Звертання "Ваша честь" - зобов"язує

15 грудня – День працівників суду

Звертання „Ваша честь” – зобов’язує

Суд, суддя – у багатьох громадян ці слова викликають негативні емоції. Складні терміни, незрозумілі поняття, мінливі закони – все це відлякує, викликає бажання обійти цю установу десятою дорогою. Для більшості громадян суд – це край, до якого підходять у виключних випадках, коли іншої дороги немає.

За даними інституту соціології НАН України лише 7 відсотків наших громадян  хоч раз у житті мали справу з судами, решта – ніколи не були у суді. Маючи дані цих же досліджень про те, що повністю довіряють суду лише 3 відсотки українців, а зовсім не довіряють -  41, не важко зрозуміти, що такі висновки вони (українці) зробили  не з власного досвіду. Тут і газети-радіо-телебачення, тут і розповіді тих, хто «через це пройшов». Але не забуваймо, що суд – це завжди спір двох сторін, кожна з яких вважає себе правою. І яким би чином цей спір не був вирішений, одна сторона завжди виходить незадоволеною, а значить – ображеною… А чи багато з нас мають гідність сказати: «Визнаю, я був не правий»?

 Однак сьогодні, напередодні професійного свята, хотілося б провести іншу паралель, - ту, на яку дійсно заслуговують більшість людей цієї професії. Обравши її один раз, зваливши на плечі величезну відповідальність, вони йдуть з нею по життю, чесно  роблячи свою роботу.

Моя співрозмовниця – суддя апеляційного суду Чернігівської області Раїса Смаглюк. Цього року минає 30 років, як до неї вперше поважно звернулися «Ваша честь».

Як життя впливало на її роботу, та як суддівство відобразилось на буденному житті – це стало темою нашої розмови.

- Раїсо Іванівно, 30 років у суддівстві – це для Вас знаменна дата? Чи, може, Ви не надаєте їй особливого значення?

- Не зовсім знаменна, але й не буденна. Скоріше - життєва віха. Таких віх у житті кожної людини є декілька: повноліття, закінчення вузу, створення сім"ї, трудова діяльність, її закінчення. Так от, 30 років роботи суддею — підсумок цієї діяльності, найважливіша віха життя, після якої настає інший період, коротший, мабуть, спокійніший, наповнений іншими фарбами.

- Чому Ви вирішили обрати саме цю професію? Як все було?

-В професію судді я прийшла не відразу. Народилася в маленькому, загубленому серед лісів селі Хотіївка Корюківського району, де люди знали тільки роботу в колгоспі, а в особливій повазі були професії вчителя, фельдшера та бібліотекаря. Тому не дивно, що я хотіла стати вчителем. Закінчивши з відзнакою в 1968 році Лисичанське педучилище, вступила відразу до Київського держуніверситету ім. Т.Г.Шевченка на російське відділення філологічного факультету. Але потім залишила його, у 1971 році вступила заново на юридичний факультет, який закінчувала вже заочно, тому що батьки не мали змоги вчити відразу трьох дітей. Пішла працювати - спочатку вчителем, а після закінчення трьох курсів юрфаку стала нотаріусом.

Після закінчення університету в 1977 році працювала лектором в Щорському райкомі компартії України і в 1982 році була рекомендована до обрання суддею Щорського народного ( на той час) суду. Вибори суддів тоді були аналогічними з виборами депутатів і проводилися одночасно з виборами до обласних, районних, селищних та сільських рад. Ось так, з червня 1982 року я стала суддею і жодного разу не пошкодувала про це.

-  Кого вважаєте своїми вчителями?

- Перших шкільних вчителів. Я вчилася добре, але зразковою поведінкою похвалитись не могла, бувала і в кутку, і за дверима, і матір викликали до школи. Та, незважаючи на це, мене обирали головою ради дружини. Люди мого покоління пам'ятають шкільні лінійки в ці роки, коли на них звітували про отримані двійки, пропущені уроки, порушення дисципліни. І от я часто повинна була називати серед порушників своє прізвище першим. Тому від вчителів назавжди запам'ятала необхідність справедливо називати речі своїми іменами, не ховатися від відповідальності, чесно відповідати за скоєне.

В суддівській роботі своїми вчителями вважаю Максименко Р.О.- суддю Щорського суду, Кірасира О.І.- прокурора-пенсіонера, Боброва М.Г., Білого М.С., Чернишова В.І., Буніна Д.І., Оліферовську К.П.- суддів обласного суду. Від них отримала не тільки неоціненну допомогу в професії, але й ті життєві уроки, які назавжди закарбувалися в пам’яті.

- Що краще – бути головою суду в районі, чи суддею в апеляції?

- Бути головою суду в районі — важче, але ближче до людей. Ним я була з 1987 року по 2000 рік. Це важкі роки в нашій історії, тому було нелегко і в роботі. Через відсутність коштів питання придбання паперу, направлення кореспонденції, виклику в суд, поточного ремонту перетворювались у дуже серйозну проблему.

На фоні того, що люди місяцями не отримували заробітну плату, втрачали роботу, залишали нажиті місця в її пошуках, - зростала злочинність, особливо серед підлітків та молоді. У той час бути головою суду  означало брати на себе розгляд найбільш складних, резонансних справ.

Що ж до роботи в апеляційному суді - тут складніше, бо переглядаєш справи після  їх розгляду колегами в першій інстанції, оцінюєш, чи законне рішення вони прийняли, отже, маєш бути більш досвідченим і кваліфікованим.

Але тут спокійніше і комфортніше: ми працюємо в теплих затишних кабінетах, нас не хвилюють питання матеріального забезпечення суду, ми не знаємо тих поточних проблем, від яких „болить голова у голови”, твій обов'язок - якісно і добросовісно робити свою роботу.

- Згадка про кого з колег викликає у Вас особливу повагу?

-   Серед моїх колег багато тих, хто викликає особливу повагу, всіх не перерахуєш.    Але    коли    говорять   про   чесність,    порядність, професіоналізм, - це Чеберяк П.А., суддя Верховного Суду України,   який часто, навчаючи нас, молодих суддів, говорив: «Хто не вміє працювати суддею, той іде керувати суддями» (маючи на увазі управлінські структури), Чернишов В.І., який, сказавши улюблене "казала-мазала", підкреслював, що з маленького компромісу починаються великі неприємності. Згадую також Максименко Р.О. - вона могла в очі прокурору сказати, якщо він не може професійно підтримувати державне обвинувачення, то двох адвокатів в судовому засіданні не потрібно.

Мої сьогоднішні колеги – судді апеляційного та районних судів - це теж люди вірні професії, присязі, закону.

- Щодня розглядаєте по кілька справ... Як вдається переключатись з одного спору на інший?

- Зараз я розглядаю тільки цивільні справи. Вони менш емоційні, ніж кримінальні,   вимагають  більше  розумових  затрат,   ніж  душевних.   Тому особливих складнощів з переходом від однієї справи до іншої не маю, достатньо короткої перерви, розмови на сторонню тему - і йдеш слухати іншу справу.

- Яка категорія справ є для  Вас найскладнішою?

- Найскладніші справи для мене - це справи неповнолітніх, спори щодо дітей. Інколи бачиш стільки горя в очах дитини, так відчуваєш її непотрібність, ставлення до неї як до зайвого рота… Навіть після спливу багатьох років пам'ятаю цих дітей, хоч і не знаю, як склалися їхні долі.

- Чи буває, що під час ухвалення рішення опиняєтесь на роздоріжжі, коли серце говорить одне, а закон – інше?

- Буває.   В   теорії   держави   та   права   існує   поняття   конкуренції принципів. Така конкуренція існує, наприклад, між принципами законності і справедливості: що законно - не завжди справедливо, а що справедливо — необов'язково законно. Робити вибір в такому випадку важко, але, як суддя, намагаюсь діяти за принципом "Якщо не знаєш, як вчинити, дій по закону".

- Не секрет, що „закон – як дишло...” Чи доводилось виносити рішення, сумніваючись у його правильності?

- Доводилось. Ситуація правильності-неправильності застосування закону, або, як кажуть, 50 х 50, не така уже і рідка в нашій професії. Виникає вона в більшості випадків від того, що життя багатше, різноманітніше, йде швидше, ніж законотворчість, і не завжди в законі можна точно словом відобразити ці зміни, вона як ілюстрація слів поета : "Теория мертва, но вечно зеленеет жизни древо".

Суддя закон не творить, він його тільки застосовує, тому, застосувавши певну норму закону, можна засумніватися в його правильності.

- Чи бувають випадки, коли згодом розумієте, що треба було вирішити справу по-іншому?

- І таке буває. Є справи, які відразу ж забуваєш, а є такі, які довго тримаються в пам’яті, їх аналізуєш, коли йдеш на роботу чи стоїш біля плити на кухні, і тоді можуть згадатися ті подробиці, яким у свій час не надав значення або дав неправильну оцінку. Так, іноді приходить розуміння того, що спір можна було вирішити по-іншому. Але це здебільшого в молодості. З досвідом набуваєш упевненості.

- Суддя весь час перебуває у стресовій ситуації... Особливо жінки, вони більш емоційні... Як з цим справляєтесь?

-  Для мене кращого способу зняти стрес, ніж погуляти в лісі, нема. Тому  прогулянка Валом чи  в  міському парку після роботи - вихід із стресової ситуації.

- Чи були у Вашій професійній діяльності випадки тиску, погроз?

-   Були і випадки тиску, і випадок погрози. Тиск пережити легше, тому що знаєш, хто тисне, чому, з якою метою. Погроза (дякувати Богові, в мене була тільки один раз) - явище страшне, розумієш небезпеку і не знаєш, коли, як і де її чекати, особливо, якщо це стосується твоєї дитини.

- Чи впливає на роботу судді політична ситуація в державі?

- Не пам"ятаю хто сказав: "Времена не выбирают, в них живут и умирают". Ми живемо в складній політичній ситуації, і тому сказати, що вона не впливає на роботу судді, - це погрішити проти істини. Для того, щоб ніяка політична  ситуація  не   відобразилася  на  цій  роботі,   суд  повинен  бути незалежним. Багато ще   треба   зробити,   щоб  утвердитися   незалежному   суду, виховати повагу до нього у суспільства.

Я, наприклад, замислююсь над тим, чому загальні соціологічні   опитування   демонструють   низький  рівень довіри суспільства до суду, а  у серпні 2012 року, коли в Україні проводилось анонімне анкетування відвідувачів судів, громадяни продемонстрували інші думки та оцінки, а саме високий рівень довіри? (Шановна Раїса Іванівно, сподіваюсь, дані, наведені на початку, дають відповідь на Ваше питання: 93 відсотки громадян ніколи не були у суді, отже, вони є носіями нав’язаної їм думки, але ж саме вони складають основну масу опитаних соціологами. А анкетування-2012 проводилось серед відвідувачів судів – людей, які з власного досвіду зробили висновки про функціонування судової системи. Тому й результати різні. – АВТ.)

Думаю, що у створенні негативного іміджу суду, крім заслуг "колядувальника", є "велика заслуга" політиків і політичної ситуації. Відсутність елементарної правової культури, підкріплена правовим нігілізмом високопосадовців, може зробити суд заручником політичної ситуації.

Суд не може бути "білим та пухнастим" в політичній ситуації, коли піддається сумніву той факт, що він є арбітром суспільства, коли руйнуються крихти довіри до нього. І прикладів цьому достатньо.

 -  Доступність громадян до правосуддя – на якому вона рівні та які є проблеми у питанні її підвищення?

- Доступність правосуддя - це його наріжний камінь. Якщо громадянин не може достукатися до суду, важко говорити про ефективний захист його прав та свобод, гарантований Конституцією України. На цьому шляху є певні труднощі, які, я думаю, долаються удосконаленням процедури доступу до суду. Як приклад, хочеться привести створення адміністративних судів. Спори громадянина з суб'єктами владних повноважень були завжди, їх розгляд був передбачений главою 31-А ЦПК України 1963 року. З розвитком суспільних відносин їм "стало тісно" в межах однієї глави ЦПК, тому були створені для цієї категорії справ адміністративні суди. Їх діяльність, пов'язана з розмежуванням компетенції цих судів і судів загальної юрисдикції, викликала труднощі якраз з доступом до правосуддя, оскільки громадянин звертався до суду загальної юрисдикції, а йому говорили, що його справа - компетенція адміністративного суду, а там було навпаки. Зараз ситуація більш-менш стала визначеною, хоча на мою думку, доступ до правосуддя більше був би гарантований, якби для цієї категорії справ була введена спеціалізація в судах загальної юрисдикції.

- Як Ви вважаєте, судова реформа, зокрема прийняття ЗУ „Про судоустрій і статус суддів” позитивно вплинули на стан відправлення правосуддя в Україні?

-   Прийняття нового Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в цілому вважаю позитивним для правосуддя, хоча деякі новели не відображають реального стану речей. Це стосується насамперед строків призначення та розгляду справ. Продемонструю це на прикладі апеляційного розгляду. Явка до суду апеляційної інстанції не обов'язкова, але повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи є обов'язковим не менше ніж за 3 дні. Суддя, отримавши апеляційну скаргу, повинен протягом 3 днів вирішити питання про відкриття апеляційного провадження і, як вказано в ст. 302 ЦПК України, призначити її до розгляду в розумний строк, але не пізніше 7 днів після закінчення дій підготовки справи до розгляду.

Виходячи з цих вимог закону, це означає, що призначена до розгляду справа може бути розглянута без участі осіб, але вони повинні знати про її слухання не менше ніж за 3 дні. У наших реаліях, коли відділення зв'язку закриті навіть в районних центрах, а у віддалених селах нема листоноші, який би доставив рекомендованим листом повістку до суду, часто буває, що в день розгляду справи у суді  відсутні дані про отримання  повісток. Тому ми повинні відкладати справи, призначати їх на іншу дату, повторно надсилати повістки, а значить  повторно витрачати ті мізерні кошти, які виділяються на функціонування судів. З моєї точки зору розумний строк - це реальний строк, коли суд має можливість своєчасно, з першої спроби розглянути справу, гарантувавши при цьому громадянам можливість брати чи не брати участь в судовому засіданні.

- Чим Ви особливо пишаєтесь за час свого суддівства?

- Тим, що не заплямувала ні своє ім’я, ні обрану професію.

- Чи доводилось чимось жертвувати заради суддівської роботи?

- Я не можу сказати, що заради суддівської професії необхідно чимось жертвувати, але певні самообмеження повинні бути. Це вибір кола знайомих, можливість бути публічною людиною, обговорювати певні проблеми, висловлювати свою точку зору на певні суспільні явища та процеси.

- Чи були спокуси на посаді судді?

- Якщо юрист йде в професію судді, шукаючи при цьому можливості отримати певні спокуси, він їх знайде, і не раз. Але, як каже прислів'я, "Бог правду видит, да не скоро скажет", а коли скаже, приходить тяжка розплата.

- Чи пишаєтесь тим, що Ви – СУДДЯ?

- Пишатися так, щоб розпирало в усі боки, - ні. Але певне моральне задоволення маю.

- Яким справам присвятите вільний час, вийшовши у відставку?

- Роздумуючи над Вашими питаннями, я виявила цікавий факт: за весь час роботи суддею тільки один раз була на лікарняному через хворобу сина, решту випадків з ним були або бабуся, або чоловік. І зрозуміла, скільки уваги йому не приділила в ранньому дитинстві. Тому після виходу у відставку сподіваюся, що на той час у мене будуть онуки і весь свій вільний час присвячу їм, щоб все недодане сину, віддати їм сповна.

- Чи стали б суддею, якби була можливість почати все спочатку?

-  Я думаю, так.

                                       Підготувала Олеся Гайдай.