Годинниковий механізм правосуддя

З головою Апеляційного суду Чернігівської області Садігом ТАГІЄВИМ зустрівся наш кореспондент Ростислав МУСІЄНКО.

— Вам, пане Садіг, добре відомий крилатий вислів древніх римлян: «Переат мундус, фіат юстіціа». Тобто «хай гине світ, але торжествує правосуддя». Та маю таку собі журналістську схильність непорушні нібито істини піддавати сумніву. І сам сказав би так: «Якщо не торжествує правосуддя, то можуть згинути і суспільство, і держава». Особливо така молода, як наша українська. А ваша точка зору?

— Я швидше згоден із другим підходом, сформульованим вами. Держава справді молода, і для неї існує чимало загроз — якщо не вибудувати оцього захисного правового поля. На щастя, ми маємо змогу знайомитися з практикою судочинства там, де просунулися далі шляхом демократії. Кажу саме так, бо істинної, цілковитої демократії не може бути в жодній країні. Звісно, краще вчитися на чужих помилках, ніж на своїх.
Дійсно, правосуддя має особливе місце серед суспільних інституцій. Кожна людина повинна мати певність, що будь-яке порушення її прав чи захищених законом інтересів буде припинене. І не профспілкою, скажімо, чи адміністрацією підприємства. А існує для цього єдиний, державний, незалежний орган, рішення якого є остаточним і не може обговорюватися, а потребує виконання.

На жаль, саме в Україні відсоток невиконаних судових рішень, коли порівнювати з міжнародною практикою, один із найвищих. А в таких випадках постанова суду перетворюється на паперову декларацію. Взяти ту ж соціальну напругу, пов’язану з відсутністю коштів для виплат пенсій певним категоріям громадян — хоча суд зобов’язав із цими, наприклад, чорнобильцями розрахуватися згідно з раніше прийнятими законами.
Але така мотивація — мовляв, бракує грошей у бюджеті — неправомірна. Якщо Верховна Рада визнала свого часу особливий статус тих чи інших соціальних груп, то потрібно ж було подбати і про джерела відповідних надходжень, фінансове обґрунтування прийнятих рішень. Усякий закон, який ми мусимо захищати, повинен мати матеріальну основу.
А протиріччя, яке виникло тепер, зовсім не на користь стабільності в державі та її економічного розвитку. Причому йдеться не лише про внутрішні чинники. Уважно відстежуючи ті чи інші прецеденти невиконання волі судів, іноземні інвестори втрачають певність, що їх капіталовкладення, бізнесові проекти будуть надійно, гарантовано захищені нашою правовою системою. Відтак вони вагаються, виявляють підвищену обережність, а часом і взагалі втрачають інтерес.

— Так, болюче питання… Всім більш-менш відомий принцип невідворотності покарання. А виявляється, треба говорити про невідворотність виконання рішення суду, яке вступило в законну силу. Що, чесно кажучи, погано вкладається в голові навіть обізнаної з нашими реаліями людини.
Але продовжимо розмову про вашу структуру. В уявленні добропорядної, законослухняної людини суд — це передусім гарантія стабільності та справедливості, останній прихисток скривдженого. Певна константа, коли знову вдатися до латини. Одначе наша судова система зазнає реформування…Чесно кажучи, задумуючись про перманентні реформи в нашій богоспасенній державі, я відразу відчуваю щось схоже на смак лимона. Та маємо те, що маємо. А звідси — які ви бачите в цьому процесі позитиви, а з іншого боку — проблеми?

— У контексті останніх змін хочу зазначити, що переваг насправді багато. Перш за все це стосується організаційної сторони. Запроваджено електронний документообіг, коли справи розподіляються між суддями за допомогою комп’ютерної програми. А це виключає додаткове втручання керівника у процес судочинства, усуває певні моменти непрозорості у співпраці колег.

Також більш-менш нормалізувалося становище зі строками розгляду справ. Наприклад, я цілком відповідально хочу заявити, що сьогодні більше року у нас не розглянута лише одна кримінальна справа, бо там дуже складна група осіб. А терміни розгляду інших справ достатньо стислі, що стосується й більшості цивільних позовів.
Сприятливо також і те, що внесені деякі законодавчі зміни відносно судовлаштування та статусу суддів.

А от прикрість викликає те, що зараз у нас на місцях нема органів суддівського самоврядування. Варто було, гадаю, все-таки зберегти раду суддів, де свого часу вирішувалося чимало важливих питань. А головне — висловлювалися власні думки й точки зору, з’являлися цікаві пропозиції. Було б доцільно, якби в області існувала така самоврядна форма вирішення насущних питань.

Також існує певна небезпека в тому, що надто розпливчастими залишаються критерії покарання суддів за ті чи інші провини, та й сама система розгляду подібних ситуацій на різних рівнях залишає бажати кращого. Тут нам іще далеко до країн Європи чи США. Але все-таки з’явилися важелі впливу на тих носіїв мантії, які виявляли чи виявляють схильність до зловживань. Вам відомі гучні рейдерські справи, коли перерозподіл власності відбувався завдяки сумнівним судовим рішенням.

— Ви вважаєте, що з практикою рейдерства покінчено остаточно?

— На жаль, окремі випадки ще трапляються. Але тенденція боротьби з цим негідним явищем обнадійлива. Якщо порівнювати останні пару років із тим, що коїлось у 2005-2006, то кількість рейдерських атак різко зменшилася.

— А от у вашій практиці?

— У нашій області … Траплялися випадки, коли натякали про ті чи інші подяки, пов’язані з відповідними рішеннями. Але, очевидно, знаючи мою позицію, далі натяків не йшли. Зараз є лише один приклад із підприємством, називати яке не вважаю доцільним. У цьому випадку Апеляційний суд відмінив рішення першої, місцевої інстанції, і нас підтримали надалі в Києві. Інших випадків, які мали б ознаки рейдерства, я на Чернігівщині не знаю.

— Те, що ви розповіли, дає імпульс до, безперечно, складного запитання. Про ті чи інші форми тиску на суддю. Адже навіть йому, живучи в суспільстві, повністю вільним від усіляких зазіхань бути неможливо. А тому — ще один момент. Чи вважаєте ви, що суд має бути цілковито поза політикою?Чи бачили у своїй практиці процеси, де проглядався політичний підтекст?

— Відповідь категорична й цілковито природна. Будь-який суд у кожній державі має бути поза політикою. Суд, прив’язаний до політики, таким уже не є. Це вже челядь певної групи осіб. Жодна політика не повинна впливати на правосуддя.
Інша річ, що у нас періодично заходить мова про так звані «політичні процеси». Як юрист мушу відразу сказати, що ніхто не знайде в українських кодексах подібних понять. Ті політичні статті, які були за радянських часів, давно відпали самі собою. Але, з іншого боку, можна погодитися, що політики мають можливість тиску на суддів, і арсенал цих засобів часом дуже неявний. Тому — це вже вище моєї компетенції, але переконаний, що цілком можливо — потрібна державницька воля й мудрість, щоб подібні явища мінімізувати.

Коли чесно, якби мене попросили оцінити за десятибальною шкалою незалежність нині сутніх вершителів доль, до яких звертаються «ваша честь», то я зміг би назвати цифру «шість».

— Звичайно, шістка наводить на певні роздуми. Але вже вище середи­ни шкали, й це добре.

— Так. Бачте, маючи цю посаду, змушений спілкуватися з багатьма громадськими діячами, посадовцями. Ясно, всі вони мають власні інтереси. Але надто зухвалого ставлення я за рік роботи не помічав. Були доволі дипломатичні, в межах людяного, перемови. Та й наші судді знають мою чітку позицію. Нікого з колег я не дозволю нищити ніякій політсилі. Це — стовідсотково.

Взагалі, незалежність нашої системи дуже багатовимірна. Взяти матеріально-технічне забезпечення. З роками воно, безумовно, поліпшується. Але коли згадати, що для придбання приміщення під Центр зайнятості держава була готова виділити 44 мільйони гривень… замість 12 реально потрібних… Гарантую — якби цю суму дали нам, усі суди Чернігівщини мали б якісно інші організаційно-технічні можливості та умови праці.
Зрозуміло також, що момент спокуси існує завжди. Підходять, пропонують… У моїй практиці, коли чесно, був випадок, коли розумно — за руку не впіймаєш — озвучували велику суму.

— Отже, фактор матеріально-технічного забезпечення все-таки може бути завуальованим важелем впливу на суддівський корпус. Із цим нерозривно пов’язаний іще один чинник — рівень довіри до вітчизняного правосуддя. Ставлення з цього приводу як окремих громадян, так і суспільства в цілому.

— Тут теж спостерігаємо цілий комплекс чинників. За великим рахунком, громадянинові байдуже, якими конкретно статтями якого кодексу ми послуговуємось. Він приходить сюди зі своєю бідою і чекає щонайшвидшого та, головне, справедливого вирішення. Але якщо він зустрічається з байдужістю, грубістю, бюрократичними завадами — то, звісно, перша думка буде: «Куди ж я втрапив?» А коли ще трапляється нетактовність окремих суддів під час конкретних засідань? Навіть і таке буває — людина отримала позитивне для себе рішення, а потім місяцями, якщо не роками, чекає його виконання… Щоразу, на кожній дрібниці, авторитет нашої мантії буде губитися. А що вже говорити про деяких колядувальників? Проблема, на жаль, існує.

Хочу, одначе, повернутися до наших взаємин із Державним бюджетом, де ви вбачаєте можливості впливу з боку його розпорядників. Я виділив би дещо інше — посадовці часом не зовсім правильно оцінюють внесок судів до тієї самої скарбниці. Адже саме ми стягуємо чимало коштів на користь держави, захищаємо її інтереси, фінансово-майнові передусім. А найголовніше — обстоюємо права та інтереси людини. І подібних справ розглядали б набагато більше і швидше, якби не витрачали час через оргтехнічні негаразди.


Неабияке значення має і ставлення до третьої гілки влади її першої гілки. Скажімо, в «помаранчевий» період наламали чимало дров. Чого там було більше — пихи, невігластва, «р-революційної доцільності» — важко судити.

— Зрештою, всяке судження замикається на особистості того, хто його проголошує. В нашому випадку — іменем України, а це не жарт. Я б виділив такий ланцюжок: закон — суддя — тлумачення закону — застосування закону — виконання рішення. І оця ланка — особистість судді — на відміну від популярної колись телепередачі, якраз і відіграє вирішальну роль.
Ви ж краще за мене знаєте, що страшні не закони, а методи їх застосування — помилкові, довільні, упереджені. А за цим усім — конкретна людина…

— Згоден, особистість судді відіграє надзвичайно важливу роль. Зрештою, він є провідником права — від законодавця до громадянина. Відтак це передусім високоосвічена, культурна людина, всебічно ерудована. Тому що йому доводиться протягом дня розглядати кілька справ із дуже різних сфер життя. Від соціальних виплат, скажімо, до обставин ДТП. Тут потрібні мудрість, певність у власних силах і… і твердий характер. Сміливість також потрібна. Незалежність.

У цьому плані мені дуже подобаються останні рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. Завдяки їм кандидати отримують посади суддів за результатами конкурсу. Наведу приклад. У нашій установі працювала помічниця судді, котра не мала жодного, як колись казали, «блату». І завдяки своїм знанням пройшла відбір та стала суддею. Скажу відверто — років п’ять тому про це б і мови не зайшло. А тому за таких підходів згори можна розмовляти про перспективу подальшого поліпшення кадрів, якісні перетворення нашої системи.

— Що ж… Моя особиста думка: одна з головних бід України на шляху незалежності — це нехтування, коли приховане, коли й відверте, трьома головними критеріями залучення кадрів. Патріотизм, професійність, порядність. І це призвело до непоправних втрат.
Але продовжимо тему. Дивлячись на вас, згадав, наскільки ще юнаком був вражений, дізнавшись на лекції в інституті, що особистість розвивається все життя. Гадаю, свій потенціал ви ще до кінця не реалізували…

— Як на мене, то людина повинна самовдосконалюватися до останнього подиху. Інакше вона спершу зупиниться, а потім почнеться деградація. У кращому разі — самоконсервація.

Коли ти не прагнеш щоразу дізнатися про нове, впевнений — таке життя намарне.

— Звідси — маленька провокація. Якщо йдеться про розвиток особистості юриста, судді, так це що означає? Він має обікластися довідниками, бюлетенями, останніми законодавчими виданнями? Чи є ще й інші, набагато цікавіші напрямки?

— Фахова адекватність — це неодмінно. І підтримання, образно кажучи, постійної форми — то неабияка праця, яка часом відбирає чи не всю енергетику. Але якщо її вистачає потім не тільки на відпочинок на дивані перед «ящиком»… Наприклад, моє особисте захоплення — реставрація старовинних годинників. Починаючи від корпусів, де теж є чимало тонкощів і тайнощів, до найдрібніших деталей. Це все — дуже копітка робота. До того ж, потребує вивчення спеціальної, часом рідкісної літератури. Зате коли оживає механізм, та ще й лунає бій курантів, якого ніхто не чув, може, вже й сотню років — враження дуже сильне.

…Завершення нашої розмови видалося мало не символічним. Адже в царині точних приладів, до яких відносяться і хронометри, є поняття одного походження з юстицією. А саме «юстування» — приведення головних параметрів пристрою до цілковитої відповідності завданням, закладеним у конструкції.

І якщо наше правосуддя рано чи пізніше почне працювати, мов той годинниковий механізм, до якого доклав рук Садіг Рзайович, то залишиться хіба замовити йому ж нову мелодію для курантів — «Ще не вмерла України…»