Микола Ярошенко: «Суддівство вимагає сміливості»
Про тонкощі суддівської професії та проблеми судової влади – розмова з суддею з 30-річним стажем, головою апеляційного суду Чернігівської області Миколою Ярошенком.
- Якщо поміркувати, то з судами стикається менше 50 відсотків населення. Сама ж судова система для багатьох теж щось дуже далеке. Тим більше, вища інстанція - суд апеляційний. Розкажіть, будь ласка, хто може до вас звертатися і які повноваження апеляційного суду.
- Основний напрямок роботи – апеляційний контроль за розглядом справ районними судами. Також ми у першій інстанції займаємося справами, за які передбачена пожиттєва міра покарання. У нас є дві палати – цивільна й кримінальна. Окрім цього на нас покладено контроль за досудовим слідством - це стосується видачі санкцій на арешт, на обшук, оскарження постанов про порушення кримінальних справ, контроль за продовження термінів тримання під вартою. Ще одне – перегляд адміністративних справ.
- Миколо Петровичу, зараз до органів судової влади чимало претензій. До всього, довіра людей до суду дуже низька. Хто в цьому винен і що робити?
- Справді, ситуація в сфері здійснення правосуддя дуже тривожна, а в деяких аспектах навіть кризова. Від реформ очікувалося багато, проте, на жаль, цей процес сьогодні затягується. Надії швидко побудувати досконалу, життєздатну систему судової влади, яка б відповідала міжнародним стандартам, поки що теж не справджуються. На це є відомі об’єктивні причини. Але й суб’єктивні також. У деяких судах порушуються терміни розгляду справ, при прийнятті судових рішень є помилки, які після цього змінюються і скасовуються. Плюс – прорахунки в кадровій роботі, адже немає ефективної системи підвищення кваліфікації суддів і практично відсутній механізм суддівської відповідальності за порушення закону. Над чим ще треба працювати? Над самоочищенням судової системи від осіб, які заплямували честь мантії, порушивши присягу та зловживаючи повноваженнями.
- Чи можна сьогодні шукати справедливості в суді? Адже, продовжуючи тему, зараз так багато говориться про судову корупцію. Про тиск на суддів з боку влади, представників великого бізнесу – так званих олігархів, тіньовиків…
- Ясна річ,проблема існує. Що гріха крити, є судді, котрі допускають вчинки, що виходять за рамки їхніх повноважень, цим самим плямуючи честь мундира. Але, на мою думку, на загальному рівні ці звинувачення все ж перебільшені. Мова, швидше, про випадки, а не систему, і ми й самі намагаємося позбавитися від таких працівників. Це найперше стосується так званих рейдерських справ. Законодавство тут дуже розмите й недосконале, отож дехто цим користується. Нещодавно, наприклад, ми стосовно двох суддів у зв’язку з саме вищеназваним питанням надіслали матеріали до Києва, до нашої кваліфікаційної дисциплінарної комісії.
- Що вона може зробити?
- Повноваження комісії досить великі – аж до звільнення. Скажімо, минулого року таким чином було звільнено за порушення присяги суддю Корюківського району. У його роботі спостерігалися постійні порушення, на дисциплінарні стягнення людина не звертала уваги. Загалом, на такі випадки ми реагуємо досить гостро.
Крім цього, хочу сказати, що більше проблем у нас виникає з цивільними справами. Тут у кожної сторони, як кажуть, своя правда. Але суддя мусить бути на боці закону. От і виходить, що завжди є ображена сторона, котра біжить до газети, на телебачення. Журналісти можуть підлити масла в огонь. Тоді й з’являються справи «про корупцію». Починаємо розбираємося – а рішення правильне. Сміття ж уже з хати винесене…
- Судді – люди, дуже завантажені роботою?
- Судіть самі. Лише за перше півріччя ми 111 тисяч з половиною справ розглянули. А в області у нас 187 суддів. 134 – у місцевих судах і 52 – в апеляційному.
- Та людина ж фізично не може досконало вникнути у суть справи при такій кількості судових процесів!
- Це і є великою проблемою. Скажімо, у Деснянському районному суді навантаження на одного суддю досягає до 200 справ на місяць. Це робота на грані! Особливо багато у нас справ, які передає державтоінспекція. Лише за перше півріччя - 88 тисяч. Їх приносять мішками. А розгляд дорожніх порушень по закону також має розглядатися так, як будь-яка кримінальна справа. Думаю, Верховна Рада нового скликання тут має попрацювати і надати можливість інспекторам ДАІ принаймні за незначні порушення застосовувати штрафні санкції.
- Кажуть, закон як дишло… Отож багато значить, у який бік його поверне суддя?
- Наші закони потребують серйозного вдосконалення. Часом вони настільки розмиті, сирі, входять у протиріччя з іншими законами, що дуже важко їх застосовувати. Або інше. Якщо взяти Кримінальний кодекс, то за один і той же злочин є мінімальний і максимальний термін. Як застосувати цей термін – вирішує суддя. В ідеалі треба, щоб це було й справедливо, й законно. До нас зараз приходить багато молодих суддів. Але яким би престижним не був вуз, та головне у суддівській роботі – це досвід. Отож буває, що до судової системи потрапляють випадкові працівники, котрі не можуть витримувати той моральний пресинг, без якого не буває нашої роботи, працювати з людьми, брати відповідальність за їхню долю. З такими ми, як правило, прощаємося.
- Чи згодні ви з тим, про це нині багато говориться. що судді мають обиратися народом?
- Категорично - ні. Коли у нашій країні діє стільки партій, дозволити таке – значить, звести нанівець всю незалежність судової влади. Як можна назвати незалежним суддю, котрого садовитиме в крісло певна політична сила? Ми це переживали в ті часи, коли в роки радянської влади основним принципом було служіння партії.
- Стільки справ, стільки доль… А не буває так, що настає психологічний період байдужості?
- Справді, іноді людина звикає до чужої біди. На мою думку, з таким моральним настроєм з суддівської роботи просто треба йти. Наприклад, береш справу і бачиш, з яким, як кажуть, серцем суддя розглядав її. До того ж, ми практикуємо, що наші судді їздять на судові процеси в райони, сідають у залі, так би мовити, інкогніто. І слухають. А потім роблять висновки.
- Миколо Петровичу, як стати суддею апеляційного суду і його головою?
- До апеляційного суду можна потрапити, лише пропрацювавши не менше трьох років районним суддею. До райсуду ж може прийти студент з вищою освітою, котрий до цього мав трирічний практичний стаж роботи в юридичній системі і котрому вже виповнилося 25 років. А мене призначив Президент за рекомендацією ради суддів України. З минулого року голову апеляційного суду та його заступників призначає лише рада суддів України.
- У вас тридцятирічний стаж роботи. Де ви працювали за цей час?
- Сам я родом з Коропщини. У 1974 році закінчив юридичний факультет Київського держуніверситету імені Т.Г.Шевченка, з 1985 року – суддя Чернігівського обласного суду. Далі заступник голови спочатку обласного, а потім апеляційного суду по кримінальних справах. З 2006-го – його голова. За цей час розглянув тисячі й тисячі справ.
- Пам’ятні, безперечно, були…
- За двадцять років роботи в кримінальній палаті доводилося розглядати різні справи. Серед них і такі, коли застосовувалася вища міра покарання – розстріл. Про це не дуже хочеться згадувати, але були роки, коли стосовно дванадцяти осіб застосовувалася така міра покарання. Зазвичай, засуджували до розстрілу тих, хто позбавив життя двох, або більше осіб, убив дитину. Зрозуміло, емоційно судити це дуже важко. Як ви розумієте, безсонні ночі для судді – справа звична. Згадується процес, люди... Але закон є закон. Частіше думаєш про потерпілих, як їм все життя жити зі своїм болем. Скажімо, років двадцять тому Чернігів сколихнуло зґвалтування та звіряче вбивство дев’ятирічної дівчинки в районі ремзаводу. Щодо вбивці теж була застосована вища міра покарання – розстріл. Потім у 1999 році було оголошено мораторій. І тепер у нас вища міра покарання, як ви знаєте, – пожиттєве позбавлення волі. Минулого року ми щодо семи злочинців її застосували. У Прилуках діяла банда, яка скоїла шістнадцять убивств. П’ятеро її учасників отримали вищу міру покарання. Наше рішення Верховний Суд залишив без змін. Були й інші справи, коли доводилося рятувати людей, скасовувати попередній вирок. На те ми й апеляційний суд, вища інстанція. Не так давно, наприклад, у нас проходила справа про зловживання службовим становищем однією прилучанкою. Районний суд її засудив. Наша ж кримінальна палата скасувала вирок і закрила провадження. Тобто, визнала людину невинною. Загалом, розглядаючи кожну справу, я жодного разу не вдавався до „штамповок”. За томами слідства намагався бачити насамперед людину, її долю. І судив не лише по закону, а й по справедливості. Хоча – в рамках закону. Загалом, суддівство вимагає сміливості, котра на перший погляд, можливо, й непомітна.
- І що, ці врятовані люди, листи вам пишуть, квіти на свята дарують?
- У нас є норми поведінки і кодекс судової етики. Ми не можемо спілкуватися зі сторонами процесів, не маємо права. Не спілкуємося ні з потерпілими, ні з прокурором, ні з адвокатом. Тільки – у залі суду. У деяких країнах, до речі, це дозволено. Суддя також і в повсякденному житті має бути обережним у виборі знайомств. Я, скажімо, не можу дружити ні з адвокатом, ні з прокурором, нехай би це були мої студентські товариші. Адже потім з ними можна зустрітися під час процесу... Отож суддівство накладає відбиток і обмеження на весь спосіб життя. Треба цьому коритися, адже ти знав, яку професію обрав. Такого ми й вимагаємо від молоді, яка сьогодні часом не розуміє подібних правил.
- Але загалом друзів можна мати?
- Своє коло друзів, знайомих, звісно, є. Але я, наприклад, не буду спілкуватися з громадянином, котрий відсидів у в’язниці. Також нині спостерігається правовий нігілізм, коли дехто вважає, що у будь-якій справі можна зробити все. Судді, котрі намагаються задовольнити чиїсь прохання, у нас довго не затримуються. Ми застосовуємо щодо такого найжорсткіші міри.
- Ви були кримінальним суддею. На вас нападали на вулиці, погрожували?
- Нападів не було, а погрози – так. Хоча в області у нас були різні випадки. Наприклад, у Бахмачі кілька років тому проникли до приміщення суду і викрали 20 томів кримінальної справи. Добре, що основні томи знаходилися в іншому місці. Також був підпал Носівського суду. Вибили двері в Ічнянському... Є спеціальний закон, який охороняє суддів, потерпілих, свідків. І він застосовується. У нас були випадки, коли люди змінювали місце проживання.
- Чи стикалися із спокусами на посаді судді?
- Так, спокуси були. Особливо останніми роками, коли багато хто вважає, що справу можна повернути на свій бік телефонним дзвінком, скориставшись впливовим знайомством чи знайшовши інші методи впливу. З таким стикається більшість суддів. І це - випробування для їхньої репутації. Я дотримуюся такого принципу: завжди пам’ятай, ким ти є і тримайся в рамках дозволеного. Цього я вимагаю від усіх суддів.
- Миколо Петровичу, людина, котра йде на такі обмеження у своєму житті, повинна мати не лише моральну компенсацію від того, що вона вершить правосуддя, але й матеріальне заохочення. Яку зарплату отримує молодий суддя, котрий тільки-но почав працювати в районному суді?
- Не дуже велику. Його оклад – близько 2,5 тисячі гривень.
- Миколо Петровичу, ви – щаслива людина, що маєте таку професію. Взагалі, як воно – зважувати на терезах Феміди людські долі, судити наші добрі й погані діла? Тобто, суддя - це ваше?
- Так. Був час це зрозуміти за 30 років роботи. Хоча професія робить тебе вимогливим, суворішим, ніж можна, навіть у сім’ї. Щоправда, рідні люди мене розуміють. Дружина в мене педагог. Доньки вже дорослі, до речі, працюють не в суддівській системі, одна займається математикою та інформатикою, інша викладає іноземні мови.
- Сьогодні ваше професійне свято. Що б хотіли побажати усім причетним до суддівської системи?
- Користуючись нагодою, хочу сердечно привітати колег – суддів усіх судів області, а також працівників судових апаратів – помічників, секретарів, консультантів з професійним святом і побажати всім міцного здоров’я, щастя, добра, усвідомлення високої відповідальності за здійснення суддівської влади – незалежної, неупередженої, чесної та справедливої!
Розмовляла Людмила ПАРХОМЕНКО.
_03_03.png)
