на 30 червня 2018 року склав -568, з них 498 справ кримінального провадження.

Подавляюча більшість кримінальних проваджень розглянута місцевими судами в порядку КПК 2012 року, а саме - 1833 проваджень з обвинувальними актами, з клопотаннями про звільнення від кримінальної відповідальності й про застосування примусових заходів медичного характеру і примусових заходів виховного характеру.

При цьому, судами було ухвалено 1418 вироків, в тому числі обвинувальні вироки ухвалено у 329 провадженнях на підставі угод між потерпілими і обвинуваченими ( підозрюваними) про примирення та на підставі угод між обвинуваченими ( підозрюваними) і прокурорами про визнання винуватості.

Ці дані свідчать про те, що інститут угод у кримінальному провадженні продовжує досить успішно застосовуватися місцевими судами області, чим сприяє забезпеченню принципу процесуальної економії, зменшення витрат на ведення процесу, забезпечення потерпілому на швидке і повне відшкодування заподіяної шкоди.

Так, лише у 4 кримінальних провадженнях відмовлено в затвердженні угоди і повернено прокурору для продовження досудового розслідування.

Також у першому півріччі 2018 року місцевими судами було постановлено 358 ухвал про закриття кримінальних проваджень.

75 судових рішень було постановлено щодо розгляду питань про виправлення описок і очевидних арифметичних помилок у судовому рішенні, а також про роз’яснення судового рішення.

6933 справи, розглянуті із фіксуванням судового процесу технічними засобами.

Заслуговує на окрему увагу кількісний показник судового розгляду кримінальних проваджень у режимі відеоконференцзв’язку.

Таких проваджень за півріччя судами розглянуто – 138, ( більше на 105, чим за такий же період 2017 року).

11 ухвал постановлено про надання судових доручень.

Відносно 10 осіб застосовано спеціальну конфіскацію.

Оперативність розгляду кримінальних справ і проваджень.

Загальна тривалість розгляду справ та матеріалів кримінального судочинства має такий вигляд:

до 3 місяців включно - 16313;

понад 3 місяців

до 1 року включно - 775;

понад 1 рік до

2-х років включно - 114;

понад 2-х років до

3-х років включено - 28;

понад 3 роки -

Станом на 30 червня 2018 року 184 справи, в яких зупинено провадження, в тому числі – 146, у зв’язку з розшуком.

Залишок нерозглянутих кримінальних справ, в яких провадження на кінець звітного періоду не зупинено становить – 1849.

При цьому, в залишку нерозглянутих справ на кінець аналізуємого періоду не розглянуто в строк:

понад 6 місяців до 1 року - 383;
понад 1 рік до 2 років - 295;
понад 2 роки - 106.

Загальна кількість нерозглянутих матеріалів кримінального провадження, за якими особи тримаються під вартою і рахуються за судами понад 6 місяців становила - 59 матеріалів відносно 79 осіб.

Найбільш поширеними причинами відкладення судового розгляду були :

неприбуття обвинуваченого ( 1534);
неприбуття свідків, потерпілих ( 593);
неприбуття захисника ( 311);
нездійснення доставки до суду обвинуваченого, який тримається під вартою (103);
неприбуття інших учасників кримінального провадження ( 68);
хвороба обвинуваченого ( 65);
неприбуття прокурора ( 29).

В порядку вжиття заходів для своєчасного судового розгляду кримінальних проваджень суди постановили :

311 ухвал про здійснення приводу обвинувачених, з яких 161 ухвала залишилася невиконаною;
117 ухвал про привід свідків, з яких не виконано 68.

Також було змінено обвинуваченому запобіжний захід на взяття під варту у 18 матеріалах.

Крім того, місцевими судами у 46 матеріалах накладено грошове стягнення на обвинувачених, свідків, потерпілих та інших осіб за неприбуття за викликом до суду без поважної причини або без повідомлення про причини свого неприбуття.

Також, незважаючи на значну кількість відкладень судового розгляду кримінальних проваджень за неприбуття захисників, суди жодного разу не порушували питання про їх відповідальність в порядку вимог ст. 324 КПК України.

Якість розгляду місцевими судами справ і проваджень кримінального судочинства.

Про якість розгляду судами першої інстанції кримінальних справ і кримінальних проваджень можливо говорити, перш за все, за результатами апеляційного перегляду цих кримінальних справ і проваджень.

У першому півріччі 2018 року до судової палати з розгляду справ і матеріалів кримінального судочинства та справ про адміністративні правопорушення надійшло 666 кримінальних проваджень ( у 1 півріччі 2017р. - 783) та 3 справи, з яких до 30 червня 2018 року розглянуто ( з врахуванням залишків на 01 січня 2018 року) – 628 кримінальних проваджень ( у 1 півріччі 2017р. - 612) та 2 справи з такими об’єктами оскарження :

289 ( у 1 півріччі 2017р. - 200) кримінальних проваджень з вироками ( в т.ч. 6 вироків на підставі угоди);
150 ( у 1 півріччі 2017р. - 135 ) кримінальних проваджень, відповідно з ухвалами про застосування чи незастосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, про закриття провадження у справі, відмову у відкритті провадження, про повернення обвинувального акта, ухвали (постанови) про направлення справ на додаткове (досудове) розслідування, та інші;
227 ( у 1 півріччі 2017р. – 250) кримінальних проваджень з ухвалами слідчих суддів;
267 подань про визначення підсудності.

За результатами апеляційного розгляду 206 вироків відносно 228 осіб ( за КПК 2012 року) :

80 вироків місцевих судів відносно 88 осіб залишено без змін, що становить 38,6% від переглянутих ,
63 вироки відносно 68 осіб змінено що становить 29,8% від переглянутих ,
63 вироки відносно 72 осіб - скасовано, що становить 31,6% від переглянутих , при цьому відносно 51 особи - вироки скасовано із призначенням нового розгляду у суді першої інстанції, відносно 3 осіб вироки скасовано із закриттям кримінального провадження, а відносно 18 осіб ухвалено апеляційним судом нові вироки.

Всього було скасовано та змінено 126 вироків щодо 140 осіб, що становить 61,4 % від переглянутих, тоді як за такий же період 2017 року цей показник становив 58,9% .

Таким чином, стабільність вироків місцевих судів області за результатами їх апеляційного перегляду по особам дорівнює 38,6 % (100% -61,4%).

Стабільність вироків місцевих судів за цей же період 2017 року становив – 41,1%.

Примітка: у 2013 році стабільність вироків місцевих судів області за результатами їх апеляційного перегляду по особах дорівнювала 93,17%.

Найбільшу кількість вироків місцевих судів у першому півріччі 2018 року було скасовано з підстав істотного порушення судами вимог кримінального процесуального закону.

Одним із поширених істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, що призводив до скасування вироків суду першої інстанції з підстави, передбаченої п. 7 ч. 2 ст. 412 КПК, було порушення судами принципу повного фіксування судового провадження (відсутність журналу судового засідання, відсутність на технічних носіях запису судових засідань або здійснення неякісної фіксації судового провадження), що позбавляло апеляційний суд з’ясувати зміст доказів, на які посилався суд у вироку та проти яких заперечували учасники провадження.

Допущення таких порушень стало причиною скасування, зокрема, вироку Зарічного районного суду м. Суми ( суддя Мальована-Когер В.В., справа № 591/1775/14-к).

Так, у матеріалах кримінального провадження наявний журнал судового засідання від 12 серпня 2015 року, на якому зафіксовано допит свідка Д., який є важливим для встановлення викладених мотивів в апеляційних скаргах прокурора та обвинуваченого. Крім того, надані пояснення цього свідка суд використав в якості доказів у вироку, пославшись на них в обґрунтування своїх висновків, щодо винуватості К. у вчиненні злочинів, передбачених ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК України.

Разом з тим, при дослідженні дисків з технічними записами судових засідань було виявлена відсутність запису судового засідання від 12 серпня 2015 року, що у свою чергу, унеможливлювало дослідження зазначених процесуальних дій.

З цих причин також були скасовані вироки:

Ковпаківського районного суду м. Суми ( суддя Князєв В.Б. , справа №592/157/16)

( у ході апеляційного розгляду судом апеляційної інстанції було встановлено відсутність на наданих судом першої інстанції носіях інформації звукозаписів п’яти судових засідань);

Глухівського міськрайонного суду Сумської області ( суддя Колодяжний А.О., справа № 576/471/15-к)

( у матеріалах кримінального провадження в наявності є журнали судових засідань та примірник технічного носія інформації, однак з носія інформації, де зафіксовані два судових засідання не піддаються прослуховуванню);

Великописарівський райсуд Сумської області ( суддя В’юник Н.Г., справа № 578/1286/16)

( при з’ясуванні обставин справи неналежна якість запису судового засідання не дала змоги колегії суддів перевірити пояснення як обвинуваченого, так і потерпілої, які вони давали в ході судового розгляду)

Разом з тим, в законі чітко прописані вимоги щодо ведення журналів судових засідань та здійснення фіксування процесу за допомогою системи звукозапису.

А випадків скасування вироків через неналежну якість технічного запису, пошкодження технічного носія можна уникнути, якщо секретарі судових засідань місцевих судів перед кожним судовим засіданням будуть перевіряти стан апаратури, на якій здійснюється запис, а також перевіряти якість запису на технічному носії та повноту фіксації його перебігу перед направленням справи до апеляційного суду.

Порушення правил підсудності також належить до істотних порушень вимог кримінального процесуального закону та згідно із п. 6 ч. 2 ст. 412 КПК є підставою для скасування судового рішення.

Як свідчить аналіз судової практики, випадки скасування судового рішення через порушення правил підсудності є поодинокими.

Так, ухвалою Апеляційного суду Сумської області від 09 лютого 2017 року скасовано вирок Сумського районного суду Сумської області від 05 січня 2018 року відносно С., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 307 КК України ( справа № 587/1784-15-к, суддя Степаненко О.А.)

Відповідно до матеріалів кримінального провадження обвинувальний акт відносно С. був направлений прокурором до Сумського районного суду Сумської області. При цьому, як зазначено у вказаному обвинувальному акті, обставини вчинення обвинуваченим інкримінованого злочину мали місце в Сумській виправній колонії №116, яка розташована в місті Суми, по вул. Роменській, 110, і яка, за територіальністю, відноситься до Ковпаківського району м. Суми.

Таким чином, з урахуванням зазначеного та положень ч.1 ст.32 КПК України, дане кримінальне провадження повинно було здійснюватися судом, у межах територіальної юрисдикції якого було вчинено дане кримінальне правопорушення, а саме Ковпаківським районним судом м. Суми.

Проте, на зазначені обставини Сумський районний суд Сумської області уваги не звернув, не встановив, що направлене прокурором кримінальне провадження надійшло з порушенням правил територіальної підсудності, не передав його на розгляд іншому суду і, розглянувши вказане кримінальне провадження відносно С., порушив правила підсудності.

Відповідно до п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 29.06.1990 року "Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" зі змінами і доповненнями, вирок, постановлений іменем України, є найважливішим актом правосуддя і до його постановлення належить підходити з винятковою відповідальністю.

Зважаючи на те, що наспіх, непослідовно, неохайно написаний вирок може викликати сумніви в його законності, обґрунтованості і справедливості, судді повинні постійно вдосконалювати стиль написання вироку, який має бути викладений офіційно-діловою мовою, юридично грамотно, з коротким, точним і ясним описом обставин справи, результатів дослідження доказів і висновків суду.

Однак, не всі судді дотримуються цих вимог.

Продовжують траплятися випадки істотного порушення вимог кримінального процесуального закону внаслідок того, що текст вироку в повній мірі не відповідає журналу та фонограмі звукозапису судового засідання.

Прикладом є кримінальне провадження відносно Л., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 185 КК України ( Роменський мр/суд, справа № 585/1166/17, суддя Машина І.М.).

Вивченням матеріалів даного кримінального провадження встановлено, що відповідно до фонограми звукозапису судового засідання судом було досліджено письмові матеріали кримінального провадження, однак не зазначено про це у вироку та не викладено перелік тих доказів, які досліджувалися, а містяться лише пояснення потерпілих.

Також апеляційним судом було встановлено й невідповідність ухвалених місцевими судами вироків вимогам п. 4 ч. 2 ст. 374 КПК України в частині зазначення відомостей про особу обвинуваченого, які мають значення для справи.

Так, зазначаючи відомості про особу обвинуваченого, судами не вірно зазначались дані про судимість, а саме: вказувалось про наявність судимості обвинувачених, тоді як судимість відповідно до вимог ст. 55 КК України ( 1960 р.) або відповідно до вимог ст. 89 КК України (2012 р.) погашена.

Зокрема, такі помилки допустили судді місцевих судів:

Черних О.М. (Сумський р/с , справа № 587/3088/17);
Машини І.М. (Роменський мр/суд, справа № 585/1166/17).

В іншому кримінальному провадженні щодо В. під час апеляційного розгляду, виявлено, що оригінал вироку Лебединського районного суду Сумської області від 17 жовтня 2017 року був не підписаний головуючим - суддею Чхайлом О.В., що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Така неуважність судді стала підставою для скасування цього вироку суду ( справа № 580/789/16-к).

Згідно ст.374 КПК України, вирок суду складається зі вступної, мотивувальної та резолютивної частини, а частинами 2-4 цієї статті встановлені вимоги до змісту відповідних частин вироку в двох випадках: коли особа визнається виправданою та коли особа визнається винуватою.

Зокрема, у разі визнання особи виправданою, в резолютивній частині вироку, крім іншого, зазначається рішення про визнання особи невинуватою та її виправдання у пред’явленому обвинуваченні, а у разі визнання особи винуватою, зазначається рішення про визнання його винуватим у пред’явленому обвинуваченні, призначене покарання та інше.

Таким чином, законодавець наділив суд першої інстанції виключно двома повноваженнями, які має суд при вирішенні обвинувачення по суті та ухваленні вироку – визнати особу виправданою або ж винуватою у пред’явленому обвинуваченні.

Разом з тим, у справі № 591/4975/15-к ( Зарічний р/с, суддя Капкін О.Б.), визнавши А. невинуватим у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст.307 КК України, суд першої інстанції в порушення вказаних вимог кримінального процесуального закону цим же вироком також звільнив обвинуваченого від кримінальної відповідальності за ч.1 ст.309 КК України, чим істотно порушив вимоги КПК України, оскільки звільнення особи від кримінальної відповідальності судовим рішенням у формі вироку не допускається.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК обов’язкова участь захисника забезпечується у кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних чи фізичних вад (німі, глухі, сліпі тощо) не здатні повною мірою реалізувати свої права, – з моменту встановлення цих вад.

Зокрема, Апеляційним судом Сумської області скасовано вирок Зарічного районного суду м. Суми від 13 липня 2017 року щодо обвинуваченого О., в тому числі, через недотримання вказаних вимог КПК ( суддя Шершак М.І.).

Так, під час апеляційного розгляду, обвинувачений надав довідку КЗ СОР «Обласний наркологічний диспансер» №343 від 27 лютого 2018 року, відповідно до якої він мав діагноз «Психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання опіоїдів. Синдром залежності», тобто, дана довідка свідчила, що обвинувачений не здатний повною мірою реалізовувати свої права, а тому участь захисника у провадженні була обов’язковою (справа № 591/1960/17).

Зі змісту ч.1 ст. 46 КПК вбачається, що захисник не має права взяти на себе захист іншої особи або надавати їй правову допомогу, якщо це суперечить інтересам особи, якій він надає або раніше надавав правову допомогу.

Дане загальне правило участі захисника у кримінальному судочинстві відповідає за змістом одній з підстав для відводу захисника, передбаченого п. 1 ч. 2 ст. 78 КПК, оскільки суперечність інтересів кількох підозрюваних, обвинувачених, яких захищає один захисник, здійснення ним до цього представництва потерпілого, цивільного позивача у цьому ж провадженні не дозволить адвокату належним чином, ефективно здійснювати захист. Тому слідчим, прокурором чи слідчим суддею, судом має бути відмовлено такому адвокату у допуску до участі в провадженні, а якщо він вже бере участь у ньому, то усунути його від участі шляхом відводу.

Разом з тим, при розгляді кримінального провадження відносно декількох обвинувачених Конотопським міськрайонним судом (суддя Семенюк І.М., справа № 577/2677/16-к) не були дотримані зазначені вимоги кримінального процесуального закону.

Так, відповідно до договору про надання правової допомоги адвокат С. взяв на себе обов’язки представляти та захищати права і законні інтереси обвинуваченого П. до вирішення справи по суті.

Й аналогічний договір був укладений між цим адвокатом з іншим обвинуваченим Т.

Однак, із змісту оскаржуваного вироку, вбачалося, що обидва вони обвинувачувалися у вчиненні спільних крадіжок, однак - один обвинувачений заперечував свою причетність до них, а інший визнавав свою вину у їх вчиненні, тобто захисник взяв на себе захист двох обвинувачених, де інтереси одного обвинуваченого суперечать інтересам іншого.

Відповідно до положень ч.1 ст.379 КПК України, суд має право за власною ініціативою або за заявою учасника кримінального провадження чи іншої заінтересованої особи виправити допущені в судовому рішенні цього суду описки, очевидні арифметичні помилки незалежно від того, набрало судове рішення законної сили чи ні.

Слід зазначити при цьому, що описка – це зроблена судом механічна (мимовільна, випадкова) граматична помилка в рішенні, яка допущена під час його письмово-вербального викладу (помилка у правописі, у розділових знаках тощо).

Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні, суд не вправі змінювати зміст судового рішення, він лише усуває неточності щодо встановлення фактичних обставин справи (наприклад, дати, події, номера і дати документа, найменування сторони, прізвища особи тощо.)

На практиці зустрічаються випадки, коли суд першої інстанції, постановляючи судові рішення про виправлення описок у вироку, фактично не виправляє описки в оскаржуваному вироку суду, а вносить в нього суттєві зміни, які впливають на суть прийнятого рішення, що є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Прикладом є справа № 585/441/17 ( Роменський мр/суд, суддя Машина І.М.)

Суд, призначаючи обвинуваченому Т. покарання за ч.2 ст.286 КК України із застосуванням ст.69 КК України у виді виправних робіт, не зазначив розмір відрахування з його заробітку в дохід держави, не визначив будь-яким чином питання щодо застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами, а вказані недоліки намагався усунути шляхом постановлення ухвал про виправлення описок.

Разом з тим, із змісту цих ухвал вбачалося, що суд першої інстанції фактично призначив обвинуваченому Т. інше покарання, ніж те, що зазначено у вироку.

Зустрічаються порушення місцевими судами вимог кримінального процесуального закону та не дотримання принципу правової визначеності, який закріплений ЄСПЛ у своїх чисельних рішеннях (п.31 по справі «Ракевич проти Росії» (Rakevich v. Russia); п.109 по справі «Церква Бесарабської Митрополії та інші проти Молдови» (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova); п.53 по справі «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine) та п.19 по справі «Новік проти України» (Novik v. Ukraine) принцип правової визначеності, який є складовою принципу верховенства права і згідно якого «закон має бути доступним та передбачуваним, що стосується його наслідків, тобто вираженим із достатньою точністю, щоб дати змогу особі в разі необхідності регулювати його положеннями свою поведінку», а також у рішеннях Конституційного Суду України від 29.06.2010 та від 22.09.2005 № 5-рп/2005, згідно яких «одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлених такими обмеженнями» (абз.3 п.п.3.1 п.3). «Із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі» (абз.2 п.п.5.4 п.5).

Прикладом є справа № 592/10079/16к (Ковпаківський р/с, суддя Труханова Л.М.). Суд, встановивши в діях Н. наявність ознак одного складу злочину згідно пред’явленого обвинувачення (ч.3 ст.15 і ч.2 ст.185 КК України), кваліфікував дії обвинуваченої в цій частині за ч.2 ст.15 і ч.2 ст.185 КК України як закінчений замах на таємне викрадення чужого майна та призначив покарання вже за ч.2 ст.15 і ч.1 ст.185 КК України.

Отже, суд першої інстанції призначив обвинуваченій покарання за зовсім інший злочин, обвинувачення у вчиненні якого їй не пред’являлося та відповідно судом не розглядалося.

Частиною 3 статті 62 КПК України передбачено, що цивільний відповідач має права та обов’язки, передбачені цим Кодексом для підозрюваного, обвинуваченого, в частині, що стосуються цивільного позову, а також має право визнавати позов повністю чи частково або заперечувати проти нього.

З огляду на викладене, присутність особи, яка має право брати безпосередньо участь і виступати в суді, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, користуватися юридичною допомогою адвоката, є невід’ємним правом, а для суддів усіх інстанції важливим елементом законного і справедливого правосуддя.

Аналогічною є і судова практика ЄСПЛ (рішення від 15.05.2008 у справі «Надточій проти України»), згідно якої «принцип рівності сторін – один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду – передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом». За наслідками розгляду цієї справи Суд дійшов висновку, «що у провадженні, яке розглядається, важливі процесуальні гарантії були відсутні та що ці процесуальні недоліки, у світлі обставин справи, були достатньо серйозними, щоб піддати сумніву справедливість провадження. Відповідно було порушення п.1 ст.6 Конвенції».

На практиці є випадки, коли суди під час здійснення судового розгляду не дотримуються конституційного принципу, що «ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередньо участь у судовому процесі, або позбавлений такого права», який знайшов своє відображення у рішенні Конституційного Суду України від 12.04.2012 № 9-рп/2012 (справа про рівність сторін судового процесу), у якому формулюючи незаперечне право особи на судову присутність, Суд керувався правовими постулатами «доброї совісті» (bonae fidei), оскільки для громадян не може бути жодних перешкод об’єктивного характеру, якщо відбувається розгляд в суді індивідуально-конкретної справи.

Прикладом порушення судом принципу доступу до правосуддя, є справа № 587/604/15-к, Сумський р/с, суддя Дашутін І.В.).

Відповідно до матеріалів даного кримінального провадження, незважаючи на те, що представником цивільного відповідача ТОВ «Транс-Сервіс-1» було заявлено клопотання щодо проведення судового засідання в режимі відеоконференції, судом не було прийнято жодного рішення з цього приводу, внаслідок чого розгляд кримінального провадження відбувся у його відсутність, не зважаючи на те, що заявлений цивільний позов безпосередньо стосувався прав та обов’язків даного цивільного відповідача, а тому його представник мав право на участь у судовому розгляді.

Судді місцевих судів продовжують допускати помилки, які стосуються розгляду кримінальних проваджень у скороченому порядку дослідження доказів з посиланням на ч.3 ст. 349 КПК України, не виконавши при цьому вимог зазначеної норми в умовах:

невизнання обвинуваченим вини;
не роз’яснення учасникам провадження наслідків скороченого порядку судового розгляду;
не з’ясування чи правильно учасники провадження розуміють обставини обвинувачення;
проведення скороченого дослідження доказів без постановлення ухвали про це.

Як приклад, допущення у першому півріччі 2018 року таких порушень можна зазначити наступні суди:

Ковпаківський райсуд м. Суми ( справа № 592/7796/16-к, суддя Фоменко І.М.);
Зарічний райсуд м. Суми ( справа № 591/1960/17, суддя Шершак М.І.) ;
Білопільський районний суд ( справа № 573/1894/17, суддя Свиргуненко Ю.М.);

Досить поширеною підставою для скасування вироків суду першої інстанції залишається невмотивованість судових рішень.

Відповідно до вимог ст.370 КПК України судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим, тобто ухваленим компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до вимог ст.94 цього Кодексу, з наведенням належних та достатніх мотивів і підстав його ухвалення.

Згідно ч.3 ст.374 КПК України мотивувальна частина вироку має містити формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінального правопорушення, докази на підтвердження встановлених судом обставин, мотиви неврахування окремих доказів, а також підстави визнання частини обвинувачення необґрунтованою, якщо судом приймались такі рішення. Мотивувальна частина обвинувального вироку має містити насамперед формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, з обов'язковим зазначенням місця, часу, способу, вчинення та наслідків злочину, форми вини і його мотивів. Відсутність належного формулювання обвинувачення унеможливлює якісний і повний захист, і як наслідок, має бути беззаперечною підставою для скасування вироку.

Разом з тим є випадки не дотримання судами першої інстанції цих вимог закону.

Зокрема, Ковпаківським районним судом м. Суми ( справа № 592/11980/15-к, суддя Алфьоров А.М.) викладено у вироку формулювання обвинувачення в спрощеному вигляді, яке суттєво відрізняється від висунутого органом досудового розслідування.

Формулювання обвинувачення повинно містити точний опис обставин справи з зазначенням об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, визнаного судом доведеним, та його кваліфікуючих ознак. У цій частині вироку необхідно викласти весь обсяг обвинувачення, обставини, які визначають ступінь винності особи, його роль у вчиненні злочинів, а потім докази в обґрунтування цих висновків.

Крім того, суд у вироку має зазначати фактичні дані, що стосуються доказуваної обставини, а також зазначити, які обставини даними доказами спростовуються або підтверджуються. Остаточну оцінку доказам суд дає з точки зору їх допустимості, належності, для вирішення питань, зазначених у ст. 368 КПК України, а висновки суду щодо оцінки доказів повинні бути викладені в точних категоричних судженнях, які б виключали сумніви в допустимості і належності.

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», параграфи 2930). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Проте, вказані норми кримінального процесуального закону при ухваленні судових рішення не дотримувалися, зокрема, такими судами:

Зарічний районний суд м. Суми ( справа № 591/1775/14-к, суддя Мальована-Когер В.В.)
суд, навівши у вироку, як докази, показання свідків, письмові докази, висновки експертиз не дав їм оцінки, не розкрив об'єктивну сторону вказаного кримінального правопорушення.
Лебединський районний суд ( справа № 577/91/16-к, суддя Стеценко В.А.)
суд першої інстанції, ухваливши обвинувальний вирок відносно С. та, кваліфікувавши його дії за ст. 118 КК України, в мотивувальній частині вироку не зазначив обставини вчинення обвинуваченим кримінального правопорушення, які були встановлені під час судового розгляду, оскільки з мотивувальної частини вироку вбачається, що суд, саме зі змісту обвинувачення встановленого органом досудового розслідування відносно С., яке орган досудового розслідування кваліфікував за ч. 1 ст. 115 КК України, а не з досліджених та оцінених судом доказів, встановив обставини вчинення останнім вказаного кримінального правопорушення;
Конотопський міськрайонний суд ( справа № 577/3192/16-к, суддя Семенюк І.М.)
достовірність, допустимість та належність доказів була досліджена та перевірена в судовому засіданні поверхово, прийняття одних доказів і відхилення інших доказів не мотивоване;

При розгляді кримінального провадження суд має дотримуватись положень ст. 62 Конституції України про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, чи на припущеннях, а всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь, а також враховувати практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується при розгляді справ як джерело права.

Так, Стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), яка відповідно до вимог ч. 1 ст. 9 Конституції України, ратифікована 17 липня 1997 року Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7, та 11 до Конвенції» проголошує одну з основоположних цінностей демократичного суспільства і, по суті, беззастережно забороняє катування та нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання.

Як визначив Європейський суд з прав людини у справі «Вергельський проти України» (п. 97 рішення від 12 березня 2009 року) та у справі «Яременко проти України» (п. 57 рішення від 12 червня 2008 року), в тих справах, коли особа висуває небезпідставну скаргу про те, що вона була піддана поганому поводженню зі сторони суб'єктів владних повноважень в порушення ст. 3 Конвенції, це положення, якщо його тлумачити у світлі загального обов'язку держави відповідно до ст. 1 Конвенції, вимагає за своїм змістом, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування.

Проте, наведені положення Конвенції та практика Європейського суду щодо необхідності проведення ефективного офіційного розслідування з прийняттям відповідного рішення уповноваженим на це органом, не завжди були враховані судами.

Зокрема, це стосується Конотопського міськрайонного суду (суддя Семенюк І.М., справа № 577/2677/16-к,).

Фактично суд першої інстанції прийняв судове рішення по суті, не перевіривши доводи обвинувачених про застосування до них недозволених методів досудового слідства.

Абзац 15 п.2 ч.4 ст.374 КПК України передбачає, що, якщо особі пред`явлено декілька обвинувачень і деякі з них не доведені, то у резолютивній частині вироку зазначається, за якими з них обвинувачений виправданий, а за якими засуджений.

Відповідно до п.1 ч.3 ст.374 КПК України, у разі визнання особи виправданою, у мотивувальній частині вироку зазначається формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення.

На практиці є випадки, коли у кримінальному провадженні, де особа обвинувачується у вчиненні декількох злочинів, суд першої інстанції приймає рішення про виключення обвинувачення лише в мотивувальній частині вироку та не вказує про виправдання в резолютивній частині вироку, тим самим допускається порушення кримінального процесуального закону, яке перешкоджало ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення і відповідно до п.3 ч.1 ст. 409 КПК України стало підставою для скасування судового рішення судом апеляційної інстанції.

Як приклад, можна зазначити кримінальне провадження Ковпаківського районного суду м. Суми (суддя Хитров Б.В., справа № 592/12150/15-к ).

Суддями місцевих судів допущено значну кількість помилок при призначенні обвинуваченим покарання, зокрема при ухваленні рішень про звільнення обвинувачених від відбування покарання з випробуванням.

Відповідно до приписів ст.75 КК України, якщо суд при призначенні покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини, дійде до висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.

Однак, суд першої інстанції при розгляді кримінального провадження відносно Б., обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 309 КК України, та визначаючи підстави для застосування до обвинуваченому положень ст.75 КК України, не в повній мірі врахував дані про особу винного, конкретні обставини справи та ступінь тяжкості вчиненого злочину.

Відповідно до матеріалів провадження обвинувачений Б. мав вісім не знятих та не погашених судимостей, з них чотири за злочини у сфері обігу наркотичних засобів. Крім того, він був засуджений за ухилення від відбування покарання у виді громадських робіт та порушення правил адміністративного нагляду.

Тобто, будучи неодноразово засудженим, у тому числі й до покарання у виді позбавлення волі, обвинувачений Б. належних висновків не зробив, не став на шлях виправлення та знову вчинив злочин у сфері обігу наркотичних засобів. Більш того, після звільнення з місць позбавлення волі він залишив місця проживання з метою ухилення від адміністративного нагляду, який встановлюється з метою запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них.

Вказані обставини свідчили про небажання, а отже і неможливість виправлення засудженого Б. без відбування покарання.

(Ковпаківський р/с , суддя Бичков І.Г., справа № ).

Подібну помилку було допущено у кримінальному провадженні Шосткинським міськрайонним судом (суддя Литвинко Т.В., справа №589/5251/16-к,).

Суд, звільняючи обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, не навів переконливих доводів на підтвердження прийнятого рішення про можливість його виправлення без відбування покарання, не в повній мірі врахував зазначені вище вимоги закону, які впливають на звільнення від відбування покарання з випробуванням, а саме те, що обвинувачений вчинив тяжкий злочин, об’єктом якого є здоров’я людини ( ч.1 ст. 121 КК), позицію потерпілого щодо призначення покарання та відшкодування спричиненої шкоди.

З аналогічних підстав був скасований вирок Сумського районного суду ( суддя Дашутін І.В., справа № 587/2734/17).

Відповідно до ч. 1 ст. 76 КК України у разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд покладає на засудженого відповідні обов'язки.

Частиною 2 цієї норми закону передбачений перелік обов'язків, які суд додатково покладає на осіб, звільнених від відбування покарання.

Так, редакція цього закону від 07 вересня 2016 року закріпила два обов’язкових обмеження, які покладають на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням (періодично з’являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти зазначений орган про зміну місця проживання, роботи або навчання), та декілька таких, які застосовуються на розсуд суду.

Отже, суд, застосовуючи ст. 75 КК України, в будь - якому випадку повинен покладати на обвинуваченого обов'язки, передбачені ч. 1 ст. 76 КК України.

Однак, вказані вимоги закону продовжують порушуватися деякими місцевими судами.

Як приклад, є справа Ковпаківського районного суду м. Суми, де суд, звільняючи обвинуваченого Б., на підставі ст. ст. 75; 76 КК України, від відбування покарання з випробуванням протягом 1 року іспитового строку, не поклав на нього обов’язок – періодично з’являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, що є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність та у свою чергу потягло за собою неправильне звільнення Б. від відбування покарання ( справа № 591/6154/17, суддя Чернобай О.І.).

Крім того, є випадки, коли суд, звільняючи обвинуваченого від відбування покарання з випробуванням, цих вимог закону не дотримувався і, взагалі, ст. 76 КК України не застосовував, тобто суд першої інстанції неправильно звільняв обвинуваченого від кримінальної відповідальності.

Такі порушення були допущені наступними судами:

Зарічний райсуд ( суддя Шершак М.І., справа № 591/423/17);
Ковпаківський райсуд м. Суми ( суддя Хитров Б.В., справа № 592/6002/17);
Середино-Будський райсуд ( суддя Швець І.Є, справа № 586/743/17, справа № 586/601/16-к );

Підставою для скасування вироків суду є невідповідність призначеного судом першої інстанції покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого.

Як приклад, є справа № 592/12061/17 ( Ковпаківський р/с м. Суми, суддя Алфьоров А.М.)

Із змісту вироку вбачається, що обвинувачений Р. вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ч.1 ст. 309 КК України, в період іспитового строку.

Відповідно до положень п.10 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 року «Про практику призначення судами кримінального покарання» у разі вчинення засудженим під час іспитового строку нового злочину, суд призначає покарання за правилами, передбаченими ст.ст. 71,72 КК України. Частиною другою ст.75 КК України, передбачено, що суд за наявності передбачених законом підстав може ухвалити рішення про звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.

Виходячи із цих положень закону, а також зі змісту ч.3 ст.78 КК України, у разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину, суд розцінює це як порушення умов застосування ст.75 КК України про звільнення від відбування покарання з випробуванням та призначає покарання за сукупністю вироків на підставі ст.71 КК України і визначає таке остаточне покарання, яке має бути більшим, як від покарання призначеного за новий злочин, так і від не відбутої частини покарання за попереднім вироком.

У відповідності до ст.65 КК України, суд призначає покарання у межах встановлених у санкції статті особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, відповідно до положень загальної частини КК України, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Проте, місцевий суд зазначені норми закону при призначенні покарання Р. за ч.1 ст. 309 КК України не застосував, хоча обвинувачений вчинив злочин в період іспитового строку за вироком іншого суду та необґрунтовано призначив йому покарання у виді штрафу, яке за своїм видом є явно несправедливим через м’якість.

Досить поширеною підставою для скасування вироків суду першої інстанції є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність при призначенні покарання.

Зокрема, з підстав неправильного застосування ч.4 ст. 70 чи ч.1 ст. 71 КК України були скасовані вироки наступних судів:

Буринський райсуд ( суддя Воронков Д.В., справа № 574/1405/17);
Великописарівський райсуд ( суддя Вюник Н.Г., справа № 578/1286/16);
Глухівський міськрайонний суд ( суддя Усенко Л.М., справа № 576/605/16-к);
Ковпаківський райсуд м. Суми ( суддя Чернобай О.І., справа № 592/8035/16-к);
Ямпільський райсуд ( суддя Бондарчук Я.П., справа № 590/180/17);

Відповідно до вимог ч.4 ст.71 КК України, остаточне покарання за сукупністю вироків, крім випадків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі, має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.

Однак, ці вимоги закону не були дотримані такими суддями місцевих судів області :

Алфьоровим А.М. ( Ковпаківський районний суд м. Суми , справа № 587/441/17);
Мальованою-Когер В.В.( Зарічний р/с м. Суми, справа № 591/6030/17).

В іншому кримінальному провадженні ( Ямпільський р/с, суддя Бондарчук Я.П., справа № 590/140/107), суд першої інстанції, призначаючи обвинуваченому Х. остаточне покарання за сукупністю вироків та посилаючись на ч. 4 ст. 71 КК України, припустився помилки і фактично застосував принцип поглинення менш суворого покарання більш суворим, який може бути застосований тільки при призначенні покарання за сукупністю злочинів, а також при призначенні остаточного покарання за сукупністю вироків, коли воно визначається шляхом поглинення одного покарання іншим, призначеним у максимальному розмірі.

Відповідно до змісту ст. 49 КК України, що особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули певні строки.

Однак, не рідко суди залишають поза увагою необхідність перевірки строків давності притягнення до кримінальної відповідальності обвинувачених.

Зокрема, це стосується таких судів:

Шосткинський мр/с ( суддя Курбанова А.Р., справа № 589/3520/17);
Роменський мр/с ( суддя Машина І.М., справа № 585/2901/17).

Також у першому півріччя 2018 року мали місце непоодинокі випадки безпідставного застосування судами першої інстанції положення Закону України «Про амністію у 2016 році» та звільнення обвинувачених від відбування покарання.

Прикладом є кримінальна справа № 578/3228/17( Сумський р/с, суддя Степаненко О.А.)

Так, вироком суду, У. визнано винним за ч. 1 ст. 122 КК України і призначено покарання у виді 01 року позбавлення волі. На підставі п. г ст. 1 Закону України "Про амністію у 2016 році" від 22 грудня 2016 року його звільнено від відбування покарання по амністії.

Проте, враховуючи вимоги ст. 13 Закону України "Про амністію у 2016 році", дія цього Закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно, і не поширюється на осіб, які вчинили триваючі або продовжувані злочини, якщо вони закінчені, припинені або перервані після набрання чинності цим Законом. Дана норма дублюється у ст. 5 Закону України " Про застосування амністії в Україні".

Закон України "Про амністію у 2016 році" набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, тобто 07 вересня 2017 року, а згідно матеріалів даного кримінального провадження, У. вчинив злочин, передбачений ч. 1 ст. 122 КК України, 19 вересня 2017 року, тобто після набрання чинності Законом України "Про амністію у 2016 році".

Отже, до цього обвинуваченого амністія не може бути застосована.

В іншому кримінальному провадженні (справа № 581/696/17, Липоводолинський р/с, суддя Кузьмінський О.В.) за вироком суду Б. було звільнено від відбування призначеного покарання, відповідно до п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році».

Разом з тим, Б. засуджений за вчинення триваючого злочину, який був припинений 15 вересня 2017 року, тобто, знову ж таки, після набрання чинності Законом України "Про амністію у 2016 році" й відповідно амністія не може бути до нього застосована.

Крім того, судом у цій справі не було з’ясовано й те, що Б. визнаний винним у вчиненні злочину, передбаченого ч.2 ст. 309 КК України, тобто є особою до якої відповідно до п. «е» ст. 9 Закону України «Про амністію у 2016 році», амністія не застосовується.

З аналогічних підстав був скасований вирок Глухівського міськрайонного суду ( суддя Мазур С.А., справа № 576/250/17), за яким звільняючи Х. від призначеного покарання на підставі п. «є» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році», суд допустив неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, оскільки відповідно до п. «е» ст. 9 вказаного Закону України «Про амністію у 2016 році», амністія не застосовується до осіб, засуджених за незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту при обтяжуючих обставинах (ч. 2 та ч. 3 ст. 309 КК України).

Однією з причин зміни вироків місцевих судів є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідність.

Норми Особливої частини КК України мають базуватися на нормах Загальної частини цього Кодексу, що спеціально зазначив законодавець у статті 65 КК України, якою встановлено загальні засади призначення покарання. Згідно з частиною першою цієї статті суд призначає покарання не тільки в межах, встановлених у санкції статті Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, і враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання, але й відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу.

З огляду на ці вимоги закону, суд, при призначенні покарання, повинен враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, а й ті норми Загальної частини цього Кодексу, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також регулюються інші питання, пов’язані з призначенням покарання, здатні вплинути на обрання судом певних його виду і міри, зокрема і тих положень, що передбачені ст.57 КК України.

Відповідно до цього Закону, покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого, з відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків, суми заробітку засудженого до виправних робіт.

З аналізу вищезазначеної норми Закону, можна зробити висновок, що засуджений має відбувати призначене покарання за місцем роботи, що має за мету його виправлення в звичайних для нього умовах праці та запобігання вчинення ним нового злочину. Місцем роботи є підприємство, організація, установа, незалежно від форми власності, де особа прийнята на роботу у передбаченому законодавством порядку, виконує покладені у зв’язку з цим на неї трудові (службові) обов’язки та одержує заробітну плату.

Відповідно до матеріалів кримінального провадження ( справа № 592/2386/17, Ковпаківський р/с, суддя Фоменко І.М.) обвинувачений Б. зареєстрований як фізична особа – підприємець та як найманий працівник на підприємствах, установах і організаціях не значиться. При цьому відповідно до відомостей з Державного реєстру фізичних осіб – платників податків, отриманих від ДФС України про суми виплачених доходів, доходу у вигляді заробітної плати не виплачувалось.

За цих підстав вирок був змінений, з призначенням обвинуваченому Б. покарання у виді штрафу.

Згідно ст. 65 КК України суд призначає покарання: у межах санкції статті (санкції частини статті) особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; відповідно до положень Загальної частини КК; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України суд при призначенні покарання має враховувати не тільки межі караності діяння, встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК, а й ті норми Загальної частини КК, в яких регламентуються цілі, система покарань, підстави, порядок та особливості застосування окремих його видів, а також інші питання, пов'язані з призначенням покарання, що здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і міри.

Проте, деякі місцеві суди не в повній мірі враховують ці вимоги закону.

Зокрема, за цих підстав були змінені вироки в частині призначеного покарання з пом’якшенням призначеного покарання у наступних судах:

Глухівський міськрайонний суд

(суддя Колодяжний А.О., справа № 576/1387/17);

Ковпаківський районний суд м. Суми

( суддя Князєв В.Б., справа 592/9022/17);

( суддя Костенко В.Г., справа № 592/9135/16-к);

( суддя Котенко О.А., справа № 592/13901/17);

Липоводолинський районний суд

( суддя Кузьмінський О.В., справа №581/832/17);

Конотопський міськрайонний суд

( суддя Буток Т.А. справа № 577/2757/15-к);

Путивльський районний суд

( суддя Толстой О.О., справа № 584/1116/17);

( суддя Толстой О.О., справа № 584/594/17);

Роменський міськрайонний суд

(суддя Євтюшенкова В.І.,справа № 585/4731/16-к);

Шосткинський міськрайонний суд

( суддя Литовка М.І., справа № 589/4116/16-к);

Відповідно до ст.69-1 КК України та п.6-2 постанови Пленуму Верховного Суду України №7 від 24.10.2003 «Про практику призначення судами кримінального покарання» за наявності обставин, передбачених пунктами 1 та 2 частини 1 статті 66 КК та відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не повинно перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК. Водночас добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди не враховується тоді, коли такі збитки або шкоду не заподіяно.

Згідно п.6-3 вказаної постанови Пленуму, положення статті ст.69-1 КК застосовуються лише при призначенні найбільш суворого виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК.

Однак, ці вимоги не беруться до уваги деякими місцевими судами при розгляді кримінальних проваджень.

Так, відповідно до матеріалів кримінального провадження ( справа 5902/276/17, Ямпільський р/с, суддя Бондарчук Я.П.), Т. був обвинувачений у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 309 КК України.

За змістом ч.1 ст.309 КК України, незаконне виготовлення, придбання та зберігання наркотичних засобів без мети збуту карається максимальним покаранням у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки.

Обвинувачений у даному провадженні визнав вину, щиро розкаявся у скоєному, при цьому шкоду злочином, передбаченим ч.1 ст.309 КК України, не заподіяно, а також в якості пом’якшуючих покарання обставин суд першої інстанції визнав щире каяття, активне сприяння розкриттю злочинів, врахував відсутність обставин, що обтяжують покарання.

Таким чином, у даному випадку 2 роки позбавлення волі є максимальним терміном покарання, яке може бути призначено з урахуванням ст.69-1 КК України, за ч.1 ст.309 КК України.

Між тим, з оскаржуваного вироку суду вбачалося, що, призначаючи Т. покарання, суд першої інстанції не врахував наведені обставини та призначив обвинуваченому Т. покарання за ч.1 ст.309 КК України, без застосування положень ст.69-1 КК України, у виді 3 років позбавлення волі, що перевищує дві третини максимального строку найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією частини відповідної статті КК України, чим неправильно застосував закон України про кримінальну відповідальність. Тому вирок місцевого суду був змінений в частині призначеного покарання

З аналогічних підстав був змінений вирок Сумського районного суду (суддя Степаненко О.А., справа № 587/1194/16-к).

За результатами розгляду апеляційних скарг на вироки судів першої інстанції, не змінювалися і не скасовувалися, як законні і обґрунтовані, вироки ухвалені такими суддями:

Кліщ О.В. ( Білопільський р/с);
Бабічева Л.П. ( Буринський р/с);
Галян С.В. , Ярмак О.М. (Конотопський м р/с);
Бакланов Р.В. ( Лебединський р/с);
Яковенко Н.М. ( Недригайлівський р/с);
Плотникова Н.Б., Сидоренко Р.В., Ярошенко Г.О. (Охтирський мр/с);
Куц В.І. ( Сумський р/с);
Литвинко Т.В. ( Шосткинський мр/с).

Найгірші показники якості роботи за оцінкою результатів апеляційного розгляду проваджень з вироками судів мають судді :

Шершак М.І. (Зарічний р/с) – з 11 - 3 змін., 5 скас.;
Степаненко О.А. ( Сумський р/с) – з 10 – 3 змін.; 3 скас.;
Семенюк І.М. ( Конотопський мр/с) – з 7 – 3 змін, 3 скас.;
Алфьоров А.М. ( Ковпаківський р/с) - з 5 - 2 змін., 3 скас.;
Мальована –Когер В.В. (Зарічний р/с) – з 5 - 3 змін., 2 скас.;
Фоменко І.М. ( Ковпаківський р/с) - з 6 - 3 змін., 1 скас.;
Хитров Б.В. ( Ковпаківський р/с) - з 4 - 1- змін., 3 скас.;
Чернобай О.І. ( Ковпаківський р/с) - з 4 - 3 скас.;
Князєв Б.В. ( Ковпаківський р/с) - з 5 - 1 змін., 2 скас.;
Колодяжний А.О. (Глухівський мр/с) – з 4 - 2 змін., 1 скас.;
Чхайло О.В. ( Лебединський р/с) – з 4 - 2 змін., 1 скас.;
Машина І.М. ( Роменський мр/с) – з 3 – 3 скас.;
Кузьмінський О.В. ( Липоводолинський р/с) – з 3 - 2 змін., 1 скас.;
Євтюшенкова В.І. ( Роменський мр/с) – з 3 – 2 змін.; 1 скас.;
Дашутін І.В. ( Сумський р/с) – з 4 – 3 скас.;
Швець І.Є. ( С-Будський р/с) – з 3 – 1 змін.; 2 скас.;
Бондарчук Я.П. ( Ямпільський р/с)– з 3 – 1 змін.; 2 скас.

Якість розгляду суддями місцевих судів справ про адміністративні правопорушення.

У першому півріччя 2018 року у місцевих судах області перебувало в провадженні 9831 справа і матеріали ( в тому числі 9065 - надійшли у звітному періоді), з них було розглянуто судами – 8610, в тому числі 111 справ щодо корупційних правопорушень, 236 – справ в порядку виконання постанов у справах про адміністративні правопорушення.

Із 8610 справ, розглянутих суддями місцевих судів області, 207 ( 2,4%) справ переглядалося в апеляційному порядку і за результатами такого перегляду:

138 постанов залишені без змін;
58 ( або 28%) постановскасовано,

з них :

з прийняттям нової постанови – 15;
із закриттям провадження у справі – 43;

11 постанов змінено.

Відсоток скасованих і змінених постанов склав 33% від переглянутих справ.

У першому півріччі 2017 року даний показник складав – 39%.

Найбільше апеляційних скарг за аналізуємий період було подано на постанови суддів у справах про адміністративні правопорушення, передбачені:

ст. 130 КУпАП - 140,
ст. 124 КУпАП - 25
ст. 173 КУпАП - 4
про порушення митних правил - 11

(ст. 471МК - 4 ; ст. 482МК - 5; ст. 483 МК – 2);

про корупційні правопорушення - 49

( ст. 172-6 КУпАП -35, ст. 172-7 КпАП - 14).

В И С Н О В К И І П Р О П О З И Ц І Ї :

Аналіз показав, що у першому півріччі 2018 року місцеві суди області в основному забезпечили здійснення правосуддя в рамках кримінального судочинства, а допущені суддями цих судів помилки в застосуванні кримінального і кримінального процесуального закону були наслідками недостатньої організації розгляду кримінальних проваджень і справ про адміністративні правопорушення, а також внаслідок кадрової недостатності та значної навантаженості ( це перш за все стосується суддів Ковпаківського, Зарічного районних судів м. Суми та Шосткинського міськрайонного судів).

Вважаю необхідним дані цього аналізу довести до відома голів і суддів місцевих судів області на нараді з ними при підведенні підсумків роботи місцевих судів по здійсненню правосуддя за перше півріччя 2017 року.

В ході реформування судової системи цей суд припинив роботу